Способи набуття громадянства 2 страница

Уперше переселення було передбачено конвенцією і протоколом, підписаними ЗО січня 1923 року під час конференції в Лозанні (Швейцарія) із питань Ближнього Сходу державами Антанти і Туреччиною, після перемоги останньої у війні 1919-1922 років. Лозаннські документи містили положення про примусовий обмін усіх грецьких підданих Туреччини на мусульманських підданих Греції (за деякими винятками).

Таке ж переселення було передбачено рішенням Берлінської (Потсдамської) конференції керівників держав-переможниць у 1945 році за підсумками Другої світової війни, яким передбачалося переміщення в Німеччину німецького населення або частини його, що залишилося у Польщі, Чехословаччині й Угорщині. Це було мо­тивовано насамперед тим, що німецьке населення, яке проживало в цих країнах, було приводом для інтервенції німецьких військ (судетські німці, проблема Данцига і данцизького коридора).

12.3. Припинення громадянства

У законодавстві держав про громадянство існує декілька засобів припинення громадянства. До них належать: вихід із громадянства, втрата громадянства і позбавлення громадянства, припинення громадянства на підставі міжнародного договору.

Встановлення підстав і умов виходу з громадянства (відмови від громадянства) належить до виняткової компетенції конкретної держави. Згідно зі статтею 19 Закону України від 16 квітня 1997 року вихід із громадянства України здійснюється за клопотанням особи, тобто заява про вихід із громадянства подається громадяни­ном безпосередньо. Водночас Конвенцією 1961 року передбачена можливість прийняття в громадянство в результаті поданої заяви самою особою або «від її імені» (п. «Ь» абз. 1 статті 4), отже, та­кий же порядок можливий і при виході з громадянства. У виході з громадянства України може бути відмовлено, якщо особу, яка клопоче про вихід з громадянства України, в Україні притягнуто як обвинувачену у кримінальній справі або стосовно якої в Україні є обвинувальний вирок суду, що набрав чинності і підлягає вико­нанню. Датою припинення громадянства України є дата видання відповідного Указу Президента України.

Міжнародне право приділяє особливу увагу субінститутам втра­ти і позбавлення громадянства. Це пояснюється насамперед тим, що в «запуску» такого механізму припинення громадянства ініці­атива належить винятково державі, тобто індивід позбавляється громадянства не тільки з волі держави, але й з його ініціативи. А це, звичайно, у випадках сваволі призводить до порушення загально­визнаних прав і свобод людини і громадянина.

Тому в міжнародному праві існує ряд міжнародно-правових актів, що стосуються таких способів припинення громадянства. Насамперед слід зазначити Загальну декларацію прав людини від 10 грудня 1948 року, що в п. 2 статті 15 закріпила положення, від­повідно до яких ніхто не може бути довільно позбавлений свого громадянства або права змінити своє громадянство.

Проблема позбавлення громадянства регулюється Конвенцією про скорочення безгромадянства від 30 серпня 1961 року, відпо­відно до положень якої істотно обмежуються умови, за яких гро­мадянин може бути позбавлений громадянства. Зокрема, стаття 9 Конвенції встановлює пряму заборону на індивідуальне або групове позбавлення громадянства з расових, етнічних, релігійних або по­літичних мотивів.

У сучасному міжнародному праві інститут позбавлення грома­дянства вважається неприйнятним. Така позиція була вироблена

світовим співтовариством ще у відповідь на протиправні дії фа­шистських держав, що позбавляли громадянства окремих осіб або групи осіб за національними або расовими мотивами. Водночас не слід забувати, що вже в повоєнні роки в деяких тоталітарних держа­вах, у тому числі в СРСР, дуже часто практикувалося позбавлення громадянства за політичними мотивами. Так, у сімдесяті роки XX сторіччя за критику політичного режиму у своїй країні громадян­ства СРСР були позбавлені видатні діячі культури і мистецтва (О. Со-лженіцин, М. Растропович, Г. Вишневська, Й. Бродський і багато інших). І хоча в СРСР така практика була згодом засуджена, вона донині нагадує нам про найбрутальніше порушення прав людини з боку держави.

Законодавство суверенної України в цій галузі цілком відпові­дає загальновизнаним міжнародно-правовим нормам. Однак слід підкреслити, що в першому національному акті профільного ха­рактеру — Законі України «Про громадянство» від 8 жовтня 1991 року у ряді позицій спостерігалися відступи від таких міжнародних норм. Але в нову редакцію Закону від 16 квітня 1997 року були вне­сені зміни, завдяки яким він був приведений у повну відповідність із ними. Так, наприклад, розділ III Закону в початковій редакції мав найменування «Призупинення громадянства України», у наш час — «Припинення громадянства України». Такі зміни, як вважається, були внесені не тільки тому, що термін «призупинення» у міжнародно-правових документах не вживається, але й, головним чином, тому, що воно не відповідає етимологічному змісту поняття цього субінституту.

Розділ III Закону України від 18 січня 2001 року також має на­йменування «Припинення громадянства України та скасування рішень про набуття громадянства України». Такі зміни, як вважа­ється, були внесені не тільки тому, що поняття «призупинення» у міжнародно-правових документах не зустрічається, але і головним чином тому, що воно не відповідає етимологічному змістові поняття цього субінституту.

Особливістю механізму втрати громадянства в Україні є те, що така втрата не ініціюється державою у відношенні до конкретно­го громадянина. Тут законодавець пійшов шляхом формального закріплення в нормативно-правовому акті переліку діянь, при вчиненні яких настає втрата громадянства.

Так, відповідно до статті 18 Закону України від 18 січня 2001 року громадянство України'втрачається:

1) якщо громадянин України після досягнення ним повноліття добровільно набув громадянства іншої держави.

Добровільним набуттям громадянства іншої держави вважаються всі випадки, коли громадянин України за своїм вільним волевияв-

ленням, вираженим у формі письмового клопотання, набув грома­дянство іншої держави або якщо він добровільно отримав документ, що підтверджує наявність набуття ним іноземного громадянства, за винятком випадків, якщо:

а) діти при народженні одночасно з громадянством України
набувають також громадянства іншої держави;

б) діти, які є громадянами України і усиновлені іноземцем,
набувають громадянства усиновителя;

в) громадянин України автоматично набув громадянства
іншої держави внаслідок одруження з іноземцем;

г) згідно із законодавством іншої держави її громадянство
надано громадянину України автоматично без його доб­
ровільного волевиявлення і він не отримав добровільно
документ, що підтверджує наявність у нього громадянства
іншої держави;

2) якщо іноземець набув громадянства України і не подав доку­мент про припинення іноземного громадянства або декларацію про відмову від нього;

3) якщо іноземець набув громадянства України і скористався правами або виконав обов'язки, які надає чи покладає на нього іноземне громадянство;

4) якщо особа набула громадянства України внаслідок подання свідомо неправдивих відомостей або фальшивих документів;

5) якщо громадянин України без згоди державних органів України добровільно вступив на військову службу, на роботу в службу безпеки, правоохоронні органи, органи юстиції або органи державної влади чи органи місцевого самоврядування іншої держави.

Однак слід мати на увазі, що положення пунктів 1, 2, 3, 5 не застосовуються, якщо внаслідок цього громадянин України стане особою без громадянства. Таке положення цілком відповідає по­ложенням Конвенції 1961 року.

Важливим положенням закону є і те, що за громадянином України не визнається належність до іноземного громадянства до ухвалення рішення про втрату громадянства України. Таким чином, учинення зазначених вище діянь не є підставою для автоматичної втрати громадянства — необхідно ухвалення рішення компетентним державним органом.

У цілому зміст статті 18 українського закону про громадянство відповідає положенням Конвенції 1961 року, що називає серед та­ких причин протиріччя своєму обов'язку вірності державі, надання послуг іншій державі, отримання винагороди від іншої держави, складання присяги або здійснення офіційної заяви про вірність

іншій державі і т.д. (п. З статті 8). Правда, Конвенція використо­вує в цих випадках термін «позбавлення громадянства», від якого український закон відмовився. Крім цього, в українському законі згадується втрата громадянства у зв'язку з поданням явно непра­вильних відомостей при його набутті.

У початковій редакції закону передбачалася втрата громадянства особою, яка проживає за межами України і протягом п'яти років не стала на консульський облік. Редакція закону від 18 січня 2001 року, збільшивши цей термін до семи років проти п'яти років у по­чатковій редакції закону, привела його загалом у відповідність до п. 4 ст. 7 Конвенції 1961 року (закріплює семирічний безперервний термін проживання за кордоном). В Законі України від 18 січня 2001 року ця обставина відсутня зовсім.

Втрата громадянства на підставі міжнародного договору має міс­це у випадках зміни статусу території, що були розглянуті стосовно оптації і переселення.

12.4. Подвійне громадянство і безгромадянство

Випадки подвійного громадянства і безгромадянства мають міс­це внаслідок різноманітного вирішення законодавством окремих держав питань про набуття і втрату громадянства.

Подвійне громадянство (біпатризм, полігромадянство) — перебування особи одночасно в громадянстві двох і більше держав. Цей стан виникає у разі колізії при застосуванні законів про набуття громадянства. Наприклад, дитина, яка народилася на території держави, що застосовує принцип «права ґрунту», від батьків, які є громадянами держави, що застосовує принцип «права крові», отримує з моменту народження подвійне громадянство.

Подвійне громадянство виникає також у разі одруження жінки, яка є громадянкою країни, законодавство якої не позбавляє жін­ку свого громадянства при її одруженні з іноземцем (наприклад, Франція, СІЛА, Швеція) або громадянином такої країни, що авто­матично надає громадянство жінці-іноземці, яка одружилася з її громадянином (наприклад, Бразилія).

Натуралізація — надання громадянства даної держави на прохан­ня заінтересованої в тому особи — також може викликати ситуацію подвійного громадянства, якщо таке прохання задовольняється відносно особи, визнаної громадянином іншої держави.

Такі основні умови виникнення ситуації подвійного громадян­ства внаслідок колізії законів про громадянство. Можливі й інші ситуації, що породжують подвійне громадянство, зокрема, на під­ставі міжнародного договору.

Законодавство України про громадянство виходить із невизнання одночасної належності громадянина України до громадянства іншої держави. Ще в початковій редакції статті 10 Закону України «Про громадянство» від 8 жовтня 1991 року було зафіксоване положен­ня, відповідно до якого: «за особою, що є громадянином України, не признається належність до громадянства іноземної держави», Але все ж цей закон передбачав можливість виникнення подвій^ ного громадянства на підставі міжнародних угод України. У наш час наявність за громадянином України подвійного громадянства

не визнається.

Особа, що має подвійне громадянство, перебуваючи на території однієї з держав, у громадянстві якої вона перебуває, як правило, не може посилатися на свої зобов'язання стосовно іншої держави. Кожна держава, у громадянстві якої перебуває біпатрид, має право вважати його своїм громадянином і вимагати від нього виконання відповідних обов'язків.

Від біпатридів, тобто осіб, які мають два або більше громадян­ства, потрібно відрізняти подвійне громадянство, властиве деяким складним державам. Так, подвійне громадянство, як уже відзнача* лося, належало громадянам СРСР, тому що вони були громадянами Союзу і громадянами суб'єктів федерації. На підставі статті 8 (1) Договору про Європейський Союз кожний громадянин держави-члена, крім володіння громадянством патрімоніальної держави, є і громадянином Союзу.

Для вирішення багатьох проблем, пов'язаних із подвійним гро­мадянством, використовується принцип визначення ефективного громадянства. Ефективне громадянство пов'язане з необхідністю визначення фактичного або переважного громадянства біпатрида для вирішення проблем, пов'язаних із колізійною формулою при­кріплення, що визначає особистий статут фізичної особи (lex patriae або lex domicilii). У цьому випадку виходять із місця постійного проживання особи, її роботи, місця перебування її майна, насам­перед нерухомого, проживання її сім'ї тощо. Це, наприклад, дуже актуально в сучасній Європі, де існують «прозорі» міждержавні кордони, що, по суті, скасовані, спостерігається ординарна міграція населення в межах Європейського Союзу.

Безгромадянство (апатризм) — це таке становище особи, коли вона не перебуває в громадянстві будь-якої держави. У Конвенції про статус апатридів від 28 вересня 1954 року апатридом імену­ється особа, яка не розглядається громадянином якоїсь держави внаслідок її закону.

Стан безгромадянства може виникнути з різних причин, напри­клад, при:

а) втраті громадянства, якщо дана особа вийшла добровільно або
втратила громадянство своєї держави і не набула громадянства
в іншій державі;

б) виході з громадянства з метою отримання громадянства іншої
держави, що надається через п'ять-десять років;

в) одруженні жінки з іноземцем, держава якого не надає жінці
автоматично громадянства чоловіка (США, Франція), а сама
жінка має громадянство країни, законодавство якої керується
принципом «дружина слідує громадянству чоловіка» (Іспа­
нія);

г) народжені від батьків, які втратили громадянство;

д) позбавленні громадянства і т.д.

Зазвичай думають, що статус апатридів наближений або відпо­відає статусу іноземців у даній державі. Конвенція 1954 року в ряді випадків навіть закликає держави надавати апатридам такий же статус, як і власним громадянам. Це стосується, зокрема, питань свободи релігії і свободи релігійного виховання своїх дітей (стаття 4), права на судовий захист (п. 2 статті 16), права роботи за наймом (п. 2 статті 17) і ін.

Слід мати на увазі, що особи без громадянства (апатриди) цілком підпорядковуються законодавству тієї держави, на території якої вони проживають.

Ситуації подвійного громадянства або безгромадянства аномаль­ні й збиткові не тільки стосовно відповідних осіб, але і тому, що вони можуть породжувати і дійсно породжують конфліктні ситуації і спори між державами. На рівні загального міжнародного права їх неможливо розв'язати, хоча в окремих випадках певних заходів вживають. Так, відповідно до норм міжнародного права про зовніш­ні відносини держав, кодифікованих нині в ряді універсальних кон­венцій, діти дипломатичних агентів і інших прирівняних до даних осіб, які народилися на території держави їхнього перебування, не набувають громадянства через виняткове законодавство цієї дер­жави. Тому основний засіб пом'якшення або недопущення ситуації подвійного громадянства або безгромадянства полягає в укладанні договорів про громадянство між заінтересованими державами, що й відбувається на практиці.

12.5. Правовий стан іноземців

Правовий стан іноземців, як і правовий стан своїх громадян і апатридів, встановлюється державою, на території якої вони зна­ходяться, але з урахуванням відповідних загальновизнаних норм

загального міжнародного права, зокрема, тих, що стосуються можливості захисту їх прав, і державою їхньої національної на­лежності.

Іноземцями називаються особи, які, проживаючи на території певної держави, не є її громадянами і мають громадянство іншої держави або не мають такого взагалі. Як відзначалося, поняття «іно­земець» має комплексний характер і охоплює іноземних громадян і осіб без громадянства (апатридів). Таке поняття відповідає Закону України «Про правовий статус іноземців» від 4 лютого 1994 року.

Проте в різних державах спостерігається неоднакове трактування поняття «іноземець», від якого прямо залежить визначення право­вого стану іноземців. Деякі держави, як відзначалося, відносять до таких осіб, що мають громадянство іноземної держави, і осіб без громадянства. Хоча в сучасному законодавстві України це поняття має комплексний характер, Конституція України, Закон України «Про імміграцію» від 7 червня 2001 року закріплюють поняття «іно­земець» і «особа без громадянства» окремо. Інші держави вважають іноземцями лише осіб, що мають громадянство іншої держави. Так, відповідно до законодавства колишнього СРСР іноземними громадянами в СРСР визнавалися особи, що не були громадянами СРСР і які мали доказ своєї належності до громадянства іноземної держави. У разі відсутності такого доказу вони розглядалися як особи без громадянства.

Кожна країна установлює свій правовий режим перебування іно­земців. Проте сучасне міжнародне право вкрай негативно ставиться до будь-яких форм дискримінації іноземців, і держави негайно вжи­вають відповідних заходів до тих, хто обмежує права їхніх громадян. Досить пригадати бурхливу реакцію влади Російської Федерації на початку 1998 року у відповідь на звернення громадян Росії і росій­ськомовних осіб, що мешкають у Латвії, і вжиті ними репресалії стосовно цієї держави, де обмежувалися права російськомовного населення. Такі дії стали проявом дипломатичного захисту.

Дипломатичний захист є важливим інститутом у забезпеченні прав і законних інтересів іноземних громадян державою їхнього громадянства.

Під дипломатичним захистом розуміється звичайно заява про­тесту відповідній державі, вимоги відновити порушені права даних іноземців і компенсувати завдану їм матеріальну та іншу шкоду. При цьому слід пам'ятати, що дипломатичний захист повинен здійснюватися в межах норм законодавства держави перебування і її міжнародних зобов'язань. Адже її мета полягає в забезпеченні правового режиму іноземців стосовно своїх громадян на території певної держави.

У разі порушення громадянином патримоніальної держави зако­нодавства держави перебування дипломатичний захист зводиться до з'ясовування істинних фактів правопорушення і надання громадя­нину необхідної правової допомоги (добір адвокатів, представлення його інтересів у суді і т.д.).

Дипломатичний захист є інститутом як міжнародного, так і внутрішньодержавного права. За міжнародним правом будь-яка держава має право, але не зобов'язана надавати дипломатичний захист своїм громадянам на території інших держав. Держави у своїх взаємовідносинах повинні шанувати це право.

Умови виникнення в держави права на дипломатичний захист містяться у статті 22 розроблюваного Комісією міжнародного права ООН Проекту статей про відповідальність держав. Вона говорить: «Якщо поводження держави створило ситуацію, що не відповідає ре­зультату, передбаченому міжнародним зобов'язанням про відповідне поводження з іноземними фізичними або юридичними особами, але з зазначеного зобов'язання випливає, що даний або еквівалентний результат проте може бути забезпечений наступним поводженням держави, порушення цього зобов'язання визнається лише в тому ви­падку, якщо дані фізичні або юридичні особи безуспішно вичерпали доступні їм ефективні внутрішні можливості з метою досягнення передбаченого цим зобов'язанням відповідного звернення або якщо це було недосяжно, еквівалентного поводження».

Отже, звернення держави до дипломатичного захисту фізичних осіб її національної належності можливе лише за умови вичерпання ними внутрішніх можливостей, передбачених законодавством дер­жави, на території якої вони перебувають, тобто після безуспішного звернення до компетентних органів держави перебування.

За внутрішньодержавним правом більшості держав надання дипломатичної допомоги своїм громадянам за кордоном — їхній обов'язок. У ч. З статті 25 Конституції України проголошується: «Україна гарантує піклування і захист своїм громадянам, що зна­ходяться за її межами». У цьому випадку громадяни мають право вимагати від своєї держави надання їм дипломатичного захисту при перебуванні в іншій державі, а держава громадянства зобов'язана надавати їм цей захист.

Якщо дипломатичний захист не дав бажаного результату, то в наявності правопорушення відповідної держави і виникнення її міжнародної відповідальності з усіма наслідками, що випливають із цього.

Таким чином, стосовно індивідів право захисту їхніх знехтуваних прав виникає не тільки в держави їхньої національної належності, але й у всіх інших держав і в міжнародного співтовариства держав

у цілому, коли, зокрема, мова йде про їхню дискримінацію за будь-якими ознаками або у випадках серйозних порушень міжнародних зобов'язань, що стосуються захисту людської особистості як такої, таких, як міжнародні зобов'язання, що забороняють рабство, гено­цид, апартеїд та інші аналогічні антигуманістичні дії.

Тому потрібно мати на увазі, що режим іноземців визначається не тільки внутрішнім законодавством, але й нормами міжнародно­го права, у тому числі двосторонніми договорами держав, у яких сторони визначають статус своїх громадян в іншій державі, що укладає договір.

Держава перебування встановлює правовий режим іноземців, який має не суперечити загальновизнаним принципам і нормам міжнародного права, міжнародним зобов'язанням держави, взятим у рамках двосторонніх і багатосторонніх договорів.

Правовий режим іноземців є сукупністю їхніх прав і обов'язків на території даної держави.

Еволюційний розвиток поглядів і практики на визначення пра­вового стану іноземців від мінімального міжнародного стандарту до існуючих нині правових режимів відбувався в XX сторіччі. Він прямо був пов'язаний насамперед із бурхливим розвитком загаль­них і різнобічних зв'язків між людьми. Домінували тут, безумовно, економічні зв'язки, але свою роль відіграв і факт прогресуючого збільшення кількості людства, якому стає тісно в рамках однієї держави. Бурхливий розвиток транспортних засобів надав людям можливість стрімко пересуватися з одного кінця земної кулі в ін­ший. Тому від практики мінімального міжнародного стандарту для іноземців державами був зроблений достатньо швидкий перехід до правового режиму, що встановлюється конкретною державою.

Мінімальний міжнародний стандарт визначався як сукупність певних прав, які мають бути в іноземця в даній державі. На практиці визначення цієї сукупності виявлялося досить складним внаслідок того, що нерідко виникала колізія між питанням про зміст стандар­ту і метод його реалізації, наприклад, правосуддя, що погано пра­цює, зводило нанівець наданий іноземцю обсяг судового захисту. Недоліком також виявлялася відсутність єдиного стандарту, що утрудняло застосування державами принципів взаємності. Спро­би уточнення стандарту шляхом введення додаткових визначень («розумне піклування» або «належна дбайливість» про іноземця, потім «основні права людини») хоча й допомогли певним чином просунути вирішення проблеми, але залишалися недостатніми і вимагали якісно нового рішення, що і було знайдено за допомогою введення національного режиму.

Національний режим у наш час є одним із двох видів правового режиму, включаючи режим найбільшого сприяння, що встановлю­ється державами стосовно іноземців.

Національний режим передбачає наявність такого обсягу прав і обов'язків у іноземців, що практично нічим не відрізняється від обсягу прав і обов'язків, наданих державою їхнього перебування для власних громадян. Мова, таким чином, йде про фактичне зрівняння статусу іноземців у тій або іншій сфері з громадянами країни пере­бування, за деякими, звичайно, винятками.

Згідно зі статтею 26 Конституції України іноземці й апатриди, що знаходяться в Україні на законних підставах, користуються тими ж правами і свободами, а також несуть такі ж обов'язки, як і громадяни України — за винятками, встановленими Конституцією, законами або міжнародними договорами України. Закріплений Конститу­цією національний режим для іноземців знаходить свою детальну регламентацію і конкретизацію в Законі України від 4 лютого 1994 року «Про правовий статус іноземців». У цьому законі містяться обмеження правового статусу іноземців у таких сферах:

— політичній (іноземці не можуть бути членами політичних пар­тій України; вони не можуть обирати і бути обраними в органи державної влади і місцевого самоврядування, а також брати участь у референдумах; їм обмежений доступ до державної служби);

— ставлення до військової служби (на іноземців не поширюється загальний військовий обов'язок, вони не проходять військової служби в Збройних Силах України й інших військових фор­муваннях, створених відповідно до законодавства України);

— право на пересування (вони можуть пересуватися на терито­рії України й обирати місце проживання в ній відповідно до порядку, установленого Кабінетом Міністрів України; такий порядок може містити певні обмеження в пересуванні і виборі місця проживання, що допускаються, коли це необхідно, для забезпечення безпеки України, охорони суспільного порядку, охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів її грома­дян та інших проживаючих в Україні осіб);

— право в'їзду — виїзду іноземців (може встановлюватися без­візовий режим в'їзду — виїзду іноземців, або навпаки, до­звільний порядок в'їзду і виїзду громадян певної держави);

— установлення меж кримінальної, цивільної й адміністративної юрисдикції (іноземці, наприклад, не можуть бути суб'єктами деяких правопорушень, наприклад, зрада Батьківщині, ухи­лення від військового обов'язку, вони не вправі придбати у власність землю і т.д.).

Подальшого розвитку у законодавстві України національний режим набув у Законі України «Про імміграцію» від 7 червня 2001 року, який визначив порядок та умови прибуття в Україну та від'їзд з України у встановленому порядку іноземних громадян та осіб без громадянства на постійне проживання.

Режим найбільшого сприяння виражається в наданні іноземцям такого обсягу прав і обов'язків, який нічим не відрізняється від об­сягу прав і обов'язків, наданого державою перебування громадянам будь-якої третьої держави на своїй території. Режим найбільшого сприяння передбачається звичайно в міжнародних договорах, дуже часто в торгових угодах. Він використовується з метою запобігання дискримінації серед іноземців.

У деяких випадках до іноземців може застосовуватися спеціаль­ний режим, відповідно до якого їм надаються в якійсь сфері певні права або покладаються відповідні обов'язки. При цьому характер і обсяг таких прав і обов'язків звичайно відрізняються від прав і обов'язків своїх громадян. Такий режим характеризується певною двоїстістю: при ньому іноземці можуть мати або більше прав, ніж свої громадяни, або бути обмеженими в правах порівняно з ними.

Слід враховувати, що в чистому вигляді жодний із зазначених вище режимів, як правило, не застосовується. Частіше усього в одній сфері іноземці мають національний режим, а в іншій (або інших) — спеціальний. Крім того, на режим іноземних громадян із конкретної держави впливає характер відносин між цією державою і державою перебування.

На цей час більшість держав використовує дозвільний порядок в'їзду і виїзду як іноземців, так і своїх громадян. Хоча внаслідок укладених міжнародних угод цей порядок може мати спрощений (безвізовий) характер. Станом на 1 січня 2004 року в України було понад 20 угод з різними державами про безвізовий режим в'їзду, у тому числі з Аргентиною, В'єтнамом, Туреччиною, Чилі та ін. Про­те останнім часом спостерігається зворотна тенденція, пов'язана з розширенням Європейського Союзу, держави-члени якого хочуть захистити себе візовою політикою від нелегальної імміграції. Так, у квітні 2000 року уряди Чехії і Словаччини денонсували угоду про безвізовий в'їзд громадян України, укладену ще СРСР і Чехо-словаччиною в 1981 році, відповідно до чого із 28 червня 2000 року був введений візовий режим між Україною і Чехією, Україною і Словаччиною. Після розширення ЄС на схід візовий режим для громадян України був введений Болгарією, Угорщиною, Румунією і Польщею.

Водночас слід зазначити, що держави — члени ОБСЄ, у тому чис­лі й Україна, у Гельсінському Заключному акті 1975 року й інших

документах цієї організації, зокрема, що стосуються «людського виміру» загальноєвропейського процесу, взяли на себе зобов'язання зі спрощення процедур в'їзду і виїзду як для своїх громадян, так і іноземців із метою розширення можливостей взаємних контак­тів людей із різних держав у професійній, науковій, культурній, особистій та інших сферах. Крім того, слід пригадати зміст статті 13 Загальної декларації прав людини, що встановлює: «1. Кожна людина має право вільно пересуватися і вибирати собі місце про­живання в межах кожної держави. 2. Кожна людина має право покидати будь-яку країну, включаючи свою власну, і повертатися у свою країну». Загальновідомо, що саме ці положення становили основу позиції СРСР, що утримався при голосуванні в 1948 році за резолюцією Генеральної Асамблеї ООН про прийняття Загальної декларації прав людини. І для цього були свої доводи, адже «за­лізна завіса» як добровільне жорстке обмеження контактів насе­лення своєї країни з зовнішнім світом дотепер є одним із символів тоталітарних режимів. Демократичні ж держави, як вважається, повинні бути зацікавлені як із політичного, так і з економічного по­гляду в послідовному і неухильному виконанні статті 13 Загальної декларації прав людини.

Стаття 25 Закону України «Про правовий статус іноземців» від 4 лютого 1994 року містить перелік підстав, що перешкоджають вЧзду іноземця в Україну:

Дата добавления: 2015-05-10