Суб'єкт, об'єкт пізнання. 1 страница

Розум як абстрактно-теоретичне пізнання базується не на формально-логічному, а на діалектичному способі мислення. Отже, методом розуму виступає діалектика. Звідси стає зрозумілим, що на рівні розуму мислить людина, котра всезагальні закони та категорії розвитку (див. Тему “Закони та категорії діалектики”) перетворює на свою суб’єктивну властивість, на спроможність власного мислення. Отже, усвідомлювати світ на рівні розуму означає мислити його фундаментально, відповідно до його законів, які стають законами суспільної практики, людської життєдіяльності і, отже, законами пізнання та мислення. Це означає, що розум є мисленням на рівні категорій та фундаментальних законів об’єктивної реальності, коли усвідомлюється сама сутність речей та явищ. Таким чином, закони і категорії діалектики (розвитку) повинні стати на рівні розуму стрижнем свідомості як умови здійснення людської сутності у взаємозв’язку всезагального і одиничного розвитку.

Свідомість не може розглядатися поза самосвідомістю. Інакше вона буде розумітися як просте відображення реальності, не спрямоване на саму людину. Отже, самосвідомість є свідомістю, “предметом” якої стає сама людини з її сутнісними властивостями. Самосвідомістю людини виступає не просто самоусвідомлення її як окремої істоти, а є поглибленням людини до пізнання її власної сутності. Таке самоусвідомлення виступає фундаментальною ознакою можливості людини в її істинному статусі.

Самосвідомість не може існувати поза свідомістю, але свідомість (як обмежена) може існувати поза сутнісною самосвідомістю. В останньому випадку ми маємо справу з істотою, котра не пройшла через абсолютно необхідні сходинки власного становлення.

Виникнення свідомості містить у собі у “знятому вигляді” (див. тему № 3 – “закон заперечення заперечення”, категорія “зняття”) складний процес розвитку живих істот до мислячих. Цей процес постійно повторюється у становленні кожної людини від народження до виникнення свідомості.

Самосвідомість є вищим рівнем свідомості і, на відміну від останньої, направлена на саму людину. Психологія, феноменологія і філософія відрізняють три рівня самосвідомості:

Перший рівень самосвідомості виникає приблизно у трьохрічному віці, коли дитина усвідомлює себе як індивід. Якщо до цього віку вона говорила про себе в третій особі, то тепер вона починає себе називати займенником “Я”. Це індивідуально-психологічна самосвідомість як відособлення дитини від навколишнього (природного і соціального) середовища.

Другій рівень самосвідомості зумовлюєтьсясуперечностями, які переживаються у так званому “перехідному віці” і супроводжується самоусвідомленням молодої людини як соціальної істоти. Звідси “максималізм”, “ідеалізм”, болюче переживання суспільної несправедливості і бажання взяти участь у її подоланні.

Третій рівень самосвідомості пов’язаний безпосередньо не з віком людини, а зі способом її мислення. Це філософська самосвідомість як така, що являє собою теоретичне усвідомлення людиною власної сутності. В цьому самоусвідомленні не зникають попередні рівні – вони повинні бути до розвиненими до культурного відношення людини до самої себе і до інших. Тому філософська (теоретична) самосвідомість має своєю передумовою усвідомлення людиною сутнісної рівності всіх людей, колиЯ=Я. Через цей культурний код відношення до іншої людини розкривається відчужена природа соціальної нерівності в усіх її – економічних, політичних, культурних, ідеологічних – вимірах.

Залежно від вищеназваних суспільних форм нерівності людей, які блокують і консервують у стані відчуження їх сутнісну рівність, можна прослідкувати три типові форми перекручення самосвідомості. Тобто їх перекрученість полягатиме у порушенні принципу “Я=іншому Я” як базового принципу сутнісної самосвідомості людини. Першою формою такої перекрученості буде гіперсамосвідомість, коли одне “Я” поставить себе вище за інше “Я” і тлумачить себе як “Над-Я”. Такий варіант самосвідомості представлений у філософії Ніцше. Регресивність його концепції виявила себе повною мірою тим, що на цю філософію орієнтувався фашизм. Другою перекрученою формою самосвідомості є порушення принципу “Я=іншому Я” у протилежному значенні, а саме як “комплекс неповноцінності”. Це індивідуально-регресуюча форма самосвідомості у самооцінці та співвідношенні з іншими людьми. Третя перекручена форма самосвідомості характеризується станом “Я менше за самого себе”, коли має місце індивідуально-регресуюча самосвідомість.

Внутрішній зміст і критерій розвитку самосвідомості можна визначити словами Гегеля: “По тому, чим задовольняється дух, можна судити про його втрату”. Отже, кожна людина повинна корегувати розвиток своєї самосвідомості загальнозначущими імперативами. За інших умов вона втрачає свої орієнтири і деградує у “свідомість без самосвідомості”.

Не вся інформація з навколишнього світу усвідомлюється людиною. Значна її частина залишається поза свідомістю. Для психіки людини характерна наявність двох груп психічних процесів і явищ, які розрізняються мірою їх усвідомлення суб'єктом.

Частина психічних процесів і явищ усвідомлюється людиною, але існує велика кількість психічних процесів і явищ, перебіг і вияв яких не відображається у свідомості людини. Ці процеси належать до групи неусвідомлюваних процесів, або несвідомого.

Неусвідомлювані процеси почали активно вивчатися на початку XX століття. Перші дослідження цієї проблеми показали, що проблема несвідомого досить широка, а свідомість по відношенню до несвідомого — це лише вершина айсберга.

Усі неусвідомлювані психічні процеси прийнято поділяти на три класи: неусвідомлювані механізми свідомих дій, неусвідомлювані спонукання свідомих дій та „надсвідомі" процеси (Ю.Б.Гіппенрейтер).

До неусвідомлюваних механізмів свідомих дій належать три підкласи: неусвідомлювані автоматизми; явища неусвідомлюваної установки; неусвідомлюваний супровід свідомих дій.

Неусвідомлювані автоматизми — це звичайні дії або акти, які здійснюються без участі свідомості. Вони мають подвійну природу. Одні процеси ніколи не усвідомлювалися, а інші спочатку були усвідомлюваними, але потім перестали фіксуватися у свідомості. Перші процеси складають групу первинних автоматизмів, або автоматичних дій. До неї належать вроджені дії та дії, сформовану перший рік життя дитини. Це, зокрема, смоктальні рухи, хватання предметів, ходьба та ін.

Друга група явищ, що належать до підкласу неусвідомлюваних автоматизмів, називається автоматизованими діями, або навичками. До неї належать дії, які спочатку були усвідомлюваними, але в результаті численних повторень їх виконання перестало вимагати участі свідомості, вони стали виконуватися автоматично. Прикладом може слугувати гра на музичному інструменті. Усе починається з того, що дитину вчать правильно сидіти і правильно тримати руки. Потім відпрацьовується і формується техніка виконання. Постійні тренування з часом дозволяють перейти на вищий рівень виконавської майстерності.

Другий підклас неусвідомлюваних механізмів — це явище неусвідомлюваної установки. На думку Д.М.Узнадзе, установка

- це готовність організму або суб 'єкта до здійснення певної дії або реагування в певному напряму.

Існують різні види установок: моторна установка — готовність до виконання конкретної дії; розумова установка — готовність розв'язувати інтелектуальні завдання за допомогою відомих доступних способів; перцептивна установка — готовність суб'єкта сприймати те, що він очікує побачити.

Третій підклас неусвідомлюваних механізмів - неусвідомлюваний супровід свідомих дій. До них належать мимовільні рухи, міміка і пантоміміка, а також вегетативні рухи, що супроводжують дії та стан людини. Наприклад, людина починає рухати ногою в такт музиці, обличчя людини, яка бачить іншу людину, що порізала палець, набуває співчутливого виразу та ін.

Наведемо приклад з книги Ю.Б.Гіппенрейтер „Вступ до загальної психології", де вона описує виступ відомого артиста В. Мессінга, який був здатний „читати думки". Артист пропонував людині з залу заховати куди-небудь певний предмет або задумати певну дію, яку повинен здійснити артист. Після цього В.Мессінг брав людину за руку і пропонував мисленнєво наказувати йому рухатися у напряму захованого предмета або здійснити задуману дію. У більшості випадків В.Мессінг безпомилково виконував усі задумані дії. Реально цей номер ґрунтувався на добре розвиненій здатності сприймати різні ідеомоторні акти, тобто найтоншу м'язеву напруженість та мікрорухи, що супроводжують думки людини про певні дії. Дану інформацію артист одержував при контакті з рукою людини, яка мисленнєво давала йому команди.

Наступний великий клас неусвідомлюваних процесів — неусвідомлювані спонукання свідомих дій. Дослідження цих процесів пов'язані з іменем Зигмунда Фрейда, який створив теорію несвідомого. Згідно з цією теорією, у психіці людини існує три царини: свідомість, передсвідомість і несвідоме. До свідомості він відносив усе, що усвідомлюється і контролюється людиною. До передсвідомості — приховані, або латентні знання, тобто знання, які людина має, але які в даний момент відсутні у свідомості і виникають при появі відповідного стимулу.

Царина несвідомого має інші властивості. Перша властивість полягає в тому, що її зміст не усвідомлюється, але має суттєвий вплив на нашу поведінку. Друга властивість полягає в тому, що інформації, яка існує у царині несвідомого, складно перейти у свідомість. Це пояснюється існуванням механізмів витіснення і опору.

На думку З.Фрейда, психічне життя людини визначається її потягами, головним з яких є сексуальний (лібідо). Через існування соціальних заборон сексуальні переживання витісняються із свідомості і живуть у царині несвідомого, оскільки свідомість чинить їм опір. Час від часу вони прориваються у свідоме життя людини, набуваючи викривлених або символічних форм.

3.Фрейд виокремлював три головні форми вияву несвідомого: сновидіння, помилкові дії, невротичні симптоми.

Третій клас неусвідомлюваних процесів — „надсвідомі" процеси. До них належать процеси утворення певного інтегрального продукту в результаті великої свідомої (як правило, інтелектуальної) роботи. Коли людина намагається розв'язати складну, але значущу для неї проблему, вона довго перебирає можливі варіанти, аналізує наявну інформацію, але чіткого розв'язку проблеми ще не має. І несподівано, нібито само собою, людина розв'язує проблему. Людина усвідомлює лише результат, а процес пошуку розв'язку залишається неусвідомлюваним. Цей феномен називають інтуїцією.

Цей процес має такі характеристики: 1) суб'єкт не знає кінцевого результату; 2) людина не контролює переходу процесів із свідомості у надсвідомість, а також перебігу їх у царині надсвідомості.

Таким чином, психіка людини надзвичайно складна і включає в себе не тільки свідомість, але й процеси, які не контролюються суб'єктом. Однак не можна обмежитися лише поділом психічних процесів на свідомі та несвідомі. Царина несвідомого має складну структуру, і багато його феноменів та явищ усе ще залишаються загадкою для психології.

4) Процес пізнання являє собою складний суперечливий процес. Він проходить два основні ступені: чуттєве пізнання, що здійснюється на основі безпосередніх даних органів чуття і раціональне пізнання, що здійснюється в логічній, понятійній формі.

Починається пізнання з безпосередньо чуттєвої взаємодії людини з зовнішнім світом за допомогою органів чуття. Основними формами чуттєвого освоєння дійсності є відчуття, сприйняття, уявлення, уява. Відчуття є складним феноменом, що містить в собі специфіку взаємодії органів чуття людини з зовнішнім світом. Характеризуючи відчуття, варто виділити їх особливості. По-перше, відчуття є результатом безпосереднього впливу предметів зовнішнього світу на органи чуття людини. Однак не завжди зовнішній вплив набуває значення відчуття. Так, очі людини не сприймають електромагнітних коливань за межами світлового спектра, вуха людини не сприймають наднизьких і надвисоких звукових коливань. Подібні обмеження стосуються смаку, нюху, дотику. Тому, по-друге, відчуття є перетворенням енергії зовнішнього подразнення на факт свідомості. Тобто відчуттям є така дія предметів зовнішнього світу на органи чуття, яка фіксується у свідомості. По-третє, відчуття — це суб'єктивний образ об'єктивного світу. Так, колір, смак, запах і т.д. об'єктивно не існують. Існують подразники, що, впливаючи на органи чуття людини, викликають до життя ці відчуття. Отже, відчуття виступає як безпосередня єднальна ланка між свідомістю людини й об'єктивним світом.

У пізнавальному процесі відчуття це, по-перше, джерело знань, передумова й основа людського досвіду, що набувається шляхом безпосередньої взаємодії органів чуття людини з предметами, явищами зовнішнього світу. По-друге, відчуття — це спосіб оцінки, визначення значимості даних органів чуття для людини. Дитина, взявши ягоду в рот визначає, якою мірою вона їй смачна чи ні. По-третє, відчуття визначає характер відношення людини до предметів і явищ зовнішнього світу. Отримавши опік об праску, дитина буде з побоюванням обходити її, якщо навіть вона холодна. По-четверте, відчуття — засіб і спосіб орієнтації людини в навколишньому світі. По-п'яте, відчуття - керівництво до дії. Якщо, наприклад, виникла загроза перегрівання на сонці, людина ховається в тінь або вживає інших заходів.

Однак значення відчуттів у пізнавальному процесі обмежене тим, що вони дають знання окремих властивостей, особливостей предметів і явищ.

На основі відчуттів, їхнього повторення, закріплення в пам'яті формується цілісний образ предмета, явища. Таке узагальнене, цілісне знання про предмет називається сприйняттям. Для нього характерним стає розкриття внутрішніх властивостей предметів і явищ, вироблення узагальненого знання про предмет, явище, процес.

У сприйнятті знаходять своє втілення не тїльки знання різних властивостей і особливостей предмета, явища, але і його значення для людини. Людина, побачивши вперше якийсь тропічний плід, спочатку фіксує тільки дані своїх відчуттів, викликаних цим плодом. Але, скуштувавши його на смак, дізнавшись про його корисність, вона отримує цілісне знання. Наступного разу, досить одного, наприклад, зорового відчуття, щоб усвідомити, що це за плід і ставлення до нього.

У формуванні сприйняттів важливу роль відіграють досвід, здобутий на основі відчуттів, взаємозв'язок і взаємодоповнення знань, отриманих за допомогою відчуттів, оцінка ставлення людини до предмета, пам'ять.

Таким чином, сприйняття виступає як інтегрований вираз відчуттів, а не як проста їх сума. Це якісно нова, більш складна форма чуттєвого освоєння світу. Більш високою, порівняно з відчуттями і сприйняттями, формою чуттєвого пізнання світу є уявлення.

Уявлення - це здатність людської свідомості відтворювати образи предметів, подій, коли їх немає безпосередньо перед органами чуттів людини. Особливу роль у формуванні уявлення відіграє пам'ять, яка не просто дзеркально фіксує образ предмета. Пам'ять вибіркова. Тому в уявленні закріплюються насамперед ті сторони, властивості предметів, явищ, що мають певне значення для людини, стосуються почуттів, емоцій. В уявленні образ предмета, його властивості, особливості відокремлюються від їх безпосереднього реального носія: предмета, явища, процесу. Важливо зазначити, що образ предмета, відтворений у свідомості, не є абсолютно адекватним предмету. У його утворенні бере участь суб'єктивне бачення, розуміння предмета, суб'єктивне ставлення до нього. Тому, наприклад, образ тієї самої людини може по-різному виразитись в уявленні залежно від настрою, від зміни ставлення до неї.

Внаслідок того, що уявлення є відтворенням образу предмета, який людина сприймала за допомогою органів чуття, воно завжди має наочну, чуттєву форму. Тому те, що не може бути сприйняте органами чуттів, не може стати образом. Наприклад, людина не може уявити рух зі швидкістю світла, проходження рентгенівських променів через її тіло.

Уявлення, на відміну від відчуттів і сприйняття, може відтворювати минуле, що дозволяє людині співвідносити його із сьогоденням, визначати своє відношення до нього.

На основі відчуттів, сприйняття і уявлення формується відносно самостійна форма чуттєвого пізнання - уява.

У навчальній літературі з філософії уява найчастіше ототожнюються з уявленням і як самостійна форма не розглядається. Однак з таким підходом погодитися не можна.

Уява — це здатність людської свідомості створювати образи, ситуації, яких у дійсності не було і з якими людина не мала чуттєвого контакту. Уява формується на основі довільного поєднання ознак, властивостей, особливостей різних предметів, явиш. Тому якою б нереальною вона була, у ній завжди є об'єктивний зміст. Наприклад, образ чорта — це уособлення зла. Крім того, у своїй конкретно-чуттєвій формі він наділений атрибутами, особливостями, запозиченими з багатьох реальних предметів, явищ: ріжки, обличчя, вуха, руки з пазурами, копита, чорне волосся, хвіст.

Але уяву не слід розглядати просто як вигадку, хоча цей момент часто присутній. Уява — це своєрідна спроба відповісти на питання, відповідей на які у реальному житті немає. Крім того, уява часто є формою, яку приймає бажане, можливе, належне, для здійснення яких немає необхідних реальних умов. Іноді уява постає у формі самоствердження людини у своїй свідомості. Людина бачить себе в ореолі слави, багатства, загальної поваги, хоча перспектив для цього взагалі немає або це бажана перспектива, можливого майбутнього.

Якщо в уявленні наявним є відтворення образів предметів, явищ, які сприймалися, то в уяві на перший план виступає творча здібність людської свідомості. Ці образи можуть бути як реальними, так і нереальними.

Загалом усі форми чуттєвого пізнання дають знання про конкретні, чуттєво сприйняті предмети, явища, їхні властивості, особливості, що лежать на поверхні і безпосередньо сприймаються органами чуття. Однак розширення і поглиблення процесу пізнання зумовлює потребу заглиблення в сутність предметів, явищ, процесів, у розкритті загальних зв'язків і відносин, законів розвитку об'єктивної дійсності.

Цю роль виконує раціональний ступінь пізнання.

Перехід до раціонального ступеня пізнання був зумовлений усім процесом становлення людини. Безпосередньо взаємодіючи з зовнішнім світом, люди почали розуміти, що в багатьох різних предметах є щось загальне. Від чуттєвого сприйняття окремих властивостей, особливостей предметів виникла потреба в розкритті їх взаємозв'язку і проникненні в сутність речей, що неможливо сприйняти безпосередньо органами чуття.

Крім того, взаємодіючи один з одним у практичному освоєнні дійсності, люди змушені були спілкуватися, обмінючись життєвим досвідом. У цьому досвіді в узагальненому вигляді фіксувалися саме ті властивості, особливості предметів, явиш, які відігравали істотну роль у їхній життєдіяльності.

Це загальне і життєво важливе люди почали позначати звуковими сигналами, жестами. Надалі загальне знайшло своє втілення в назвах і словах, що фіксують у собі сутність речей і їхнє значення для людини. Іншими словами, почався процес абстрагування. У цьому процесі знайшло свій вираз відхилення від безлічі несуттєвих ознак, властивостей і акцентування уваги на істотних властивостях, що відіграють важливу роль у житті людей. В абстракції здійснюється відбір, систематизація властивостей, ознак, особливостей предметів, явищ, процесів, виділення найбільш значимих сторін, властивостей.

Процес абстрагування своїми передумовами має особливості чуттєвого, емпіричного пізнання. Так, в уявленні й особливо в уяві має місце відділення образу від самого предмета. Більше того, виникає можливість створення образу, що узагальнює особливості конкретного предмета і залишає без уваги окремі його ознаки, властивості. Наприклад, це може проявитися у вигляді якоїсь геометричної фігури: трикутника, кола, квадрата, куба. Однак тут узагальнене відображення з'являється в чуттєво-образній формі. На ступені раціонального пізнання узагальнення втрачає конкретно-образну форму. Результати абстрагування почали позначатися словами. У назвах, у словах закріплювалися не тільки істотні властивості предметів, зв'язки між ними, але й результати спільної діяльності, спілкування. Слово стало носієм як результатів процесу пізнання, носієм об'єктивного змісту знання, так і носієм суб'єктивного відношення людей до дійсності, суб'єктивного розуміння усвідомленого. Таким чином, вираженням раціонального ступеня пізнання стало абстрактне мислення, закріплене в мові.

Як було вже сказано, мова являє собою не тільки матеріальну форму мислення, його матеріальну оболонку. Вона, втілюючи в собі об'єктивний зміст результатів процесу пізнання, є носієм людського досвіду, засобом і способом відбору, систематизації, збереження знань, засобом і способом передачі знань від людини до людини, від покоління до покоління, від епохи до епохи; засобом, що визначає характер оцінки людиною результатів пізнання, характер відношення до світу і до себе; засобом і способом орієнтації людини у світі; засобом спілкування і взаєморозуміння між людьми, активного впливу на людину та навколишній світ. Ця роль мови визначається насамперед тим змістом знань, які у ньому закріплені.

Основними формами раціонального ступеня пізнання є поняття, судження, умовивід.

Поняття — це виражене в логічній формі (у думці) узагальнення істотних властивостей, ознак предметів, явищ, а також зв'язків і відносин між предметами, явищами. У понятті з'єднані узагальнення результатів пізнання, цілісність знання про предмет, явище, виділення істотного, значимого для людини.

На відміну від форм чуттєвого ступеня пізнання, поняття (та інші форми раціонального пізнання) втрачає чуттєво-образну форму, його не можна уявити собі, споглядати як реальний предмет, не можна, наприклад, уявити собі в чуттєво-образній формі дерево взагалі,тварину взагалі.

У понятті виражається основа, що є загальною для багатьох предметів, явищ. Крім того, воно містить в собі якісну відмінність предмета або багатьох подібних предметів від інших предметів. Так, поняття "людина" виражає, з одного боку, її специфіку, яка полягає в тому, що загальною основою її виникнення, існування, функціонування, розвитку є опосередкування задоволення життєвих потреб системою соціальних потреб і відповідними їм видами діяльності, тобто соціальними умовами буття, а з іншого боку — воно виражає якісну визначеність людини, її якісну відмінність від усього, що не є людиною.

Поняття набуває відносної самостійності стосовно реальних предметів, явищ. Це, як уже зазначалося, виявляється в тому, що воно втрачає конкретну чугтєво-образну форму і виступає як абстракція, виражена в слові. Відносна самостійність поняття полягає й у тому, що воно може існувати, коли предметів, вираженням яких воно є, уже немає чи ще немає. Наприклад, первісне суспільство, Римська імперія, гладіатор як реальна дійсність уже не існує, а поняття збереглися. Світової цивілізації, як єдиного цілого, ще не існує, а поняття про неї вже є.

Поняття, виражаючи сутність предметів, явищ ніби спрощує, огрубляє дійсність. Але в той же час, акцентуючи увагу на сутності, воно поглиблює наше знання про предмет, наближає нас до пізнання дійсності. Воно стає інструментом поглибленого пізнання навколишнього світу і самої людини.

Найбільш загальні поняття, що виражають сутнісні особливості загальних зв'язків і відносин об'єктивної дійсності, виконуючи функцію пізнавального і перетворюючого відношення людини до світу, набувають значення категорій. Особливістю категорій є їх всезагальність. Ця всезагальність може виявлятися стосовно всієї дійсності, до всіх її сфер (причинність, необхідність, випадковість, сутність, явище і т.п.), чи до певних сфер, у рамках яких вони застосовуються. Тому можна говорити про категорії науки, моралі, політики, мистецтва, релігії, філософії. Категорії виконують функцію як аналізу, так і синтезу. За допомогою категорій розкриваються загальні зв'язки, відносини, закономірності розвитку дійсності.

Судження — це така форма раціонального ступеня пізнання, яка за допомогою взаємозв'язку понять дає знання про предмет у його зв'язках і відносинах, розкриває специфіку самого предмету. Звичайно виділяють судження одиничності (тертя є джерело тепла); особливості (механічна, тобто особлива, форма руху є джерело тепла); всезагальності (будь-яка форма руху здатна перетворитися на будь-яку іншу форму руху).

У цій послідовності суджень виявляється послідовність поглиблення і розширення пізнавального ставлення людини до дійсності. Різні види суджень у взаємозв'язку виражають закономірності становлення і розвитку процесу пізнання.

Умовивід — форма раціонального ступеня пізнання, що шляхом взаємозв'язку суджень веде до одержання нового знання. Судження, на основі яких робиться висновок, називаються посилками. Ці судження служать вихідними знаннями для умовиводу. Умовивід, як вихідне знання, відіграє важливу роль в аналізі та доказі. Через взаємозв'язок суджень розкриваються об'єктивні зв'язки і відносини між предметами, явищами, їхніми властивостями.

Важливу роль у процесі пізнання відіграє інтуїція. У практичному й теоретичному освоєнні світу його результати фіксуються не тільки в усвідомленій формі, але й закріплюються в підсвідомості. Тому, при пошуку відповідей на ті чи інші питання шуканий результат зі сфери підсвідомості може перейти в сферу усвідомленого. Інтуїція виступає і як деяка підказка і як пряма відповідь на питання, до якого дослідник не міг прийти шляхом логічного аналізу дійсності. Інтуїція завжди базується на результатах теоретичного і практичного освоєння світу, закріплених як у сфері підсвідомості, так і в сфері усвідомленого ставлення до світу.

Усі форми раціонального ступеня пізнання взаємозалежні між собою, це тільки ланки єдиного процесу пізнання. Тільки у взаємозв'язку вони дозволяють людині освоювати навколишній світ, розширювати і поглиблювати знання про світ і про саму себе.

Слід зазначити, що раціональний ступінь пізнання тісно пов'язаний з чуттєвим. Вони взаємодоповнюють один одного.

Суб'єктом пізнання є людина, людський індивід, здатний відображати у своїй свідомості явища дійсності. Але не слід забувати, що людина — це не просто індивід з певними біологічними властивостями, а насамперед, суспільна істота. Тому людина розмірковує і пізнає остільки, оскільки є членом суспільства, що через форми суспільної свідомості виявляє суттєвий вплив і на зміст пізнання.

Об'єкт пізнання — предмет, явище матеріального або духовного світу або сфера дійсності, на яку спрямована пізнавальна діяльність суб'єкта. Об'єкт пізнання не можна ототожнювати з усією матеріальною або духовною дійсністю. Об'єктом стають тільки ті сфери дійсності, що включаються в пізнавальну діяльність суб'єкта. Чим вище рівень розвитку науки і пізнавальної діяльності людей, тим ширше стає коло явищ, що охоплюються науковим дослідженням, і, отже, коло об'єктів пізнання.

Окрім поняття об'єкта пізнання, існує також поняття «предмет пізнання». Хоча ці поняття споріднені, але їх не можна ототожнювати. Предмет пізнання — це більш-менш широкий фрагмент дійсності, виділеної з певної сукупності об'єктів у процесі пізнання. Один і той же об'єкт пізнання може бути предметом дослідження різних наук. Мислення, наприклад, як об'єкт пізнання є предметом дослідження таких наук, як логіка, теорія пізнання, психологія, фізіологія вищої нервової діяльності та ін. Однак протиставлення предмета і об'єкта пізнання гносеологічно відносне. Структурно предмет пізнання відрізняється від об'єкта тим, що в предмет пізнання входять лише основні, суттєві властивості об'єкта, що вивчається з точки зору мети і завдання наукового дослідження.

У сучасній філософії існують й інші точки зору на проблему гносеології. В умовах філософського плюралізму можна констатувати прагнення так чи інакше до синтезу гносеологічних ідей і концепцій, сформованих у руслі різних (у тому числі і прямо протилежних) напрямків, течій, шкіл та ін. Однак питома вага гносеологічних досліджень, що орієнтувалися на науку, значно більша, аніж тих, що орієнтовані на позанаукові форми ставлення людини до світу. В першому випадку йдеться про так звані сцієнтистські течії неореалізм, постпозитивізм (особливо філософія науки), аналітичну філософію, структуралізм і постструктуралізм та ін. У другому випадку мають на увазі антисцієнтистські течії: екзистенціалізм, філософська антропологія, герменевтика, еволюційна епістемологія, феноменологія, різноманітні філософсько-релігійні напрямки. 

5) Метою пізнання є істина. Що це таке? Істина – це правильне, перевірене практикою, відображення в нашій свідомості предметів та явищ природи і суспільства, що існують поза свідомістю і незалежно від неї.

Щоб правильно вирішити проблему істини, слід насамперед вирішити два питання.

1. Чи існує об'єктивна істина, тобто чи може в людському уявленні постати такий зміст, який не залежить від суб'єкта, не залежить від людства?

2. Якщо це так, то чи може людське уявлення, у якому відображається об'єктивна істина, відобразити її зразу, цілком, безумовно, абсолютно чи лише приблизно, відносно?

Друге питання, по-суті, є питанням про співвідношення абсолютної і відносної істини. Отже, з цього всього виникає необхідність вирішення питання про об'єктивну, абсолютну і відносну істину.

Під об'єктивною істиною розуміється такий зміст наших знань, який не залежить ні від людини, ні від людства. Будь-яка істина є об'єктивною істиною її об'єктивність визначається джерелом пізнання, тобто об'єктивним матеріальним світом, що відображається в свідомості людини.

Дата добавления: 2015-05-07