Проблема реформування Організації Об'єднаних Націй 3 страница

Під егідою ЛАД діють спеціалізовані міжарабські організації.

Серед культурних проектів, здійснених ЛАД, слід зазначити створення Вищого інституту арабських досліджень у Каїрі й про-

ведення численних конференцій по різних актуальних питаннях

арабського світу.

Місцезнаходженням Генерального секретаріату ЛАД є Каїр

(Республіка Єгипет).

Організація американських держав (ОАД)

Організація американських держав (ОАД) — міжурядова регіо­нальна організація, яка створена в 1948 році і включає більшість країн Західної півкулі. ОАД діє на основі статуту в редакції 1970 року, а також Міжамериканського договору про взаємну оборону

1947 року.

Членами ОАД є 35 латиноамериканських держав і США. У1962 році під тиском СІЛА було неправомірно припинене членство Куби

в організації.

Після заснування в 1971 році інституту спостерігачів своїх по­стійних спостерігачів при ОАД акредитували Бельгія, Гайана, Ка­нада, Ізраїль, Іспанія, Італія, Нідерланди, Швеція, Франція, ФРН, Японія і ряд інших країн (усього 30).

Цілі і принципи ОАД полягають у:

— підтриманні миру і безпеки на континенті;

— мирному врегулюванні спорів між державами-членами;

— спільному опорі агресії;

— сприянні вирішенню політичних, економічних і правових проблем американських країн;

— об'єднанні зусиль із метою економічного, соціального, науково-технічного і культурного прогресу та ін.

Вищим органом ОАД є Генеральна асамблея, що збирається на щорічні сесії для розгляду найбільш важливих проблем.

Постійною радою ОАД скликається консультативна наради мі­ністрів закордонних справ.

Виконавчі функції виконують декілька рад: постійна рада ОАД, міжамериканська економічна і соціальна рада, міжамериканська рада з освіти, науки і культури. Усі 3 ради підпорядковуються без­посередньо Генеральній асамблеї.

У рамках ОАД діють консультативні органи — міжамерикан­ський юридичний комітет і міжамериканська комісія з прав лю­дини.

Центральним постійним адміністративним органом ОАД є Гене­ральний секретаріат (який до 1970 року називався Панамерикан­ським союзом).

У системі ОАД скликаються спеціалізовані конференції та фун­кціонують спеціалізовані установи: Панамериканська організація охорони здоров'я, Міжамериканський інститут сільськогосподар-

ських наук, Міжамериканський інститут дитини, Панамерикан­ський інститут географії й історії, Міжамериканський інститут з проблем індіанців та ін.

Штаб-квартира ОАД знаходиться у місті Вашингтоні (США).

Африканський Союз (АС) / Організація африканської єдності (ОАЄ)

Спочатку ця організація виникла як Організація африканської єдності (ОАЄ) як міжурядова регіональна організація. Вона була створена в ході Аддис-Абебської (Ефіопія) конференції незалежних держав Африки на основі Хартії африканської єдності (1963 рік) з метою зміцнення єдності і солідарності африканських держав, за­хисту їхнього суверенітету, територіальної цілісності і незалежності та заохочення міжнародного співробітництва.

Членом організації могла бути будь-яка незалежна і суверенна африканська держава. Нині членство в ОАЄ має 51 держава.

Вищим органом ОАЄ була Конференція (Асамблея) глав держав і урядів, яка скликалася щорічно і складалася з глав держав і уря­дів або з належним чином акредитованих представників. Кожна держава на конференції мала один голос. Рішення конференції приймалися більшістю у дві третини голосів.

Рада міністрів ОАЄ складалася з міністрів закордонних справ або інших міністрів, призначених державами-учасницями. Одним із обов'язків Ради, що скликалася на чергові сесії двічі на рік, була робота з підготовки до Конференції.

Генеральний секретаріат очолював Генеральний секретар, який обирався на 4 роки Асамблеєю. Під егідою ОАЄ діяв Панафрикан-ський парламент і Суд.

У рамках ОАЄ діяв регіональний механізм із вирішення спо­рів — Комітет з посередництва, примирення й арбітражу. Робота інших органів (комісія з економічних і соціальних питань, комітет звільнення й ін.) була спрямованою на реалізацію регіональних проблем та інтересів.

У 1991 році держави — члени ОАЄ підписали Договір про утво­рення африканського економічного співтовариства.

На 37-й сесії Асамблеї глач держав і урядів ОАЄ, що пройшла в столиці Замбії Лусаці 9-11 червня 2001 року, було прийнято оста­точне рішення про перетворення цього регіонального угруповання в більш тісне міждержавне об'єднання — Африканський Союз (АС). Зразком для континентальної структури, що знову з'явилася, послу­жили інтеграційні ідеї, що успішно реалізуються в Європейському Союзі. У рамках АС передбачено створення загальноафриканського парламенту, єдиного банку, валютного фонду, суду й інших над­державних структур.

За словами гарячого прихильника панафриканізму й найак­тивнішого будівельника Африканського Союзу лівійського лідера Муамара Каддафі, ОАЄ виконала свою історичну місію, поспри­явши деколонізації регіону й натиснувши на расистський режим Південної Африки. Тепер, коли на Африканському континенті вже не залишилося колоній, а в Південо-Африканській Республіці у результаті вільних виборів до влади прийшли представники чорної більшості, ОАЄ може йти на спочинок. Пріоритетами для сучасних африканських суспільств уже давно стали внутрішні проблеми: бідність, низький рівень розвитку економіки, залучення іноземних фінансових уливань, боротьба з інфекційними захворюваннями (насамперед, з епідемією ВІЛ/СНІД) і досягнення внутрішньої по­літичної стабільності шляхом поступової лібералізації режимів.

Перетворення ОАЄ в АС — процес поступовий і еволюційний. Тому органи Африканського Союзу поки формуються та функціо­нують в оболонці ОАЄ, а країни — члени ОАЄ вже почали ратифіку­вати угоди, досягнуті в Лусаці (це зробили вже близько 40 держав

Африки).

Штаб-квартира ОАЄ розташована в Аддис-Абебі (Ефіопія). Тут розміщається постійно працюючий адміністративний орган угру­повання •— Генеральний секретаріат, якому підпорядковуються різноманітні галузеві комітети й комісії.

Структури ОАЄ розосереджені й по інших містах світу: відділен­ня організації є в Нью-Йорку, Женеві (представництво при ООН), Брюсселі (представництво при ЄС і НАТО), Каїрі (забезпечення зв'язків з Лігою арабських держав), Лагосі (Африканська комісія по наукових і технічних дослідженнях), Найробі (Міжафриканське бюро по ресурсах тваринного світу), Яунді (Міжафриканська рада з використання лікарських рослин), Ніамеї (Центр лінгвістичних досліджень), Банжулі (Міжафриканська комісія із прав людини),

Конакрій ін.

Генеральним секретарем ОАЄ на сесії в Лусаці був обраний пред­ставник Республіки Кот д'Івуар.

Організація Ісламська конференція (ОІК)

Формально Організація Ісламська конференція (Ісламський конгрес) була створена ще в 1954 році, проте її реальна діяльність по­чалася з вересня 1969 року, коли у Рабаті (Марокко) була скликана Конференція держав — учасниць ОІК на вищому рівні для активі­зації її діяльності проти Ізраїлю і для захисту ісламських святинь в Єрусалимі. Тому постійно діючий орган ОІК — Секретаріат на чолі з Генеральним секретарем знаходиться тимчасово («до повного ви­зволення Єрусалима») у Джидді (Саудівська Аравія).

Організація Ісламська Конференція є найбільшою і найвпли-вовішою офіційною урядовою мусульманською міжнародною ор­ганізацією. Членом ОІК фактично може бути будь-яка держава, що заявляє про свою належність до ісламського світу (не в усіх державах-членах іслам має конституційний статус державної ре­лігії, питома вага мусульман у загальній чисельності населення коливається від переважної більшості в Саудівській Аравії до де­кількох відсотків у ряді африканських країн). Існує також статус спостерігача при ОІК.

Цілі ОІК були сформульовані в основному на конференціях глав мусульманських держав у Рабаті (1969) і Мецці (1981), де була при­йнята Мекканська декларація. Відповідно до документів зазначених зустрічей основними цілями діяльності ОІК є: зміцнення ісламської солідарності, розвиток різнобічних зв'язків між ісламськими дер­жавами; сприяння ліквідації расової дискримінації й колоніалізму; підтримка миру й міжнародної безпеки; надання підтримки народу Палестини в його боротьбі за свої права, включаючи звільнення окупованих територій; підтримка боротьби всіх ісламських народів за незалежність і національні права; створення умов для співробіт­ництва між державами — членами ОІК і іншими державами.

ОІК діє на підставі статуту, затвердженого в 1972 році. Спочатку в її склад входили 25 держав Азії й Африки й Організація визволення Палестини. Членами ОІК сьогодні є 57 держав з населенням близько 1,2 млрд чоловік. Мусульманські меншини в немусульманських країнах направляють своїх представників в ОІК як спостерігачів.

ОІК у своїй діяльності спирається на синтез ортодоксальних принципів ісламу, а також на принципи Статуту ООН. Вона має представника в статусі постійного спостерігача при ООН.

Керівні органи ОІК: зустріч королів, глав держав і урядів (саміт), конференція міністрів закордонних справ, генеральний секретаріат і допоміжні органи (ст. З Статуту ОІК). Зустріч королів, глав держав і урядів (саміт) визначає загальну політику мусульманських держав. Подібні зустрічі проводяться раз у три роки. Конференція міністрів закордонних справ проводиться щорічно. При необхідності склика­ються позачергові конференції. На зустрічах узгоджується зовнішня політика мусульманських держав.

Виконавчим органом ОІК є Генеральний секретаріат. Головою секретаріату є Генеральний секретар, що обирається конференцією Міністрів закордонних справ на чотирирічний строк. Повноважен­ня Генерального секретаря можуть бути продовжені тільки один раз. У Генерального секретаря чотири заступники: по політичних питаннях, по науці й технологіям, по економічних питаннях, по соціальних, культурних і інформаційних питаннях. Крім за-

ступників є директор кабінету, що організує суто технічну роботу секретаріату.

У складі Генерального секретаріату діє ряд відділів: соціально-економічний, по науці й техніці, по справах Азії, по справах Африки, з міжнародних питань, інформації, по правах людини й справах релігійних меншин, по справах мусульманських неурядо­вих організацій і ін.

При ОІК діє ряд самостійних організацій, створених по рішен­нях її конференцій і діяльність яких координується Генеральним секретаріатом:

— Ісламський банк розвитку;

— Ісламське агентство новин;

— Організація радіомовної й телевізійної служби ісламських держав;

— Ісламська комісія по економічних і культурних питаннях;

— Ісламський центр по професійно-технічному навчанню й до­слідженнях;

— Ісламський фонд науково-технічного розвитку;

— Центр з дослідження ісламського мистецтва й культури;

— Фонд Єрусалиму, Комітет з Єрусалиму;

— Ісламська торгово-промислова палата;

— Організація ісламських столиць;

— Центр по статистичних, економічних і соціальних досліджен­нях;

— Комітет ісламської солідарності з мусульманськими африкан-

ськими країнами зони Сахелю;

— Ісламська асоціація судновласників;

— Ісламський центр розвитку торгівлі;

— Ісламський фонд розвитку;

— Ісламський суд справедливості;

— Ісламська організація по освіті, науці й культурі.

Асоціація держав Південно-Східної Азії (АСЕАН)

Асоціація держав Південно-Східної Азії (АСЕАН) була створена в 1967 році на підставі Декларації згоди і Бангкокської декларації (Таїланд), доповненої в 1976 році Договором про дружбу і співро­бітництво в Південно-Східній Азії.

У наш час членами АСЕАН є Бруней, Індонезія, Лаос, Малайзія, Мьянма (Бірма), Філіппіни, Сінгапур, Таїланд, В'єтнам, Камбоджа (буде прийнята після вирішення внутрішніх питань).

У 1996 році АСЕАН прийняла рішення визнати Росію і Китай своїми повноправними партнерами. Постійними партнерами АСЕАН є також США, Австралія, Японія, Південна Корея, Канада, Нова

Зеландія і Європейський Союз. У цих країнах відкриті представни­цтва АСЕАН. Цілі АСЕАН:

— створення в регіоні миру, свободи і нейтралітету;

— сприяння співробітництву держав в економічній, соціальній і культурній сферах;

— встановлення в рамках АСЕАН зони вільної торгівлі;

— взаємодія з іншими регіональними організаціями.

У Бангкокській декларації відзначалося, що АСЕАН відкрите для всіх країн Південно-Східної Азії, що визнають її принципи, мети й задачі. Цим документом був зафіксований статус щорічної конференції міністрів закордонних справ як головного робочого органу АСЕАН, правомочного ухвалювати рішення щодо реалізації положень Декларації, обговорювати корінні проблеми діяльності Асоціації, вирішувати питання прийому нових членів.

Важливим кроком у політичному становленні АСЕАН з'явилося прийняття в листопаді 19 71 року Куала-Лумпурської декларації про зону миру, свободи й нейтралітету в Південно-Східній Азії. У ній заявлялося, що нейтралізація регіону являє собою «бажану мету», що всі країни-учасниці приймуть необхідні зусилля по забезпечен­ню визнання й поваги Південно-Східної Азії як зони, що відхиляє втручання ззовні. План нейтралізації припускав урегулювання протиріч на двох рівнях: серед самих членів АСЕАН і між АСЕАН і позарегіональними державами, готовими прийняти зобов'язання визнати нейтральний статус асеанівського субрегіону й гарантувати невтручання в його внутрішні справи.

Завершення Другої індокитайської війни навесні 1975 року дало потужний імпульс розвитку договірно-правової й організаційної бази АСЕАН. На першому саміті АСЕАН на о. Балі (Індонезія) були схвалені Договір про дружбу й співробітництво в Південно-Східній Азії й Декларація про згоду. Перший документ закріпив принци­пи, якими п'ять держав — засновниць Асоціації зобов'язалися керуватися в розвитку взаємних відносин, а також в урегулюванні виникаючих суперечок і конфліктів. Договір, зокрема, передба­чав, що партнери по АСЕАН будуть уживати зусилля для мирного розв'язання виникаючих взаємних протиріч в інтересах зміцнення миру в регіоні, відмовлятися від погрози застосування сили й всі спірні питання будуть вирішувати за допомогою дружніх перего­ворів. У тексті Договору знайшла своє відбиття ідея перетворення Південно-Східної Азії в зону миру, свободи й нейтралітету. У Декла­рації АСЕАН про згоду проголошувалося, що «п'ятірка» її країн-засновниць спільно або індивідуально буде прагнути до створення сприятливих умов для встановлення й розвитку співробітництва між державами Південно-Східної Азії.

В організаційному плані на Балійському саміті було ухвалене рішення про структуру організації.

Вищим органом АСЕАН є Конференція глав держав і урядів, що скликається раз у три роки. Як зазначалося, у рамках організації щорічно проводяться зустрічі міністрів закордонних справ. Зустрічі інших міністрів проводяться в міру необхідності.

Поточну роботу між конференціями і зустрічами здійснює По­стійний комітет.

Секретаріат АСЕАН очолює Генеральний секретар, що обирається на три роки за принципом ротації. Місцерозміщення Секретаріату —

Джакарта (Індонезія).

Досягнуто домовленості про заснування міжпарламентської асо­ціації АСЕАН (Asian Interparliamentary Organisation — АІРО).

Проблеми нейтралізації й забезпечення безпеки асеанівські керів­ники розглядали в тісному зв'язку з наданням регіону без'ядерного статусу. У силу особливої складності проблеми лише в 1995 році держави-учасниці зуміли підійти до підписання Договору про ство­рення в Південно-Східній Азії зони, вільної від ядерної зброї (South-East Asia Nuclear Free Zone). Однак для його практичного набрання чинності необхідне підписання окремого протоколу до Договору всіма ядерними державами. Його підписання гальмують розбіжності по питанню про те, чи вважати Індію й Пакистан ядерними держава­ми. Від визнання або невизнання ядерного статусу цих країн з боку АСЕАН і інших ядерних держав залежить доля Договору.

В1994 році в рамках превентивної дипломатії з ініціативи АСЕАН був запущений механізм Асеанівського регіонального форуму (АРФ). Його завданням є забезпечення шляхом діалогу й консультацій без­конфліктного розвитку обстановки як у Південно-Східній Азії, так і в Азіатсько-тихоокеанському регіоні (АТР). У щорічних засіданнях АРФ беруть участь країни АСЕАН і їх позарегіональні партнери по діалогу, у тому числі Росія, США, Китай, Японія й ін. Учасники АРФ ставлять завдання просуватися від здійснення мір довіри через пре­вентивну дипломатію до створення надійної системи безпеки в АТР. У рамках АРФ є дві «доріжки». По першій іде діалог на офіційному міжурядовому рівні, по другій — між неурядовими організаціями й академічними колами.

З огляду на особливу складність і потенційну вибухонебезпеч-ність обстановки в Південно-Китайському морі, де стикаються й вза­ємно накладаються територіальні домагання шістьох прибережних держав і територій (Брунею, В'єтнаму, КНР, Малайзії, Тайваню, Фі­ліппін), країни АСЕАН в 1992 році виступили з Манільською декла­рацією. Вона закликала всі залучені сторони обмежитися мирними заходами в урегулюванні спірних питань, а також уникати дій по

мілітаризації розташованих в акваторії Південно-Китайського моря (ПКМ) островів і приступити до спільного освоєння їхніх ресурсів. У липні 1996 року у Джакарті на конференції міністрів іноземних справ АСЕАН була висунута ідея прийняття «регіонального кодексу поводження» у ПКМ, що з'явився б фундаментом зміцнення вза­єморозуміння в цьому регіоні. Однак за станом на кінець 2007 року умови й строки прийняття такого кодексу є предметом тривалих дебатів між АСЕАН і Китаєм.

Регулярний характер набули щорічні постміністерські зустрічі із представниками регіональних партнерів (США, Канада, Японія, Південна Корея, Китай, Росія, Австралія, Нова Зеландія, Індія, Єв­ропейський Союз) за схемою «10 + 1», тобто асеанівська «десятка» плюс один з партнерів. Щорічні асеанівські заходи виглядають у такий спосіб: конференція міністрів закордонних справ АСЕАН, нарада АРФ, постміністерські зустрічі з діалогу з позарегіональ-ними партнерами.

В1996 році з ініціативи Сінгапуру почали проводитися регуляр­ні зустрічі в рамках Азіатсько-Європейського діалогу (АСЕМ) (The Asia Europe Meeting — ASEM) як форми міжрегіональної взаємодії. АСЕАН надає йому важливе значення, зумовлене тим, що на 25 європейських і азіатських країн, об'єднаних в АСЕМ, припадало 54% світового ВВП і 57% міжнародної торгівлі (2005). Однак зі вступом в АСЕАН Мьянми робота АСЕМ почала пробуксовувати через різку критику Євросоюзом положення із прав людини в цій країні, зокрема — методів придушення опозиції військовим урядом Мьянми.

З 1997 року регулярний характер одержали зустрічі керівників «десятки» з лідерами Китаю, Японії й Південної Кореї. Вони були ініційовані Малайзією, що прагне до створення свого роду торгово-економічного блоку в регіоні тихоокеанської Азії. За задумом остан­ньої, створення такого блоку вирівняло б позиції східноазіатських країн у діалозі з такими регіональними об'єднаннями, як ЄС і Пів­нічноамериканська зона вільної торгівлі (НАФТА).

Організація країн — експортерів нафти (ОПЕК)

Організація країн — експортерів нафти створена в 1960 році і діє на підставі Статуту, прийнятого в 1965 році її державами-членами. На частку ОПЕК припадає більше третини світового видобутку наф­ти, організація встановлює єдині продажні ціни на нафту, у такий спосіб вона суттєво впливає на світову торгівлю нафтою.

Членами ОПЕК можуть стати тільки країни, що у значних розмірах експортують сиру нафту. Сьогодні до ОПЕК входять 12 держав.

Вищим органом ОПЕК є Конференція держав-членів, що скли­кається два рази на рік.

Виконавчий орган ОПЕК — Рада керуючих. До неї входять ке­руючі, що призначаються державами-членами і затверджуються Конференцією.

Економічна комісія ОПЕК розробляє заходи для забезпечення стабільності нафтових ринків, координації політики в галузі цін і енергетики.

Секретаріат очолюється Генеральним секретарем, що призна­чається Конференцією на три роки.

Місцерозташування штаб-квартири ОПЕК — у Відні (Австрія).

Найвищий ступінь інтеграції спостерігається в рамках європей­ських регіональних структур політичного, економічного, гуманітар­ного та військово-політичного співробітництва. Україна, зробивши у своєму подальшому соціально-політичному й економічному стратегічному розвитку акцент на «європейський вибір», активно бере участь у діяльності європейських інтеграційних структур, будучи державою — членом Ради Європи й Організації з безпеки і співробітництва в Європі, здійснюючи активне співробітництво з Європейським Союзом і НАТО. Тому доцільно розглянути правовий статус, основні напрямки діяльності й організаційну структуру цих організацій.

Рада Європи (РЄ)

Рада Європи (РЄ) стала першою європейською міжурядовою організацією, створеною після Другої світової війни. Організація діє на підставі Статуту, прийнятого в 1949 році.

Членами Ради Європи є 46 держав, у тому числі з листопада 1995 року й Україна.

Цілі Ради Європи:

— забезпечення більш тісних зв'язків між державами Європи;

— сприяння перетворенню Європи в демократичний простір;

— захист прав людини;

— координація діяльності Ради з іншими європейськими дер­жавами.

Діяльність РЄ сконцентрована на таких основних проблемах: а) правове забезпечення прав людини; б) сприяння усвідомленню і розвитку європейської культурної самобутності; в) пошук спільних рішень соціальних проблем (національні меншини, ксенофобія, не­терпимість, захист навколишнього середовища, СНІД, наркоманія і т.д.); г) розвиток політичного партнерства з новими демократич­ними країнами Європи.

У рамках РЄ прийнято понад 200 міжнародних конвенцій з цих та інших актуальних питань, що є авторитетними джерелами міжнародного публічного права (зокрема, Європейська конвенція про захист прав людини й основних свобод 1950 року, Європейська Хартія місцевого самоврядування 1985 року, Рамкова конвенція про захист національних меншин 1995 року й ін.).

Держава, що висловила бажання вступити в Раду Європи, повин­на відповідати таким умовам:

— правовий устрій та інститути мають відповідати принципам демократії;

— народні представники повинні обиратися шляхом вільних, рівних і загальних виборів.

При розгляді кандидатур до вступу в організацію враховуються також наявність у державі форм плюралістичної демократії, га­рантії здійснення свободи вираження думки, захист національних меншин, дотримання основних принципів міжнародного права.

Обов'язковою умовою вступу в РЄ є підписання Європейської конвенції з захисту прав людини й основних свобод 1950 року і на­ступне визнання всієї сукупності її контролюючих механізмів.

Органами РЄ є: Парламентська асамблея, Конгрес місцевої та регіональної влади Європи, Комітет міністрів, Наради галузевих міністрів, Секретаріат.

Парламентська асамблея складається з депутатів і їхніх заступ­ників, які обираються серед членів національних парламентів. Кількість представників від кожної країни (від 2 до 18) залежить від кількості населення.

Парламентська асамблея скликається на сесії 4 рази на рік. В асамб­леї є п'ять фракцій (ліберал-демократи і реформатори, європейські демократи, європейська народна партія, соціалісти, фракція за єди­ний європейський лівий блок). Рада асамблеї складається з голови і 17 його заступників.

Асамблея розглядає питання, що стоять на порядку денному, формулює рекомендації, організує конференції, колоквіуми і від­криті парламентські слухання, обирає генерального секретаря і його заступників, керівника апарата асамблеї і суддів Європейського суду з прав людини.

У січні 1994 року рішенням Комітету міністрів РЄ був створе­ний Конгрес місцевої та регіональної влади Європи, перетворений із Постійної конференції місцевої влади Європи, що представляла більше 130 тисяч громад (комун) і тисячі регіонів із метою їх участі в європейському будівництві і функціонувала під егідою ЄС як кон­сультативного органу з 1957 року. Конгрес є одним із трьох основних органів РЄ, він складається з 236 представників і 236 їх заступників, до яких входять обрані представники місцевої і регіональної влади

держав Європи й офіційні особи, безпосередньо відповідальні за ді­яльність на цих рівнях влади.

Комітет міністрів є вищим органом РЄ і складається з міністрів закордонних справ держав-членів і засідає 2 рази в рік. Комітет ви­значає програму роботи РЄ, приймає бюджет РЄ, призначає членів Європейської комісії з прав людини. Рішення Комітету міністрів приймаються або у формі рекомендацій, або у формі конвенцій, що підлягають ратифікації.

Наради галузевих міністрів (юстиції, економіки і т.д.) склика­ються в міру необхідності.

Секретаріат очолює Генеральний секретар, який обирається Парламентською Асамблеєю на 5 років.

Штаб-квартира РЄ та її органів знаходиться в Страсбурзі (Фран­ція).

Організація з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ)

Організація з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ) спочатку діяла як міжнародна конференція — Нарада з безпеки і співробітни­цтва в Європі (НБСЄ). Відповідно до рішення Будапештської наради в 1994 році, Нарада трансформувалася в організацію, що почала свою діяльність із 1 січня 1995 року.

Першим документом, що поклав початок загальноєвропейському процесу міжнародних розрядки і співробітництва, був Заключний акт Наради з безпеки і співробітництва в Європі, підписаний у 1975 році в Гельсінкі главами держав і урядів 33 європейських держав, США і Канади. Цей документ містив програму співробітництва в галузі розрядки міжнародної напруженості.

Положення Заключного акта були розвинуті і доповнені Сток­гольмським підсумковим документом 1986 року, Віденським під­сумковим документом 1989 року, Документом Копенгагенської наради 1990 року, Паризькою хартією для нової Європи 1990 року, Празьким документом про подальший розвиток інститутів і структур НБСЄ 1992 року, Документом Московської наради 1993 року й інших документів, що регулюють «людський вимір» за­гальноєвропейського процесу багатостороннього міждержавного співробітництва.

Наради представників держав, що проводилися все частіше, об'єктивно поставили на порядок денний необхідність створення постійно діючих органів для забезпечення їх діяльності. За необ­хідності створювалися органи ОБСЄ й одночасно приймалися до­кументи, що регулюють їх діяльність.

Сьогодні в ОБСЄ налічується більше 50 членів, причому багато хто з них не є європейськими державами (наприклад, середньоазі-

атські держави — республіки колишнього СРСР). Україна разом із республіками колишнього СРСР у 1993 році підписала Заключний акт НБСЄ, ставши, таким чином, повноправним учасником Наради, а потім і ОБСЄ.

Характерною рисою ОБСЄ є відсутність традиційного установчого документа міжнародних організацій — статуту.

Цілями ОБСЄ оголошені:

— забезпечення миру і безпеки в Європі;

— підтримка розрядки міжнародної напруженості;

— забезпечення дотримання прав людини;

— дотримання у відносинах між країнами принципів міжнарод­ного права.

Політична значущість ОБСЄ полягає насамперед у її унікальності в порівнянні з іншими міжнародними міжурядовими організація­ми в Європі. Це практично єдина європейська організація у сфері безпеки, що безпосередньо займається раннім попередженням, уре­гулюванням конфліктів і післякризовим відновленням у кризових регіонах, а також превентивною дипломатією, спостереженням за виборами, екологічною безпекою в Європі.

Основним документом НБСЄ/ОБСЄ є Гельсінський Заключний акт, підписаний 1 серпня 1975 СРСР, США, Канада й 33 євро­пейськими державами. Цей документ був покликаний закріпити сформований «статус-кво» на європейському континенті й продов­жити подальший рух розрядження напруженості у відносинах між Заходом і Сходом. Він містив базові принципи, що визначають нор­ми взаємин й співробітництва країн-учасниць і складався із трьох розділів (або трьох «кошиків»), що відповідали числу основних завдань Наради.

Перший «кошик» стосувався загальних питань, пов'язаних із проблемами європейської безпеки.

Другий «кошик» присвячувався питанням економічного, на­уково-технічного співробітництва й кооперації в галузі екології й збереження навколишнього середовища.

Третій включав гуманітарні питання й проблему захисту прав людини (VII, VIII і XI принципи). Він викликав найбільший опір з боку СРСР, тому що така постановка проблеми переводила ідеологіч­ний конфлікт між двома блоками в зовсім іншу площину. Питання захисту політичних прав і свобод громадян було «слабкою ланкою» радянської системи, і підписання Гельсінського акта стало міжна­родним визнанням, хоча так і не реалізованим на практиці, права на існування дисидентського руху й політичної опозиції в СРСР.

Пізніше це було не раз використано американським керівни­цтвом для дипломатичного тиску на СРСР. На думку багатьох ана-

літиків, прийняття Заключного акта не тільки символізувало епоху «розрядки», але також призвело до «реідеологізації» протистояння між Сходом і Заходом, перевівши його в площину дотримання прав людини. Проте сам факт скликання Наради сприяв подоланню на­пруженості в Старому світі й установленню режиму щодо вільного обміну ідеями, інформацією, а також вільного переміщення людей. Гельсінський акт також став основою для прийняття всіх наступних базових документів цієї організації.

Дата добавления: 2015-05-10