Святе Письмо

49 Бог у Своєму Провидінні передбачив передання Свого Об’явлення теж і на письмі. Це давало змогу зберігати Об’явлення непорушним і передавати його з покоління в покоління впродовж історії людства. Слово Боже було записане натхненними Богом людьми в Біблії (з грецької – книги), яку називаємо «Святе Письмо». «Все Писання – натхненне Богом і корисне» (2 Тм. 3, 16). Святе Письмо є Слово Боже, звернене до кожної людини, і тому воно актуальне в кожний час і в кожному місці. Святе Письмо – це зібрання книг, написаних під натхненням Святого Духа святими людьми, які Христова Церква дістала й береже як Слово Боже. Ці книги склали канон Святого Письма, який Церква визначила у світлі Апостольського Передання. Цей канон охоплює 47 книг Старого Завіту і 27 – Нового.

50 Старий Завіт містить ті об’явлення, котрі Бог дав людям від початку світу аж до приходу Спасителя. До Старого Завіту входить П’ятикнижжя: Буття, Вихід, Левіт, Числа, Второзаконня; історичні книги: Ісуса Навина, Суддів, Рути, дві книги Самуїла, дві книги Царів, дві книги Хронік, Езри, Неємії, Товита, Юдити, Естери, та дві книги Макавеїв; поетичні книги: Іова, Псалмів, Приповідок, Проповідника, Пісні Пісень, Мудрості, Сираха; та пророчі книги: Ісаї, Єремії, Плач Єремії, Варуха, Лист Єремії, Єзекиїла, Даниїла, Осії, Йоіла, Амоса, Авдії, Йони, Міхея, Наума, Авакума, Софонії, Аггея, Захарії, Малахії. Псалми Давида вживаються в усіх богослужіннях Церкви, а вибрані тексти інших книг читаються як паремії на Вечірні і Часах.

51 Святе Письмо Нового Завіту містить те Об’явлення, що його Бог дав людям через Свого Єдинородного Сина Ісуса Христа і Його апостолів. Воно складається з 27 книг: чотирьох Євангелій – від Матея, від Марка, від Луки, від Йоана, які звіщають земне життя та науку Христа; Діянь апостолів, в яких описане зростання Христової Церкви, служіння верховних апостолів Петра і Павла; чотирнадцятьох послань святого апостола Павла –до Римлян, два послання до Коринтян, до Галатів, до Ефесян, до Филип’ян, до Колосян, два послання до Солунян, два послання до Тимотея, до Тита, до Филимона, до Євреїв; сім соборних послань, написаних іншими апостолами до різних християнських спільнот: одне –Якова, два – Петра, три – Йоана й одне – Юди; та Одкровення Йоана Богослова.

0.4.3.1. Божественне і людське у Святому Письмі

52 Повнотою Божого Об’явлення є Ісус Христос, Богочоловік, у якому «враз із людською природою живе вся повнота Божества» (Кл. 2, 9). Подібно як у Христі нерозривно поєднані Божа і людська природи, так у Святому Письмі Боже Слово передається нам людською мовою. Божі слова, висловлені людськими словами, уподібнилися до людської мови так, як колись Слово вічного Отця, прийнявши тіло людського безсилля, стало подібне до людей[27]. «Слово Боже пронизує все Святе Письмо. Те одне Слово лунає з уст усіх святих священнослужителів; те Слово, яке споконвіку було Богом, не потребує складів, бо Воно не залежить від часу»[28].

53 У читанні й тлумаченні Святого Письма Церква завжди враховує два виміри: божественний і людський. Нехтування людським виміром Святого Письма приводить до буквалізму, коли людським формам передачі Божого Слова надається божественного характеру, а заперечення божественного виміру зводить Святе Письмо лише до історично-літературного твору.

0.4.3.2. Єдніть Старого та Нового Завіту

54 «Єдність обох Завітів випливає з єдності Божого задуму та Його Об’явлення. Старий Завіт підготовляє Новий, тимчасом як Новий доповнює Старий; вони взаємно висвітлюють один одного; обидва – правдиве Боже Слово»[29]. Тому святі Отці вже від найдавніших часів намагалися зберегти багатство Старого Завіту, уважаючи його спадщиною Церкви. Бог спершу вибрав Ізраїль, щоб він прийняв і ніс істину Об’явлення, а в Новому Завіті цю істину приймає Церква, яка й називається новим Ізраїлем.

55 Бог, Який надихнув обидва Завіти і є їхнім Автором, так мудро уклав, щоб Новий Завіт був прихований у Старому, а Старий – у Новому розкривався[30]. Бо, хоча Христос встановив Новий Завіт у Своїй крові (див. Лк. 22, 20; 1 Кр. 11, 25), то, все ж, книги Старого Завіту, всеціло прийняті до євангельської проповіді, в Новому Завіті набувають свого повного значення і виявляють його (див. МТ. 5, 17; Лк. 24, 27; Рм. 16, 25-26; 2 Кр. 3, 14-16), а проливають світло на Новий Завіт і пояснюють його[31].

56 Церква у світлі апостольської традиції через типологію висвітлює єдність Божої ікономії в обох Завітах. Типологія дозволяє відкрити в Божих діях старозавітних часів прообрази того, що Бог здійснив, коли настала повнота часів, в Особі воплоченого Сина[32]. Святі Отці в особах і подіях Старого Завіту бачили «прообрази» й «ікони» майбутніх подій із життя Христа і Його Церкви. Отже, християни читають Старий Завіт у світлі Пасхального Таїнства, відкриваючи глибший смисл Старого Завіту.

0.4.3.3. Читання і тлумачення Святого Письма

57 «Незнання Писань є незнанням Христа» – навчає святий Єронім[33]. І тому, щоб пізнати Христа, треба читати Святе Письмо, яке, за словами апостола Павла, «натхненне Богом і корисне, щоб навчати, докоряти, направляти, виховати у справедливості, щоб Божий чоловік був досконалий, до всякого доброго діла готовий» (2 Тм. 3, 16-17). Читати Святе Письмо треба щоденно: «Читання Святого Письма кожного дня, хоч би на хвилинку, повинно стати звичаєм кожної християнської родини. Те читання повинно бути щоденним кормом людей»[34].

58 Слово Боже сприймається вірою, а віра походить від слухання (див. Рм. 10, 17). Для розуміння Святого Письма треба поєднувати його читання зі слуханням Слова Божого під час проповіді та на катехизації. Як розповідається в Діяннях апостолів, вельможа ефіопської цариці читав пророцтво Ісаї про Христа, але не розумів його, аж поки апостол Филип йому не розтлумачив. Завдяки поясненню апостола вельможа увірував в Ісуса Христа й охрестився (див. Ді. 8, 26-39).

59 Святі Отці Церкви не тільки самі читали Святе Письмо, а й наполегливо заохочували всіх вірних читати його. Святий Йоан Золотоустийпише: «Як приємно є читати Святе Письмо! Воно приємніше від сонячного проміння, солодше за рай, особливо коли при його читанні приходить розуміння… Читання Святого Письма скріплює ум, очищує сумління, подавлює нечисті похоті, засіює чесноти, підносить розум, ставить вище від диявольських стріл, переселяє на саме небо, вивільняє душу від пут тіла та окрилює її»[35].

60 Митрополит Андрей, наслідуючи святоотцівську традицію, називає Святе Письмо безконечним і бездонним океаном правди й добра: «Святе Письмо є словом Всевишнього Бога в Тройці єдиного до нас, марних грішників, яких Всевишній кличе до гідності своїх дітей і яких за дітей приймає. Тому воно є невичерпною скарбницею усіх небесних благ, джерелом світла небесної, непомильної правди, живої води, що тече на вічне життя й вічне спасіння цілого людства. Тому й з’ясуймо собі, яким ліком для душі, яким ангельським кормом, якою життєвою силою і яким пречудовим дарунком із неба є кожне слово Святого Письма»[36].

61 Зміст Святого Письма найповніше розкривається у світлі Святого Передання, завдяки якому Святе Письмо залишається завжди актуальним і живим. Зрозуміти Святе Письмо означає відкрити в ньому найглибший зміст і значення Об’явлення як історії спасіння, що є можливо лише в Церкві, де воно й народилося. Найкращим провідником у розумінні Святого Письма є молитва Церкви, завдяки якій Святе Письмо дією Святого Духа розкривається для нас як Слово Боже; Христос являється у Слові так само, як і в євхаристійному Хлібі і Вині. Тому й Отці Церкви говорили про дві трапези – трапезу Слова і трапезу Хліба – з яких вірні причащаються на Божественній Літургії.

62 Оскільки Святе Письмо є Божим Словом, вираженим у людських словах, то для його тлумачення не вистачає тільки зусиль людського розуму, а слід його читати і тлумачити в тому ж Дусі, в якому воно було написане[37]. Тому, щоб розкрити смисл священних текстів, слід звертати увагу на зміст і єдність усього Писання, враховуючи живе Передання усієї Церкви і аналогію віри[38]. Святий Атанасій Великийперестерігає, що цитування окремих уривків, вирваних із цілості Святого Письма, і нехтування загальним змістом, ведуть на манівці[39]. Святий Єронімсвідчить, що зміст Євангелія не зводиться лише до слів: «Не на поверхні, але у суті, не в «листках» бесіди, а в «корені» значення. Святе Письмо корисне для слухачів лише тоді, коли його вимовляють із Христом, коли його викладають зі Святими Отцями і коли його проповідують у Святому Дусі»[40].

63 Критерієм розуміння Слова Божого є читання і тлумачення Святого Письма Церквою: «А насамперед знайте, що ніяке в Письмі пророцтво не припускає особистого тлумачення. Бо ніколи пророцтво не було проголошене з волі людини, лише, ведені Святим Духом, промовляли святі люди від Бога» (2 Пт. 1, 20-21). Христос доручив Церкві автентично тлумачити Святе Письмо в її учительському служінні Божому Слову. «Ця учительська влада Церкви не стоїть понад Словом Божим, але служить йому, навчаючи лише того, що походить з Передання […] та виймаючи з цієї єдиної спадщини віри те, що подає до вірування, як Богом об’явлене»[41].

«Отож і ми, Владико,
споминаючи спасительні Його страждання,
животворящий хрест, триденне погребення,
з мертвих воскресіння,
на небеса вознесіння, праворуч Тебе, Бога й Отця, сидіння,
і славний, і страшний Його другий прихід,
Твоє від Твоїх, Тобі приносимо, за всіх і за все»
(Анафора Літургії святого Василія Великого)

0.4.4. Керигма і катехиза

64 Святий апостол Павло навчає, що наша віра в Бога та Його Об’явлення народжується як відповідь на почуте Слово (див. Рм. 10, 17). Тому Церква від початків, як читаємо в Діяннях апостолів, звіщала воскреслого Христа (грецькою керигма) і навчала віри (грецькою катехиза) (див. Ді. 2, 14-41). Керигма – це звіщання пасхальної події смерті та воскресіння Христа, виявлене у свідченні життя християнської спільноти. Керигма поєднується із закликом увірувати в Ісуса Христа. Віра ж веде до навернення, прийняття Хрещення та готовності йти за Христом: «Так вірую і не посоромлюсь, і перед народами віру цю ісповідую, і за ісповідання своє і душу свою покладу»[42].

65 Катехиза – це тлумачення християнського вчення, яке служить приготуванню оглашенних до Хрещення, воцерковленню вірних та поглибленню їхньої віри (містагогія). Приклади апостольської катехизи знаходимо зокрема в Першому посланні апостола Павла до Корінтян, де апостол відповідає на питання віруючих та з’ясовує зв’язок між вірою і щоденним життям. Метою катехизи – основного діяння Церкви – є навчати й виховувати у вірі християнина та провадити його до сопричастя з Ісусом Христом та церковною спільнотою. Катехиза має систематичний характер і висвітлює християнське розуміння особистого та суспільного життя віруючих людей у світлі вчення Христа та Церкви.

0.4.4.1. Традиція святих Отців Церкви

66 Апостольську проповідь Євангелія продовжили Отці Церкви, з яких першими були учні апостолів: святий Климент, папа Римський, святий Ігнатій Богоносець і святий Полікарп зі Смирни. Їхнє навчання та свідчення віри було прийняте від Христових Апостолів, тому має особливу пошану в християнській спільноті.

67 Святими Отцями називаємо тих, які проповідували Євангеліє в істинності вчення та святості життя і були визнані Церквою. Тому й звіщали Благу Вість силою Святого Духа – Духа істини, стаючи для Церкви Отцями віри й уподібнюючись до апостола Павла, який сказав: «Хоч би ви мали тисячі учителів у Христі, та батьків не багато; бо я вас породив через Євангеліє в Христі Ісусі» (1 Кр. 4, 15-16).

68 Отці Церкви були свідками Апостольського Передання, обстоювали його чистоту і звіряли з ним своє богословське вчення. У Христі Ісусі є повнота Божого Об’явлення, однак протягом історії Церква щораз більше розкриває його глибину. Отці Церкви у своїх проповідях і тлумаченнях поглиблювали розуміння Апостольського Передання і соборно сповідували його. Їхня спадщина становить святоотцівську Традицію. Церква протягом літургійного року звершує пам’ять святих Отців, які на вселенських соборах окреслили те, в що завжди, всюди й однодушно вірить Церква.

69 Соборна думка Отців окреслювала зміст віри, завдяки чому вона непохибно й у повноті істини сповідувалася протягом століть. Визначення віри, що їх давали вселенські собори, дістали назву догматів і стали непорушним ученням Церкви. Цими догматами Отці окреслювали правдиве сповідування Таїнства Бога, захищаючи Передання від хибних тлумачень. Передавання віри триває і нині через служіння єпископів – наслідників апостолів. Таке служіння ми називаємо Учительством Церкви, коли єпископи те, що перейняли від апостолів, передають однодушно завжди і всюди.

70 Соборні догматичні окреслення віри спиралися на згоді (консенсусі) Отців. До соборного мислення Церкви найбільше долучилися святі Атанасій Олександрійський, Василій Великий, Григорій Богослов, Григорій Ніський, Августин, Лев Великий, Кирило Олександрійський, Григорій Великий, Максим Ісповідник, Йоан Дамаскин.

0.4.4.2. Інкультурація Благовісті

71 Христове Євангеліє проповідувано різним народам у багатоманітності їхніх культур[43]. Цей процес отримав назву інкультурації християнства: єдине Передання виражене в багатоманітності місцевих традицій. Це означало потребу наближення євангельської проповіді до особливостей культури, мови, способу життя і мислення людей. «Необхідно відрізняти його [живе Передання] від “традицій”: богословських, дисциплінарних, літургійних чи духовних, народжених протягом віків у помісних Церквах. Вони є особливими формами, з допомогою яких велике Передання виражається так, як це властиво для цього місця та цієї епохи»[44]. Єдине Передання мало бути виражене в різних культурах, переображених силою Євангелія, за словами апостола Павла: «Я став для юдеїв як юдей, щоб юдеїв придбати […]. Для тих, що без закону, я став як без закону, хоч я і не був без Божого закону, бувши під законом Христовим, щоб придбати тих, які без закону[…]. Для всіх я став усім, щоб конче деяких спасти» (1 Кр. 9, 20-22).

72 Плодом інкультурації Євангелія стало утворення різних християнських традицій: візантійської, латинської, коптської, сирійської, вірменської та інших. Уже від перших століть християнство поширювалося також на землях давньослов’янських племен. У ІХ столітті святі рівноапостольні Кирило та Методій – солунські брати переклали Євангеліє та тексти богослужінь на зрозумілу для слов’янських народів мову. «Втілюючи Євангеліє в рідну культуру євангелізованих народів, святі Кирило і Методій заклали міцний фундамент для формування й розвитку тієї культури, а радше багатьох культур»[45]. Серед християнських культур, виплеканих слов’янами, народилася й християнська культура Русі-України, де єдине церковне Передання переросло у власну церковну традицію.

73 Таким чином одне Євангеліє Ісуса Христа втілилося в множинність культур християнських народів, єдине Передання Божого Слова виразилося в багатоманітті традицій. Кожна помісна Церква своєю традицією здійснює свій внесок у розуміння цього єдиного Передання.

0.4.4.3. Зростання у вірі: оглашення, просвічення, тайновведення

74 Катехиза дорослих у Церкві перших століть відбувалася трьома етапами – через оглашення, просвічення і тайновведення. Оглашення (грецькою мовою – катехуменат) починалося з представлення нового кандидата християнській спільноті. За згодою спільноти кандидат ставав оглашенним – його ім’я «оголосили» в спільноті і тепер йому «проголошують» Святе Письмо. Він перебував у притворі храму. Притвор був зовнішнім символом духовного стану оглашенного: він уже покинув світ, але ще не ввійшов у Церкву, храм вірних. Вислухавши під час Божественної Літургії Боже Слово і проповідь, оглашенні повинні були вийти з храму після молитви церковної спільноти за них – єктенії за оглашенних.

75 Oглашення розпочинало період, коли оглашенні пізнавали віру та готувалися до Хрещення. Перед самим хрещенням статус оглашенних змінювався на «просвічуваних». У передхрещальних катехизах їх вчили Символ віри та Господню молитву «Отче наш». Завершувалися передхрещальні катехизи «Огласительним словом» на Утрені перед Хрещенням.

76 Хрещення вводило в таїнство смерті й воскресіння Христа й було початком тайновведення (грецькою мовою – містагогія). Ставши сопричасником Христових смерті і воскресіння, новоохрещений у часі пасхального богослужіння в миропомазанні діставав печать дару Святого Духа, а в Євхаристії – поживу життя вічного.

77 Християнське тайновведення в нашій традиції виражається і просторово: Хрещення починається в притворі (хрещальні), Миропомазання уділяється в храмі вірних, а Причастя – на порозі святилища. Новоохрещені зодягаються у світлі ризи (крижмо), які в давнину одягали впродовж цілого Світлого тижня. Ці ризи означають радість нового життя у Христі й очікування повноти зустрічі з Богом – у зновупришесті Христа.

0.4.4.4. Середовища передавання віри: сім’я, народ, Церква

78 Першим середовищем передавання віри є сім’я. Батьки передають віру своїм дітям прикладом життя і словом молитви. Вони навчають дітей Євангелія і свідчать його своїм життям, стаючи для них першими катехитами. По-християнськи виховуючи дітей, батьки створюють у сім’ї особливу атмосферу спільної молитви перед іконами, святкування неділь і свят.

79 Діти, слухаючи Боже Слово з уст батьків, уже змалечку входять у духовне життя, збудоване на молитві і святому таїнстві Євхаристії. Доростаючи до зрілого віку, діти з допомогою батьків зростають у благодаті, отриманій у таїнстві Хрещення, вчаться перемагати зло і творити добро. Отримана від батьків спадщина віри є для дітей запорукою вічного життя. Для дозрівання дитини у вірі велике значення має побожне життя хресних батьків і членів родини. Християнські родинні звичаї прищеплюють дітям християнський погляд на народження і смерть людини, створення сім’ї та сімейні взаємини, розвивають почуття приналежності до церковної спільноти і свого народу.

80 Кожен народ є спільнотою з власною історичною пам’яттю, своєю батьківщиною і працею заради процвітання і вдосконалення. До народів Христос посилає апостолів: «Ідіть, отже, і зробіть учнями всі народи: хрестячи їх в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа; навчаючи їх берегти все, що Я вам заповідав» (Мт. 28, 19-20). Християнізація народів полягає в поступовому формуванні християнського світогляду та життєвого укладу. Християнська культура народу є засобом зберігання віри та передавання її з покоління в покоління. Вона ж виховує в народі любов до Батьківщини, жертовне служіння її благові, чесне ставлення до праці, зміцнює сімейні, родинні та суспільні зв’язки. Виявом взаємопроникання Євангелія і культури народу є помісна Церква.

81 Церква, єдина й водночас багатоманітна, є прообразом сім’ї народів, рівних і різних. Їм усім Церква проповідує шлях спасіння: «Проповідування Церкви віригідне і тривке, бо через нього пролягає одна дорога спасіння по всій землі»[46]. Церква у служінні спасінню народів черпає наснагу із споглядання Пресвятої Тройці – Божественної спільноти трьох Осіб, яка є одним Богом. Вона ж запрошує: «Прийдіть, люди, Триособовому Божеству поклонімось… Святий Боже, що все здійснив Сином, співдією Святого Духа, Святий Кріпкий, що Ним ми Отця пізнали і Дух Святий приходить у світ; Святий Безсмертний, утішительний Душе, що від Отця ісходить і в Сині спочиває, Тройце Свята, слава Тобі»[47].

0.5. Віруємо в Тройцю єдиносущну і нероздільну

82 Таїнство Пресвятої Тройці – Отця, і Сина, і Святого Духа – нескінченно перевищує можливості людського пізнання. «Божество цілком незбагненне, і Сутність, яка понад усім, за єством не така, якою вважає її розум»[48]. За словами апостола Павла, глибини таїнства осягає тільки Святий Дух: «Так само й того, що в Бозі, ніхто не знає, крім Духа Божого» (1 Кр. 2, 11). Однак той же самий Дух, Дух Істини, сходячи на людей, відкриває внутрішнє Боже життя. Він навчає людей висловлювати істину, наскільки це можливо, мовою віри: «Ми ж прийняли […] Духа, що від Бога, щоб знали, що нам дароване від Бога; про це ми й говоримо не мовою, якої нас навчила людська мудрість, а якої навчив Дух, – духовні речі духовними словами подаючи» (1 Кр. 2, 12-13). А тоді, навчивши, Святий Дух чуває, щоб віра – «запорука того, чого сподіваємося» – виросла до споглядання «речей невидимих» (пор. Євр. 11, 1), тобто щоб людина побачила невидиме, наче видиме, неясне – лицем до лиця: «Християнин Сходу свідомий, що зв’язок із [божественною] дійсністю можна встановити лише у споглядальному мовчанні, бо на вершині пізнання та досвіду Бога є Його абсолютна непізнанність»[49].

83 Присутність недосяжного Бога виражає літургійна та храмова символіка: завіса на Царських Дверях іконостаса, вкриті покрівцями святі Дари, «воздух», піднесений під час «Вірую», дим кадила й відсутність іконографічних зображень Бога Отця[50]. «Але щоб правдиво вшанувати ту найвищу єдність і її божественну плідність, називаємо те, що не має назви, Божими Іменами “Тройці” та “Єдності”»[51]. І хоч ми й називаємо Бога цими Іменами, ми усвідомлюємо, що не вичерпуємо цим таїнства Бога: «Я ще не почав думати про Єдність, як Тройця осяює мене Своїм сяйвом. Тільки-но я почав думати про Тройцю, як Єдність знову охоплює мене. Коли Один із Трьох відкривається мені, я думаю, що Це ціле, – настільки мій зір сповнений Ним, а решти не охоплюю я. Бо в моєму умі, надмірно обмеженому, щоб зрозуміти Одного, нема більше місця для чогось іншого»[52].

84 У наших літургійних та особистих молитвах, через постійне взивання та прославу імені Отця, і Сина, і Святого Духа, ми одночасно висловлюємо нашу віру та сопричастя з Пресвятою Тройцею, яка дарує нам «благодать Господа нашого Ісуса Христа, любов Бога і Отця, і причастя Святого Духа»[53].

0.5.1. Віруємо в Бога Отця

«Вірую в єдиного Бога Отця…»
(Символ віри)

«Сущий Владико, Господи, Боже Отче Вседержителю…
(Анафора святого Василія Великого)

85 Христова Церква, спираючись на Об’явлення Боже та його святоотцівське тлумачення, так сповідує віру в Бога Отця в Нікейсько-Царгородському Символі віри: «Вірую в єдиного Бога Отця, Вседержителя, Творця неба і землі, і всього видимого і невидимого». Отцівство Бога означає, що Отець безначально родить Сина й від Отця ісходить Святий Дух[54]. Бог усе сотворив і всім управляє, і для свого творіння Отець є Творцем і Вседержителем. Через те, що Отець зволив, почав існувати всесвіт. Ми віримо в єдиного Бога, тому що маємо єдиного Бога Отця.

0.5.1.1. Об’явлення Отця у Святому Письмі

86 Бог об’являє Себе як Особа – «Я Той, Хто є» (Вих. 3, 14). Тільки Бог-Особа насправді є. Усе інше існує, оскільки Бог так зволить. Бог є святий, тобто цілком відмінний від усього створіння, Бог – неповторний і єдиний, тож Його неможливо уявити думкою та зобразити жодним матеріальним способом: «Не робитимеш собі ніякого кумира» (Вих. 20, 4). На відміну від мертвих ідолів, Бог – живий. Не маючи відповідних слів, щоб висловити таїнство Божого життя, Святе Письмо часто використовує антропоморфізми – переносить на Бога риси поведінки живої людини: Бог «любить, розмовляє, допомагає, жаліє, сумує, гнівається, воює, карає…».

87 У Старому Завіті Бог об’являє Себе в різних образах і подіях, які свідчать про Його присутність: у трьох подорожніх перед Авраамом, у видінні драбини між небом і землею «уві сні» патріарха Якова, в неопалимій купині перед Мойсеєм, у вогненному та хмаровому стовпі (див. Вих. 13, 21), над ковчегом Завіту (див. Вих. 25, 22), у подуві тихесенького, лагідного вітерцю(див. 1 Цар. 19, 12).

88 Вибраний народ Божий сповідує свого Бога під різними титулами: Спаситель (див. 2 Сам. 22, 2-3; Пс. 106, 21; Іс. 43, 3-4; 45, 15), Творець (див. Йов. 4, 17; 32, 22; Пс. 95, 6; Іс. 17, 7; 51, 13), Господь (див. Вих. 3, 15), Батько (див. Пс. 89, 27; Іс. 9, 5; 63, 16; Мал. 1, 6), Наречений (див. Ос. 2, 22), Пастир (див. Пс. 23, 1). Однак старозавітні титули були лише прообразами об’явлення Бога як Отця Єдинородного Сина. «Ніхто й ніколи Бога не бачив. Єдинородний Син, що в Отцевому лоні, – Той об’явив» (Йо. 1, 18).

89 Божий Син Ісус Христос, у якому «враз із людською природою живе вся повнота Божества» (Кл. 2, 9), об’являє Отця: «Все передане Мені Моїм Отцем, і ніхто не знає Сина, крім Отця, і Отця ніхто не знає, крім Сина, та кому Син схоче відкрити» (Мт. 11, 27). Ісус навчає звертатися до Бога «Отче наш» (Мт. 6, 9) та наслідувати Його досконалість: «Будьте досконалі, як Отець ваш небесний досконалий» (Мт. 5, 48). В Ісусі Христі невидимий Бог стає видимим для людини: «Я і Отець – одно» (Йо. 10, 30); «Хто мене бачив, той бачив Отця» (Йо. 14, 9).

Дата добавления: 2015-05-07