Міжнародна правосуб'єктність фізичних осіб

Контрольні питання

Виділіть ознаки міжнародної організації. Якими актами регу­люється діяльність міжнародної організації?

Які особи є співробітниками міжнародної організації? На основі яких критеріїв обіймають вони свої посади?

Яким чином регулюється праця співробітників міжнародних

організацій?

Чому правосуб'єктність міжнародних організацій є обмеже­ною?

Що розуміється під «прихованими» (дискретними) повноважен­нями міжнародної організації?

Яка стандартна структура органів міжнародної організації, ви­користовувана в системі ООН?

У чому відмінність між актом міжнародної організації (напри­клад, резолюцією Генеральної Асамблеї ООН) і міжнародним до­говором?

Які історичні передумови створення ООН?

Які цілі в ООН? Яке їх правозастосовне значення?

Яка держава може стати членом ООН?

Перелічте головні органи ООН. Опишіть їхню структуру й пов­новаження.

Охарактеризуйте спеціалізовані установи ООН.

Які історичні передумови створення НАТО?

Які цілі в НАТО?

Яка держава може стати членом НАТО?

Перелічте головні органи НАТО. Опишіть їхню структуру й повноваження.

Які історичні передумови створення Ради Європи?

Які цілі у Ради Європи?

Яка держава може стати членом Ради Європи?

Перелічте головні органи Ради Європи. Опишіть їхню структуру й повноваження.

Чи є ОБСЄ міжнародною організацією?

Які історичні передумови створення Європейського Союзу?

Які цілі в Європейського Союзу? Яке їхнє правозастосовне зна­чення?

Яка держава може стати членом Європейського Союзу?

Перелічте головні органи Європейського Союзу. Опишіть їхню структуру й повноваження.

Перелічте ознаки правомірності регіональних організацій.

Дайте поняття й визначте роль міжнародних неурядових орга­нізацій.

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

Розділ 11 МІЖНАРОДНЕ ПРАВО ПРАВ ЛЮДИНИ

Проблема міжнародної правосуб'єктності фізичних осіб уже по­рушувалася при розгляді видів міжнародної правосуб'єктності (див. розділ 5). Ця проблема набуває особливого звучання при розгляді ролі і правового статусу фізичних осіб у сучасному міжнародному праві.

Під фізичними особами прийнято розуміти:

— громадян даної держави;

— іноземців;

— осіб без громадянства;

— осіб, що мають подвійне громадянство;

— біженців;

— змушених переселенців тощо.

Всі вони у своїй сукупності складають населення, що мешкає на території певної держави і підпорядковане її юрисдикції. Водночас термін «населення» у міжнародному і у внутрішньодержавному праві має неоднакове значення. У міжнародному праві під населен­ням розуміють сукупність фізичних осіб, індивідів, що населяють територію держави в даний момент, тобто проживають на її тери­торії. У внутрішньодержавному праві основний акцент робиться на юрисдикцію (здійснення владних повноважень) держави над цим населенням. Через те, що на територію держави поширюється її повний і винятковий суверенітет, особи, які населяють її, пере­бувають під повною і винятковою юрисдикцією цієї держави, яка встановлює у своєму національному праві їх відповідний юридичний статус і правовий режим.

Держава здійснює стосовно свого населення три види юрисдик­ції — законодавчу, виконавчу (адміністративну) і судову.

Внаслідок законодавчої юрисдикції держава встановлює юри­дичний статус осіб, які складають її населення, відносячи їх до ка­тегорій своїх громадян (підданих для держав із монархічним ладом правління), іноземних громадян, осіб без громадянства або осіб із подвійним громадянством. Таким чином, регулювання правового становища фізичних осіб, що знаходяться на території держави і складають її населення, входить у виняткову компетенцію даної держави.

Коло, обсяг і характер прав і свобод, наданих населенню, за­лежать від економічних, соціальних і національних особливостей розвитку кожної держави.

Але слід мати на увазі, що регламентація правового становища населення внутрішнім законодавством держави не виключає мож­ливостей міждержавного співробітництва в галузі політичних, еко­номічних і громадянських прав населення, визначення правового становища іноземців, урегулювання питання про осіб з подвійним громадянством, надання взаємної правової допомоги у громадян­ських, сімейних і кримінальних справах, а також спільної боротьби з міжнародними злочинами.

У сучасній західній доктрині міжнародного права переважна більшість авторів уже дуже тривалий час розглядає надання ін­дивідам прямого доступу в міжнародні судові органи в якості сторін у процесі, як один з основних доказів можливості прямого регулювання міжнародним правом становища індивідів.

У вітчизняній доктрині з цього приводу висловлюються різні думки. Найчастіше акцентується увага на тому, що міждержавні угоди, які передбачають прямий доступ індивідів у міжнародні су­дові органи, зустрічаються надзвичайно рідко, вони нетипові і не можуть змінити загальне правило. Деякі автори, як зазначалося, підкреслюють, що міжнародна правосуб'єктність індивідів має в цих випадках похідний, обмежений характер і не повинна проти­ставлятися державному суверенітетові.

Водночас існує думка, відповідно до якої такого роду угоди ви­значають лише взаємні права та обов'язки їхніх учасників стосовно прямого доступу індивідів у міжнародні судові органи. Але вони об'єктивно не можуть перетворити індивідів на суб'єкти міжна­родного права, підкорити їх безпосередньому впливу норм, що містяться в цих угодах, оскільки індивіди не можуть брати участі у міждержавних відносинах.

Міжнародне право відіграє важливу роль у регулюванні прав і свобод індивіда. В одних випадках норми міжнародного права вста-

новлюють стандарти правового статусу індивідів, в інших — є безпо­середньою підставою для виникнення суб'єктивних прав і обов'язків людини. Слід мати на увазі, що форма впливу міжнародно-правових норм на правове становище населення в кожній конкретній державі залежить від прийнятої в ній концепції співвідношення міжнарод­ного і внутрішньодержавного права.

Роль міжнародного права в регулюванні правового статусу індивідів виражається, зокрема, у тому, що держави:

— внаслідок звичаєвих правових норм міжнародного права вза­ємно визнають виняткову юрисдикцію держав у регулюванні правового статусу осіб, що складають їх населення;

— взаємно погодилися визнавати право патримоніальної (вітчиз­няної) держави, в установлених випадках сприяти своїм гро­мадянам, які знаходяться за межами їх державних кордонів на іноземній території, у здійсненні їхніх прав, передбачених для іноземців;

— на взаємних договірних засадах регулюють питання, що стосуються колізії їхніх внутрішньодержавних норм про ви­значення статусу осіб, що належать до категорій їхніх грома­дян (зокрема, укладаючи угоди про виключення подвійного

громадянства);

— регулюють на рівні норм загального міжнародного права пра­вове становище осіб, що входять до складу їхніх закордонних органів зовнішніх зносин (дипломатичні представництва, консульські установи і т.д.);

— у спеціальних угодах домовляються про право фізичних осіб у порядку, встановленому внутрішньодержавним законодав­ством, звертатися в міжнародні організації за захистом своїх

прав.

Таким чином, у міжнародному праві є достатньо підстав для становлення системи міждержавного співробітництва з питань правового статусу фізичних осіб.

Ця проблема набуває особливої значущості з урахуванням того, що на сучасному етапі розвитку світового співтовариства загаль­новизнано, що політичні, соціальні, економічні, культурні й інші права людини виступають не як дар держави чи її посадових осіб, а є невід'ємними правами кожного індивіда, якими він наділений внаслідок свого народження незалежно від раси, кольору шкіри, ста­ті, релігії, мови, політичних та інших переконань. Права і свободи людини складають основу не тільки громадянського суспільства, а й базис сучасної цивілізації.

Дата добавления: 2015-05-10