Іконостас

Ікона

Добове коло (Часослов)

548 Господь Бог сотворив світ у часі, в якому чергуються світло і темрява, день і ніч, пори року: «Нехай будуть світила на тверді небесній, щоб відділяти день від ночі, й нехай вони будуть знаками для пір (року), для днів і років» (Бут. 1, 14). Чергування ночі і дня в розповіді про сотворення світу є знаком творчої дії Бога, який привів усе з небуття до буття. Тому для спомину цієї дії богослужіння добового кола розпочинається з вечора. «І був вечір і був ранок…» (Бут. 1, 5нн).

549 День, згідно зі Святим Письмом, – це період життя. Господь Бог сотворив світло, відокремивши його від темряви. Цей зміст вкладено в розуміння добового кола: піднесення творіння з темряви небуття до світла буття, а відтак – від світла видимого до світла невидимого. Ось чому біблійний день – як символ наближення світу до Бога і входження Бога у світ – є водночас днем літургійним.

550 У нашій Церкві існує практика семиразової молитви протягом доби. Цей звичай ґрунтується на словах із Псалмів: «Сім раз на день я Тебе хвалю за Твої присуди справедливі» (Пс. 119 (118), 164). Святий Василій Великийтак пояснює семиразову молитву: «Ми їх [сім «часів» молитви] вибрали не без причини; кожний з них пригадує нам особливішим чином якесь добродій­ство Боже»[365]. Основою і змістом цього молитовного правила є книга Псалмів, поділена на катизми, що переплітаються з іншими моліннями: гимнами, стихирами, тропарями, кондаками, прокіменами, єктеніями тощо. Ці семиразові моління, а саме: Вечірня, Повечір’я, Північна, Утреня з Першим часом, Третій, Шостий і Дев’ятий часи – містяться в богослужбовій книзі під назвою Часослов.

1.3.2.1.1. Вечірня та утреня

551 Із богослужень добового кола в парафіяльне життя ввійшли Вечірня та Утреня. У суботу ввечері правлять Велику вечірню, а в неділю вранці – Воскресну (Недільну) утреню. На Господські і Богородичні празники та свята бдінних святих відправляють Вечірню зі всенічним бдінням (чуванням), під час якої звершують Литію і благословляють хліб, пшеницю, вино й олію. Особливе богословське, духовне і поетично-мистецьке багатство Вечірні й Утрені допомагає нам глибше переживати історію спасіння.

552 Молитовне значення Вечірні полягає в прославленні Господа, проханні про дари і каятті за провини. Ці три основні її елементи переплітаються між собою. У Псалмі 103 прославляємо Господа за Його творіння, а на «Господи, візвав я до Тебе» (Пс 141 (140); 142 (141); 130 (129); 117 (116)) висловлюємо каяття і просимо прощення. Важливими елементами Вечірні є кадіння та світло. Дим кадила, що піднімається вгору, висловлює нашу покаянну молитву, яка восходить до Господа, а в гимні «Світло тихе» оспівуємо Христа, який неміччю Свого хреста здолав силу диявола і «життя дарував усьому світу». У гимні «Сподоби, Господи» просимо про охорону від гріха «у вечір цей» світлом Божих настанов.

553 Завершується Вечірня піснею Симеона Богоприємця: «Нині відпускаєш» (див. Лк. 2, 29-32), у якій уся спільнота разом із Симеоном висловлює радість зустрічі з Господом цього вечора, а також готовність до зустрічі з Ним у славі, коли побачимо Його «обличчям в обличчя» (пор. 1 Кр. 13, 12), коли остаточно узріємо спасіння Боже, «приготоване перед лицем усіх людей».

554 Основними частинами Утрені є шестипсалміє, читання Євангелія, канон, хвалитні псалми та славослів’я. Шестипсалміє, яким починається Утреня, відображає чування вірних в очікуванні переможного приходу світла Христового. В історії спасіння «ранком», чи «утренею», стало Богоявлення – прихід «світла у темряву». Воно почалося ще у Вифлиємі, тому на початку Утрені співаємо різдвяну ангельську пісню: «Слава в вишніх Богу, а на землі мир». Боже Світло возсіяло над Йорданом, що знаменуємо співом: «Бог Господь і явився нам, благословен, хто йде в ім’я Господнє». Перемогою світла над темрявою стало Христове воскресіння. Радість цієї перемоги чудово передано в піснеспіві «Ангельський собор» Воскресної (недільної) утрені: мироносиці, котрі ще на світанку поспішали до Господнього гробу, побачили ангела, що звіщав воскресіння Христа – «Світло велике».

555 У воскресному Євангелії слухаємо звіщання ангела: «Він воскрес! Його немає тут…» (Мр. 16, 6) і самого Христа: «Подай сюди твій палець! […] Та й не будь невіруючий, – а віруючий!» (Йо. 20, 27). Вірні, подібно до мироносиць, у піснеспіві «Воскресіння Христове бачивши» сповідують Христа воскреслого і, підходячи до тетраподу, цілують Євангеліє.

556 Після Псалма 50 «Помилуй мене, Боже» співають канон – піснеспів, у якому святковану подію оспівують на тлі історії спасіння. Завершується канон прославою Пречистої Діви Марії, яку звеличуємо піснями як «Богородицю і Матір Світла». При сході сонця Церква оспівує Христа – життєдайне Світло: «Зішли світло Твоє, Христе Боже, і просвіти серце моє»[366].

557 Радість осяяної Христовим Світлом душі виявляється в хвалитних псалмах (148–150), у яких людина закликає всю вселенну прославляти Бога та благословити Його за дар світла – об’явлення Його Сина. Споглядання цього світла веде нас до боговидіння, у «світлі» Христа можемо побачити «світло» неприступної Божої слави: «У світлі Твоєму побачимо світло». Завершується Утреня подякою і проханням за всю церковну спільноту та за життя світу.

1.3.2.1.2. Інші богослужіння добового кола

558 Повечір’я – це богослужіння, яке правлять після Вечірні. Велике повечір’я служать у Великий піст та на празники Різдва, Богоявлення і Благовіщення; в інші дні служать Мале повечір’я. «Надзвичайно корисно, – навчає святий Василій Великий, – призадуматися над минулими прогрішеннями, щоб їх остерігатися на майбутнє; тому й Давид закликає: Роздумуйте в серцях ваших, на ложах ваших (Пс. 4, 5)»[367]. Повечір’я містить у собі благодарення Господа за прожитий день, звершені справи та прохання про спокійну ніч і мирний сон.

559 У Північній, чуваючи перед очікуваним приходом Господа, просимо Його про спокійну й безгрішну ніч. Згадуючи при цьому й саму смерть, молимося, щоб вона не застала нас зненацька. «І знову треба випередити вранішню зорю, – заохочує святий Василій, – і вставати на молитву, щоби день не застав нас у ліжку сплячих, бо написано: «Удосвіта встаю і допомоги благаю, надіюся на слово твоє» (Пс. 119 (118), 147)»[368]. Північна, як і Повечір’я, завершується взаємним прощенням і молитовним благанням за всіх живих і померлих.

560 На Часах, які мають біблійно-богословську і святоотцівську основу, вірні споминають спасительні євангельські події, а також просять у Господа благодаті для християнського сповнення повсякденних справ і трудів дня.

561 У Повсякденних часах вірні, усвідомлюючи труднощі й небезпеки дня, благають Господа про допомогу. У Великопосних часах молільники споглядають Розп’ятого Христа, черпаючи від Нього силу нести щоденний хрест, щоб стати співучасниками відкуплення людського роду. Царські часи зосереджують увагу молільників на найбільших спасительних подіях: Різдві, Богоявленні та Страстях і Воскресінні.

562 Перший Час служать наприкінці Утрені, оскільки він разом з Утренею позначає початок дня в молитві «Христе, Світло істинне, що освітлюєш і освячуєш кожну людину, яка приходить на світ. Нехай позначається на нас світло обличчя Твого, щоб у ньому ми побачили Світло неприступне». Третій Час [369] служать на спомин години, коли Святий Дух зійшов на апостолів. «О третій годині дня, – зазначає святий Василій Великий, – знову стаємо на молитву і скликаємо братію, хоч кожний і зайнятий своєю працею. Пригадуємо собі дар Святого Духа, що його апостоли близько третьої години отримали; усі одностайно поклоняємося Святому Духові, щоб і ми стали достойними духовного освячення; просимо, щоби Святий Дух став провідником нашого життя і навчив усього, що корисне, як взивав Давид: «Не відкидай мене від обличчя твого, духа твого святого не відбирай від мене» (Пс. 51 (50), 13), а в іншому місці: «Хай дух твій добрий мене веде по землі рівній» (Пс 143 (142), 10); відтак знову повертаємося до праці»[370].

563 У Шостому часі Церква споминає страждання Христа на хресті. Псалми цього часу, що описують страждання праведника, який уповає на Господа, пророчо вказують на спасительні страсті Ісуса Христа. Приклад Спасителя показує, що зусилля і страждання невіддільні від спасіння. Вони для кожного стають щоденними «хрестами», від яких треба не втікати, а сміливо приймати їх і нести аж до хвилі власного переходу до вічності. Тому благаємо Господа: «Ти, Христе Боже, що в шостий день і годину на хресті прибив зухвалий гріх Адама в раю, розірви рукописання й наших гріхів і спаси нас»[371].

564 У Дев’ятому часі (пор. Мр. 15, 30) молитовно споминаємо животворящу смерть Спасителя на хреснім дереві. У моліннях звертаємося до Нього: «Ти, Христе Боже, у дев’ятій годині задля нас тілом смерті зазнав, тож умертви нашого тіла хотіння і спаси нас»[372]. Моління Дев’ятого часу знімає страх смерті, бо вона не спроможна перекреслити Божого задуму.

1.3.2.2. Тижневе коло (Октоїх)

565 Згідно з книгою Буття Бог шість днів творив, а сьомий день благословив і освятив. «Того бо дня спочив Бог від усього Свого діла, що, творячи, зробив був» (Бут. 2, 3). Люди, наслідуючи Бога, вибудували хід свого життя в такому ж семиденному ритмі. Протягом шістьох днів тижня вони, подібно до Бога, працюють, а сьомого дня звільняються від турбот, щоб святкувати «день Господній».

566 Гріх, а разом з ним смерть, які ввійшли в історію через гріхопадіння людини, визначають минущість часу і відтак неповноту семиденного циклу. Свідомість неповноти історичного часу вже від доби пророків призводить до духовних пошуків нового Дня Господнього – особливого, надзвичайного «восьмого дня», у якому повнота часів буде відновлена.

567 Цим «Днем Господнім» стали смерть і воскресіння Христа. Він, довершуючи Старий Завіт, зволив померти на хресті шостого дня тижня (у п’ятницю). Сьомого дня, у суботу, Господь у гробі відпочив «від усього свого діла» (Бут. 2, 2). Про це у Велику суботу Церква співає так: «Що за відпочинок сьогодні? Це споконвічний Цар, що стражданням довершив спасіння, відпочиває в гробі й нам подає новий відпочинок»[373]. Після суботнього «спочинку», «першого дня тижня» (пор. Мр. 16, 1-2), тобто в неділю, воскреслий Господь возсіяв із гробу. Для християн цей перший день став справжнім «Днем Господнім», надзвичайним і спасительним. «Так день, котрий був першим, буде і восьмим, щоб перше життя не було більше відібране, а стало вічним»[374]. Церква святкує День Господнього воскресіння літургійним «ламанням хліба», тобто Євхаристією, причащаючи вірних до вічного життя.

568 Субота, яку в перших століттях Церкви вшановували разом із неділею, була святим «сьомим днем» відпочинку та спілкування з Господом, а неділя стала «восьмим днем» – днем святкування Христового воскресіння. Ще й досі в Церквах візантійської традиції субота і неділя завжди є днями євхаристійними, навіть у час Великого посту. «Справді, як зможеш ти подивитися в обличчя неділі, якщо не поважаєш суботи? Чи відомо тобі, що ці двоє – сестри і скривдити одну означає зневажити іншу?»[375].

1.3.2.2.1. Неділя

569 Подія смерті й воскресіння Христа була й залишається основною темою християнського благовістування. Її не тільки проповідують, а й євхаристійно переживають та відтворюють. З одного боку, день Христового воскресіння був одним із днів історії людства, а з іншого – своєю особливістю він підіймається над історією. Адже людська історія позначає скінченність творіння, а Христове воскресіння подолало історичну минущість. Тому подія воскресіння триває, «діється» в змінних і минущих історичних епізодах. Церква літургійно підкреслює історичність воскресіння, щороку святкуючи Пасху-Великдень. Натомість божественне тривання цієї події в історії виявляється в щонедільній Євхаристії. Кожна неділя – це згадування Пасхи, коли на Божественній Літургії Воскреслий Христос являє Свою присутність. Неділя є іконою процесу славного зновупришестя. Таким чином Воскресіння як «празників празник» входить у ціле життя людини, освячує його і переображує в свято. Неділю – восьмий день – оспівуємо вісьмома гласами-напівами, які протягом року щотижня йдуть один за одним. Тижневе коло в християнстві є у своїй основі пасхальним, адже саме від Пасхи починається відлік нового творіння та його історії в щоденних подіях і взаєминах, у «творінні старому», смертному.

1.3.2.2.2. Інші дні тижня

570 Як і добу, християнство сприймає весь тиждень як ікону історії спасіння, початок якої – у сотворенні світу, а довершення – у славному зновупришесті Христа. Неділя – восьмий день, перший і єдиний день нового творіння – стає першим днем тижня. Неділя як «восьмий день» є пророчим знаком і початком прийдешнього «воскресіння мертвих і життя будучого віку» (Символ віри). Шість днів тижня, від понеділка до суботи, Церква оспівує здійснення Божого задуму – від сотворення світу до його повноти та звершення.

571 Понеділок присвячено «другому дню» сотворення, коли Бог виокремив у творінні небо: «І назвав Бог твердь – небо» (Бут. 1, 8), мешканцями якого є ангели. Подібно, як ангели уособлюють невидиме творіння, люди уособлюють видиме. Адже людина – вінець видимого творіння. Серед людей же, за словом Христа, не було більшого понад Йоана Хрестителя. Його особі присвячено вівторок. Середу Церква присвячує животворящому хрестові Господньому, згадуючи, як через «жадобу насолоди» людину було прогнано з раю і «дерево непослуху» зродило світові смерть, а «хресне дерево» Христа повернуло життя і дарувало нетлінність[376]. Для спасіння людства Отець посилає у світ Свого Сина, «що народився від жінки» (Гл. 4, 4). Тому середа також присвячена Пресвятій Богоматері. Воплочений Син Божий, Ісус Христос, засновує Свою Церкву на апостолах, яких посилає у світ: «Як Мене послав Отець, так Я посилаю вас» (Йо. 20, 21). Пастирську турботу Церкви про людей уособлює святитель Миколай Чудотворець, архиєпископ Мирликійський. Саме тому четвер присвячено апостолам і святому Миколаєві.

572 Виконуючи волю Отця, Ісус Христос – Агнець Божий – беручи на Себе гріх світу (пор. Йо. 1, 29), добровільно приймає смерть на хресті і хрестом перемагає смерть. Тому п’ятниця – це спогад про спасительне розп’яття Христа. Літургійне значення суботи виражає кондак: «Тобі, Господи, Творцеві природи, вселенна приносить, як первістки, богоносних мучеників». У богослужіннях суботи Церква охоплює всю цілість історії спасіння, величаючи всіх святих: «Апостоли, пророки, мученики, святителі, преподобні і праведні, що добре звершили подвиг і віру зберегли!»[377]. У суботу Церква молиться також і за усопших з вірою і надією на те, що вони упокояться зі святими: «Зо святими упокой, Христе, душі слуг Твоїх, де немає болізні, ні печалі, ні зітхання, але життя безконечне»[378].

1.3.2.3. Порядок гласів Октоїха

573 Моління і піснеспіви тижневого кола долучають до Божественної Літургії і богослужінь денного кола. Ці моління розспівуються означеним черговим гласом (грецькою іхос – звук, відлуння). Традиція церковного співу на вісім гласів випливає з події Пасхи – «Восьмого дня». Повне «восьмигласся» триває вісім тижнів. Зібрані воєдино, моління восьми гласів складають книгу під назвою Октоїх (з грецької Восьмигласник).

574 Вісім гласів тижневого кола утворюють «стовп», підніжжям якого є перший глас, а вершиною – восьмий. Ця «вершина» також є і основою, на якій знову вибудовується перший глас, який співають із наступної неділі. Так із гласів, наче зі щаблів, вибудовується «духовна драбина» між теперішнім часом і Днем Господнього Пришестя. Щороку спорудження цієї «драбини» розпочинається в Томину неділю й завершується у Квітну. «Пасхальний час» тижневих кіл неначе «оперезує» історичний час і дає нам змогу сприймати все життя у світлі пасхальної радості.

1.3.2.4. Річне коло богослужінь

575 Богослужіння літургійного, або церковного, року побудовані на нерухомому і рухомому циклах, перший з яких пов’язаний з незмінними датами року, а другий – із змінною датою Пасхи. Літургійний рік пов’язаний з астрономічним роком так, щоб, спогадуючи, уприсутнюючи й переживаючи в богослужіннях усі найважливіші події історії спасіння, увінчати рік благістю Божою[379].

576 Церковний рік розпочинається 1 вересня за новим стилем, 14-го – за старим. Два стилі літургійного року утворилися через те, що за кожних 128 років календарний рік відстає від астрономічного на одну добу. Для відновлення відповідності між календарним і астрономічним роками Римський папа Григорій ХІІІ провів 1582 року календарну реформу, вилучивши з тодішнього обрахунку року десять діб. Так виникли новий і старий стилі, або григоріанський та юліанський календарі. Від часу календарної реформи різниця між двома стилями збільшилася до 13 діб і зростатиме в майбутньому. Наслідком різних способів обчислення є і неоднакова дата святкування Пасхи та, відповідно, празників рухомого кола: інколи дати Пасхи можуть збігтися, але часом різниця може сягати і п’яти тижнів.

1.3.2.4.1. Рухоме коло (Постова і Квітна тріоді)

577 Осердям рухомого кола богослужінь літургійного року є свято Пасхи. Дата його святкування випадає на першу неділю після повного місяця від дня весняного рівнодення. Це значить, що кожного року дата святкування Пасхи буде «рухатися» – припадати на різні дні року (від 23 березня до 5 травня). Відповідно до зміни дати Пасхи щороку змінюються й дати початку Великого посту, а також празників Входу Господнього в Єрусалим, Вознесіння Господнього та П’ятдесятниці. Протягом цього періоду Церква супроводжує вірних богослужіннями літургійних книг Постової і Квітної тріодей (з грецької трипіснець). Постова тріодь містить богослужіння чотирьох неділь перед Великим постом і самого Великого посту, Квітна – періоду від Лазаревої суботи до Неділі всіх святих.

578 Богослужіння Тріодей літургійно провадять християнина від усвідомлення власної гріховності до духовного переображення. Великому постові передують чотири підготовчі неділі: Неділя митаря і фарисея, Неділя блудного сина, М’ясопусна та Сиропусна неділі. Готуючи вірних до посту, Церква в Неділю митаря і фарисея закликає наслідувати смиренність митаря й уникати гордині фарисея. У Неділю блудного сина Церква наголошує на необхідності покаяння як повернення з «чужини» гріха до Отчого дому. У М’ясопусну неділю, в яку читається Євангеліє про Божий суд (див. МТ. 25, 31-46), Церква окреслює мету майбутнього посту – пізнати свої гріхи, висповідати їх та чинити діла милосердя. У Сиропусну неділю, або Неділю прощення, Церква закликає зробити перший крок у покаянні – взаємопрощення. Під час посту християни стримуються в їжі, однак це не самоціль, а засіб, щоб очиститися від пристрастей: «Якщо від їжі постити, а пристрастей не очистити, то даремний піст, бо не послужить до виправлення, а через нещирість душа уподібниться до злих демонів, котрі ніколи не їдять»[380].

579 Правдивий піст полягає у «відкиненні всякого зла, стримуванні язика, відмові від гніву, похоті, обмовляння, неправди й кривоприсяги»[381]. Значення посту для християнина розкриває стихира з Вечірні в Сиропусну неділю: «Почнімо радісно час посту! Віддавши себе духовному подвигові, очистьмо душу, обмиймо тіло і стримуймося в їжі, і від усяких пристрастей, насолоджуючись духовними чеснотами. Зростаючи в них любов’ю, сподобимося всі побачити всечесну страсть Христа Бога і, радіючи духом, святу Пасху»[382]. Богослужіння постового часу поступово розкривають суть правдивого посту: засіявши «насіння покаяння» у своєму серці (І неділя посту), виростимо «зрілий колос чеснот» (ІІ неділя посту), щоб, споживши плід животворящого Дерева, «яке знову вводить до раю» (Хрестопоклонна неділя), сягнути «духовною драбиною (ліствицею)» (IV неділя, святого Йоана Ліствичника) висоти духовного очищення і покаяння (V неділя, святої Марії Єгипетської).

580 Святий Йоан Золотоустий, навчаючи про піст, наголошує на плодах посту в моральному та духовному житті: «Яка користь із посту, якщо ми провели його без добрих діл? Коли хтось скаже: “Я постив цілу Чотиридесятницю”, то ти скажи: “Я мав ворога і примирився, мав звичку злословити й покинув її, мав звичку божитися і позбувся тієї поганої звички”»[383]. Якщо провести піст із ревністю, то, як навчає Золотоустий, «одного тижня перестанемо клястися, наступного – подолаємо гнів, а ще через тиждень – викоренимо обмови, а в подальші тижні, ідучи такою дорогою все вище й вище, осягнемо вершину чесноти»[384].

581 Після того, як ми звершили «спасенну для душі Чотиридесятницю», Церква в богослужіннях Квітної тріоді, починаючи з Лазаревої суботи, просить Господа сподобити вірних «побачити святий тиждень страстей, щоб прославляти в ньому величні Господні діла»[385]: воскресіння, вознесіння, зіслання Святого Духа і славне зновупришестя. У днях Страсного тижня ми літургійно споминаємо і наново переживаємо останні дні земного життя Ісуса, Його страсті, смерть і погребення, й очікуємо Його воскресіння, коли Господь, «як пшеничне зерно, потрапивши в землю, рясний видав колос: Він підніс людей ще від Адама»[386].

582 Зростання християнина в обожествленні позначається богослужіннями неділь від Пасхи до П’ятдесятниці: воно починається від зустрічі з Воскреслим Христом (Томина неділя та Неділя мироносиць), внаслідок чого докорінно змінюється сама людина (Неділя розслабленого, Неділя самарянки і Неділя сліпонародженого). Свято Переполовинення П’ятдесятниці в образі «живої води» вказує на обітницю Святого Духа, благодаттю якого людина отримує обожествлення.

583 На сороковий день після Пасхи Церква оспівує Христове вознесіння: Христос не покидає Церкви, а навпаки, – ті, хто в Христі, вже вознесені з Ним «на небо»[387]. Тому святі Отці І Нікейського собору (яких поминаємо у Неділю святих Отців) уже споглядають триєдиного Бога й соборно передають досвід богопізнання в Символі віри. Наслідуючи святих Отців, уся літургійна спільнота підноситься до споглядання Пресвятої Тройці в день П’ятдесятниці: «Нині народи стали мудрими через славу бачення Бога»[388]. Завершується Квітна тріодь на цій вершині богопізнання, святкуючи пам’ять Всіх святих у першу Неділю після П’ятдесятниці.

1.3.2.4.2. Нерухоме коло богослужінь (Мінея)

584 Інші церковні свята – Господські, Богородичні та святих – завжди випадають на одне й те ж саме число й тому отримали назву нерухомих (слов’янською неподвижних) свят. Найпершими серед Господських свят є Різдво Христове (25 грудня/7 січня) і Богоявлення (6/19 січня). Їхнє значення – у явленні Світла-Христа, який перемагає темряву гріха. На другий день цих свят Церква святкує пам’ять осіб – учасників спасительних подій Різдва і Хрещення в Йордані: Собор Пресвятої Богородиці і Собор Йоана Хрестителя. З Різдвом Христовим пов’язане також свято Благовіщення Пресвятої Богородиці (25 березня/7 квітня, тобто за дев’ять місяців до Різдва).

585 Ще одне свято, пов’язане з Різдвом Христовим, – Різдво Йоана Хрестителя. Оскільки він народився за півроку перед Ісусом (пор. Лк. 1, 26), його різдво святкуємо 24 червня/7 липня, а зачаття, відповідно, 23 вересня/6 жовтня. До Різдвяного циклу празників належить також Обрізання Господнє (1/14 січня), яке святкуємо восьмого дня після Різдва Христового, і Стрітення Господнє (2/15 лютого), коли, сорокового дня після Різдва, Ісуса як первородного сина принесли в Єрусалимський храм і склали за Нього пожертву. У цьому святі Церква святкує зустріч, або стрітення Старого і Нового Завітів у постатях старця Симеона й пророчиці Анни та Богородиці з дитям Ісусом на руках. У празнику Переображення Господнього на горі Тавор (6/19 серпня) Церква святкує явлення повноти божественного світла, започаткованого в Богоявленні. Як у воплоченні «засяяв світові Спаситель наш, як світло від світла з’явлений Бог»[389], так і в переображенні «уся людська істота божественно сіяє»[390] і Світло Христове звершує переображення усього творіння. У празник Воздвиження Чесного і Животворящого Хреста Господнього (14/27 вересня) Церква оспівує «дерево справжнього життя, яке було посаджене на Череп-місці» (Голготі). На ньому «предвічний Цар учинив спасіння посеред землі, а нині його воздвиженням освячуються кінці світу»[391].

586 Церква з особливою любов’ю вшановує Преблагословенну Богородицю і Приснодіву Марію, яка нерозривно поєднана зі спасенним ділом її Сина. Протягом річного кола, крім уже згаданих свят Богородиці (Стрітення і Благовіщення), святкуємо її Різдво (8/21 вересня), Введення у храм (21 листопада/4 грудня) та Успення (15/28 серпня). Від Різдва Богородиці почалося наше спасіння[392], у Введенні – його проповідання[393], а в Успенні – знак його звершення[394]. Зі святом Різдва Богородиці пов’язане свято Зачаття святої Анни, коли зачала Пресвяту Богородицю, або Непорочне зачаття Пресвятої Богородиці (9/22 грудня – за дев’ять місяців до її Різдва). Оскільки в Успенні Богородиця «світу не залишила»[395], її предстояння в Церкві та її неустанне заступництво за людство перед своїм Сином виражене у святі Покрову Богородиці (1/14 жовтня). В Успенні Богородиця була переставлена з тілом до неба, однак залишила нам свої святощі – ризу і пояс – як «могутнє забороло від усяких бід»[396] для вірних дітей. Ці святощі вшановують у празник Положення чесної ризи Пресвятої Богородиці (2/15 липня) і Положення чесного пояса (31 серпня/13 вересня).

587 Церква сповідує Пасхальне таїнство також у празники своїх святих, які з Христом співстраждали і з Ним були прославлені. Вона подає приклад їхнього життя вірним для наслідування, щоб привести всіх у Святому Дусі через Христа до Отця[397]. Літургійний спомин святих здійснюється в богослужінні й почитанні їхніх ікон та мощей. Датою почитання святих є зазвичай день їхньої смерті, тобто «народження до неба», а також день віднайдення або перенесення їхніх мощей. Кожний день церковного календаря присвячений визначеним святим. Літургійні служби святим зібрані по місяцях у дванадцятьох книгах, які називаються мінеями (з грецької місячний).

588 Християнські батьки у таїнстві Хрещення дають своїм новонародженим дітям переважно імена християнських святих. У нареченні імені встановлюється духовний зв’язок між святим і людиною, яка отримує його ім’я. За стародавнім церковним звичаєм, діти отримують ім’я того святого, у день якого вони народилися.

1.3.3. Храм – місце спільнотної молитви

589 Святе Письмо Старого Завіту згадує, що патріархи виокремлювали місця, на яких Бог являвся їм: «І спорудив він [Авраам] там жертовник Господеві, що з’явивсь йому» (Бут. 12, 7). На цьому місці Авраам і молився Богові (див. Бут. 12, 8). Патріарх Яків назвав місце, на якому йому явився Бог, «домом Божим» (пор. Бут. 28, 17). За часів Мойсея святим місцем зустрічі з Богом стала «скинія Завіту», яку спорудили за Божим велінням: «Нехай вони мені спорудять святиню, щоб я міг жити серед них» (Вих. 25, 8). Скинія Завіту була місцем, де збирався народ і де Бог промовляв до народу.

590 У добу ізраїльських царів скинію Завіту було замінено будівлею храму. Храм, що його спорудив цар Соломон у Єрусалимі на горі Сіон, мав три частини: притвор, «святе» і «святеє святих». У ньому містився ковчег Завіту зі скрижалями, посудиною з манною та жезлом Арона. Храм, у якому за законом Мойсея приносили жертви Богові, був видимим знаком перебування Бога зі Своїм народом.

591 Єрусалимський храм був прообразом Христа – справжнього «місця» зустрічі Бога і людини. Таким же «місцем» стала і Церква Христова – спільнота вірних: «Ми бо храм Бога живого, як сам Бог сказав був: “Я поселюся в них, і (посеред них) буду ходити. Буду їхнім Богом, вони ж будуть моїм народом”» (2 Кр. 6, 16). Місце, де спільнота Церкви «на спомин» Христа (пор. Лк. 22, 19) збирається для «ламання хліба» (Ді. 2, 42) – служіння Євхаристії, є християнським храмом.

592 Спочатку християни збиралися на молитву й ламання хліба по домах, а в часи переслідувань – на місцях поховань мучеників, де згодом почали споруджувати храмові будівлі. На відміну від поганських храмів, де не було місця для людей, християнські храми будували як місце зібрання спільноти: спільнота, яка є «храмом Бога живого», освячує будівлю, а не будівля спільноту.

593 Українська назва «храм» походить від слова «хороми», що вказує на велич і красу «дому Божого». Християнський храм називаємо також «церквою», від грецького киріаке, що означає «Господня», присвячена Богові будівля. Назва храму «собор» вказує на зібрання церковної спільноти на чолі з єпископом.

594 Купол храму символізує небо, а поєднання купола й нави (з грецької корабель) є образом поєднання Христа-Голови і Церкви – Його Тіла, а також поєднання у Христовому воплоченні «неба» і «землі». Українські храми будують переважно з одним, трьома чи п’ятьма куполами. Один купол символізує єдиного Бога, три – Пресвяту Тройцю, а п’ять – Христа і чотирьох євангелистів.

1.3.3.1.1. Внутрішній поділ храму

595 Поділ храму на притвор, храм вірних і святилище показує нам спрямування Церкви до повноти Царства. До храму входимо через притвор, який символізує перехід від щоденних турбот світу цього до «єдиного потрібного» – Царства Божого. Притвор – місце, де оглашенні й каяники перебували під час Літургії вірних; у притворі також розпочинаються чини Хрещення та Вінчання, а також здійснюються інші богослужіння.

596 Храм вірних є образом повноти Церкви: спільнота збирається довкола Христа, свого Голови, зображеного в центрі купола. На стінах храму розміщені численні ікони святих, щоб явити сопричастя земної Церкви і Церкви небесної. Посередині храму вірних на столі (тетраподі) з хрестом і свічками міститься храмова ікона або ікона свята, яку вірні почитають поклоном і поцілунком входячи та виходячи з храму. У храмі вірних спільнота підносить молитви до Бога, перед іконостасом читають і проповідують Слово Боже, вірні причащаються Тіла і Крові Христової. Перед тетраподом звершуються Чини Хрещення, Миропомазання та Вінчання, а перед іконою Спасителя – Чин Сповіді.

597 Святилище, до якого звернена вся літургійна спільнота, є символом неба, де міститься престол Небесного Царя і Царства Божого. У святилищі посередині стоїть престол – символ Божого трону, перед яким збирається віруючий народ. Престол є також трапезою Тайної Вечері, до якої Господь запрошує свою Церкву. Тому на престол кладуть Євангеліє і на престолі освячують євхаристійні Дари. Посвячує престол єпископ, бо тільки з його благословення на ньому можна звершувати Літургію. Єпископ помазує новий престол святим миром, бо всяке освячення звершується Святим Духом, і вкладає в нього мощі святих мучеників на звеличення їхнього досконалого слідування за Христом. При престолі звершується Таїнство Рукоположення. З північного боку від престолу розміщується проскомидійник (або «трапеза предложення»), на якому приготовляють чесні дари. За престолом міститься «горне сідалище». Воно призначене для єпископа, який очолює Літургію, і є знаком його присутності.

598 Храм вірних і святилище поєднує іконостас. Ікони на іконостасі являють невидиму присутність Христа і святих. Підвищення перед іконостасом називається солеєю; посередині неї є півкруглий виступ – амвон. Священик з амвона, мов ангел із каменя гробу Христового, благовістить перемогу Христа над смертю та причащає вірних. По обох краях солеї є крилоси – місця для читців і співців.

1.3.3.2.1. Почитання святих ікон

599 У воплоченні Сина Божого «неприступного Бога [люди] побачили як приступного для всіх чоловіка»[398]. Старий Завіт забороняв творити ідола чи зображувати Бога, аби застерегти народ від ідолопоклонства: «Не робитимеш собі ніякого тесаного кумира, ані подобини того, що вгорі, на небі, ні того, що внизу, на землі, ні того, що попід землею, у водах» (Вих. 20, 4). У Новому Завіті воплоченого Бога – Ісуса Христа – можна було побачити, почути, доторкнутися до Нього (пор. 1 Йо. 1, 1), а тому й зобразити.

600 Згідно з християнським переданням, найдавнішими іконами є «Нерукотворний Спас» – лик Христа, чудесно відбитий на полотні, а також ікона Богородиці, яку, за традицією, написав апостол та євангелист Лука. Таке передання свідчить про те, що ікони та їхнє почитання згідні з апостольською вірою.

601 Одним із перших, хто надав іконопочитанню богословського обґрунтування, був святий Йоан Дамаскин, який навчає: «Поклоняюся іконі Христа як воплоченому Богові […]. Бо честь, яку віддаємо образові, належить Первообразові»[399]. Отці VII Вселенського собору впровадили виразне розрізнення між поклонінням Богові і шанобливим почитанням Євангелія, хреста, ікон та мощей святих[400]. За вченням Собору, в іконі ми почитаємо не саме зображення, а зображену особу. Постанови цього Собору щодо священних зображень (ікон) зобов’язують нас: розміщувати їх у достойних місцях; шанувати цілуванням, кадінням та запаленням свічок і лампад; молитовно споглядати, бо вони підносять наш ум від образу до Первообразу. Ікона – це образне подання вчення Церкви, тому її не можна писати довільно, а тільки згідно з іконописним каноном. Завдяки цьому канонові лики Христа, Богородиці та святих є пізнаваними завжди і всюди.

1.3.3.2.2. Роль ікони в молитві

602 Ікону пишуть у молитві і для молитви. Щоб пізнати і сприйняти ікону, треба її молитовно споглядати. Хто лише розглядає ікону, той сприйме її тільки як витвір мистецтва. Споглядати ікону треба навчитися. Слово «споглядання» означає «глядіти», «дивитися вглиб». Першим кроком до споглядання є зосередження погляду на іконі, для чого перед іконою розміщують лампаду – знак божественного світла. Зосередження веде до внутрішньої тиші. Коли підносимо очі на ікону, бачимо постать чи групу постатей. Про те, хто зображений або яка подія передана, повідомляє напис на іконі, який містить ім’я обожествленої особи або назву свята.

603 Особу Христа на іконах зображають за допомогою певних ознак. Однією з них є хрещатий німб навколо голови Христа; на німбі написане грецьке слово «o` w=n», що значить «Сущий» («Я Той, Хто є»). Христа зображають у червоному хітоні, поверх якого накинуто синій плащ. Червоний колір хітона означає Божу природу Христа, яка в Його воплоченні зодягнулася в людську природу, що її символізує синій колір плаща. На іконах Переображення, Воскресіння, Вознесіння, Страшного суду, а також в образах Христа-дитяти на Богородичних іконах ризи Христа зображають золотими і білими кольорами, що представляють Божу і прославлену людську природу Христа.

604 Богородицю на іконах зображають у червоному мафорії – символі Божої благодаті, якою Бог сповнив Діву Марію. Цей мафорій спадає на синій хітон – символ її людськості. На плечах і голові Богородиці зображено три золоті зірки, котрі символізують дівицтво Божої Матері: вона є Дівою «до Різдва, у Різдві і по Різдві».

605 На іконах святих світло Божої присутності передане золотим кольором тла ікони та одягу, що символізує Божу благодать, яка проймає та наповнює цілу особу. Таким чином від споглядання символів і знаків ми підносимося до споглядання осіб, явлених в іконі. Молитва перед іконою є спілкуванням з тим, хто на ній зображений, що виявляємо зокрема через знак хреста, кадження та цілування ікони.

606 Ікона завжди має в собі звернення Бога до людини, виявляє її покликання до життя з Ним. «Побачити» Бога, який з ікони з любов’ю дивиться на нас, – це найбільший дар Божий, явлення «неба на землі». «Побачивши» Бога в іконі, ми стаємо здатними побачити Його в іншій людині.

1.3.3.2.3. Чудотворні ікони

607 Згідно з традицією Церкви новонаписану ікону освячують. Церковне освячення надає іконі «небесне благословення, благодать Святого Духа, цілющу силу проти всіх лукавств диявола»[401], чинить її «лічницею і джерелом зцілень для всіх, хто у хворобах до неї звертатиметься»[402], дає силу, щоб ми наслідували «життя і діла святих і цим сподобилися Божої благодаті й успадкували Царство»[403]. Освячену ікону залучають до богослужіння Церкви та молитовного почитання в домівках.

608 Завдяки освяченню ікона стає місцем присутності в образі самого Зображуваного. Оскільки ікона являє присутність живої особи Христа, Богородиці чи святого, кожна ікона є благодатною. Ця благодатність, за даром Божим, може бути виявлена в чудах – такі ікони називаємо чудотворними. Знаками чудотворності ікон є зцілення хворих, навернення грішників, захист від нашестя ворогів, стихійних лих, а також самооновлення, мироточення, сльозоточення, кровоточення самих ікон. Чуда творить не сама ікона, а Господь Бог через неї, даруючи благодать усім, хто з вірою до неї приступає.

609 Наша Церква почитає цілу низку чудотворних Богородичних ікон, серед яких Почаївська, Зарваницька, Гошівська, Белзька (Ченстоховська), Холмська, Вишгородська (Володимирська), Жировицька.

610 У нашій церковній традиції почитання ікон органічно пов’язане з храмовим богослужінням. Храм є місцем зустрічі небесного і земного, невидимого і видимого, Бога і людей. Ця зустріч звершується в Божественній Літургії, а ікони видимо являють цей небесний, невидимий, Божий світ. Ікони містяться на іконостасі – «стіні», яка відділяє і водночас поєднує святилище і храм вірних. Святилище представляє небо – невидиму присутність Божу, до якої прямуємо; а храм вірних – видимий світ нашого земного життя, в якому звершується наше життєве паломництво.

611 «Та частина, що за іконостасом, де стоїть престол і відправляють Службу Божу, – це образ неба. А та частина, де стоять люди, – це образ Церкви на землі. Іконостас же – то наче двері до вічного Божого царства. На тім іконостасі – мов зібране все те, що в святій Церкві Ісус Христос християнам дає, все, що для них Він зробив. Усе там на іконах представлене, чого свята Церква вчить людей, і вся дорога, якою веде людей до неба»[404].

612 В іконостасі є троє дверей: центральні – Царські (ще їх називають Райськими або Святими) і двоє бічних – дияконські. Вони символізують зв’язок між небом і землею; їх відчиняють на знак того, що Бог і Його ангели являють свою присутність під час богослужінь. Це символізується тим, що єпископ (або пресвітер) і диякони під час богослужіння входять і виходять крізь двері іконостасу. На Царських дверях поміщено ікони Благовіщення та чотирьох євангелистів, на бічних – ікони архангелів або дияконів. Ці ікони являють, що блага вість про прихід Месії була скерована насамперед до Марії з Назарету, а її згода прийняти богоматеринство відчинила «ворота до раю», раніше зачинені через гріх. Цю благу вість про Месію-Христа звістили світові чотири євангелисти.

613 За Царськими дверми є завіса (грецькою катапетасма). Звичайно вона закрита, а її відкриття під час богослужінь символізує, що неосяжний і незбагненний Господь відкривається нам, стає доступним.

614 Праворуч від Царських дверей розміщена ікона Христа. Звичайно Христа зображають як Вседержителя – у хітоні та накидці (гіматії); у лівій руці тримає книгу, а правою благословляє. Ліворуч від Царських дверей бачимо ікону Богородиці, зображену в іконографічному типі «Одигітрії» («Тієї, що вказує шлях»): вона однією рукою підтримує Дитя-Христа, іншою виразно вказує на Нього. Замість ікони Богородиці-Одигітрії у деяких іконостасах це місце займає ікона Богородиці-Елеуси (Замилування), на якій Дитя-Христос міцно притулений обличчям до Богоматері. Також використовуються інші Богородичні ікони, наприклад «Богородиця на троні з Дитятком». Разом ці ікони Спаса й Богородиці обабіч Царських дверей виражають увесь задум спасіння: Син Божий став людиною (у Христа пурпурний хітон покритий синім гіматієм), щоб нас, людей, яких представляє Богородиця, зробити учасниками Свого Божества (у Богородиці синій хітон покритий пурпурним плащем – мафорієм).

615 Поруч із дияконськими дверима з двох боків іконостаса поміщено ще дві ікони. З південного (правого) боку знаходиться храмова ікона, а з північного (лівого) боку за звичаєм – ікона святого чудотворця Миколая Мирлікійського. Перший ряд іконостаса, де розміщені Царські двері, дияконські двері та найголовніші ікони, звичайно називається «намісним». Другий ряд, «празничний», представляє ікони дванадцяти Господських та Богородичних свят. Однак іноді в цьому ряді може бути і більше ікон. Послідовність їхнього розміщення в цьому ряді буває різна: іноді – за порядком церковного календаря; іноді з північного боку поміщають ікони Богородичних празників, а з південного – ікони Господських празників. Ці ікони зображають не просто минулі події, а головні віхи історії спасіння: через празники церковного року спільнота наново переживає їх, приймаючи особливу благодать Різдва, Богоявлення та інших свят.

616 Над Царськими дверима розміщується ікона Тайної вечері, бо під цією іконою вірні приступають до Причастя, щоб брати участь у Господній Вечері: «Коли бачиш, що священик подає тобі Святі Дари, то думай, що це робить не священик, а й сам Христос простягає до тебе руку […]. Вірте, що сьогодні готується та сама Вечеря, в якій Він сам брав участь. Одна від одної нічим не різниться»[405].

617 Третій ряд іконостаса, що зветься «Деісіс» (моління), зображає постать Христа, обабіч Нього – Богородицю та Йоана Хрестителя, архангелів Михаїла та Гавриїла. У цьому ряду праворуч та ліворуч ікони Деісіс зображають апостолів. Деісіс зображає молитовне приношення Церкви перед Христом: Церква небесна і Церква земна поєднується в однім предстоянні перед престолом Господа.

618 У четвертому ряді іконостаса розміщені ікони старозавітніх пророків, які в своїх писаннях сповіщали про прихід Месії. Цей ряд вказує на єдність обох Завітів в Об’явленні Божого Слова. Зображення пророків можна побачити й у верхніх рядах розписів храму вірних (нави) або святилища (апсиди). У центрі пророчого ряду знаходиться образ Богородиці «Знамення»: на її грудях у круглому медальйоні сяйва зображений Дитя Христос-Еммануїл (пор. Іс. 7, 14). Образ Богородиці-Знамення символізує старозавітнє очікування Христа, тому це не так ікона Богородиці, як образ сподівання приходу Спасителя. Вгорі іконостас завершується хрестом – образом Божої сили й Божої премудрості.

619 Іконостас відображає нам усі етапи історії спасіння: минуле (події Старого й Нового Завіту), теперішнє (присутність Христа й святих серед нас) і майбутнє (в іконі Христа у славі – «Спас на силах»). Іконостас символізує те, що церковна спільнота перебуває у Христовій присутності, а водночас силою Святого Духа простує туди, де для нас приготовлено «те, чого око не бачило й вухо не чуло».

1.3.3.2.5. Іконографічний розпис храму

620 Посли київського князя Володимира після відвідин Константинопольського собору Святої Софії так описали величну красу храму: «І повели нас [туди], де ото вони служать Богові своєму, і не знали ми, чи ми на небі були, чи на землі. Бо нема на землі такого видовища або краси такої, – не вміємо ми й сказати [про це]. Тільки те ми відаємо, що напевне Бог [їхній] перебуває з людьми і служба їх єсть краща, ніж в усіх землях. Ми навіть не можемо забути краси тієї, бо всяк чоловік, якщо спершу спробує солодкого, потім же не може гіркоти взяти»[406].

621 Сучасна людина в храмі усвідомлює, що в красі храмового розпису бачить перед собою втілення вічного в часовому, небесного в земному. За словами святого Максима Ісповідника, християнський храм є іконою, тобто образом, усього Всесвіту – видимого й невидимого[407].

622 Цілий храм розписують фресками чи мозаїками із зображенням подій історії спасіння. У центральному куполі розміщується образ Христа-Вседержителя (грецькою Пантократор). Поміщення цього образу в центрі храму означає, що Вседержитель неба і землі є водночас і Головою Церкви – свого Тіла. У лівій руці Він тримає кулю – символ всесвіту, а правою благословить. У куполі також зображують ангелів, а на чотирьох зводах, що з’єднують купол із навою – чотирьох євангелистів, які звістили цілому світові Христову Благовість.

623 На стінах нави зображають події та осіб з історії спасіння. На північній і південній стінах пишуть ікони Господських та Богородичних свят або ж Страсті Христові чи події з житій святих. Нижче зображають постаті мучеників, ісповідників, преподобних, безсрібників. Зображені постаті святих вказують, що Церква земна і Церква небесна поєднуються в одній літургійній молитві: святі подвижники та вірні в храмі разом предстоять перед ликом Всевишнього.

624 На східній стіні храму, у святилищі, поміщається ікона храму, а також ікона «Причастя апостолів»: Христос на один бік подає святий хліб – Своє Тіло, а на інший – чашу Своєї Крові, апостоли ж благоговійно приступають до святого Причастя. Ікона Євхаристії – літургійна ікона Церкви. Адже Церква народжується з Євхаристії та зростає при Господній трапезі з апостолами й усіма святими. По обидва боки святилища зображають постаті святителів, зокрема творців Літургії – святих Василія Великого і Йоана Золотоустого. На західній стіні храму зображають Успення Пресвятої Богородиці або Страшний суд. У притворі храму поміщують ікону Розп’яття Христового. Так розписаний храм є справжнім «собором» – зібранням цілої Церкви.

Дата добавления: 2015-05-07