Людина як моральна особа

737 Людина виявляє себе у вчинках і водночас творить саму себе за їхньою допомогою. Вчинки людини мають чітко виражений особовий характер і становлять стиль, чи спосіб її існування. Згідно з ученням святого Йоана Дамаскина[446], джерелом моральності є людська особа. Вона, подібно до божественної Особи, дає почин власним вчинкам. Сотворена на образ Божий, людина є розумною істотою, здатною до самовладання та самовизначення, і тому є морально відповідальною за те, що чинить.

738 Вчинки впливають на особу, яка здійснює їх. Через свої вчинки особа або все більше уподібнюється до божественної Особи, або не осягає богоподібності. Залежно від того, як вчинки впливають на особу, яка їх здійснила, розрізняємо нейтральні та моральні вчинки.

739 Нейтральними вчинками, з погляду християнської моралі, називаємо такі дії людини, які вона чинить мимовільно та несвідомо. У них особа не виявляє себе як їх активне джерело, а тому такі вчинки не можуть ні будувати, ані руйнувати людину в її моральному житті. Саме через відсутність впливу таких вчинків на моральний характер особи Святі Отці назвали їх морально нейтральними. Наприклад, до таких дій належать вчинки дітей, які ще не досягли повноти свідомості своїх дій, реалізація природних потреб людського організму, спонтанні порухи тощо.

740 Моральними вчинками називаємо такі дії особи, які вона чинить свідомо, даючи на них згоду своєї особистої волі. Подібно до Бога, людина сама є джерелом своїх дій, здатна їх свідомо планувати та виконувати без зовнішнього змушування. Здатність панувати над собою, самостійно ініціювати та здійснювати свої вчинки є основою як гідності, так і відповідальності особи. На відміну від дій Божих, моральні вчинки людини можуть бути морально добрими або морально злими.

2.2.1.3. Свобода і моральна відповідальність людини

741 Свобода – це свідомий і добровільний вибір людиною Бога як Отця та прийняття Його покликання до участі у вічному житті Пресвятої Тройці. У сотворенні людина отримала здатність обирати й шляхом правильного вибору перейти до справжньої свободи. Лише свідомо й добровільно обираючи Бога, людина стає вповні свобідною, живе у свободі самого Бога.

742 Людина в раю отримала Божу заповідь як дороговказ. Заповідь допомагає людині робити правильний вибір, дає можливість обирати істинну свободу. Божа заповідь є визволяючою, бо дає людині свободу. Правдива свобода ніколи не може бути протиставленою до Божої Істини та Закону або відокремленою від них. Христос навчає: «Коли ви перебуватимете в Моїм слові, ви дійсно будете учнями Моїми і спізнаєте правду, і правда визволить вас» (Йо. 8, 31-32).

743 Святі Отці навчають, що внаслідок гріха прародичів ми втратили повноту свободи, тобто стали схильними обирати зло. Через це людина опинилася в рабстві гріха, з якого її може визволити лише Спаситель. Христос – Дорога, Істина і Життя (пор. Йо. 14, 6) – відкрив дорогу до Отця у Святому Дусі й указав людині шлях істинного визволення та зростання в божественній свободі.

744 Педагогом до Христа Спасителя був Закон Мойсея (пор. Гл. 3, 24), виражений у Десятьох Божих заповідях, даних Богом на горі Синай (див. Вих. 20, 2-17; Втор. 5, 6-21)[447]:

Я – Господь Бог твій.

1. Нехай не буде в тебе інших богів, окрім Мене.

2. Не взивай намарне імені Господа Бога твого.

3. Пам’ятай день святий святкувати.

4. Шануй батька твого і матір твою.

5. Не вбивай.

6. Не чужолож.

7. Не кради.

8. Не свідчи ложно на ближнього твого.

9. Не пожадай жінки ближнього твого.

10. Не пожадай нічого того, що є власністю ближнього твого.

745 Людина як істота розумна є здатною усвідомлювати мету й наслідки своїх вчинків. Зростаючи духовно, християнин у спілкуванні зі своїм Творцем дедалі глибше усвідомлює та пізнає себе і розуміє, що вчинки можуть або наближувати його до Бога, або віддаляти від Нього. Таке «ходіння перед лицем Божим», тобто життя в постійному спілкуванні з Богом, і є основою християнської свідомості.

746 Людина наділена особистою волею та керує собою, тому її моральні вчинки мають добровільний характер. Кожне добровільне рішення людини визначає те, якою вона стає. Наприклад, хто відважується на вчинок героїчної любові – стає героєм, а хто добровільно погоджується вчинити вбивство – стає вбивцею.

747 Існує нерозривний зв’язок між моральною вартістю кожного окремого вчинку людини й остаточною метою її життя. Остаточна мета – це покликання до вічного життя в Пресвятій Тройці; а основний вибір християнина – це добровільна відповідь Богові у вірі на це покликання. Цей вибір є основою усіх інших життєвих рішень. Окремі вчинки мають випливати з цього основного християнського вибору та щоденно виявляти й підтверджувати його.

748 Кожен моральний вчинок скерований до конкретно визначеної мети. Моральний вчинок є добрим, якщо його мета збігається з остаточною метою християнського життя та наближає людину до участі в Божому житті. Якщо мета вчинку не скерована до Бога, то вибір такого вчинку робить морально злими та гріховними як саму дію, так і її виконавця.

749 Моральне добро чи гріховність людських вчинків оцінюємо на основі змісту дії (що конкретно особа хоче вчинити), мети (для чого особа хоче вчинити свою дію) і наміру (який конкретизує вибір людини та скеровує її особисту волю до поставленої мети). Важливими є теж обставини, в яких людина здійснює свої вчинки, оскільки вони можуть впливати на більшу чи меншу особисту відповідальність за вчинене.

750 Християнинові важливо розуміти, щó саме він чинить і чи це не суперечить його основному виборові та Божим заповідям. Якщо зміст дії людини відповідає її покликанню до святості, то він є морально добрий.

751 Намір – це скерування особистої волі до визначеної мети. Він розкриває внутрішню причину вчинку, виявляє, чому людина чинить те діло. Намір завжди є внутрішнім виміром вчинку особи, однак він не завжди виявляється назовні. Намір може лежати в основі не лише однієї дії, – він може скеровувати до обраної мети низку людських вчинків. Мета вчинку – це відповідь на питання, для чого особа щось чинить; це очікуваний результат, якого вона прагне досягнути своїм вчинком. Наприклад, людина прагне дати милостиню (намір), для цього жертвує якусь суму (зміст), щоб допомогти ближньому (мета).

752 Якщо хоча б один із критеріїв моральної оцінки людських вчинків – зміст, мета чи намір дії – суперечить остаточній меті християнського життя, то такий вчинок треба вважати гріховним. Помилково оцінювати моральність людських дій, беручи до уваги лише наміри, що їх започатковують, або мету, яку людина намагається осягнути. Вчинки, які суперечать Божим заповідям, є гріховними та руйнівними для особи, що їх скоює, через сам зміст таких учинків (убивство, перелюб і т. ін.), незалежно від наміру, мети чи обставин. Обставини дії (середовище, суспільний тиск, примус) впливають на моральну цінність вчинку, але не визначають її.

2.2.1.4. Співдія з Богом у ділі спасіння

753 Співдія людини з Богом у ділі спасіння полягає в поєднанні людських зусиль із Божою благодаттю. У Христі між Богом і людиною відбувається особовий діалог та єднання, коли людське зусилля поєднується з Божою благодаттю. Благодать, діючи в людині, виявляється у її ділах, а покликання людини полягає саме в тому, щоб дозволити благодаті вселитися в людину і діяти в ній. Людина покликана залишатися в усіх своїх ділах відкритою до благодаті, завжди підтверджувати цю відкритісь, щодня кажучи Богові своє «так».

754 Благодать діє там, де є особиста згода людини. На всіх етапах духовного життя виявляється співдія людини і благодаті: «У людини є два крила, щоб підніматися до Бога: свобода і благодать»[448]. Благодать не можна здобути чи заслужити як наслідок ревної духовної праці. Така праця є потрібною, але Божа благодать дається людині тільки як дар, а не як винагорода за щось. У даруванні благодаті відображається сама суть відносин Бога і людини.

755 Спроможність особи прийняти дар благодаті залежить від міри відкритості людини до Бога та її самовідданості Йому. Приймаючи від Бога благодать, людина співдіє з нею та зростає в ній. Взірцем досконалої співдії Божої благодаті і людської волі є Благовіщення Пречистої Діви Марії. На це вказують слова самої Марії: «Ось я Господня слугиня: нехай зо мною станеться по твоєму слову!» (Лк. 1, 38). Богородиця завдяки своїй згоді стала співучасницею таїнства спасіння.

2.2.2. Духовність серця

2.2.2.1. Серце – осердя людської особи

756 Святе Письмо навчає про серце як внутрішню суть людини, осередок усієї її особи. «Як у воді обличчя обличчю відповідає, так серце людини людині» (Прип. 27, 19). Від стану серця залежить духовно-моральний стан усієї людської особи. Серцю належать не тільки почуття, а й пізнання, свідомість та інші духовні сили людини.

757 Серце є тим святилищем людини, де вона стоїть перед Божим обличчям. У Святому Письмі читаємо про «помисли серця», де серце становить саму суть людини, є «місцем», де людина бере на себе відповідальність, відкривається чи замикається перед Божою дією. Серце є також осідком волі. Воно приймає рішення (див. 1 Кр. 4, 5; 2 Кр. 7, 9; 8, 16); з нього виходять добрі та злі наміри (див. Мт. 15, 19; Рм. 10, 1; Іс. 57, 17), любов до Бога і ближнього (див. Мт. 22, 37; Мр. 12, 30-33; Лк. 10, 27).

758 Згідно зі Святим Письмом, серцю належать усі почуття людини: воно веселиться (див. Єр. 15, 16; Пс. 27, 9), радіє (див. Пл. Єр 5,15), сумує (див. Пс. 24, 17), мучиться (див. Єр. 4, 19), гнівається (див. Прип. 19, 3), заздрить (див. Як. 3, 14). У глибину ж людського серця може зійти тільки Бог. «Господь бо не дивиться так, як чоловік: чоловік дивиться на лице, Господь же дивиться на серце» (1 Сам. 16, 7), бо вивідує серце, випробовує нутро (пор. Єр. 17, 10). Людина в Богові пізнає саму себе і споглядає глибини свого серця.

759 Одним із діяльних виявів серця є совість. Термін «совість» походить від старослов’янського «со-відати» (співзнати). Йдеться не так про якесь індивідуальне знання чи якусь суб’єктивну правду, як про співзнання з Божими Особами та співдію з Ними. Святе Письмо мовить про здатність людського серця розпізнавати добро і зло. Цар Соломон молився за мудрість серця, за те, щоб могти розрізняти між добром і злом (див. 1 Цар. 3, 9). У Євангелії Христос вказує на те, що серце може бути джерелом як морального добра, так і морального зла (див. Лк. 6, 45; Мт. 12, 35).

760 Згідно зі святоотцівською традицією, совість є найважливішою складовою буття людини. Як навчає авва Доротей, «Бог, коли створив людину, вклав у неї щось богоподібне, чітко визначений вид глибокого розуміння, що просвітлює ум та вказує йому на різницю між добром і злом. Це називається совістю. Вона ніколи не гине й завжди нагадує нам про корисне»[449]. Святий Климент Олександрійськийнавчає, що «совість є чудовим внутрішнім відчуттям, яке дає можливість точно обрати добро або уникнути зла; на ньому ґрунтується правильне життя»[450]. Святий Йоан Золотоустийпроголошує: «Відкрий двері своєї совісті й подивися на суддю, який міститься у тобі самому»[451].

2.2.2.2. Внутрішня увага та оберігання серця

761 У серці починаються і народжуються думки та рішення людини, виникають наміри й прагнення, воно є джерелом волі та бажань. Християнин покликаний плекати «ниву» свого серця, пильнувати, щоб у нього не потрапило «вороже насіння»[452].

762 Бути уважним до серця – це насамперед віддаляти лихі думки, оберігати серце в чуйності. Святий Василій Великийнавчає: «Ми уважні до себе, аби бути уважними до Бога. Саме серце – маленька посудина. Водночас вона настільки містка, що в ній поміщаються і «змії», і «леви», і «хижі звірі» пороку; там дороги негладкі, там прірви, але там також Бог, там ангели, там життя і царство, там світло і апостоли, там скарби благодаті, там є все»[453].

763 Коли внутрішня увага розуму привертається до серця, людина стає спроможною краще пізнати саму себе. Розум, скерований до серця, звільняється від хибних помислів. Філотей Синайський називає цей стан умиротворенням (грецькою мовою ісихія) розуму. Внутрішньо уважна людина здатна «побачити» себе в світлі Божої благодаті й відкрити для себе свій внутрішній світ, сильні і слабкі сторони характеру, завдатки й таланти; починає усвідомлювати свої потаємні потяги й устремління.

2.2.3. Аскеза, яка очищає

764 Аскеза (з грецької «вправа») – це постійна боротьба християнина зі своїми вадами, пристрастями та гріховними схильностями. Аскетичні зусилля мають лікувальний характер, оскільки допомагають людині співдіяти з Божою благодаттю, яка очищає від наслідків гріха та зціляє від ран, яких завдає гріх. Для очищення потрібно зректися не тільки того, що призводить до гріха, а й усього, що до нього спонукає. До такої аскези закликає кожного християнина апостол Павло: «Вважайте себе за мертвих для гріха, а за живих для Бога, в Христі Ісусі. Нехай, отже, не панує гріх у смертнім вашім тілі, щоб вам коритися його пожадливостям, і не видавайте членів ваших гріхові за знаряддя неправедності, але віддайте себе Богові, як ожилих із мертвих, а члени ваші, як зброю праведності» (Рм. 6, 11-13).

2.2.3.1. Гріх у людському житті

765 Створена Богом людина покликана зростати до свободи синів Божих (пор. Рм. 8, 21). Однак вона не завжди була вірною цьому покликанню. Адам і Єва, піддавшись омані, відкинули Божу волю, а тому втратили дар свободи. Таку відмову в послухові Богові християнська традиція називає гріхом. Согрішивши, людина потрапила в неприродний для неї стан – віддаленість від Бога та відчуження від ближніх.

766 Християнська традиція розглядає гріх як хворобу особи, що спотворює у ній образ Божий: «Я образ несказанної Твоєї слави, хоч і ношу язви гріховні», – співаємо в одній із стихир Парастасу. Отож людина не так заслуговує осудження, як потребує лікування – Божого милосердя та прощення. Тому грішник – хворий, а Христос – лікар. «Здорові не потребують лікаря, лише хворі» (Мт. 9, 12).

767 Гріх – це перш за все стан особи, який виявляється у вчинках, а гріховний вчинок – це свідоме й добровільне порушення Божої заповіді. Порушення ж навіть одної Божої заповіді означає порушення всього Божого Закону. «Бо хто весь закон дотримає, а прогрішиться лише в одному, – стає у всьому винуватий. Бо хто сказав: “Не чини перелюбу”, сказав також: “Не вбивай”. Коли ж не чиниш перелюбу, але вбиваєш, ти стаєш порушником закону» (Як. 2, 10). Як одна хвороба може спричинити іншу, так і один гріх веде до іншого. Святий Йоан Дамаскиннаголошує на вісьмох гріховних помислах, які породжують гріхи: обжерливість, розпуста, грошолюбство, смуток (церковнослов’янською «униніє»), гнів, нудьга, марнославство, гордість[454]. Їх називаємо головними гріхами, оскільки вони є корінням усіх інших гріховних учинків.

«Добрих у благості збережи,
лукавих добрими вчини ласкою твоєю […],
заблуканих поверни»
(Анафора святого Василія Великого)

2.2.3.2. Вісім головних гріхів [455] і протилежні до них чесноти

2.2.3.2.1. Обжерливість — поміркованість

768 Потреба в їжі та питті природна для людини; їжа необхідна для підтримання життя. Проте пристрасть до їжі спотворює природну потребу людини й призводить до гріха обжерливості, коли їжа стає самоціллю. Є різні вияви цього гріха. Перший із них – це надмірність у їжі та питті. Святі Отці навчали, що їжа, спожита понад міру, шкодить душі. Другий вияв обжерливості – це пошук у їжі та напоях насамперед насолоди. Нестриманість у їжі та питті призводить до непогамованості також у всьому іншому, оскільки перенасиченням тіла людина намагається втамувати голод і спрагу душі. Святий Касіанзауважує, що «ми ніколи не зможемо опанувати потягу до земних страв, якщо наша душа… не віднайде більшої радості від споглядання Бога»[456].

769 Подолати гріх обжерливості можна за допомогою чесноти поміркованості в їжі та в питті, якої досягаємо постом. Йоан Золотоустийнавчає: «Господь наш є милосердний та лагідний, тому не вимагає нічого, що було б понад наші сили. Він не вимагає від нас утримуватись від їжі та закликає до посту не задля нього самого чи для того, щоб залишити нас без харчування. Він наказує нам це для того, щоб ми, відклавши житейські турботи, трудилися в речах духовних»[457].

2.2.3.2.2. Розпуста — ціломудреність

770 Статевий потяг є природним для людини. Суть гріха розпусти полягає в нестримному та невпорядкованому пошуку тілесної насолоди, коли людина керується самолюбством і бажанням догодити собі, часто – ціною своєї гідності та гідності іншої особи. Розпуста призводить до інших гріхів: дошлюбних та позашлюбних статевих зносин, статевого рабства й зведення людини до товару. Ця пристрасть є небезпечною не тільки для тіла, а й для душі, бо поневолює людину та руйнує здатність любити. Тому духовні Отці наголошують на потребі постійної боротьби з цією пристрастю.

771 Святий Кирило Єрусалимськийстверджує, що рішуча відмова від розпусти є суттєвим елементом християнської віри у воскресіння тіла: «Хто вірить, що тіло призначене для воскресіння, той піклується цими своїми ризами й не забруднює їх нечистотою. Хто не вірить у його воскресіння, той полишає його на поталу нечистоті та зловживає ним як чимось чужим для себе»[458].

772 Особа досягає чистоти статевого життя чеснотою ціломудреності. Ця чеснота узгоджує статевий потяг із любов’ю до ближнього. Чистота допомагає людині керувати своїм статевим потягом та відновлює гармонію тіла, душі й духу.

2.2.3.2.3. Грошолюбство — жертовність

773 Грошолюбством називається пристрасть до грошей і матеріальних благ. Святі Отці навчали, що любов до багатства не притаманна людині від природи, а виникає як викривлення прагнення людини до вічного життя[459]. Пристрасть до збагачення, яка опановує особу, робить її рабом грошей; збагачення стає самоціллю і веде до інших гріхів. Така пристрасть породжує оману самодостатності людини в її покладанні лише на матеріальні блага. Йоан Золотоустийнавчає: «Не багатство зло, а любов до накопичення і грошей. Щось одне – грошолюб, а щось інше – заможний. Грошолюб – не заможний; він у всьому має нужду і тому не може бути заможним. Грошолюб є сторожем свого майна, а не його власником; рабом, а не володарем»[460]. Святий Йоан Ліствичниквважає, що грошолюбство й жадібність є ідолопоклонством, оскільки в такому засліпленні людина покладає всю надію лише на земні блага[461].

774 Через чесноту жертовності й милостиню людина стає здатною належно управляти своїми матеріальними благами та багатіти в Бога. Святий Йоан Золотоустийзакликає: «Нехай у вашому домі зберігається не золото, а те, що дорожче від усіх багатств, – милосердя і чоловіколюбність. Це дає нам сміливість перед Богом, а золото… допомагає дияволу впливати на нас… Озброй проти нього свою правицю.., усе багатство твоє склади в умі, нехай небо, а не скриня та дім зберігають твоє золото… Навіщо нам, занедбавши себе, усі свої турботи скеровувати на те, чого ми, відходячи звідси, не зможемо взяти з собою, тимчасом як є нагода збагатитися так, що не тільки тут, а й там виявимося заможніші від усіх?»[462].

2.2.3.2.4. Смуток (униніє) — радість у Святому Дусі

775 Святі Отці, згідно з навчанням апостола Павла, розрізняли спасенний смуток людини за свої гріхи і смуток як пристрасть: «Бо смуток задля Бога чинить спасенне каяття, якого жалувати не треба; а смуток цього світу – смерть спричинює» (2 Кр. 7, 10). Смуток як пристрасть виявляється двояко. Найчастіше викликає його якась інша пристрасть, коли ми бажаємо чогось, але не можемо задовольнити цього свого бажання. Це породжує пригніченість, що веде до відчаю та навіть самогубства. А буває, що цей гріх походить від надмірної турботи за своє майбутнє, намагання людини панувати над своїм життям, покладаючись лише на себе, а не на Бога. Святий Василій Великийнавчає, що смуток «є ознакою слабодухих, оскільки вони втрачають рівновагу та завдають собі душевних терзань, то остаточно втрачають надію на Бога»[463].

776 Дух-Утішитель є джерелом чесноти християнської радості, яка визволяє від пристрасті смутку. Він дарує людині радість досвіду близькості Бога. Апостол Павло закликає: «Радуйтеся завжди у Господі; знову кажу: Радуйтеся! Хай ваша доброзичливість буде всім людям відома. Господь близько! Ні про що не журіться, але в усьому появляйте Богові ваші прохання молитвою і благанням з подякою» (Флп. 4, 4-6).

2.2.3.2.5. Гнів — довготерпеливість

777 Гнів як пристрасть – це не лише почуття злоби. Це стан особи, яка агресивно захищає своє існування без надії на Бога зі шкодою для ближнього. Святі Отці виділяють три види гніву: 1) гнів, який палає всередині. Це стан душі, коли людина втрачає внутрішній спокій, її опановують почуття злоби, образи та роздратування; 2) гнів, що виявляється у словах і вчинках, у грубому, позбавленому лагідності й любові слові. Найпоширенішими виявами такого гніву є спалахи люті, навмисне приниження ближнього, нанесення йому образи, лихослів’я. Святий Йоан Золотоустийнавчає: «Якщо ти завдаєш образи, тоді ти є переможений, але не людиною, а – що набагато ганебніше – низькою пристрастю, бо тобою заволодів гнів; коли ж ти змовчиш, то ти переміг»[464]; 3) гнів, який горить тривалий час, або злопам’ятність. Такий гнів особливо руйнівний для особи, оскільки вона тоді свідомо відмовляється простити образу або кривду, горить жадобою помсти.

778 Гнів є дуже небезпечною пристрастю, бо породжує насильство, вбивства, розбрат, війни. У «Пастирі» Єрми гнів названо ангелом зла, який панує над людиною: «Коли гнів чи злість опановує тебе, то знай, що він [ангел злоби] є в тобі»[465].

779 Через чесноту довготерпеливості, яку ще називаємо лагідністю, тихістю, людина стає невразливою на людський гнів, оскільки почуває себе захищеною Господом. «Не палай гнівом на злочинців, творящим беззаконня не завидуй […]. Вповай на Господа й чини добро, щоб жити на землі й безпечним бути […]. Спокійним будь у Господі, надійсь на Нього» (Пс. 37,1-7). Святий Йоан Золотоустийнавчає: «Якщо ми виявили довготерпеливість, то станемо непереможними, й ніхто, від малого до великого, не зможе нам зашкодити»[466].

2.2.3.2.6. Нудьга — бадьорість духу

780 Святі Отці називали нудьгу (грецькою акедія) виснаженням та втомою душі. У смутку людина недооцінює могутності Господа, а в нудьзі – Його милосердя. Смуток змушує людину покладатися лише на власні сили, тимчасом як нудьга взагалі позбавляє надії. Святі Отці називали нудьгу «бісом полуденним», який гасить наснагу до духовного розвитку людини. Нудьга породжує відчуття спустошення, відрази, порожнечі життя, зневіри у власному спасінні; нудьга призводить до психічного та фізичного виснаження людини. Людина піддається лінивству, стає знеохоченою та нездатною до духовної боротьби.

781 Євагрій Понтійськийописує вияви нудьги так: «[Полуденний біс] навіює відразу до того місця, де перебуває аскет, до його життєвого стану, до фізичної праці, ба навіть ще більше – переконує, що любов між братією зникла й ніхто вже більше не може його потішити… Спричиняє бажання змінити місце перебування на інше, де нібито можна легко знайти те, чого прагнемо… Тривалий мир та невимовна радість наповнюють душу після завершення цієї боротьби»[467]. Боротися з нудьгою допомагає молитва, праця, а також постійний труд над собою (аскеза).

782 Чеснота бадьорості духа або тверезіння дає людині можливість відновляти свої духовні сили й надалі вести духовну боротьбу з допомогою Божої благодаті. «Тому, підперезавши стан вашого ума, тверезі, надійтеся повнотою на благодать, що вам буде принесена в об’явленні Ісуса Христа» (1 Пт. 1, 13). Святий Ісаак Сирійськийнавчає: «Якщо будемо дотримуватися закону тверезіння та розсудливості у віданні, плодом чого є життя, то боротьба з нападами пристрастей зовсім не завдасть шкоди уму»[468].

2.2.3.2.7. Марнославство — смиренномудрість

783 Марнославство – це пристрасть до земної, людської слави та всіляких почестей. Корінь марнославства – в залежності людини від думки про неї інших людей. Виявами марнославства є нетерпимість до критики, небажання визнати свої помилки, постійне бажання похвали від інших людей. Марнославство виявляється як у вихвалянні своїми матеріальними здобутками, розумовими здібностями чи талантами, так і в хизуванні своїми духовними досягненнями.

784 Прив’язаність до земної слави унеможливлює духовне зростання людини, оскільки підміняє пошук слави Божої пошуком слави людської. Навчаючи про марноту дочасної слави, святий Йоан Золотоустийзапитує: «Якщо ти очікуєш воскресіння та [вічної] нагороди, то навіщо шукаєш слави в житті дочасному?.. Отже, причиною усіх бід є марнославство. Воно бажало б накинути власне ім’я навіть полям, лазням і спорудам. Яка користь зі всього цього, о чоловіче, якщо незадовго, коли вдарить тебе гарячка й душа відійде, залишишся нагий і покинутий? Що більше, будучи нагий від всякої чистоти, будеш зодягнений у несправедливість, крадежі, скупість, зойки та ридання, сльози сиріт, змови та обман?.. [Якщо так], то неминуче залишишся поза [вічною славою] і вже пізно буде каятися за ті тягарі, якими обтяжив себе…»[469].

785 Чеснота смиренномудрості робить людину здатною сприйняти ту славу, якою прославляє її Господь Бог, а не людина. Коли людина смиренно приймає себе такою, якою вона є в Божих очах, вона стає справді мудрою. Смиренномудренна людина приймає все те, що Бог їй посилає, і все робить на славу Божу. «Шукайте перше Царство Боже та Його справедливість, а все те вам докладеться» (Мт. 6, 33). Святий Ісаак Сирійськийнавчає: «Смиренномудрість – це риза божества. У неї зодягнулося воплочене Слово й через неї промовляло до нас у нашому тілі. Кожен, хто зодягнеться в неї [смиренномудрість], уподібниться до Того, хто зійшов зі Своєї висоти»[470].

2.2.3.2.8. Гордість — покора

786 Гордість – найнебезпечніша пристрасть і матір усіх гріхів. Саме через гордість сатана відпав від Бога, і саме гордість зруйнувала багаторічні зусилля не одного подвижника. Гордість є ідолопоклонницьким самообожненням людини: особа вивищує себе понад інших людей і ставить себе на місце Бога. Горда людина закрита на Божу благодать: «Бог бо гордим противиться, а покірливим дає благодать» (1 Пт. 5, 5). Святий Августиннавчає, що гордість є джерелом усякого зла, і для того, аби побороти всі інші гріхи, треба позбутися їхньої першопричини – гордості: «Чому існує так багато зла? Бо існує гордість. Вилікуй гордість – і не стане жодної злоби. Саме для того, щоб була усунута причина всіх бід, тобто гордість, понизив Себе та став покірним сам Син Божий»[471].

787 Горда людина зазвичай не бачить свого гріха; вона самолюбна; їй важко пробачити когось і важко просити пробачення, важко поступитися в суперечці; вона відкидає будь-який авторитет. Така людина часто спалахує гнівом, є злопам’ятною, постійно осуджує інших людей, заздрить їхнім успіхам. Гордість підступно опановує навіть тих, хто, здобувши чесноти, уважає себе, а не Бога, причиною досягнутого.

788 Найдієвішим засобом боротьби з гордістю є вправляння в покорі, яка відкриває людину до Бога та ближнього й робить її здатною прийняти Божу переображуючу та визволяючу силу. Апостол Павло проголошує: «Ми руйнуємо задуми і всяку гордість, що повстає проти спізнання Бога, і беремо в полон усякий розум на послух Христові» (2 Кр. 10, 4-5). Завдяки чесноті покори людина стоїть у правді перед Божим лицем. Тому християнська покора не принижує людину, а дозволяє їй пізнати справжню гідність дитини Божої. Святий Йоан Золотоустийнавчає: «Хто поклав покору як фундамент своєї доброчесності, той може безпечно зводити будівлю до будь-якої висоти. Вона [покора] є найсильнішою огорожею, непорушною стіною, нездоланною фортецею; вона підтримує всю будівлю, не дозволяючи впасти.., робить її недосяжною для всіляких нападів… і завдяки їй чоловіколюбний Бог виливає на нас щедрі дари»[472].

Дата добавления: 2015-05-07