Спеціальні терміни

До несамовряднихтериторій відразу ж були віднесені колоні­альні володіння країнантигітлерівської коаліції, що не набували статусу підмандатної абопідопічної території. З 1960 р. до 1990-х років 53 із цих територій одержалиту чи іншу форму самовряду­вання. До 1995року збереглося 17несамоврядних територій. Серед них ЗахіднаСахара, яка управлялася до 1975 року Іспанією (у наш час під егідою ООНпроходить процес самовизначення народу цієї країни), і Східний Тимор,щодо якого Португалія у квітні 1977

Конституюваласяв 1960році в незалежну державу Камерун, а ан­глійська частина розпалася на дві території, північна приєдналася в червні I960року до Федерації Нігерії, а південна — у жовтні 1961 року — до Республіки Камерун).

Несамоврядні території (території, що не мають самовряду­вання), відповідно до радянської доктрини міжнародного права визначалися «як власне колонії імперіалістичних держав».

Декларація щодо народів, які не мають самоврядування, вклю­чена главою XI у Статут ООН, закріпила відповідальність членів Організацій за управління територіями, народи яких не досягли ще повного самоврядування. Відповідно до ст. 73 Статуту держави — члени ООН «визнають той принцип, що інтереси населення цих те­риторій є першорядними, і як священний обов'язок зобов'язуються максимально сприяти добробуту населення цих територій у рамках системи міжнародного миру і безпеки... і з цією метою... допомага­ти їм у прогресивному розвитку їх вільних політичних інститутів відповідно до специфічних обставин, властивих кожній території та її народам...»

З цього формулювання можна зробити висновок, що території, які несамоврядовуються, не мають міжнародної правосуб'єктності, і на міжнародній арені їх представляє керуюча держава.

У першому списку, складеному в 1946 році Австралією, Бельгією, Великобританією, Данією, Нідерландами, Новою Зеландією, США і Францією, налічувалося 72 території, що перебувала під їхнім управлінням. До 1959 року вісім із цих територій стали незалеж­ними державами — суб'єктами міжнародного права і набули повної міжнародної правосуб'єктності, а 21 територія (у тому числі Гаваї, Гренландія, Пуерто-Ріко) де-факто втратила режим несамоврядо- ваних з різних причин, часто одностороннім розсудом керуючої держави (наприклад, Гренландія, що залишалася на положенні колонії Данії понад 200 років, за конституцією 1953 року набула статусу заморського амта (губернії) і була оголошена «рівноправною частиною Датського королівства», у 1979 році вона була проголо­шена «самоврядною територією в складі Датського королівства»).

року проінформувала Генерального секретаря ООН, що ефективне здійснення нею суверенітету над його територією припинилося в серпні 1975 року.

Залишилися в режимі несамоврядних територій і перебувають під управлінням США Американське Самоа, Гуам і Віргінські остро­ви США; Великобританії — Піткерн, Ангілья, Британські Віргінські острови, Кайманови острови, Фолклендські (Мальвінські) острови, Гібралтар, Монтсеррат, острів Святої Єлени, острови Тертці і Кай-кос; Нової Зеландії — Токелау; Франції — Нова Каледонія.

Правовий режим території з невизначеним статусом (sub judice) не припускає наявності над нею суверенітету держави, що володіє цією територією, але і не перетворює територію в нічийну (terra nullis). Статус території, що не визначений, слід визнати за територією, що перебуває під окупацією або під незаконним володінням. У першому випадку ситуація триває до завершення війни і повоєнного врегулювання, а в другому — до досягнення міждержавної домовленості.

Правовий статус «нічийної землі» (terra nullis) визначається

тим, що:

а) такі території вільні для загального користування й експлу-

атації усіма;

б) збереженням правового захисту світового співтовариства за
особами, які на них проживають. Відсутність суверенітету
якої-небудь держави не є цьому перешкодою.

До Паризької конференції 1920 року нічийною територією були острови Шпіцберген, що підтверджувала угода між Росією, Норве­гією і Швецією 1872 року. За колективним договором від 9 лютого 1920 року, учасниками якого були Великобританія, Данія, Італія, Нідерланди, Норвегія, США, Франція, Швеція і Японія, за архіпе­лагом Шпіцберген був закріплений суверенітет Норвегії (до Другої світової війни до договору приєдналося ще 25 держав, у тому числі СРСР). Суверенітет Норвегії над островами був визнаний повним і абсолютним, але за учасниками договору були закріплені права у сферах мореплавання, рибальства, полювання і гірського промислу; громадянам держав — учасниць договору гарантувалася свобода ви­робничої і комерційної діяльності на умовах повної рівноправності.

Резюмуючи, слід зазначити, що в Декларації про принципи міжнародного права 1970 року при проголошенні принципу рівно­правності і самовизначення народів світовим співтовариством було визнано, що територія колонії або іншої несамоврядної території має відповідно до Статуту ООН статус, окремий і відмінний від статусу території держави, що управляє нею; такий окремий і відмінний

статус буде існувати доти, поки народ даної колонії або несамовряд­ної території не здійснить своє право на самовизначення відповідно до Статуту, і особливо до його цілей і принципів.

5.9. Міжнародна правосуб'єктність державоподібних суб'єктів

Суб'єктами міжнародного права з обмеженою дієздатністю є не тільки різноманітного роду території, але і державоподібні суб'єкти (квазідержави).

Основною особливістю таких суб'єктів є те, що вони не тотожні державам (хоча і мають майже всі ознаки такого утворення, бу­дучи немов міні-державами), не мають державного суверенітету, але виконують роль самостійних, хоча й певною мірою обмежених учасників міжнародно-правових відносин.

Такий спеціальний міжнародно-правовий статус державоподіб­них суб'єктів установлюється відповідно до міждержавних догово­рів, їх міжнародна правосуб'єктність визначається тим, що вони спроможні самостійно і незалежно від держав та інших суб'єктів міжнародного права здійснювати встановлені права та обов'язки.

До квазідержав раніше належали «вільні міста», Західний Берлін; у наш час — Ватикан, Андорра, Монако, Сан-Марино, що перебувають під протекторатом суміжних держав, і Маль­тійський орден.

У минулому вільні міста мали спеціальний міжнародно-правовий статус, їх правоздатність визначалася відповідними між­народними договорами. Так, відповідно до Віденського трактату 1815 року «вільним, незалежним і цілком нейтралізованим» містом був проголошений Краків (1815-1846); Версальський мирний до­говір 1919 року наділив статусом «вільної держави» Данциг(1920-1939); мирний договір з Італією 1947 року передбачав створення «Вільної території Трієст», що так і не була створена, а її частини ввійшли до складу Італії і Югославії.

Норми відповідних міжнародних договорів і дипломатич­ної історії свідчать про такі характерні риси їх міжнародної правосуб' єктності:

— вільні міста були похідними суб'єктами міжнародного права, оскільки їх статус визначався групою держав і фіксувався в укладеному цими державами договорі;

— реалізація міжнародних прав і обов'язків була опосередкована участю в цій діяльності держав-«фундаторів» або міжнарод-

ної організації (Краків перебував «під заступництвом» трьох держав — Росії, Австрії і Пруссії; Данциг був поставлений під захист Ліги Націй, а його дипломатичне представництво здійснювалося Польщею; статус Трієста має забезпечуватися Радою Безпеки ООН); — демілітаризація і нейтралізація вільного міста розглядалися як невід'ємна ознака його міжнародно-правового статусу, у зв'язку з чим заборонялося зведення військових споруд, створення військових баз, розміщення іноземних військових частин, залучення вільного міста до військових союзів. Особливий статус мав Західний Берлін, який відповідно до чоти­ристоронньої угоди 1971 року між СРСР, США, Великобританією і Францією, ставав специфічним суб'єктом міжнародного права. За цією угодою західні сектори Берліна (розташовувалися на території колишньої НДР) були об'єднані в особливе і самостійне політичне утворення зі своїми органами влади (Сенатом, прокуратурою, судом, поліцією і т.д.). В угоді підтверджувалося, що західні сектори Бер­ліна, як і раніше, не є складовою частиною ФРН і не будуть управ­лятися нею надалі. Органам влади Західного Берліна була передана частина повноважень, наприклад, право на нормотворчу діяльність. Ряд повноважень здійснювався владою держав-переможниць.

Угоду 1971 року було доповнено рядом угод між НДР, сенатом Західного Берліна і ФРН з різноманітних питань. Зокрема, такими угодами був урегульований порядок зовнішніх відносин цього утво­рення (насамперед із НДР і ФРН), процедура представництва його інтересів у міжнародних відносинах. Інтереси населення Західного Берліна в міжнародних відносинах представлялися і захищалися консульськими посадовими особами ФРН. Після об'єднання Ні­меччини дію чотиристоронньої угоди було припинено й у червні 1991 року Берлін був проголошений столицею єдиної німецької держави.

Ватикан — місто-держава, що є міжнародним та ідеологічним центром римо-католицької церкви. Історично теперішній Ватикан став спадкоємцем Папської області, що існувала з 756 року, коли франкський король Пипин Короткий подарував Папі Стефану II Рим і кілька провінцій центральної Італії. У 1870 році, у ході за­вершення об'єднання Італії папська держава припинила своє само­стійне існування одночасно з іншими державами Апеннінського півострова.

Ватикан розташований у межах західної частини столиці Італії Риму, на пагорбі Монте-Ватикано і має площу 0,44 кв. км. У само­му Римі Ватикану належать три собори (Санта-Марія Маджоре,

Сан-Джовані ін Латерно і Сан-Паоло), ряд палаців і вілл загальною площею в 0,7 кв. км. У Ватикані розташована резиденція глави католицької церкви — Папи Римського. Постійне населення Ва­тикану досягає 1 тисячі чоловік, більшість із яких є службовцями ватиканських установ.

Ватикан — абсолютна теократична монархія. Глава держави — Папа Римський, якому належить законодавча і судова влада. Ви­конавча влада належить уряду — Римській курії, до якої входять Державний секретаріат, 9 конгрегацій (духовні відомства), 3 три­бунали, 12 папських комісій та інші відомства. Функції прем'єр-міністра виконує Державний секретар. Адміністративне управління територією здійснює губернатор, призначуваний Папою.

Ватикан — виборна монархія. Папа обирається довічно колегією (конклавом) серед кардиналів католицької церкви.

Правове положення Ватикану визначене Латеранськими уго­дами, підписаними між Італією і Святим престолом (так дотепер іменується в міжнародних договорах Ватикан) 11 лютого 1929 року. Цей договір, що поклав кінець багаторічним непорозумінням між Італією і Ватиканом, був укладений з ініціативи глави фашист­ського уряду Б. Муссоліні, який після приходу до влади потребував політичної підтримки такої потужної сили, як католицька церква. Від імені Ватикану договір був підписаний папським представни­ком Гаспарі.

У преамбулі Латеранського договору міжнародно-правовий статус держави «Місто Ватикан» визначений таким чином: «для забезпечення абсолютної і явної незалежності Святому престолу, що гарантує явний суверенітет на міжнародній арені, виявилася необхідність створення «держави» Ватикан, признаючи стосовно Святого престолу його повну власність, виняткову й абсолютну вла­ду і суверенну юрисдикцію». У відповідь на визнання Італією його суверенітету Ватикан заявляв, що не бажає і не буде брати участь у «світському суперництві між іншими державами... за винятком випадку, коли сторони звернуться зі спільним закликом до миро­творчої місії Святого престолу».

Відповідно до цих документів Ватикан має певні суверенні права: свою територію, законодавство, громадянство (громадянами (під­даними) Ватикана є понад 700 чоловік), квазівійськові сили (рота швейцарських гвардійців) і т.ін.

У 1984 році Латеранські угоди були переглянуті в бік зниження формального втручання церкви в політичні та цивільні справи Італії (так, католицизм уже не визнається єдиною релігією Італійської держави, італійським громадянам було дозволене розірвання шлюбу і т.д.).

Роль Ватикану в міжнародній політиці, його вплив у світі ба­зуються на величезній кількості віруючих-католиків, яких налі­чується понад 800 млн чоловік (у т.ч. 280 млн — у Європі, 390 — в Америці, 60 — в Африці, 65 — в Азії і близько 5 млн — в Австралії й Океанії). Провідником його політики є католицьке духовенство (1,7 млн чоловік священнослужителів, 0,4 млн священиків), майже 2 тис. чернечих орденів, найбільшими з яких є ордени єзуїтів (26 тис), францисканців (40 тис), салезіанців, капуцинів, бенедик­тинців, домініканців.

Ватикан бере активну участь у міжнародних відносинах, засно­вує в інших державах постійні представництва (представництво Ватикану є і в Україні), очолювані папськими послами (нунціями або інтернунціями), бере участь у діяльності міжнародних органі­зацій, є членом ряду з них (МАГATE, Всесвітній поштовий союз та ін.), або виконує при них роль постійного спостерігача (ООН, ЮНЕСКО, ФАО).

Відповідно до Апостоличної конституції «Пастор Бонус», що набрала чинності 1 березня 1989 року, право представляти держа­ву Ватикан на міжнародній арені належить главі католицької церкви — Папі. Він же вправі укладати міжнародні договори Ва­тикану як глава католицької церкви стосовно справ церкви (кон­кордати — Італійський конкордат (Латеранські угоди), Польський конкордат та ін.), так і світські договори від імені держави Ватикан. Так, наприклад, Ватикан брав участь у Нараді з безпеки і співробіт­ництва в Європі, що проходила в 1975 році в Гельсінкі, і підписав Заключний акт (багатосторонній міжнародний договір), прийнятий за його результатами.

Андорра — це держава, що може вважатися однією з найкращих європейських демократій, вона розташована на південному заході Європи між Францією та Іспанією. Перші літописні згадки про Андорру датуються 805 роком.

У Конституції Андорри, прийнятій 28 квітня 1993 року, зафіксо­вана офіційна назва держави — Принципат (Князівство) Андорра. Така форма правління має свою давню історію. У 1278 році після примирення єпископа Урхельського (Іспанія) і графа де Фуа (Фран­ція), над нею був установлений подвійний суверенітет Іспанії і Фран­ції. У наш час від імені Іспанії правління Андорри здійснює єпископ міста Сео-де — Урхеля, а від імені Франції — президент цієї країни, який автоматично стає князем Андорри (до нього це право перейшло «у спадщину» від короля Наварри, що став королем Франції, Ген­ріха IV). Виконуючи функції глави держави, співправителі мають рівні повноваження. Згідно зі ст. 44 Конституції вони пов'язані зі

«здійсненням арбітражу між публічною владою та її інститутами і стримуванням їх діяльності». До 1993 року, перебуваючи під по­двійним протекторатом, Андорра сплачувала символічну грошову данину Франції в розмірі 960 франків і епискому Урхельському — 460 песет, а також останньому данину в натурі — 12 головок сиру, 12 каплунів, 12 куріпок, 6 окороків. До останнього часу існували посади французького й іспанського вікаріїв — представників пре­зидента Франції і єпископа Урхельського.

Перша конституція Андорри була прийнята в 1866 році, на її осно­ві в 1933 році було впроваджене загальне виборче право для чоловіків, а в 1970 році — для жінок. За конституцією 1993 року, прийнятою на референдумі, Андорра є суверенним парламентським князівством, а фактично — республікою, тому що в країні є законодавчий орган — однопалатна Генеральна Рада (найстаріший після Ісландії парламент у Європі, що діє з 1419 року), який обирається загальним прямим голосуванням на 4 роки і складається з 28 членів (половина членів проходить ротацію кожні 2 роки). Найважливішими парламентськи­ми функціями є прийняття бюджету і контроль за діяльністю уряду. Генеральна Рада здійснює також затвердження (ратифікацію) між­народних договорів Андорри. Виконавча рада (уряд) Андорри діє в складі 5 міністрів, у т.ч. міністра зовнішніх зв'язків. Збройні сили в цій державі відсутні, але існують невеликі поліцейські формування, що забезпечують охорону громадського порядку.

І хоча Андорра, що набула в 1993 році повного суверенітету, є членом ООН, відповідно до підписаного Францією й Іспанією до­говору саме глави дипломатичних місій цих двох держав (держав-протекторів) представляють інтереси Андорри при ООН і в інших країнах.

Князівство Монако — держава, розташована в південній Європі, на узбережжі Середземного моря, оточена із суші територією Франції і фактично перебуває під протекторатом цієї держави. Саме князівство, площа якого становить лише 1,89 кв. км, складається з трьох округів-міст, які злилися: Монако, Монте-Карло і Кондаміна. Столиця кня­зівства — місто Монако, у якому мешкає 3 тис. чоловік (близько 10% населення країни), населення всієї країни досягає ЗО тис. чоловік, із яких лише 6 тис є корінними жителями країни — монегаски. Незважаючи на те, що офіційною мовою Монако є французька, тут поширені також монегаська, італійська, англійська мови.

У минулому Монако перебувало під фактичним і юридичним протекторатом багатьох держав, насамперед Франції. У 1861 році був укладений франко-монегаський договір, за яким визнавалася політична незалежність Монако. На його основі в 1911 році актом

глави держави князя Монако була октрарована (дарована) перша конституція Монако — так званий конституційний ордонанс. Проте у франко-монегаському договорі від 17 липня 1918 року знову були закріплені відносини протекторату. Відповідно до договору Франція «забезпечує князівству Монако захист його незалежності і суверені­тету і гарантує недоторканність його території», а його міжнародні відносини завжди повинні бути «предметом попереднього узгоджен­ня» між двома урядами. Проте відповідно до цього договору, 2 місця з 4 в Урядовій раді Монако (уряд) займають представники Франції, включаючи посаду Державного міністра.

Монако є конституційною монархією. Главою держави є пред­ставник княжої династії Гримальді, який здійснює законодавчу владу разом із Національною радою (парламентом), що складається з 18 депутатів, які обираються на 5 років шляхом загального, пря­мого і таємного голосування. Монако зберігає свою державність доти, поки в князя є спадкоємці. У тому випадку, якщо виявиться, що престол не зайнятий «через відсутність прямого або усиновле­ного спадкоємця», Монако буде поглинене Францією — увійде до її складу на правах територіальної автономії.

Відповідно до конституції 1962 року Монако є «суверенною і незалежною державою в рамках загальних принципів міжнарод­ного права і конвенцій із Францією». Таким чином, міжнародна правосуб'єктність цієї країни реалізується Францією.

Сан-Марино — держава, розташована в північно-східній частині Апеннінського півострова, в оточенні території Італії; має терито­рію 61 кв. км. Населення країни складає понад 25 тисяч чоловік, причому більшість сан-маринців постійно мешкає за її межами, головним чином в Італії, Франції та СІЛА.

Сан-Марино — одна з найстаріших республік у Європі, засно­вана у 801 році, хоча перша згадка про «республіку Сан-Марино» з'являється тільки в документах X століття. Функції глави держави й уряду (Державний конгрес) виконують 2 рівноправних капітани -регенти, що обираються Великою генеральною радою (парламен­том) з її членів (60 депутатів) на 6 місяців: з 1 квітня до ЗО вересня і з 1 жовтня до 31 березня щорічно. До Державного конгресу входять 10 міністрів, які одночасно є депутатами парламенту.

Чинна конституція республіки прийнята в 1600 році (зі змінами 1906 року). З 1862 року Сан-Марино перебуває під протекторатом Італії (останній договір був укладений у 1953 році). Відповідно до договору суверенітет республіки має обмежений характер: вона не має права збирати митні збори, випускати повноцінні грошові знаки (перебуває в обігу італійська ліра, із 1972 року республіка

чеканить з нумізматичною метою власну монету), вирощувати тютюн, робити тютюнові вироби і винний спирт, організовувати на своїй території радіо- і телестанції, гральні будинки. За відмову від цих прав Сан-Марино одержує від Італії щорічну компенсацію в розмірі 9 млрд лір. Сан-Марино перебуває в митному і поштовому союзі з Італією, економіка країни найтіснішим чином пов'язана з економікою сусідньої держави.

У зовнішній політиці Сан-Марино дотримується принципів ней­тралітету і неприєднання (не бере участі у військових і економічних угрупованнях). Країна бере участь у ряді міжнародних договорів, є постійним учасником процесу європейського співробітництва в рамках СБСЄ—ОБСЄ, членом Ради Європи з 1988 року. У травні 1992 року Сан-Марино вступило до ООН.

Мальтійський Лицарський орден (офіційна повна назва — Су-верений Військовий Орден госпітальєрів Святого Іоанна Єрусалим­ського, Родоський і Мальтійський, італ. Ordine di Malta, Sovrano Militare Ordine di San Giovanni di Gerusalemme, di Rodo e di Malta) був визнаний у 1889 році суверенним утворенням. Іноді він роз­глядається як карликова держава-анклав, як найменша держава світу (на території Риму, але незалежна від Італії), іноді — як екс­територіальне державне утворення, іноді — просто як лицарський орден. У міжнародному праві суверенітет Ордену розглядається на рівні дипломатичних відносин (дипломатичних місій), але не як суверенітет держави.

Виникненню Ордену передувало створення у XII столітті в Палестині духовно-лицарського ордену іоаннітів (госпітальєрів). Початковою резиденцією ордену був єрусалимський госпіталь (бу­динок для прочан) святого Іоанна. Наприкінці XIII століття іоанніти пішли зі Сходу і переїхали на острів Мальта, де з 1530 до 1798 року функціонував створений ними Мальтійський орден. З 1834 року після занепаду лицарського острова-держави місцеперебуванням Ордену є Рим.

Після залишення Мальти і островів Середземномор'я Орден воло­діє тільки комплексом особняків у Римі (Мальтійський палац на Via Condotti, 68, резиденція) і на Мальті (Fort Saint Angel), територія яких іноді розглядається як територія найменшої держави світу. Таким чином, Орден формально має територію, над якою здійснює власну юрисдикцію, однак питання про фактичний статус цієї території (власна територія Ордену або територія дипломатичного представництва, яка тимчасово передана під його потреби) є пред­метом для абстрактних юридичних дискусій. Фактично, Орден є вкрай впливовою структурою і його політичні позиції є такими,

що питання про уточнення статусу його штаб-квартири навряд чи постане найближчим часом.

У воротах резиденції мальтійських лицарів на Авентині по проекту архітектора Пиранезі зроблено спеціальну дірку. Звідти видні купол собору Святого Петра й цілих три держави: Мальта (якій належить резиденція Ордену), Ватикан (до якого приписаний собор Святого Петра) і Італія (до якої відноситься все те, що є в проміжку). Відрізнити отвір з видами від простої замкової щілини дуже просто: біля нього завжди чергує наряд карабінерів.

Існує близько 10,5 тисяч підданих Ордену, що мають його пас­порт. Паспорт мальтійського Ордену визнається багатьма країнами, його власник має право безвізового в'їзду в 32 країни.

Офіційними мовами Ордену є латинська, італійська.

У цей час резиденція Ордену перебуває в Римі. Італійська Респуб­ліка визнає існування Мальтійського Ордену на своїй території як сувереної держави. Глава Ордену — Великий Магістр (Grand Master) (з 2008 р. Метью Фестинг), голова виконавчої влади — Канцлер.

Орден має некомерційну планову економіку. Джерела дохо­дів — у першу чергу пожертвування, продаж поштових марок, сувенірів і т.п.

Орден має дипломатичні відносини з 81 державою, статус спосте­рігача при ООН. Однак суверенітет і міжнародна правосуб'єктність Мальтійського Ордену залишається правовою фікцією.

Російський імператор Павло І встановив з Орденом тісне спів­робітництво, прийнявши статус Великого Магістра й протектора Ордену. Однак, після вбивства Павла І відносини з Орденом досить швидко були розірвані й були відсутні до кінця існування Росій­ської Імперії. Російські пріорства Ордену були ліквідовані в період 1803-1810 років.

Література

Баймуратов М.А. Проблема международной правосубъектности органов местного самоуправления Украины. — Одесса, 1996.

Курдюков Г.И. Государства в системе международно-правового регулирования. — Казань, 1979.

Курс международного права. В 7 т. Т. 1. Понятие, предмет и систе­ма международного права / Ю.А. Баскин, Н.Б. Крылов, Д.Б. Левин и др. — М.,1989.

Международная правосубъектность/ Отв. ред. Д.И. Фельд­ман. — М., 1971.

Мартыненко А.П. Права народов в современном международном праве. — К., 1993.

Морозов Г.И. Международные организации: некоторые вопросы теории. — М., 1974.

Нешатаева Т.Н. Международные организации и право. Новые тенденции в международно-правовом регулировании. — М., 1998.

Тарасов О.В. Международные неправительственные организации и международное право. — X., 1999.

Тиунов О.И. Нейтралитет в международном праве. — Пермь, 1968.

Тункин Г.И. Теория международного права. — М., 1970.

Тункин Г.И. Международная правосубъектность (некоторые вопросы теории). — М., 1971.

Ушаков Н.А. Государство в системе международного регулиро­вания. — М., 1997.

Фельдман Д.И., Курдюков Г.И. Основные тенденции развития международной правосубъектности. — Казань, 1974.

Черкес М.Е. Международное право: Учебное пособие. — Одесса, 2004.

Черниченко СВ. Теория международного права. В 2 т. Т.1. Современные теоретические проблемы. — М., 1999.

Шаповал В. Державний лад країн світу. — К., 1999.

Васалітет, держава-мандатарій, держави — основні суб'єкти між­народного права; держава-сюзерен; державоподібні суб'єкти (ква-зідержави); дієздатність, деліктоздатність суб'єкта міжнародного публічного права; колонії, колонізація, кондомініуми; особиста й реальна унії; міжнародна правосуб'єктність; міжнародні організа­ції як суб'єкти міжнародного публічного права; нації й народності, що борються за національне визволення як суб'єкти міжнародного публічного права; несамоврядні території; обмеження міжнародної правосуб'єктності; основні й похідні суб'єкти міжнародного публіч­ного права; правоздатність; суверенітет державної влади; проблема міжнародної правосуб'єктності фізичних осіб; протекторат; система опіки; суб'єкт міжнародного публічного права; унітарна держава; керуюча держава; федерація, конфедерація як суб'єкти міжнарод­ного публічного права; terra nullis, sub judice.

Дата добавления: 2015-05-10