Об’єктивні та суб’єктивні чинники юридичного конфлікту

Отже, конфлікт у професійній діяльності юриста є формою прояву і розв’язання міжособистістних, внутрішньоособистісних та соціально-професійних протиріч, які виникають в процесі виконання ним фахових функцій, а також під час колегіально-адміністративної комунікації. Виходячи з рушійних сил, що обумовлюють динаміку подій у цих юридичних конфліктах, можна говорити про специфіку трудової діяльності фахівця-юриста, в якій відбивається принципове неспівпадання цілей і засобів їх досягнення з боку, наприклад, правозастосовника і правопорушника, або про протиборство моральних, духовних, когнітивних чи інших психологічних цінностей та орієнтацій різних фахівців - юристів (в міжособистісному, етично-правовому чи інтелектуальному конфлікті).

Відмітимо, що галузь матеріального права, до якої віднесено конфлікт, не визначає обов’язково якими саме процесуальними засобами він може бути розв’язаний: так, цивільні справи, що побудовані на підставі відповідного юридичного конфлікту, можуть розглядатися судом чи арбітражем, але припустима і адміністративна процедура (наприклад, скасування шлюбу в органах ЗАГСу).

В той же час конфліктологічна наука доводить про існування когнітивного юридичного конфлікту. Він має, зазвичай, теоретико-правовий характер бо відбиває глибокі протиріччя методологічного характеру між вченими-дослідниками, викладачами, юристами-практиками тощо тлумачення того чи іншого правоположення. Ця суперечка з приводу правознавства і напрямків розвитку юридичної науки вже минає рівень колізії та набуває сутності когнітивного юридичного конфлікту, до того ж відомо, що нерідко за науковими спорами в юридичній площині приховується політична, економічна, ідейна та інша мотивація.

Слід відмітити, що найменш сприйнятливим до юридичних механізмів і рішень є конфлікти духовно-культурної сфери, інтелектуальні, релігійні, емоційно-міжособистісні, психологічні – внаслідок особливо мінливої та тонкої природи цих відносин. Загасити такий конфлікт раціональними юридичними засобами буває нелегко, а частіше – неможливо.

Змішані або перехідні юридичні конфлікти починаються, як правило, незалежно від правових норм і поза сферою правових відносин, але з часом набувають юридичного характеру за відповідними ознаками і рисами. Так, значна більшість економічних конфліктів набуває правовий характер, якщо їх об’єкт (власність, майно чи предмет наслідування, купівля-продаж, відчуження) потребують юридичного вирішення або мають правові ознаки. Політичні та міжнаціональні конфлікти також часто переростають у політико-правові, адже їх учасники зберігають статус суб’єктів права, а конфліктна ситуація часто має шанси розв’язання завдяки юридичним, зокрема конституційним, механізмам і процедурам. Це ж стосується виробничих, трудових, адміністративних і, навіть, сімейно-побутових конфліктів. Отже, ті конфлікти, що містять як правові, так і неправові елементи, чи можуть скінчитися юридичною процедурою, слід кваліфікувати змішаними або перехідними юридичними конфліктами.

Необхідність класифікацій виникає, як правило, у межах тих наук, що мають справу із множиною різнобічних об’єктів. До засад класифікації юридичних конфліктів можна застосувати, наприклад, системний, структурно-функціоналістський, біхевіорістичний, аксіологічний або інші підходи.

Так, будь-яка система (в т.ч. правова) постійно відчуває на собі деструктивний вплив, який є результатом її внутрішньої протирічливості: компонент і система в цілому; безперервне і приривчасте; інтеграція та дезінтеграція; структура і функція; внутрішнє і зовнішнє; організація і дезорганізація; різномаїття й одноманітність – все це й інше є протиріччями – підставами, що породжують конфлікти, які можуть мати і юридичний характер (див. роботи Т.Парсонса). Зосередивши увагу на дисфункціональних явищах, які виникають як наслідок протиріч і напруги у соціальній структурі, Р.Мертон виокремлює п’ять типів пристосування індивідів у суспільстві – конформізм, інновація, ритуалізм, ретретизм, м’ятеж (бунт). Відхилення від кожного з цих типів поведінки спричинює неминучий конфлікт, до того ж, часто, юридичного характеру.

В.М. Кудрявцев та колектив авторів, що розробляли проект “Юридична конфліктологія” (1993-1995 рр., Москва, РАН) [167] надійшли висновку, що доцільно виділяти саме “чистий” юридичний конфлікт (у вузькому розумінні) та змішані або перехідні юридичні конфлікти (у широкому тлумаченні).

Під “чистим” юридичним конфліктом слід визнавати суперечку з приводу права, яка може, у свою чергу, мати різні підстави щодо застосування, тлумачення або ігнорування норми закону. Отже, юридична конфліктологія завжди характеризує конфлікт із позицій права. Саме юридичні конфлікти В.М.Кудрявцев класифікує таким чином:

а) конфлікт, породжений протиріччями між двома або декількома нормативними актами. Якщо різні закони містять протирічливі або взаємовиключні норми, то конфліктні відносини стануть неминучими між державними органами і правозастосовчими інстанціями, особливо тими, що здійснюють правонагляд;

б) конфлікт, спричинений протиріччями між нормою права і правозастосовчою практикою. Він найчастіше виникає тоді, коли закон порушують безпосередньо носії виконавчої влади;

в) конфлікт, який виникає внаслідок протиріччя між двома або декількома правозастосовчими актами. Типовий випадок – протилежні або суперечливі рішення судів першої і другої інстанції, які породжують новий або посилюють попередній конфлікт між сторонами процесуальної дії;

г) врешті, юридичний конфлікт може виникнути і у зв’язку з одним актом права, в разі взаємовиключного його розуміння, тлумачення, застосування або виконання тими чи іншими суб’єктами права.

Мотивація змішаних юридичних конфліктів на початковому етапі далека від правової матерії, а скоріше пов’язана з особливими громадськими чи груповими інтересами, потребами і цінностями. Але предметна проблема такого конфлікту неминуче підштовхує його до появи на певних стадіях правових елементів різної інтенсивності, таким чином, здійснюється юридизація (набуття юридичних аспектів, ознак, елементів, механізмів) соціальних конфліктів. Виходячи з цього, юридичним можна визнати будь-який конфлікт, в якому суперечки певним чином пов’язані з правовідносинами сторін (їх юридичним статусом і діями), об’єкт і мотивація конфліктної поведінки суб’єктів та її наслідки мають правові ознаки.

Розглядаючи різновиди юридичного конфлікту, дуже важливо з’ясувати, що може виникнути і так званий “помилковий” юридичний конфлікт, в якому збоченість конфліктної ситуації стосується не стільки змісту проблеми, скільки відсутності юридичного характеру і форми. Цей юридичний конфлікт виникає внаслідок помилки (або скривдженої уяви) однієї (чи всіх) сторін, що очікують проти себе агресивних, неправомірних або інших небажаних, дій. Як правило, “помилковий” юридичний конфлікт відтворює чотири типові ситуації: 1) сторона конфлікту вважає, що знаходиться з протилежною стороною (особою) у певних правовідносинах, яких насправді не існує; 2) навпаки, сторона (сторони) конфлікту не усвідомлюють правовідносин, що між ними існують; 3) сторона конфлікту помилково вважає дії супротивника незаконними; 4) або, навпаки, вчинки суперника розцінюються правомірними, але це – ілюзорно.

Деякі дослідники, наприклад, професор ИГП РАН Поляніна С.І., пропонують сприймати конфліктологію не як новий напрямок у юриспруденції, а особливим, конфліктаційним зрізом суспільних відносин, що природньо виникають у разі відхилень чи соціальних криз. Така позиція цілком дозволяє застосовувати до типології юридичних конфліктів загально-працюючі в конфліктології критерії та підходи. Так, юридичні конфлікти, як інші, можна поділяти на глобальні, регіональні і локальні (за масштабом); на групові та міжособистні (за суб’єктами-носіями); на ситуаційні та позиційні (за схемою розгортання подій); на конфлікти інтересів, цінностей, потреб, норм і знань (за рушійними силами); на гострі, повільнотекучі й ті, що поновлюю (за характером протікання) тощо.

10.3. Характеристика окремих видів юридичного конфлікту.

Специфіка юридичних конфліктів полягає в особливих критеріях, на засаді яких їх доцільно типологізувати. До цих критеріальних засад слід віднести:

- галузь права, у межах якої виник конфлікт;

- конфлікти нормотворчості та правозастосування;

- природу й структуру норми, що полягає у мотивації конфлікту;

- різновид правозастосовчої установи (інститут, орган), з якою пов’язана конфліктна ситуація.

Під кутом зору розподілу по галузях права, конфлікти рівнозначно можливі в кожній з них, найбільш природньо юридичні конфлікти (як “чисті” так і змішані) виникають у зв’язку з питаннями цивільного, трудового, фінансового, екологічного, господарського, сімейного, житлового права; досить гучним і складним є державно-правові або політико-правові конфлікти, що підпадають під дію норм державного, конституційного чи адміністративного права; особливо небезпечними лишаються конфлікти, що мають відношення до чинності кримінального, кримінально-процесуального й виправничо-трудового законодавства; зрештою, особливу групу складають міжнародні та міжнаціональні конфлікти, які мають врегульовуватися нормами міжнародного, міжнародного приватного, міжнародного гуманітарного права, угодами й договорами держав і внутрішнім конституційним законодавством.

Якщо типологізувати конфлікти в залежності від природи відповідної норми права (уповноважуючої, зобов’язуючої чи забороняючої), то в їх сутності має виявлятися відмінне розуміння, тлумачення або наявне недотримання (порушення) будь-якої правової норми. Характер норми відбивається не стільки у кількості повторень конфліктів, скільки у правовому статусі його суб’єктів (фізична чи юридична особа, уповноважений юридично суб’єкт чи приватна громадянська особа).

В процесі нормотворчості та правозастосування виникає актуальна проблема “конфлікти і закон”. Конфлікти здатні супроводжувати всі етапи життєвого циклу законів: від утворення до скасування. Згруповуючи їх, можливо виділити юридичні конфлікти, що виникають – у процесі створення законів; в ході їх реалізації чи застосування; під час вдосконалення, внесення змін чи поправок; врешті скасування тих чи інших нормативних актів.

Важливо підкреслити ієрархічний зв’язок, що має місце між означеними конфліктами. Так, конфлікт на стадії утворення закону, за яким в багатьох випадках стоять протиріччя інтересів окремих соціально-економічних прошарків, політичних угруповань, етно-культурних верств населення тощо, в разі не розв’язання його правочинним шляхом неминуче потягне за собою конфлікти на наступних етапах реалізації закону. В свою чергу, конфлікти на стадії виконання нормативного акту (наприклад, ігнорування судового рішення щодо скасування заборгованості по заробітній платні у зв’язку з фінансово-економічними труднощами) здатні знищити цінність та збочити гуманний зміст навіть найдосконалішого за параметрами закону.

В літературі “конфлікти законів” досить часто пояснюються крізь призму юридичного аспекту даної проблеми. В цьому випадку виокремлюють: конфлікти національного законодавства з нормами міжнародного права, протиріччя чинного законодавства з Конституцією, й розбіжності підзаконних актів із законами. Цей підхід, на наш погляд, має свої вади, які полягають в тому, що поняття конфлікту у цьому випадку підмінюється протиріччям, яке його спричинює (найчастіше це – юридична колізія). Так, за думкою Ю.А.Тихомірова, юридичні конфлікти – це протиріччя між чинними правовими нормами, актами й існуючими інститутами права, зазіханнями, діями по їх зміні, порушенню, відчуженню тощо. Мова йде про: а) праворозуміння і тлумачення; б) процедуру розгляду конфліктів, що передбачена законом; в) використання і оцінку доказів; г) наявність органів та установ, які уповноважені розв’язати конфлікти; д) визнання обов’язкової сили рішення щодо спору; є) компенсацію ушкодувань та відновлення минулого юридичного стану, бо формування нового стану1.

Погодитись цілком з такою трактовкою неможливо. Адже конфлікт – це не просто протиріччя між нормами, актами й інститутами, це – зіткнення між людьми, що є суб’єктами права і носіями певних юридичних поглядів, позицій, які діаметрально протилежні та потребують конфліктної взаємодії з метою досягнення урівноваженості. Юридична ж колізія, як протиріччя, безумовно полягає у підгрунті конфлікту, але не може підмінити всієї його суті, структури і механізмів розвитку.

Досить плідною є класифікація юридичних конфліктів за системою державних правозастосовчих чи правоохоронних органів та установ. Вона дає необхідну уяву про компетенцію цих органів у разі виникнення конфліктних ситуацій і, як слід, корисна громадянам, щоб отримати чітку інформацію про те, куди слід звертатися щодо вирішення конфліктних проблем. Ця компетенція досить чітко визначена чинним законодавством України стосовно правоохоронних органів (суду, арбітражу, прокуратури, міліції тощо), але, якщо конфлікти виникають у зв’язку з діями інших державних установ – міністерств, відомств, управлінь, адміністрацій міст і областей, їх відділів тощо, ще нерідко провокується адміністративна плутанина, затягнення по інстанціях і таке інше. Лише порівняно недавно введений порядок оскарження незаконних дій посадових осіб та державних установ через суд надає можливості скоротити ці юридичні конфлікти, запобігаючи активно даним негативним явищам.

Конфліктологічний підхід дозволяє виключно цікаво інтерпретувати зміст професії юриста. По-перше, предметно-об’єктний зміст та спрямованість професійної діяльності юриста безпосередньо пов’язані з розв’язанням (або попередженням) кримінально-правових, цивільно-правових, державно-правових, міжнародно-правових та інших чисельних юридичних конфліктів, що складають “поле” юридичної науки і практики. По-друге, виконання юристом (будь-якої кваліфікації) своїх функціональних обов’язків, різноманітність професійних стосунків (адміністративних, трудових, колегіальних, психологічних), а також ступінь соціалізації та розгорнутості його особистості (з точки зору духовної цілісності, зрілості та інтелектуального рівню) обумовлюють природність виникнення багатьох різнопланових конфліктів. В них цей фахівець може виступати як організатор (у тому числі співпадаючи з конфліктуючою стороною), як рядовий учасник (якщо його втягнуто до системного конфлікту), або буде виконувати певну роль в реальному чи “імітованому” конфлікті (наприклад, як у “відрежисованому” законом процесуальному конфлікті).

Різноманіття конфліктних ситуацій, які виникають в професійній галузі практичної і аналітичної юриспруденції, настільки велике, що доцільно їх певним чином впорядкувати, зосередившись більше на особливостях діяльності юриста-правозастосовника (бо правник у якості політика, адміністратора, менеджера, викладача, науковця тощо є більше пов’язаним зі специфікою конфліктів тієї галузі, де він працює).

Конфліктологічна наука надає досить багато методологічних засад щодо можливості класифікувати конфлікти у професійній юридичній сфері.

Цікавою, в певній мірі, є типологія конфліктів, запропонована О.Я.Баєвим щодо діяльності слідчого1. Конфлікти різного характеру і форми вирізнюються тут на підставі окремих критеріїв:

Внаслідок виникнення діалектичного протиріччя, що сприйняло форму протиборства, виникають зовнішні (міжособистісні) та внутрішні (особистісні) конфлікти.

На підставі якості та відповідності виконання слідчим притаманних йому професійних ролей і рольових функцій, – конфлікти поділяються на внутрішньорольові та міжрольові.

Згідно з цілями кримінального судочинства виникають конфлікти у зв’язку – з забезпеченням неминучості справедливого покарання; з гарантуванням презумпції невинності; з необхідністю досягнення головних правових цілей судочинства.

Згідно з виробничими завданнями кримінального судочинства виникають конфлікти пов’язані – із засобами викриття обвинувачених; з необхідністю швидкого і найповнішого розкриття злочину й у зв’язку з забезпеченням виключно правильного застосування закону.

На підставі засобу розв’язання, конфлікти поділяються – на такі, що потребують активного використання слідчим своїх професійних і людських ресурсів; і такі, що не потребують таких значних зусиль.

Але дана типологія не є досить вичерпною (повною), щоб відповідати будь-якому різновиду правозастосовчої діяльності.

Оскільки правозастосовник найчастіше зіткається в своїй діяльності з конфліктами морального, когнітивного, адміністративно-управлінського (зокрема, субординаційного) і чисто психологічного характеру, то до їх вирізнення доцільно задіяти, на наш погляд, суб’єктний критерій. У такому випадку професійно-юридичні конфлікти лягають у схему:

- конфлікт між особою юриста-фахівця і суспільством (народом), правове волевиявлення якого є порушеним;

- конфлікт між юристом і його професійним колективом;

- конфлікт між юристами, які є учасниками процесуальних дій;

- внутрішній морально-правовий конфлікт (всередині особистості), що пов’язаний з протиріччями в розумінні та застосуванні норми права.

Використовуючи методику Д.Волкогонова, спробуємо, зрештою, здійснити найбільш плідну, за нашою думкою, класифікацію професійно-юридичних конфліктів за їх змістом, мотивацією і виявленням конкретних протиріч в акті відтворення свободи професійного вибору:

- між глибиною професійного знання і рівнем правозастосування (якість юридичного акту, рішення);

- між моральною метою правозастосовника як фахівця і засобами її досягнення (коли засоби не правомірні);

- між потребами та інтересами юриста, які зростають, і можливостями суспільства, держави їх вдовольнити (конфлікт депривації);

- між мотивами і результатами (наслідками) певного професійного вчинка юриста;

- між потребою, запитом суспільства (громадськості) і здатністю правозастосовника їх реалізувати;

- між застарілими професійними навичками та новими умовами і вимогами – інноваційний конфлікт (за умов змін у законодавстві).

Таким чином, розглянувши досить широке коло конфліктів, які виникають у професійній діяльності правозастосовника та спричинені різними чинниками, можна зробити підсумок – професійно-юридичний конфлікт, як ситуація і форма взаємодії, ціннісно пов’язаний з юридичною етикою, свідчить про ступінь її сформованості і гармонійності або про наявність дезінтегруючих її протиріч.

Особливе місце в юридичній сфері посідають державно-правові конфлікти, оскільки вони пов’язані зі складом суб’єктів цих конфліктів (народ, владні структури, регіони, політичні партії та інші); з особливими об’єктами конфліктів (суверенітет держави, територія, розподіл владних повноважень, дії владних структур тощо); із суттєвими наслідками розв’язання (або ні) конфліктів, оскільки вони торкаються інтересів досить великих груп населення; з вирішенням принципових питань державотворення.

Виходячи з цих важелів, акад. В.Я.Тацій та проф. Ю.М.Тодика цілком слушно надійшли висновку, що державно-правові конфлікти, як це свідчить політико-правова практика СНД та інших посткомуністичних країн, проявляються: у відчуженні громадян від влади; у масових порушеннях конституційного поточного законодавства різними суб’єктами державно-правових відносин; у поширенні правового нігілізму, неповаги до Конституції; у незаконних страйках, мітингах, демонстраціях; у вимогах зміни нелегітимними засобами політичного і економічного курсу держави; у відвертих виступах населення проти влади, чи окремих її гілок:; у формуванні альтернативних владних структур (аж до неконституційних центрів влади); у незаконному наділенні тими чи іншими повноваженнями громадських об’єднань, національних конгресів чи зборів; у масових порушеннях прав людини і громадянина; у зіткненнях на міжетнічній та релігійній основах1. Це досить яскраво в останні роки виявилось в Югославії, Грузії, Російській Федерації (особливо у Чечні та Дагестані), в Азербайджані, Вірменії та, деякою мірою, в Україні.

Державно-правова сфера, особливо у перехідні етапи суспільного розвитку, не може бути безконфліктною. Безконфліктність, яку пропагувала як модель розвитку ортодоксальна марксистсько-ленінська наука 30-70-х років, веде до стагнації, застою політичного життя і конституційно-правових відносин. Конфлікти в політико – правовій та державно-правовій сфері мають місце не тільки у країнах «транзиції», але й у державах з розвитою демократичною традицією та усталеною політичною системою, особливо між гілками влади. Отже, виникнення протиріччя між законодавчою і виконавчою владою, як слушно зауважує акад. М.В.Цвік, є нормальним явищем2.

Соціологічний підхід вимагає аналізувати феномени у комплексному зв’язку об’єктивних і суб’єктивних факторів, що їх спричинюють. Кожному конфлікту, в тому числі, юридичному, передує конфліктна ситуація. Вона складається з різних життєвих обставин і характеризується різноманітними параметрами: соціальними, територіальними, часовими, психологічно-емоційними тощо. Під конфліктною ситуацією, що породжує юридичний конфлікт, слід розуміти такий збіг обставин у зіткненні людських інтересів, який утворює підвалини для дійсного протиборства між суб’єктами правовідносин.

Конфліктна ситуація в змозі як реально викривати і посилювати протистояння сторін, так і розвиватися приховано, повільно, співпадаючи з т.з. латентною фазою конфлікту (наприклад, таємна підготовка до злочину, чи приховане зростання міжособистісної неприязні); в будь якому разі вона виводить конфліктні стосунки у юридичну площину.

Шляхи формування конфліктної ситуації можуть бути об’єктивними, тобто незалежними від волі й бажання майбутніх суперників (наприклад, скорочення штатів в установі, чи дія стихійних ринкових законів), а можуть бути суб’єктивно утворені (спровоковані) однією з сторін майбутнього конфлікту. Саме тому, кожна конфліктна ситуація має дійсний об’єктивний зміст, але й також може суб’єктивно інтерпретуватися кожною із сторін у відповідності з їх бажанням, цілями і прагненнями.

Отже, в контексті конфліктної ситуації кожному юридичному конфлікту передують об’єктивні чинники, джерела, суб’єктивні мотиви й підстави, які доцільно розглянути.

Величезним об’єктивним чинником конфліктів, передумовою їх появи, чи загострення є соціальна напруга. Це – особливий стан громадської свідомості та поведінки, і специфічна ситуація сприйняття й оцінки дійсності. Масштаби соціальної напруги значною мірою співподають з масштабами конфліктів, або перебільшують їх; так, фіксують напругу міжособистісну, міжгрупову, міжнаціональну або глобальну соціальну напругу в суспільстві в цілому. Загальні передумови соціальної напруги, які свідчать про її об’єктивно - протирічливий характер, полягають в усталеній нерозв’язаній ситуації неузгодженності між потребами, інтересами, соціальними очікуваннями мас, верств, конкретних груп населення і мірою їх фактичного задоволення, що призводить до посилення агресивності, незадоволення чи відчаю, роздратованості й психічної втомленості людей.

Як чинник макро-рівня (глобального чи загальносуспільного) соціальна напруга спричинює значну кількість юридичних конфліктів, відбиваючись у наступних моментах на соціально-психологічному і поведінському рівні:

по-перше, розповсюдження настроїв незадоволення життєвою ситуацією – стрімким зростанням цін, інфляцією, нестабільністю споживчого ринку, відсутністю особистої безпеки, забрудненням навколишнього середовища тощо;

по-друге, під цим впливом втрачається довіра до влади, руйнується її авторитет і відчуття надійності; з’являються почуття небезпеки, песимістичні настрої; виникають ознаки масової занепокоєності, психозів, розповсюджуються захоплення містикою й т.з. “нетрадиційними” цінностями; усталені норми життя, на жаль і правові, втрачають своє традиційне соціальне підгрунтя;

по-третє, на поведінському рівні соціальна напруга може виявлятися як у стихійних масових діях (ажіотажний попит і купівля, наприклад), так і у мітингах, страйках, демонстраціях, погромах та інших формах громадської непокори, ще й у добровільній міграції в інші регіони і за кордон.

Соціальну напругу нерідко супроводжує зростання активності різних громадсько-політичних формувань у боротьбі за владу і вплив на маси, активізація різноманітного напрямку, злочинних елементів і криміналізація суспільного життя в цілому.

Отже, показники соціальної напруги в найбільш наочний спосіб відбивають загострення соціальних протиріч, що спричинюють конфлікти. Але юридичний конфлікт може виникнути і на терені відносно стабільної соціальної системи й спокійного соціуму. Слід враховувати, що у підвалинах конфліктної взаємодії приховано містяться добре відомі дослідникам загальні джерела: Влада, Багатство, Гідність і Престиж. Ці вихідні джерела з глибинною суттю пояснюють неформалізовану мотивацію будь-яких соціальних (в т.ч. юридичних) конфліктів, де об’єктивні чинники переплітаються з суб’єктивними настановами і мотивами, за якими діють рушійні сили конфлікту.

Аналізуючи спричиненність конфліктної поведінки людей завжди можна помітити, що вона обумовлена прагненням задовольнити свої інтереси, досягнути певних потреб, захистити власні цінності й нормативні системи, що є прийнятими. Користь, помста, ненависть, образа чи незадоволенність, заздрість, прагнення збагатіти себе за рахунок інших тощо – це лише невелика частина мотивів міжособистісних і побутових конфліктів, які зустрічаються у судовій практиці. Психологічні фактори конфліктогенності впливають і на розвиток економічних та політичних процесів; громадська свідомість реалізується через розум, почуття та події, а звідси – позиції, думки, вчинки, дії конкретних людей, яким можна надавати правової оцінки.

Не менш різноплановими, але дещо іншими виглядають причини конфліктів, в яких задіяні соціальні групи, верстви, колективи (політичні, трудові, громадські) – це економічні проблеми, управлінська неспроможність, політичні симпатії чи антипатії, прагнення до влади, національна гідність та багато інших. Зрештою, мотивація конфліктів між державами, які торкаються інтересів цілих народів чи націй є більш крупною, але також виходить з інтересів (територіальних, політичних), потреб (ресурсних, громадських), цінностей (духовно-релігійних, ідеологічних) тощо.

Отже, пояснення природи соціальних конфліктів має усталену традицію через аналіз протиборства інтересів; крім того, потреби у безпеці, визнанні ідентичності, соціальній належності також мотивують конфліктну боротьбу; ціннісні системи (в т.ч. правові) стають об’єктом захисту чи рушійною силою в конфлікті будь-якого масштабу і надають йому, як правило, гострого та ірраціонального характеру.

Для пояснення причин значних соціальних конфліктів, які набувають юридичного характеру повільно, можна продуктивно використовувати так звану концепцію депривації, що відповідає вимогам соціально-правового підходу. Вперше її започаткував польський вчений Є.Вятр у “Соціології політичних відносин”; мова йде про передконфліктний стан, для якого характерна явна розбіжність між очікуваннями, сподіваннями людей і можливістю їх задовольнити. Конфліктологи з’ясували, що з часом депривація може скорочуватися, лишаться незмінною, або посилюватися; це залежить від співвідношення об’єктивних умов і суб’єктивних зазихань. Але посилення депривації безпосередньо впливає на ймовірність появи конфліктів соціально-правового характеру. Адже, по-перше, це трапляється, коли зменшуються можливості реалізувати вже сформовані потреби; по-друге – якщо соціальні позиви зростають скоріше, ніж реальні можливості їх вдовольнити.

В державах і суспільствах, що знаходяться у стані переходу від тоталітаризму (чи авторитаризму) до демократії, політично-правова сфера є досить конфліктною. Це пояснюється специфічними умовами політичної і соціально-економічної транзиції – за допомогою правових засобів, норм закріплюються нові економічні відносини, утверджується економічний і політичний плюралізм, змінюється правовий статус різних форм власності, реформування політико-правової системи відбувається на концептуально нових засадах, а соціально-економічно диференційоване суспільство життєво потребує правової мотивації свого поновленого стану.

Як справедливо помічає Ю.М. Тодика, підстави державно-правових конфліктів нерідко перебувають за межами права і зумовлені станом економіки, політики чи конфронтаційним стилем владних відносин. Звідси, він узагальнює комплекс політичних факторів, які прямо чи опосередковано впливають на напруженість державно-правових конфліктів: різкий перехід від однієї пануючої марксистсько-ленінської ідеології, від керуючої ролі комуністичної партії до політико-ідеологічного плюралізму; протиріччя між динамізмом політичних зрушень в Україні та необхідністю збереження стабільності політичної системи, законності і правопорядку; гальмування завдань побудови правової держави, демократичного громадянського суспільства через необхідність подолання залишків антидемократичної спадщини; неузгодженість між новими демократичними інститутами, широкими соціально-політичними правами і свободами громадян України і обмеженими формами й можливостями їх реалізації за сучасних умов1.

Разом з тим, як свідчить практика України та інших країн СНД, державно-правові (у більш широкому контексті, політико-правові) конфлікти мають своїми підвалинами і чисто юридичні чинники, до яких, за думкою харківських вчених, відносяться: відсутність у владних структур вагомого досвіду вирішення складних питань державотворення в режимі консенсусу; відставання процесуальних конституційно-правових норм від матеріальних; відсутність достатнього комплексу організаційно-правових механізмів розв’язання конфліктів між різними суб’єктами державно-правових відносин; відносно низький рівень політико-правової культури населення і державного апарату; суперечки між законодавчою, виконавчою владою і головою держави щодо повноважень і компетенції; протиріччя у законодавстві; відсутність зваженої стратегії державного будівництва; неякісне правове регулювання суспільних стосунків; порушення суб’єктами державно-правових відносин норм Конституції і законів, міжнародно-правових актів, які ратифіковані парламентом; різне тлумачення гілками влади конституційних норм; спроби окремих територій змінити свій правовий статус або ввійти до складу іншої держави; несформованість легітимних владних інститутів; утворення незаконних військових формувань; дії по підриву безпеки держави чи, по розпалюванню національної та релігійної ворожнечі; тощо2.

Соціологія права, крім того, приділяє увагу такому аспекту виникнення юридичних конфліктів, як соціальне підгрунтя процесу створення законів. Тут можна виокремити такі конфліктні підстави: по-перше, помилкове відбиття у законі проблемної ситуації, що потребує правового врегулювання; по-друге, неузгодженність мети й завдань правового акту з нормативно закріпленими засобами його реалізації; по-третє, кон’юнктурне просування окремими (часто вузькими) соціально-політичними угрупованнями бажаних норм до чинного законодавства, що не відповідають (або протирічать) інтересам головних соціальних верств.

З ідеального погляду закон повинен адекватно відбивати стан суспільних відносин, що регулюються, в іншому випадку виникає підгрунтя для неминучих соціально-правових конфліктів. Загроза їх появи посилюється, якщо прийняття закону обумовлено надзвичайними обставинами чи строк його підготовки жорстко лімітований. Як наслідок, з’являються неякісні закони, які у кращому випадку не зможуть працювати і перетворюються у “мертву норму”, а за більш хибних умов – породжують конфлікти правозастосування, що можуть довести і до озброєного протистояння.

Оскільки сучасна конфліктологія вважає безконфліктну модель суспільного розвитку ідеологічною догмою часів стагнації, то мова не йде про те, щоб повністю виключити юридичні конфлікти з життя, а про забезпечення їх розв’язання таким чином, який би відповідав законним інтересам правосуб’єктів. Але в основі конфліктів правореалізації та правозастосування досить часто полягають чинники, пов’язані як із вадами нормотворчості, так і загально правового характеру:

- нерозробленість механізмів зняття протиріч (колізій) під час виникнання закону;

- невизначеність функцій та засобів дії відповідних компетентних установ (посадових осіб) щодо розв’язання юридичних конфліктів у галузі правозастосування;

- інколи, відсутність необхідних легітимних інститутів, яким належить впроваджувати механізм контролю за реалізацією закону та здійснювати колізійне право;

- правовий нігілізм, що обумовлений низьким престижем законів та зневірою до правозахисту і режиму законності в цілому;

- низька правова і загальна культура, примітивний рівень правосвідомості у значних верств населення і явної частини посадових осіб во владі.

За умов соціально-економічної нестабільності юридичні конфлікти між центром і місцями (регіонами) стають дуже ймовірними, особливо з питань бюджету, розподілу ресурсів, ступеню взаємозалежності. Так, Конституція України посилила повноваження Президента і Кабінету Міністрів по формуванню владних структур на місцях, що надало можливісті центральній виконавчій владі ефективно впливати на регіональні процеси. В той же час, це посилення практично позбило громадян можливостей впливати на вибір та дії своїх керівників по лінії виконавчої влади, оскільки вони призначаються зверху і підзвітні Президенту та Кабінету Міністрів. Це утворює потенційну конфліктну ситуацію на терені: «місцеве населення - виконавча влада», яка за цих умов, є соціально недоторканою і майже неконтрольованою а ні парламентом, а ні суспільством. Тому владним виконавчим структурам слід зважено і розумно використовувати свої повноваження, щоб не порушувати інтересів населення відповідних територій; адже це може привести не тільки до соціально-правових, а й політично-правових конфліктів, бути підставою для антиконституційних дій та виступів, сепаратистських настроїв і тенденцій порушення територіальної цілісності України, протистояння центру і регіонів, що загрожує руйнівно відбитися на стані держави і режимі законності.

Стратегія соціально-політичних і економічних зрушень та супроводжуючі її конфлікти сьогодні зосереджені на лінії: індивід – суспільство – держава. Для нас вже перестали бути абстракцією – урядова чи парламентська криза, державно-конституційний конфлікт, загроза імпічменту президенту чи відставки уряду. Вийшли з латентного стану конфлікти між виробничою і невиробничою галуззю, між сферою надання послуг, пропонування товарів і соціальними можливостями їх споживання, між безробіттям, що зростає, і невиправдано поширеною сферою адміністративного управління. Всі конфлікти цього ряду мають перспективи перетворитися на «змішані» юридичні, хоча й обумовлені вони більш широкими чинниками.

За думкою російського конфліктолога О.Г.Здравомислова, виникли нові конфлікти, пов’язані з боротьбою за владу, вплив, власність, престиж та інші засоби самоствердження у соціально-політичному просторі. Вони, у свою чергу, послабили ситуацію правопорядку й законності, певним чином функціонально послабили силові органи, що привело до некерованості процесу “первинного накопичення”, формування т.з. “кримінальних капіталів”, зростання немотивованих приватновласницьких зазіхань. Як наслідок, насильство чи його загроза широко розповсюдились у конфліктних відносинах, посилилась криміналізація багатьох сторін соціального буття, виникли нові форми злочинності (рекет, торгівля зброєю, наркобізнес, проституція і сутенерство, “заказні” вбивства, інформаційне “піратство”, експорт неліцензованої продукції, ухилення від сплати податків тощо)1.

Криміналізація суспільства тягне за собою руйнування довіри до влади, посилення почуття соціальної незахищеності, невпевненості у майбутньому, крім того, вона перетворює боротьбу зі злочинністю у первину мету держави, яка відсуває на задній план болючі соціальні проблеми. Все це посилює необхідність теоретико-практичної розробки проблем юридичної конфліктології.

Дата добавления: 2015-05-10