Проблема реформування Організації Об'єднаних Націй 4 страница

Структура ОБСЄ є досить складною. Головним органом ОБСЄ є Нарада глав держав і урядів, що збирається кожні два роки на сесії. Нарада визначає пріоритети й основні напрямки діяльності ОБСЄ. Органами ОБСЄ є: Контрольні конференції, Рада міністрів закор­донних справ, Комітет вищих посадових осіб, Верховний комітет у справах національних меншин, Бюро з демократичних інститутів і прав людини, Секретаріат ОБСЄ, Парламентська асамблея, Ар­бітражний і світовий суд ОБСЄ, Світова комісія ОБСЄ по мирному врегулюванню спорів та інші органи.

Парламентська асамблея дає оцінку ходу здійснення цілей ОБСЄ; обговорює питання, порушені на зустрічах Ради міністрів і на зу­стрічах на вищому рівні держав — членів ОБСЄ; розробляє і сприяє реалізації механізмів запобігання і розв'язання конфліктів та ін.

Рада, що складається з міністрів закордонних справ держав — членів ОБСЄ, є центральним органом проведення регулярних по­літичних консультацій у рамках процесу загальноєвропейського співробітництва. її засідання проводяться регулярно, не рідше одного разу на рік. Рада розглядає питання, що стосуються ОБСЄ, і приймає відповідні рішення. Вона підготовляє зустрічі глав держав і урядів держав — членів ОБСЄ і виконує покладені на них завдання і прийняті рішення.

Секретаріат ОБСЄ забезпечує адміністративне обслуговування засідань Ради. Секретаріат складається з чотирьох департаментів і адміністративно-технічного персоналу. Секретаріат очолює гене­ральний секретар, що призначається Радою міністрів на 3 роки. Місце розташування Секретаріату — в Празі (Чехія).

Вважається, що в процесі становлення і розвитку організаційна структура буде постійно удосконалюватися. Свідченням цього є при­йняття в грудні 1999 року рішення про створення в рамках ОБСЄ обмеженого військового контингенту для надання допомоги у разі виникнення надзвичайних ситуацій на території держав — членів організації (катастрофи, епідемії, природні катаклізми і т.д.).

Європейський Союз (ЄС)

Європейський Союз (ЄС) був створений на основі Європейського об'єднання вугілля і сталі (ЄОВС), створеного в 1951 році, Європей­ського співтовариства з атомної енергії (Євратом), створеного в 1957 році, і Європейського економічного співтовариства (ЄЕС), створе­ного в 1957 році в результаті об'єднання цих раніше самостійних організацій. Донедавна це об'єднання називалося «Європейські співтовариства».

У 1965 році на основі Брюссельського договору були створені єдині органи Співтовариств. Єдиний Європейський акт 1986 року оформив передачу ЄС повноважень у галузі охорони навколишнього середовища, культури й освіти, охорони здоров'я, технологічної і соціальної політики, єдиного митного простору. Угода 1990 року врегулювала питання безперешкодного переміщення через кордони країн — членів ЄС товарів, робочої сили і капіталів.

Маастрихтські угоди 1992 року (набрали чинності в 1993 році) за­вершили процес юридичного оформлення механізму Співтовариств, передбачивши створення до кінця XX сторіччя тісного політичного і валютно-економічного союзу країн ЄС. Договір про Європейський Союз доповнений 17 протоколами і 33 заявами з різних аспектів домовленостей, у яких враховані результати референдуму в Данії, а також протоколом і угодою про соціальну політику, що передба­чають створення єдиного соціального простору. Договором уведене єдине громадянство ЄС.

26 лютого 2001 року на конференції ЄС у Ніцці (Франція) державами-членами був підписаний Ніццький договір про внесення змін і доповнень до Договору про Європейський Союз, у Договори про створення Європейських Співтовариств і деякі пов'язані з ними акти (набуває чинності в перший день другого місяця після того, як остання держава, що підписала Договір, передасть депозитарію (Уряду Італійської Республіки) свою ратифікаційну грамоту). У ході цієї ж конференції були підписані протоколи: про розширення ЄС; про затвердження Статуту Європейського Суду; про врегулювання фінансових наслідків закінчення терміну дії Договору про Євро­пейське Співтовариство вугілля й сталі й Дослідницького фонду вугілля й сталі.

Першими учасниками ЄС були Бельгія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Франція, ФРН. У 1973 році до ЄС приєдналися Вели­кобританія, Данія, Ірландія, у 1981 році — Греція, у 1986 році — Іспанія і Португалія, у 1995 році — Швеція, Австрія і Фінляндія, у 2004 році — ще 10 держав — Кіпр (південна частина), Латвія, Литва, Мальта, Польща, Словаччина, Словенія, Чехія, Угорщина,

Естонія, а в 2007 році — Болгарія і Румунія. У наш час до ЄС входять 27 держав, але в рамках «хвилі розширення» організацією ведуться переговори з низкою європейських держав про вступ до ЄС. Так, у 2005 році офіційний статус кандидата до вступу в ЄС був наданий Македонії, ведуться перемовини про вступ Хорватії. Також підпи­сана низка документів, що відносяться до Туреччини, Молдови та України. Однак конкретні перспективи вступу до ЄС цих держав поки залишаються не досить ясними.

Україна співробітничає з ЄС на підставі Угоди про партнерство і співробітництво між Україною і Європейськими Співтовариствами та їх державами-членами, ратифікованої нашою країною 10 листо­пада 1994 року. Цілями цього партнерства є: забезпечення меж для політичного діалогу між сторонами; сприяння торгівлі, інвестиціям; зміцнення політичних і економічних свобод; підтримання зусиль України у зміцненні демократії, розвитку та завершенні переходу до ринкової економіки; забезпечення відповідних рамок для поступової інтеграції між Україною і більш широкою зоною співробітництва в Європі; створення необхідних умов для заснування в майбутньому зони вільної торгівлі між Україною і Співтовариством, що охоплює в основному всю торгівлю товарами між ними, а також умов для реалізації свободи створення компаній, трансграничної торгівлі послугами і руху капіталу.

Стратегічною метою зовнішньої політики України в перші роки XXI сторіччя назване набуття повноправного членства в ЄС. Цілями ЄС є:

1) утворення тісного союзу народів Європи, сприяння збалансо­
ваному і тривалому економічному прогресу, особливо шля­
хом:

а) створення простору без внутрішніх кордонів;

б) посилення економічної і соціальної взаємодії;

в) утворення економічного і валютного союзу і створення в пер­
спективі єдиної валюти;

2) затвердження власної ідентичності в міжнародній сфері, особливо шляхом проведення спільної зовнішньої політики і політики в галузі безпеки, а в перспективі і спільної оборонної політики;

3) розвиток співробітництва у сфері юстиції і внутрішніх

справ;

4) збереження і збільшення спільного європейського надбання
(«aeguis communautaire»).

Викликає інтерес питання про юридичну природу самого Євро­пейського Союзу. Тут існує декілька поглядів. Відповідно до одно-

го з них, ЄС являє собою федеративне державоподібне утворення з країн, що добровільно об'єдналися. Відповідно до другого погляду, ЄС, хоча і має ряд особливостей, є міжнародною організацією, а її право — це міжнародне право. Інші автори вважають, що ЄС — це міжнародна організація з елементами конфедерації.

Друга точка зору нам здається більш правильною, і от чому. Держави, що ввійшли до ЄС, не втратили свого суверенітету, у тому числі і в галузі національної законотворчості. Водночас не можна не враховувати і того, що ЄС було делеговано надзвичайно широкий обсяг правомочностей, що робить його схожим як на федеративну державу, так і на конфедеративний союз. Так, право ЄС має пряму дію на території країн-учасниць і пріоритет перед національним правом, включаючи пріоритет постанов ЄС перед більш пізніми національними законами.

У той самий час ЄС має дещо ширші цілі, ніж звичайні між­народні організації. Це не тільки створення політичного і торгово-економічного союзу країн — членів Союзу, забезпечення вільного руху товарів і послуг, а також міграції робочої сили в рамках ЄС, але і введення єдиної валюти (на початку травня 1998 року лідери Союзу прийняли рішення про перехід на єдину валюту — «евро», що була введена з 1 січня 1999 року), фактичне скасування внутрішніх меж країн Союзу, спільна зовнішня політика і політика в галузі міжнародної безпеки та ін.

Разом з тим, у функціонуванні ЄС є відповідні тенденції, що свідчать про намагання створити з цього союзу єдину федера­тивну державу. Яскравим прикладом цьогЬ є спроба прийняти Конституцію для Європи (Конституцію в,С). Однак ця спроба була заблокована народами деяких держав — членів ЄС, зокрема у Франції та Нідерландах, які проголосували проти прийняття цього документа на загальнонаціональних референдумах. Але такі спроби не припинилися. У 2007 році вфамках ЄС було під­писано Лісабонський договір ЄС, який вніс відповідні зміни до Договіру про Європейське Співтовариство та Договір про засну­вання Європейського Союзу, став фактично частиною первинного права ЄС. Фактично до нової угоди увійшли практично всі роз­діли Конституції для Європи, за виключенням Хартії про права людини ЄС. Після ратифікації Лісабонського договору держа­вами — членами ЄС буде реалізованою низка організаційних та організаційно-правових заходів, що спрямовані на посилення інституційної складової ЄС.

Право Європейського Союзу складається з двох великих груп норм:

— внутрішнє право Союзу як міжнародної організації;

— право Союзу, що регулює конкретні види політичної, еконо­мічної, соціальної і культурної діяльності держав ЄС.

Головними органами ЄС є: Європейська Рада, Європейська комісія, Рада Європейського Союзу, Європейський парламент, Європейський суд.

Європейську Раду складають глави держав і урядів держав — членів ЄС і Голова Європейської комісії, їх заступники (міністри закордонних справ) і члени Комісії. Рада засідає два рази на рік.

Європарламент складається з депутатів, які обираються в країнах-учасницях за допомогою прямих виборів на п'ять років. Європарламент контролює Європейську комісію і Раду, розробляє право ЄС і бюджет Союзу. Ординарні щомісячні Сесії Європарламен-ту проходять у Страсбурзі (Франція), а надзвичайні сесії — у Брюс­селі (Бельгія), де працюють комітети Європарламенту. Секретаріат Європарламенту розташований у Люксембурзі.

Рада Європейського Союзу складається з міністрів держав-членів (залежно від аналізованого питання). Представництво в Раді, коли потрібна кваліфікована більшість голосів, неоднакове. Так, напри­клад, Німеччина має 10 голосів, Ірландія — 3, а Люксембург — 2 голоси. Місцезнаходження Ради — Брюссель.

Європейська комісія складається з 20 членів і голови, призна­чуваного урядами держав — членів ЄС за згодою Європарламенту. Комісія спостерігає за дотриманням рішень норм і рішень ЄС і організує їх практичне виконання. Штаб-квартира Комісії розта­шована в Брюсселі.

Європейський суд складається з 15 судів і 9 генеральних прокуро­рів, що призначаються за спільною згодою на 6 років. Суд вирішує спори між державами ЄС, між органами ЄС і державами-членами, між органами ЄС, між ЄС і юридичними та фізичними особами, готує експертні висновки."

Із 1 січня 1996 року у ЄС скасовані всі мита на внутрішньоєвро-пейських кордонах на всі види товарів, а стосовно держав, що не входять до ЄС, провадиться єдина митна політика.

Організація Північноатлантичного договору (НАТО)

Організація Північноатлантичного договору (НАТО) створена відповідно до ст. 9 Північноатлантичного договору від 4 квітня 1949 року. Підписавши Брюссельський договір у березні 1948 року, п'ять держав Західної Європи: Бельгія, Люксембург, Голландія, Велико­британія і Франція — засвідчили своє рішуче бажання створити спільну систему захисту і таким чином підсилити взаємні контак­ти, щоб протидіяти ідеологічній, політичній і військовій загрозі

своєї безпеки. Потім пройшли переговори між США і Канадою про створення єдиного Північноатлантичного альянсу, заснованого на гарантіях безпеки і взаємних зобов'язань між Європою і Північною Америкою. Країни — члени Брюссельського договору запросили Данію, Ісландію, Італію, Норвегію і Португалію взяти участь у даному процесі. Результатом переговорів стало підписання у квіт­ні 1949 року Вашингтонського договору, за яким було створено спільну систему безпеки, засновану на партнерстві цих дванадцяти країн. У 1952 році до договору приєдналася Греція і Туреччина. У 1955 році до Альянсу вступила Федеративна Республіка Німеч­чина. У 1982 році його членом стала Іспанія. У1999 році відбулося розширення НАТО на Схід — до нього увійшли Угорщина, Польща і Чехія. В 2004 році членами НАТО стали Болгарія, Латвія, Литва, Румунія, Словаччина, Словенія та Естонія.

Таким чином, до НАТО сьогодні входять 26 держав. Проте міра їх інтеграції в Північноатлантичний альянс різноманітна. На­приклад, Ісландія, що до цих пір не має власних збройних сил, не входить в інтегровану військову структуру. Проте вона вправі послати цивільного чиновника у Військовий комітет. Ісландія має статус спостерігача в Комітеті військового планування, Іспанія не бере участі в інтегрованій командній структурі НАТО, проте вона є повноправним членом Північноатлантичної ради, Групи ядерного планування, Комітету оборонного планування і Військового коміте­ту. Франція в 1966 році вийшла з інтегрованої військової структури НАТО, залишившись у його політичній організації.

Відповідно до ст. 10 Північноатлантичного договору Альянс за­лишається відкритим для майбутнього вступу інших європейських держав, що готові втілювати в життя його принципи і сприяти без­пеці Північноатлантичного регіону.

Північноатлантичний альянс був створений на основі договору між державами, кожна з яких добровільно приєдналася до нього після завершення публічних обговорень у своїй країні і відповід­ній парламентській процедурі. Договір поважає індивідуальні права всіх держав — членів Альянсу і їхні міжнародні обов'язки відповідно до Статуту Організації Об'єднаних Націй. Він ставить за обов'язок кожній державі взяти на себе ризик і відповідальність, пов'язані з загальною безпекою, і одночасно дає можливість кож­ному члену Альянсу користуватися перевагами спільної безпеки. Договір також зобов'язує держав-учасниць не приєднуватися ні до яких міжнародних зобов'язань, що йому суперечать.

Створений відповідно до ст. 51 Статуту Організації Об'єднаних Націй, яка підтверджує невід'ємне право держави (держав) на інди-

відуальну або колективну оборону, Альянс є союзом вільних держав, який спирається на взаємні гарантії і стабільні взаємовідносини з іншими державами.

Організація Північноатлантичного договору (НАТО) передбачає таку структуру, що дає можливість досягнення поставленої мети. Це міжурядова організація, у якій усі держави-члени зберігають суверенітет і незалежність. Вона є форумом, де держави-члени консультуються з будь-яких питань, що виникають, і затверджують рішення з політичних і військових проблем, що стосуються їхньої безпеки. Ця організація має необхідні органи, що забезпечують кон­сультації і співробітництво між її членами в політичній, військовій, економічній, науковій та інших невоєнних галузях.

Першочергове завдання НАТО — захищати свободу і безпеку всіх її членів політичними і військовими засобами відповідно до принципів Статуту Організації Об'єднаних Націй. Базуючись на ідеалах демократії, прав людини і верховенства права, Альянс від моменту заснування спрямовує свою діяльність на встановлення справедливого порядку і міцного миру в Європі. Ця його стратегічна мета залишається незмінною.

Згідно зі ст. 4 Північноатлантичного договору НАТО є трансат­лантичним форумом для проведення союзниками консультацій з будь-яких питань, що стосуються життєво важливих інтересів його членів, включаючи події, здатні поставити під загрозу їхню безпе­ку. НАТО зберігає стратегічну рівновагу у всій Європі. Учасники Північноатлантичного договору зобов'язуються вирішувати всі міжнародні спори мирними засобами таким шляхом, щоб не були поставлені під загрозу міжнародний мир, безпека і справедливість. Вони утримуються у своїх міжнародних відносинах від погрози силою або застосування сили яким-небудь способом, не сумісним із цілями ООН.

Відповідно до ст. 5 Північноатлантичного договору збройний напад на одну чи кілька країн НАТО в Європі або Північній Аме­риці буде розглядатися як агресія проти всіх країн Альянсу. Про­цес політичних змін у Європі (розпуск Організації Варшавського Договору, об'єднання Німеччини, розпад соціалістичної системи і СРСР і т.д.) зумовив необхідність розробки нової стратегічної концепції. Елементи цієї концепції закріплені в Лондонській декларації «Північноатлантичний альянс у процесі змін» (1990), Римській декларації про мир і співробітництво 1991 року, Новій стратегічній концепції альянсу 1991 року, Заяві Ради НАТО в Брюсселі «Партнерство заради миру» (1994). Україна бере активну участь у даній програмі.

Зокрема, Римська декларація Сесії Ради НАТО про мир і співро­бітництво 1991 року пропонує міністрам закордонних справ Болга­рії, Чехії, Словаччини, Литви, Латвії, Естонії, Угорщини, Польщі, Румунії і Росії проводити щорічні зустрічі з Північноатлантичною радою і комітетами НАТО, включаючи політичний і економічний комітети.

Документ, прийнятий главами держав і урядів НАТО 11 січня 1994 року, стосується процедури заснування програми «Партнерство заради миру». Ця програма здійснюється під керівництвом НАТО і створює умови для формування нових відносин у сфері безпеки між НАТО і його партнерами заради миру. На основі прихильності цілям «Партнерства заради миру» члени НАТО будуть розвивати разом з іншими державами процес планування і досліджень з ме­тою закладання основ для виявлення й оцінки сил і потужностей, що можуть бути надані ними для міжнародної бойової підготовки, навчань і операцій у взаємодії із силами НАТО. Держави — члени Організації мають намір сприяти військовій і політичній коорди­нації в штаб-квартирі НАТО з метою забезпечення керівництва і управління відповідною діяльністю на основі партнерства з іншими державами, включаючи планування, бойову підготовку, навчання і розробку доктрин. НАТО проводитиме консультації з будь-яким активним учасником партнерства, якщо цей партнер вважає, що існує пряма загроза його територіальній цілісності, політичній не­залежності або безпеці.

Керівними органами НАТО є: Північноатлантична рада, Комітет оборонного планування, Група ядерного планування, інші комітети, Генеральний секретар.

Військова структура НАТО складається з Військових коміте­тів, Постійного військового комітету і Міжнародного військового штабу.

Основні принципи співробітництва України з НАТО закріплені в Хартії про особливе партнерство між Україною і НАТО, підписа­ній у Мадриді (Іспанія) 9 липня 1997 року. Відповідно до розділу II цього документа Україна і НАТО будуть будувати свої відносини на загальній вірності принципам і зобов'язанням, відповідно до міжнародного права і міжнародних механізмів, включаючи Статут ООН, Гельсінський Заключний акт та інші документи ОБСЄ.

Відповідно до цього Україна і НАТО підтверджують свої зобо­в'язання:

— визнавати, що безпека всіх держав у регіоні ОБСЄ є нероз­дільною, що жодна країна не може будувати свою безпеку за рахунок безпеки іншої країни і що кожна країна не може

розглядати будь-яку частину регіону ОБСЄ як сферу свого впливу;

— утримуватися від погрози силою або застосування сили проти будь-якої держави будь-яким чином, не сумісним із принци­пами Статуту ООН або Гельсінського Заключного акта, яким керуються країни-учасниці;

— визнавати невід'ємне право всіх держав вільно обирати і засто­совувати власні засоби забезпечення безпеки, а також право свободи вибору або зміни своїх засобів забезпечення безпеки, включаючи союзницькі договори, у міру їх еволюції;

— поважати суверенітет, територіальну цілісність і політичну незалежність всіх інших держав, непорушність кордонів і розвиток добросусідських відносин;

— визнавати верховенство права, зміцнювати демократію, по­літичний плюралізм і ринкову економіку;

— визнавати права людини і права осіб, що належать до націо­нальних меншин;

— перешкоджати конфліктам і врегульовувати спори мирними засобами відповідно до принципів ООН і ОБСЄ.

Будівництво розширених і глибоких відносин між Україною і НАТО базується на основі міцного, стабільного, довгострокового і рівноправного партнерства і співробітництва з метою зміцнення безпеки і стабільності в Північноатлантичному регіоні, визнання життєво важливої ролі, яку відіграють демократія, політичний плюралізм, верховенство закону і повага прав людини і громадян­ських свобод.

Для здійснення діяльності та цілей, передбачених Хартією про особливе партнерство, розробки загальних підходів до європейської безпеки і політичних питань наша країна відкрила в 1998 році Місію України при НАТО. Основним завданням цього органу є формування більш високого рівня довіри, єдності цілей і навичок, консультацій і співробітництва між Україною і НАТО.

З метою оперативного ознайомлення громадськості в столиці України в травні 1997 року був відкритий Центр інформації і доку­ментації НАТО. Указом Президента України від 3 квітня 1997 року створена Державна міжвідомча комісія з питань співробітництва України і НАТО. У липні 2002 року Радою національної безпеки і оборони України було прийнято рішення щодо початку процесу входження України в НАТО.

На Бухарестському саміті НАТО у 2008 році держави — члени Альянсу прийняли принципове рішення щодо членства України в НАТО.

10.9. Міжнародні конференції

Міжнародні конференції є дуже поширеною формою міждержав­ного співробітництва і скликаються для вирішення політичних, економічних, військових та інших проблем. Як інституціональний механізм міжнародного права і міжнародних відносин вони виникли в другій половині XIX сторіччя. У наш час щорічно на різноманітних рівнях міжнародних відносин проводиться більше 1000 конферен­цій. На думку деяких спеціалістів, у середині XXI століття щорічно проходитиме приблизно 50 тисяч міжнародних конференцій.

У доктрині міжнародного права під міжнародною конференцією розуміють тимчасовий колективний орган держав-учасниць. Між­народні конференції не є міжнародними організаціями і суб'єктами міжнародного права, їх частіше називають багатосторонньою або парламентською демократією.

Таким чином, міжнародна конференція — це зустріч офіційних представників двох або більше держав для обговорення питань, що становлять взаємний інтерес.

Слід мати на увазі, що розрізнення в найменуванні конференції (конгрес, нарада, зустріч і т.д.) не мають особливого юридичного значення.

Водночас слід враховувати, що як правовий інститут міжна­родні конференції мають багато спільного з міжнародними орга­нізаціями:

— являють собою збори представників держав;

— для забезпечення діяльності конференції створюються робочі органи (комітети, комісії);

— ці органи діють на підставі правил, установлених державами — учасницями конференції.

Основна відмінність конференцій від міжнародних організацій полягає в тому, що конференції є тимчасовими органами. Крім того, зазвичай цілями міжнародної конференції є:

а) розроблення і прийняття тексту міжнародного договору (на­
приклад, прийняття Конвенції про право міжнародних до­
говорів на Віденській конференції 1968-1969 років);

б) обговорення певної актуальної міжнародної проблеми або
проблем і прийняття спільної заяви (наприклад, Декларація
Конференції ООН з навколишнього середовища) у Ріо-де-
Жанейро;

в) обмін думками й інформацією з певної міжнародної проблеми
або проблем і вироблення рекомендацій (наприклад, Гельсін­
ський документ 1992 року «Виклик часу змін», прийнятий у
рамках Конференції НБСЄ).

Конференції розрізняють за різними крітеріями:

— залежно від суб'єкта, який скликає конференцію:

а) конференції, що скликаються в рамках міжнародних органі­
зацій (наприклад, кодифікаційні конференції);

б) конференції, що скликаються поза міжнародними організа­
ціями;

— залежно від представництва учасників конференції:

а) універсальні;

б) регіональні конференції;

— залежно від рівня представництва держав, що беруть
участь у конференціях:

а) конференції за участю вищих керівників держав;

б) конференції міністрів закордонних справ;

в) конференції послів і т.д;

— залежно від питань, що стоять на порядку денному:

а) конференції мирні;

б) політичні;

в) економічні;

г) дипломатичні;

д) змішані;

— залежно від періодичності скликання конференцій:

а) періодичні, що скликаються через певний період часу (напри­
клад, конференції, що проводилися в рамках НБСЄ);

б) конференції ad hoc — що скликаються державою-ініціатором
(державами) або міжнародною організацією для одноразової
роботи з метою вирішення певної проблеми. У наш час біль­
шість конференцій є конференціями ad hoc.

Слід зазначити, що в сучасному міжнародному праві право між­народних конференцій не кодифіковане. Його джерелами є звичаєві норми й акти міжнародних організацій.

Конференції скликаються з ініціативи однієї чи декількох дер­жав або міжнародної організації. Скликанню конференції переду­ють переговори, під час яких узгоджуються час і місце проведення конференції, коло учасників, попередній порядок денний. У кон­ференції можуть брати участь спостерігачі (без права вирішального голосу).

Порядок роботи конференції визначається регламентами, які за­тверджуються учасниками конференції або органами міжнародної організації, що скликає. Регламенти містять у собі правила проце­дури, норми яких належать до внутрішнього права конференцій.

Правила процедури звичайно складаються з таких основних положень:

Представництво і повноваження. Делегація кожної держа­ви — учасниці конференції містить повноважних представників, їхніх заступників і радників. На початку роботи конференції при­значається комітет з перевірки повноважень, що, виконавши свою функцію, негайно представляє доповідь конференції.

Посадові особи. Конференція обирає серед представників держав — учасниць конференції посадових осіб (голову, трьох за­ступників голови і доповідача).

Секретаріат конференції. Він забезпечує усний переклад ви­ступів на засіданнях; одержує, перекладає, розмножує, видає і поширює документи; здійснює звукозаписи засідань і забезпечує їх збереження; забезпечує збереження і цілість документів кон­ференції в архівах ООН; виконує всю іншу роботу, необхідну для підготовки і проведення конференції.

Відкриття конференції. На своєму першому засіданні конфе­ренція обирає голову; підтверджує правила процедури, порядок денний; обирає посадових осіб конференції; приймає рішення про організацію своєї роботи.

Порядок ведення засідань. Ніхто не може виступати на кон­ференції, не отримавши попереднього дозволу конференції. Слово ораторам голова надає в тому порядку, у якому вони заявили про своє бажання виступити. Упорядкування списку виступаючих до­ручається секретаріату. Конференція може встановити тимчасовий регламент для виступу. Будь-який представник у будь-який час може внести пропозицію про припинення дебатів. Пропозиції і по­правки по суті питань подаються в письмовій формі в секретаріат конференції, що розсилає їх усім делегаціям.

Прийняття рішень. Рішення конференції можуть прийматися шляхом голосування і консенсусу. Кожна делегація має на конфе­ренції один голос.

Допоміжні органи. На конференції звичайно створюються такі комітети: з перевірки повноважень, із забезпечення роботи конфе­ренції, з обговорюваних проблем, редакційний комітет із підготовки рішення й ін.

Мови і звіти про засідання. Зазвичай мовами всесвітньої між­урядової конференції є англійська та французька мови і мова дер­жави, на території якої проводиться конференція. При проведенні конференцій під егідою ООН її мовами є офіційні і робочі мови ООН. Але будь-який представник може виступати мовою, що не є мовою конференції, якщо відповідна делегація забезпечує усний переклад на одну з таких мов.

Акти конференції можуть містити тексти міжнародних договорів (конвенцій), розроблених на конференції, або бути самостійними джерелами міжнародного права.

Таким чином, діяльність конференції визначається діями і вза­ємодією трьох її основних компонентів: делегацій держав, керуючих посадових осіб, а також секретаріату і його виконавчого голови.

Література

Абашидзе А.Х., Урсин Д.А. Неправительственные организации: Международно-правовые аспекты. — М., 2002.

Актуальные проблемы деятельности международных организа­ций /Под ред. Г.И. Морозова. — М., 1982.

Арах М. Европейский Союз. Видение политического объедине­ния. — М., 1998.

Ашавский Б.М. Межправительственные конференции: между­народно-правовые вопросы. — М., 1980.

Баймуратов М.А., Анцупова Т.А. Международно-правовое со­трудничество Причерноморских государств: современное состояние и перспективы. — Одесса, 2005.

Бобров Р.Л., Малинин С.А. Организация Объединенных Наций (международно-правовой очерк). — Л., 1960.

Гаврилов В.В. ООН и права человека. Механизмы создания и осуществления нормативных актов. — Владивосток, 1998.

Губань Р.В. Міжнародне публічне право. Концепція діалогу між цивілізаціями. — К., 2007.

Зайцева О.Г. Международные межправительственные органи­зации. — М., 1983.

Каркищенко Е.И. Всемирная организация здравоохранения: структура и основные направления деятельности. — М.: Междунар. отнош., 2004.

Кернз В. Вступ до права Європейського Союзу. — К., 2002.

Дата добавления: 2015-05-10