Предмет соціальної філософії

Об'єктом соціально-філософського аналізу виступає суспільство - локальне або людство. Суспільство є об'єктом аналізу різних наук: історії, соціології, філософії історії, соціальній філософії та ін. Але кожна з них має свій предмет дослідження, тобто свій аспект у вивченні суспільства, а значить, загальні і специфічні методи соціального пізнання.

Предметом соціальної філософії є відношення між товариством людей і громадською людиною. В цьому відношенні суспільство виступає громадським буттям, а людина у формі суспільної свідомості. Останнє означає, що громадська людина - це люди, об'єднані в рід, етнос, народ, цивілізацію і тому подібне, а не індивід. При такому підході суспільство, його пізнання і суспільна свідомість, а також громадська практика придбавають очевидну специфіку в порівнянні з іншими науками і формами світогляду, що вивчають суспільство. Таким чином, соціальна філософія - це складова частина філософії, що вивчає взаємовідношення між суспільством і людиною у формі взаємодії громадського буття і суспільної свідомості.

Предметом соціальної філософії є стосунки між громадською людиною, з одного боку, і соціальними інститутами, громадськими сферами, громадськими формаціями, громадськими цивілізаціями і тому подібне - з іншою. Суттю громадської людини в цьому випадку виступає суспільна свідомість і громадська практика, які здійснюються в перерахованих громадських формах. В зв'язку з цим доречно підкреслити, що соціальна філософія вивчає не громадське буття і суспільну свідомість в їх нарізності, а процес їх функціонування і розвитку в різних громадських формах (інститутах, сферах, формаціях і тому подібне). Тому важливою проблемою соціальної філософії є вивчення суспільства як цілісної природно-соціальної системи, найважливішими елементами якої є громадське буття і суспільна свідомість людини.

Передусім, соціальна філософія вивчає громадське буття, яке трактується в різних соціально-філософських системах по-різному. Громадське буття є єдністю об'єктивного (матеріального) і суб'єктивного (ідеального), що утрудняє його розуміння і інтерпретацію. Доводиться конкретизувати методи філософського пізнання: громадський зв'язок і громадський розвиток, громадські протиріччя, громадські закони, співвідношення громадської необхідності і свободи і тому подібне. І справа тут не лише у відповідному прикметнику "громадське", але головним чином у виявленні суті нових соціально-філософських понять. Тому аналіз особливостей громадського пізнання повинен передувати аналізу інших проблем соціальної філософії.

Через складність об'єкту, що вивчається, в історії соціальної філософії виникло декілька напрямів аналізу: історичний ідеалізм, історичний матеріалізм, історичний реалізм. Вони по-різному вирішують проблему взаємозв'язку громадського буття і суспільної свідомості і інші суміжні проблеми. Усі ці напрями рівноцінні з точки зору громадської істинності, тобто є гіпотезами, що мають свою пізнавальну цінність в різних суспільствах і в різні історичні періоди. Наприклад, історичний матеріалізм панував в соціалістичних суспільствах, а історичний ідеалізм в буржуазних. Зараз і людство, ісоціальна філософія піднімаються на новий ступінь соціального пізнання.

Соціальна філософія вивчає людство як сукупність локальних (окремих) суспільств, що знаходяться між собою у взаємному зв'язку. В цьому випадку поняття "людство" і "суспільства", з яких воно складається, розрізняються. Суспільства є цілісними системами, своєрідними природно-соціальними організмами, що складаються з безлічі сфер-систем,: географічною, демографічною, економічною і тому подібне. Ці громадські системи аналізуються з боку складових частин і функцій у складі громадських організмів. Вже при вивченні цієї частини соціальної філософії стає ясно, яка складна освіта є суспільством, і як мало ми про нього знаємо.

Однією з проблем соціальної філософії є процес розвитку суспільств і людства. Тут аналізуються основні суб'єкти соціального розвитку (особи, еліти, класи і нації); типи соціального розвитку (циклічне, лінійне, спіралевидне); особливості процесу соціального розвитку (еволюційний, революційний, коэволюционный); громадський прогрес в усій складності його протікання (критерії, необхідність, ціна і тому подібне), рушійні сили і перспективи громадського прогресу, співвідношення свідомого і стихійного в громадському розвитку.

Важливою проблемою соціальної філософії є вивчення форм зв'язку між основними сферами громадського організму, тобто вивчення способів інтеграції елементів громадського буття. Такими формами інтеграції є формації суспільств(громадські формації), виступаючі своєрідними метасистемами. Ми виділяємо три типи таких метасистем: політичні, економічні, змішані. Їм відповідають і такі ж суспільства. У рамках цих формацій суспільств виникають відповідні ним форми суспільної свідомості, в яких пізнається економічне, політичне, змішане буття.

Соціальна філософія здавна займається проблемою якісних етапів в розвитку суспільств і людства, що пов'язано з поняттям культури і цивілізації. У культурології проблема культури вивчається детальніше, як самостійна характеристика людського суспільства і людини. У рамках соціальної філософії культура розглядається як якісна характеристика суспільства, різноманіття і етапів розвитку культури - цивілізацій. У цій частині цивілізації вивчаються і як характеристики локальних суспільств (єгипетська, західноєвропейська, китайська, російська і тому подібне), і як характеристики етапів розвитку людства: доиндустриальная, індустріальна, постіндустріальна.

12) Суспільне буття—це реальний процес життя, система соціальних зв’язків і відносин, що зумовлюють зміст, характер, спрямованість життєдіяльності людини, виникнення, функціонування, розвиток свідомості як особливого типу, способу її орієнтації в навколишній діяльності. Тут на перший план виступає зумовленість виникнення свідомості суспільним буттям. Виникнувши свідомість перетворюється з результату на передумови людської життєдіяльності.

В історії суспільної думки суспільство часто розуміли як об'єднання людей для задоволення спільних потреб. Так, у XVII—XVIII ст, у концепціях Томаса Гоббса, Жан-Жака Руссо, Франсуа-Марі Вольтера та ін, панувало розуміння суспільства як результату суспільної угоди, добровільного договору для забезпечення контролю над своїми діями, миру в суспільному житті, для задоволення спільних інтересів людей, У XIX ст, видатний німецький мислитель Георг-Вільгельм-Фрідріх Гегель (1770 — 1831) протиставив теорії "суспільного договору" концепцію "громадянського суспільства" як сфери економічних відносин, де всебічно переплітається залежність усіх від усіх. Суспільство, на його думку, — це реальний процес життєдіяльності людей, що відбувається завдяки втіленню в життя абсолютної ідеї як надсвітової духовної сутності. А Карл Маркс розглядав суспільство як сукупність історично зумовлених форм спільної діяльності людей, як сукупність взаємозв'язків та відносин між людьми, основними з-поміж яких є економічні зв'язки та відносини. Саме вони визначають вигляд суспільства, характер стосунків між людьми, типи соціальних інституцій, специфіку діяльності і форми свідомості. Головний висновок К.Маркса полягає в тому, що суспільне буття людей визначає суспільну свідомість, що є ідейними засадами матеріалістичного розуміння історичного розвитку суспільства.

Суспільна свідомість — це виражене в логічній, понятійній формі і закріплене в мові усвідомлення людиною сутності світу свого буття і своєї сутності, свого місця у світі, ставлення до нього і до себе, можливостей його пізнання і перетворення. Свідомість як усвідомлення буття є, з однієї сторони, відображенням об’єктивною за своїм змістом, а з другої сторони — містить у собі моменти суб’єктивного ставлення людини до дійсності. Усвідомлення, отже, виступає як виявлення активного відношення людини до дійсності. Це відношення реалізується насамперед через практичне освоєння людиною навколишнього світу і є відображенням форм людської діяльності і створюваного цією діяльністю предметного світу олюдненої природи. Усвідомлення — це єдність знань і переживань, єдність об’єктивного змісту свідомості і його оцінки. Характер і спрямованість ставлення людини до умов свого буття зумовлюється насамперед характером і спрямованістю потреб і інтересів. Вони визначають характер і спрямованість ставлення людини до світу, і саме той кут зору, під яким людина сприймає його. Отже, суспільна свідомість виникає як результат залежності життєдіяльності людини від соціальних умов життя, як реалізація потреби в новому типі орієнтації. Тобто свідомість — це породження, продукт суспільного буття.

13) Соціальний простір і соціальний час як буття людини в культурі.

Включення людини “усередину” світу як свідомої активної істоти, що своєю перетворювальною діяльністю змінює своє середовище, дає підстави розглядати категорії простору і часу як соціально-історичної категорії, факти суспільної свідомості і феномени культури. Соціальні простір і час мають свої характеристики, що відрізняють їх від фізичних, адже соціальне буття здійснюється за своїми специфічними закономірностями. В суспільстві простір у цілому має тенденцію до “розширення”, а час — до “стискання” і “акумуляції”. Кожна соціально-економічна формація має свої просторові параметри і часові виміри, певні соціальні групи можуть прискорювати чи уповільнювати ті чи інші процеси. Тому простір і час мають різні характеристики в первісному, рабовласницькому, феодальному і капіталістичному суспільствах, у періоди революційних потрясінь і в періоди так званого “застою”. Освоєння людиною простору, перетворення природи, розвиток виробництва, шляхи сполучення, міждержавні і міжнаціональні звязки, кооперація, співробітництво тощо — все це не може здійснюватись поза просторово-часовими характеристиками, вже не кажучи про людину як активного учасника історичного процесу. Чим далі все більше вивільняючись від протяжності і ритміки природи і соціалізуючись, простір і час стають формою внутрішнього почуття, мірою інтенсивності власної діяльності особистості. Місце праці і її організація, виробничі ритми і перебування на виробництві, в сімї, дозвілля і розваги, ритми активності й песимізму, “сидяче” життя мешканця і “бродяче” мандрівника та геолога — все це є соціально-просторовими характеристиками, які поряд з різними біоритмами і вродженими відчуттями мають величезне значення в життєдіяльності людини і суспільства.

14) основні взаємодіючі сфери (матеріальна і духовна) життя суспільства. Головною, визначальною складовою частиною сусп. буття є сусп. виробництво матеріальних благ, що включає продуктивні сили і виробничі відносини. Сусп. свідомість — це екон., соціальні, політ., правові, моральні, художні, реліг., філос., наук., орг. та ін. погляди, а також уявлення, ідеї та теорії (див. Форми суспільної свідомості). Питання про відношення сусп. буття і сусп. свідомості є конкретизацією основного питання філософії щодо пізнання сусп. життя. Залежно від того, що визнається первинним — сусп. буття чи сусп. свідомість,— соціологи, суспільствознавці поділяються на два табори — матеріалістів та ідеалістів. "Якщо матеріалізм взагалі пояснює свідомість з буття, а не навпаки, то в застосуванні до суспільного життя людства матеріалізм вимагав пояснення суспільної свідомості з суспільного буття" (Ленін В. І. Повне зібр. тв., т. 26, с. 49). Всі домарксівські, а також сучасні бурж. сусп. теорії і концепції є ідеалістичними, вони викривлено тлумачать співвідношення С. б. і с. с. Марксистсько-ленінська філософія, що виходить з визнання первинності сусп. буття і вторинності сусп. свідомості, дає ключ до правильного розуміння сутності всесвітньо-істор. процесу розвитку людства, його закономірностей та рушійних сил. У процесі розвитку суспільства механізм визначального впливу сусп. буття на сусп. свідомість ускладнюється, до нього включаються нові опосередковуючі ланки. В класовому суспільстві на сусп. свідомість значно впливають політ., правові та ін. суспільні інститути. В умовах класового суспільства суспільна свідомість набуває класового характеру, стає ареною непримиренної боротьби протилежних ідеологій. Сусп. свідомість у процесі свого розвитку набуває відносної самостійності й робить зворотний активний вплив на сусп. буття. Сила цього впливу залежить від ступеня правильності відображення сусп. буття, природи й характеру сусп. ладу, усвідомлення широкими масами трудящих назрілих потреб сусп. буття. Велику роль у розв'язанні завдань розвитку зрілого соціалістичного суспільства відіграє виховання комуністичної свідомості — формування комуністичного світогляду, моралі, комуністичного ставлення до праці, соціалістичного патріотизму й інтернаціоналізму. Підкресливши високу значимість завдання формування нової, всебічно розвинутої людини, XXVI з'їзд КПРС зазначив, що "успіх виховання забезпечується лише тоді, коли воно спирається на міцний фундамент соціально-економічної політики" (Матеріали XXVI з'їзду КПРС. К., 1981, с. 76).

В. І. Куценко.

15) Суспільство є складною соціальною системою, структурно організованою цілісністю, яку утворюють різні елементи, компоненти, підрозділи. У свою чергу вони теж мають певний рівень організованості й упорядкованості власної структури. Це дає підстави стверджувати, що соціальна структура суспільства є комплексним, багатомірним утворенням.

Соціальна структура суспільства — ієрархічно упорядкована сукупність індивідів, соціальних груп, спільнот, організацій, інститутів, об'єднаних стійкими зв'язками і відносинами.

Іншими словами, це внутрішній устрій суспільства, який складається з відповідно розташованих, упорядкованих елементів, що взаємодіють між собою. Поняття «соціальна структура» охоплює системно-організаційний і стратифікаційний аспекти.

Згідно із системно-організаційним аспектом головний зміст соціальної структури створюють соціальні інститути, насамперед економіка, політика (держава), наука, освіта, сім'я, зберігаючи і підтримуючи існуючі в суспільстві відносини і зв'язки. Ці інститути нормативно регулюють, контролюють і спрямовують поведінку людей у життєво важливих сферах, а також визначають стійкі, регулярно відтворювані їх рольові позиції (статуси) у різних типах соціальних організацій. Соціальний статус є первинним елементом соціальної структури суспільства, що розкриває місце особистості в соціальній структурі суспільства. Він зумовлений професією, віком, освітою, матеріальними статками тощо. Наприклад, структура сім'ї утворюється взаємозалежною мережею позицій: чоловік, дружина, діти; у системі освіти — учитель, учень; в економіці — підприємець, робітник і т. д. Соціальні позиції (статуси) та зв'язки між ними визначають характер соціальних відносин. На основі близькості соціальних статусів, що встановлюють потенційну можливість участі індивідів у відповідних видах діяльності, формуються складніші структурні елементи суспільства — соціальні групи.

Соціальна група — відносно стійка, історично сформована сукупність людей, об'єднаних на основі загальних соціально значущих ознак.

Це поняття є родовим щодо понять «клас», «соціальна верства», «колектив», «нація», «етнічна, територіальна, релігійна та інші спільноти», оскільки фіксує соціальні відмінності між окремими сукупностями людей у процесі розподілу праці та їх результатів. Ці відмінності мають у своїй основі відношення до засобів виробництва, влади, специфіки праці, фаху, освіти, рівня й структури доходів, статі, віку, національної належності, місця проживання, стилю життя тощо.

У кожному суспільстві існує певна кількість соціальних груп, утворення яких зумовлено:

— спільною діяльністю (наприклад, професійні

групи, зайняті у сфері політичної, економічної та духовної діяльності);

— спільним просторово-часовим існуванням (середовищем, територією, комунікацією);

— груповими установками та орієнтаціями.

У соціальні групи люди об'єднуються на підставі спільних соціальних інтересів, які зумовлюють їх дії. Формуються вони з представників різних груп залежно від їх становища та ролі в суспільному житті. Оскільки інтереси, скажімо, у робітника і підприємця різняться між собою, то вони реально становлять різні соціальні групи. Але соціальні інтереси груп, формуючись на основі індивідуальних інтересів їх учасників, не замикаються у власних егоїстичних рамках. У процесі соціальної взаємодії індивідів виробляються інтереси груп як цілісності, які є втіленням інтегрованих, спільних інтересів індивідів, що належать до цих груп. Соціальний інтерес групи завжди спрямований на збереження або зміну її становища в суспільстві.

У соціальній структурі суспільства взаємодіють різні за чисельністю соціальні групи. Традиційно їх поділяють на малі та великі.

Мала соціальна група — нечисленна за складом соціальна група, учасники якої об'єднані спільною діяльністю і перебувають у безпосередньому стійкому особистому спілкуванні, що є основою для виникнення як емоційних стосунків, так і особливих групових цінностей і норм поведінки.

Родовою ознакою малої групи є наявність безпосередньо тривалих особистих контактів (спілкування, взаємодія), властивих, наприклад, сім'ї, виробничій бригаді, шкільному класові, колективу космічної, арктичної станцій, спортивній команді, релігійній секті, групі друзів тощо. Мінімальний розмір малих груп — дві особи, максимальний — кілька десятків.

Велика соціальна група — численна за складом група людей, об'єднаних для спільної діяльності, але взаємодія між якими формальніша.

До них можна віднести професійні, демографічні, національні спільноти, соціальні класи.

Соціальна структура суспільства завжди передбачає групування його елементів. Критерієм їх диференціації чи інтеграції є їх позиція щодо певних суспільних ресурсів (влада, власність), виконувані у суспільстві функції (соціальна роль), соціальний статус (ієрархічне місце в суспільстві), єдність культурних норм і цінностей (культурна ідентичність) та ін. Факторів, що визначають структурну організацію суспільства, багато, і їх необхідно брати до уваги. Залежно від критерію виділяють сімейно-побутову, релігійну, соціально-політичну, освітню та інші підструктури суспільства.

Як історичний феномен, соціальна структура суспільства перебуває в постійному розвитку. Його динаміка залежить насамперед від соціальної мобільності елементів соціальної структури.

Соціальна мобільність — міжгрупова або просторова рухливість населення, його здатність (готовність) до соціальних переміщень.

Соціальні переміщення є виявом соціальної мобільності, яка виражається у зміні класової належності індивідів, у переходах з однієї внутрікласової групи до іншої, міграції сільських жителів до міста і навпаки. За напрямом переміщення розрізняють вертикальну соціальну мобільність — посадове, кваліфікаційне зростання чи декваліфікація, перехід до групи та верстви з вищим чи нижчим статусом, і горизонтальну соціальну мобільність — рух між соціально однорідними позиціями й категоріями населення. Обидва види переміщення переплітаються, взаємодіють.

Висновки

Людина володіє прекрасним даром - розумом з його допитливим польотом як у віддалене минуле, так і в прийдешнє, світом мрії і фантазії, творчим вирішенням практичних і теоретичних проблем, нарешті, утіленням самих сміливих задумів. Уже з глибокої стародавності мислителі напружено шукали розгадку таємниці феномена свідомості. Наука, філософія, література, мистецтво, техніка - словом, усі досягнення людства об'єднали свої зусилля, щоб розкрити таємні таємниці нашого духовного життя.

Свідомість - це вища, властива лише людині форма відображення об'єктивної дійсності, спосіб її відносин до світу і до самого себе, що являє собою єдність психічних процесів, що активно беруть участь в осмисленні людиною об'єктивного світу і свого власного буття і визначається не безпосередньо її тілесною організацією (як у тварин), а здобуваються тільки через спілкування з іншими людьми навичками предметних дій. Свідомість складається з почуттєвих образів предметів, що є відчуттям чи уявленням і тому володіють значенням і змістом, знання як сукупності відчуттів, відбитих у пам'яті, і узагальнень, створених у результаті вищої психічної діяльності, мислення і мови. Таким чином, свідомість є особливою формою взаємодії людини з дійсністю і управління нею.

Суспільство нагадує складний механізм, складений з багатьох сотень і навіть тисяч деталей. Кожна з них має свої розміри, виконує лише властиві їй функції. Всі ці деталі — а це різні соціальні спільноти і групи - відіграють неоднакову роль у суспільному житті.

Проблема будови суспільства як соціальної системи завжди була однією з центральних у соціології. Так, ще О. Конт, окреслюючи предмет дослідження своєї соціальної статики визначив, що вона — це соціальна анатомія, що вивчає будову соціального організму, котрий складається з великої кількості соціальних елементів.

Що ж є складовими суспільства як соціальної системи? Зрозуміло, що первинною одиницею будь-якої соціальної системи є індивід. Він, будучи істотою соціальною, перебуває у тісному взаємозв'язку з іншими індивідами, утворює з ними різні соціальні групи та соціальні спільності, що теж є складовими суспільства. Будову ж будь-якої соціальної системи, у тому числі й суспільства, доповнюють соціальні зв'язки, соціальні відносини та соціальні інститути. Таким чином, можна дати таке визначення соціальній структурі суспільства.

Соціальна структура суспільства — це сукупність взаємозв'язаних і взаємодіючих між собою соціальних груп, спільностей та інститутів, пов'язаних між собою відносно сталими відносинами.

Отже, соціальна структура суспільства являє собою будову цієї соціальної системи, визначає характер взаємозв'язків і взаємовідносин між її складовими частинами.

Сутність соціальної структури суспільства найбільш повно виражається у її загальних рисах, до яких можна віднести:

• багатоманітність соціальних елементів, що утворюють соціальну структуру суспільства (соціальний інститут, соціальна група, соціальна спільність тощо);

• різний ступінь впливу кожного складового елемента соціальної структури суспільства на соціальні процеси і явища, відмінність їхніх соціальних ролей;

• наявність відносно стабільних зв'язків між складовими елементами соціальної структури суспільства, взаємозалежність останніх. Це означає, що жоден елемент соціальної структури не може існувати в суспільстві автономно. В будь-якому випадку він поєднаний соціальним зв'язком з іншими структурними підрозділами суспільства. У цьому випадку є цікавою історія про Робінзона Крузо, який навіть опинившись на безлюдному острові, перебував у тісному зв'язку з суспільством (користувався речами, що виготовили інші люди, займався тими ж видами занять, що і в Англії — облаштовував власну оселю, вирощував сільськогосподарські культури, молився Господові тощо);

• взаємопроникність елементів, що забезпечує цілісність соціальної структури, тобто одні й ті ж соціальні суб'єкти можуть бути частинами різних складових одиниць суспільства. Наприклад, одна і та ж особистість може бути включена до різних соціальних груп та спільностей;

• багатофункціональність і стабільність — кожен елемент соціальної структури суспільства виконує свої специфічні функції, які є відмінними від ролей інших соціальних елементів, що й передбачає значну кількість соціальних функцій суспільства. У зв'язку з вищесказаним можна зробити висновок, що основними складовими суспільства є соціальні спільності, оскільки їх вплив на соціальні процеси є незрівнянно більший ніж участь окремої особистості. Що стосується соціальних організацій та соціальних інститутів, то вони формуються у результаті діяльності і взаємодії соціальних спільностей та груп, є похідними від них^*1. Важливим елементом соціальної структури суспільства є також соціальні групи.

*1: {Ряд сучасних українських соціологів, зокрема, В. Городяненко, навпаки, вважають провідним елементом соціальної структури суспільства соціальні інститути — економіка, політика, наука, освіта, сім'я, оскільки саме вони зберігають і підтримують існуючі в суспільстві соціальні зв'язки і відносини.}

Таким чином, соціальна структура суспільства має два основних компонента: наявність складових елементів та соціальних зв'язків, що виникають між цими елементами.

Більшість сучасних соціологів у структурі суспільства виділяє ряд окремих підструктур, які і є основними складовими елементами суспільства. Проте ці підструктури є лише відносно незалежними між собою, оскільки як і всі соціальні елементи — складові суспільства - пов'язані між собою відносно стабільними соціальними зв'язками. Підструктури суспільства ґрунтуються на основних формах соціальних спільнот, що діють в суспільстві, і це також наштовхує на думку, що провідними складовими елементами соціальної структури суспільства є саме соціальні спільноти.

Отже, основними підструктурами (елементами) суспільства є:

• соціально-етнічна структура;

• соціально-демографічна структура;

• соціально-професійна структура;

• соціально-класова структура;

• соціально-територіальна структура.

Кожна із названих підструктур характеризується найперше тим, що включає до свого складу відповідні спільності. З іншого боку, кожна підструктура має усі ті самі складові частини, ознаки і характеристики, що й соціальна структура суспільства загалом.

Тобто, усі елементи в соціальних підструктурах так само пов'язані між собою стабільно діючими соціальними зв'язками і відносинами. Потрібно нагадати, що стосунки між усіма суб'єктами соціального життя ґрунтуються на певних цінностях та правилах поведінки (соціальних нормах), що є характерними для даного типу суспільства і відрізняють його від інших. Тому слід зауважити, що соціальні норми, власне як і соціальний контроль, є опорою для соціальної структури суспільства, оскільки вони впливають на характер соціальних зв'язків і відносин, що діють в соціальній структурі суспільства. Важливо також зазначити, що на зв'язки і відносини між складовими соціальної структури суспільства впливають також і соціальні статуси та ролі, мова про які піде далі, тож і вони є підґрунтям соціальної структури суспільства. Тому, загальну схему соціальної структури можна зобразити приблизно так, як показано на рис.

Складність побудови соціальної структури полягає ще й в тому, що у суспільстві є відносини соціальної рівності і нерівності. Типовий приклад — пересічний службовець чи студент прирівнюються законом України за своїми конституційними правами до Президента України, адже Конституція нашої держави передбачає рівність громадян. Разом з тим, абсолютно зрозуміло, що за правами і пільгами ці категорії громадян значно відрізняються між собою. Соціальні ролі і статуси, соціальна рівність і нерівність — питання, що є предметом розгляду наступних підрозділів даної теми.

16) Значна частина філософів висувають на перший план матеріальні фактори, що спричиняє більш плідне і послідовного пояснення надзвичайно розмаїтої і складної суспільної життєдіяльності людини. Наприклад, новий підхід до розкриття природи суспільства, характеру суспільних відносин, рушійних сил їхнього розвитку зробив англійський економіст і філософ А.Сміт (1723—1790). Він вважав, що праця, прагнення людини до благополуччя виступають головним джерелом суспільного багатства, основою життя суспільства. На думку А.Сміта, розподіл праці є основою суспільних зв'язків людини. Внаслідок розподілу праці відбувається обмін плодами праці кожної людини. Отже, кожен працює на себе і в той же час змушений працювати на інших, а працюючи на інших, одночасно працює на себе. За А.Смітом, у трудовому суспільстві, щоб воно успішно функціонувало і розвивалося, необхідно дотримуватися трьох основних умов: панування приватної власності, невтручання держави в економіку та відсутність перешкод для всебічного розвитку особистої ініціативи.

Послідовники матеріалістичних ідей, поглядів, спираючись на досягнення передової суспільної думки, суттєво переглянули попередні уявлення про суспільство, його основу та рушійні сили. Вони висунули принцип матеріалістичного розуміння історії. Відповідно до цього принципу стверджується, що першоосновою розвитку є трудова, виробнича Діяльність людей, яка спрямована на задоволення потреб особи і насамперед матеріальних потреб суспільної людини.

Єдність продуктивних сил та виробничих відносин.

Вони завжди перебувають у тісному взаємозв'язку і діалектичній єдності. Слід зазначити, що виробничі відносини похідні, вторинні щодо продуктивних сил. Нові продуктивні сили, хоч і стихійно, але зароджуються в надрах старого устрою. Люди, які вдосконалюють знаряддя виробництва, не задумуються над соціальними наслідками цього процесу, їх цікавить насамперед задоволення матеріальних, а потім і духовних потреб. Люди, по суті, не вільні у виборі своїх продуктивних сил, що становлять основу всієї їхньої історії. Продуктивні сили — це результат практичної енергії попередніх поколінь людей.

З іншого боку, люди, які розвивають свої продуктивні сили, розвивають одночасно і відносини один з одним. Характер цих відносин з необхідністю змінюється разом з перетворенням та зростанням продуктивних сил.

Продуктивні сили вимагають лише певної, а не довільної форми виробничих відносин, яка найбільш повно відповідала б наявним продуктивним силам.

Отже, виробничі відносини не можуть встановлюватися довільно. Це — об'єктивні, матеріальні відносини, які не залежать від волі та бажання людей, а залежать від рівня та характеру розвитку продуктивних сил. Процес стихійного розвитку продуктивних сил відбувається доти, доки нові продуктивні сили не вступили в конфлікт із старими виробничими відносинами. Відтак починається руйнування старих виробничих відносин і заміна їх новими.

Руйнування старих виробничих відносин може відбуватися як стихійно, так і свідомо. В першому випадку воно супроводжується, як правило, кризовим станом суспільства, значними матеріальними втратами, духовними потрясіннями людей та ін. Якщо ж у суспільстві є соціальні сили, які здатні усвідомити назрілу необхідність перемін та здійснити поступову еволюцію у відносинах між людьми в процесі виробництва, то заміна одних виробничих відносин іншими може відбутися без відчутних жертв та потрясінь.

Виробничі відносини, перебуваючи в діалектичній єдності з продуктивними силами, не пасивні щодо останніх, а впливають на розвиток продуктивних сил. Більше того, нові, прогресивні виробничі відносини, що відповідають у певний момент часу характерові та рівневі розвитку продуктивних сил, виступають головним джерелом і вирішальним рушієм матеріального виробництва.

Якщо ж виробничі відносини застаріли, не відповідають рівневі розвитку продуктивних сил, то вони уповільнюють, а то й гальмують, значною мірою розвиток останніх. Ця сторона взаємозв'язку між продуктивними силами і виробничими відносинами відображається в загально-соціологічній тенденції — відповідності виробничих відносин характерові та рівневі розвитку продуктивних сил.

Отже, розвиток засобів задоволення постійно зростаючих потреб людей спричиняє зміни способів виробництва матеріальних благ. Воно характеризується розмаїттям основних форм життя суспільства разом з соціальними, політичними, духовними аспектами, які тісно пов'язані між собою не лише впливом, який вони здійснюють один на одного, а й тим, що мають єдину основу, яка визначає їхній розвиток — матеріальне виробництво. Певна форма матеріального виробництва детермінує, по-перше, відповідну структуру суспільства, по-друге, конкретне ставлення людей до природи. Державний устрій та духовне життя людей визначаються обома цими факторами, а це в свою чергу визначає характер духовного виробництва. Тобто поняття "виробництво" не слід обмежувати лише матеріальним виробництвом, а треба розуміти як життєдіяльність суспільства, суспільне виробництво, в якому матеріальне відіграє основну, визначальну роль.

Спосіб виробництва характеризується не лише виробництвом матеріальних благ. Він відтворює соціальне буття людини, а також формує, розвиває саму людину. Категорія способу виробництва має чітко визначений конкретно-історичний характер, свої специфічні якісні характеристики, властиві лише певному ступеневі розвитку суспільства. Зміна способу виробництва викликає зміну всього укладу суспільного життя, тобто відбуваються зміни соціального, політичного, духовного характеру, змінюється соціально-класова структура суспільства. Трансформується система управління, руйнується стара інфраструктура, заклади, організації, на їхньому місці виникають нові установи та організації. А разом з цим змінюються погляди людей, їхня свідомість, психологія, формуються нові особистості тощо. В цілому набирає нових форм спосіб життя людей.

17) Вчені-економісти минулого і сучасності по-різному трактують сутність та особливості історичного розвитку суспільства. Найбільшого поширення набули формаційний і цивілізаційний підходи до розуміння процесу економічного розвитку людського суспільства.

Формаційний підхід був розроблений К. Марксом і його послідовниками. Суть його полягає в тому, що продуктивні сили суспільства у сукупності з виробничими відносинами становлять певний спосіб виробництва, а спосіб виробництва у поєднанні з політичною надбудовою суспільства — соціально-економічну формацію. Основоположним економічним ядром кожного способу виробництва, а відповідно і формації, є панівна форма власності, оскільки саме вона визначає спосіб поєднання працівника із засобами виробництва.

Формаційний підхід передбачає, що розвиток людського суспільства відбувається як послідовна зміна одного способу виробництва іншим:

— первіснообщинний;

— рабовласницький;

— феодальний;

— капіталістичний;

— комуністичний.

Однак у сучасних умовах формаційний підхід при визнанні певних його положень піддається критичному аналізу.

По-перше, п’яти ланкова періодизація розвитку суспільства не має всеохоплюючого значення. Вона більш-менш прийнятна в основному для країн Західної Європи, але не відображає повною мірою своєрідності розвитку азійського способу виробництва, еволюції цивілізацій Китаю, Індії, а також не висвітлює особливостей історичного розвитку Росії, України.

По-друге, формаційний підхід не розкриває багатоваріантності життя, збіднює історію людського суспільства, зводячи її в основному до одного фактора — розвитку матеріального виробництва, практично не враховує ролі соціокультурного та інших неекономічних факторів у розвитку суспільства (національних, релігійних, етнічних, ментальних тощо).

По-третє, уявляючи історію розвитку людства як процес "революційного" руйнування старого способу виробництва і заміни його новим, формаційний підхід, таким чином, припускає певну перервність (дискретність) історичного процесу.

По-четверте, формаційний підхід надмірно абсолютизує класову конфронтаційність між власниками і не власниками, між роботодавцями і найманими працівниками.

На потребу глибшого наукового пізнання закономірностей розвитку суспільства, економічна теорія сформулювала, окрім формаційного, цивілізаційний підхід.

Проте, по-перше, немає чітко окресленої сфери застосування терміну цивілізація. Так, у дослідженні Г.Пфлаумана, спеціально присвяченого генезису слова "цивілізація", показано, що поняття "цивілізований" спочатку використовувалося для позитивної оцінки тих чи інших суспільних явищ. Мірабо (відомий діяч Великої Французької революції 1789 – 1791 рр.), якому приписується пальма першості у використанні цього терміну, пов'язував його з доброчесністю. "Цивілізація нічого не здійснює для суспільства, якщо вона не дає йому доброчесності". Деякі вітчизняні політики, особливо депутати різних рангів, коли в них не вистачає аргументів, використовують слово "цивілізація" як остаточний переконливий доказ своєї правоти: "Так робиться в усьому цивілізованому світі". Найчастіше цивілізація означає просто певну епоху в історичному (економічному, соціальному, культурному) розвитку суспільства.

Наприклад, виділяють цивілізації локальні, особливі, всесвітні, до індустріальні, індустріальні та постіндустріальні; цивілізацію західно-християнську, європейську, техногенну, капіталістичну і т.д. Відомий американський історик Л.Г.Морган (1818-1884 рр.) цивілізацією називав заключний етап розвитку суспільства (дикість, варварство, цивілізація).

Отже, діапазон існуючих уявлень про цивілізаційний підхід виключно широкий, і кожен автор вкладає в нього те, що йому більше до вподоби. Але найчастіше цивілізацію пов’язують із загальнолюдськими цінностями. Цивілізоване суспільство - це таке суспільство, в якому захищені права людини, де існують широкі можливості для всебічного її розвитку і т.д.

Дата добавления: 2015-05-07