РОЗДІЛ IV 2 страница

РОЗДІЛ III

ЗАГАЛЬНЕ ВЧЕННЯ ПРО ДЕРЖАВУ

принципу класифікації виходив Арістотель, який вважав, що держава передусім характеризується кількістю володарів. У Ста­родавньому Римі, наприклад, політичний режим зазнавав змін поступово, спочатку — у зв'язку з розширенням прав плебеїв, а згодом — з переходом до монархічного ладу, що було пов'язано в першому випадку з розширенням, а в другому зі значним звужен­ням соціальної бази держави. Різновиди рабовласницького типу держави ми спостерігаємо і в Стародавній Греції, де в Афінах у здійсненні влади брали участь усі вільні від рабства громадяни (демократія), а в Спарті — їх заможна меншість (аристократія).

Згодом, у зв'язку з малою продуктивністю рабської праці, обумовленою відсутністю зацікавленості раба в її результатах, відбувається закономірний перехід до феодальних виробничих відносин, внаслідок чого і з'являється феодальний тип держави. В умовах феодалізму головною виробничою силою стала земля, через що провідну роль відігравало не індустріальне, а сільсько­господарське виробництво. Закріпачені селяни мали на відміну від рабів певні особисті права. Але вони були прикріплені до землі, перебували в прямій юридичній залежності від феодалів, і до них з боку феодалів широко застосовувався позаекономічний примус. В цей період існувала диференціація на великих феодалів (королі, князі, графи, борони і т. ін.) і дрібних. Суттєве значення в умовах феодалізму мав поділ суспільства на стани: перший — світські феодали, другий — феодали церковні і третій стан — просто населення, здебільшого міське. Перші дві групи мали ве­ликі привілеї.

В умовах феодалізму державна влада була похідною від влас­ності на землю. Одним з головних землевласників була церква, яка відігравала надзвичайно велику роль у вирішенні питань дер­жавного значення, не тільки претендуючи на владу, але реально виконуючи певні її функції.

У своєму розвитку феодальна держава у більшості країн про­ходить три головних етапи — феодальної роздрібненості, стано­вого представництва і абсолютизму. В умовах раннього фео­далізму, коли земельні володіння були децентралізованими, існували численні держави-маєтки. Поступово розвивалися від­носини сюзеренітету-васалітету, які закріплювали залежність дрібних феодалів від великих. У зв'язку з цим з'являється фео­дальна драбина — пов'язаність феодалів різних рівнів взаємними правами і обов'язками, заснована на їх ієрархічній субординації і підтримці одне одного.

Згодом у різних країнах з'являються впливові органи стано­вого представництва, які мали формально або фактично дорад­чий характер (Генеральні Штати, Конвент, Гетьманська Рада, Бо­ярська Дума та ін.), що є характерним для станово-представниць­кого періоду розвитку феодального типу держави. Поступово відбувається подальша концентрація влади. Показовою у зв'язку з цим є крилата фраза французького короля Людовіка XIV «Дер­жава — це я!», яка вдало характеризує останній абсолютист­ський період існування феодального суспільства.

Саме в умовах абсолютизму різко посилюються властиві фео­далізму економічні й політичні суперечності. Швидкий розвиток виробничих сил був поштовхом до поступового розвитку індуст­ріального суспільства. Феодальні відносини в умовах максималь­но централізованої абсолютистської феодальної держави стали великим гальмом у розвитку економіки, політичного і соціально­го життя. Перед суспільством постало питання створення ринку дешевої робочої сили, заснованого на ліквідації кріпацтва, і довічного закріплення селян за землею. Буржуазія, що народжу­валася, була зацікавлена у створенні для всіх рівних стартових можливостей в економічній сфері, вільному пересуванні людей, товарів і послуг, вільному, заснованому на конкуренції підприєм­ництві. Паралельно виникає необхідність відповідних перетво­рень у політичній сфері, створення демократичного суспільства, знищення феодальних інститутів.

Усі перелічені завдання вирішуються шляхом політичної ре­волюції, яка здійснюється буржуазією під гаслами свободи і рівності всіх перед законом, заборони будь-яких привілеїв. Наслідком цієї революції є встановлення нового буржуазного (капіталістичного) типу держави.

її соціальною базою стають приватні підприємці — власники основних засобів виробництва. Ця соціальна база звужується або розширюється залежно від етапів розвитку буржуазного су­спільства (вільний або монополістичний капіталізм) та існуючих у тій чи іншій країні політичних режимів. Ліквідується будь-яка особиста позаекономічна залежність виробника від власника за­собів виробництва. Економічна свобода стає базою для створен­ня громадянського суспільства, заснованого на недоторканності _ґ приватної власності, свободі договірних відносин, політичній та ідеологічній свободі.

У цілому при капіталізмі проголошується принцип невтручан­ня держави в суспільні справи, відкидається ідея державного па-

РОЗДІЛ III

ЗАГАЛЬНЕ ВЧЕННЯ ПРО ДЕРЖАВУ

терналізму як така, що є шкідливою для розвитку приватної ініціативи. Водночас держава активно діє у сфері обслуговування загальносуспільних інтересів (засоби сполучення, зв'язку, охо­рона громадського порядку).

Відображаючи і захищаючи власні інтереси, буржуазна дер­жава на конституційному рівні закріпила такі інститути і принци­пи всезагальної демократії, що мають загальнолюдську цінність, як парламентаризм, поділ влади, економічний, політичний та іде­ологічний плюралізм, особисті та політичні права і свободи лю­дини і громадянина, право вільного звернення до суду тощо. Але існуюча водночас майнова нерівність здатна породжувати со­ціальні конфлікти, при виникненні яких держава прагне до їх пом'якшення і розв'язання, виходячи здебільшого з інтересів тих, хто при владі, передусім власників засобів виробництва. Така спрямованість діяльності буржуазної держави яскраво показала себе вже на першому етапі її розвитку в умовах так званого вільного капіталізму. Різке розшарування суспільства, полюсна протилежність між бідністю і багатством неминуче ведуть до гост­рих соціальних сутичок. У цих умовах воля і сила держави спря­мовані на захист інтересів буржуазії. В економічній сфері держа­ва дотримується політики повного невтручання в економічні про­цеси, виконуючи роль «нічного охоронця». В політичній сфері вона захищає свої інтереси нарівні з застосуванням у необхідних випадках як компромісів, так і примусу, встановлює численні цензи, що забезпечують буржуазії панування в здійсненні політичної влади.

Серйозні зміни відбуваються на другому — монополістично­му етапі існування буржуазної держави. Монополізація вироб­ництва, вирішальний економічний та політичний вплив промисло­вих монополій і фінансового капіталу на розвиток суспільства призвели до звуження соціальної бази держави. Держава відмов­ляється від повного невтручання в економічні відносини, її роль в економічному і соціальному житті суспільства поступово підви­щується. Зростання виробничих сил і політичні чинники обумов­люють виникнення державного сектора в економіці. Заради збе­реження ринкової економіки держава ставить певні кордони діяльності панівних монополій з допомогою так званого антимонопольного законодавства. Під впливом тиску з боку робітничо­го класу і зовнішньополітичних чинників, в тому числі соціальної політики в СРСР, формується державна політика у сфері соціаль­них послуг.

На подальшому етапі розвитку суспільства відбувається на­уково-технічна революція, яка веде до постіндустріальної епохи, нечуваного раніше зросту продуктивності праці. Використову­ються капітальні наукові відкриття, бурхливо розвивається атом­на енергетика, електроніка та інформатика, і ці результати ста­ють особливо відчутними після Другої світової війни. В ін­дустріально розвинених країнах підвищення продуктивності праці, розвиток форм приватної власності, особливо акціонуван-ня, дає великому прошарку людей можливість підвищити свій доб­робут, що веде до появи так званого середнього класу, до якого входить частина робітників і який становить приблизно дві тре­тини населення розвинених країн Заходу. Це обумовлює різке зменшення можливості гострих соціальних конфліктів та ви­бухів. Цьому сприяє і держава, яка дістає і час від часу викорис­товує можливість брати активну участь у регулюванні еко­номічних процесів, відміняє більшість цензів. За рахунок серед­нього класу держава розширює свою соціальну базу. Значно підвищується роль держави як представника загальносуспільних інтересів (у сфері захисту навколишнього середовища, будів­ництва шляхів і сполучень тощо), велика увага приділяється соціальній політиці, наданню соціальної допомоги тим прошар­кам населення, які її потребують, захисту прав людини.

Разом з тим слід ураховувати й те, що соціальна база окремих буржуазних держав на різних етапах їх існування розширюва­лась або звужувалась залежно від зміни політичних режимів, які коливалися від демократичних і ліберальних до фашистських, ре­жимів військової диктатури, особистої влади.

На сучасному етапі свого існування розвинуті буржуазні дер­жави значною мірою втрачають своє колишнє обличчя в аспекті апарату панування буржуазії. Отже, капіталістична держава по­ступово переростає в постіндустріальну державу соціально орієн­тованого типу.

Однією з ознак цієї держави є її перехідний характер. Вирі­шального значення в її діяльності набуває виконання загально­суспільних справ, забезпечення пріоритету і надійного захисту прав і свобод людини і громадянина. її державним (політичним) режимом є демократичний. Така держава визнає рівне правове становище всіх форм власності, активно впливає на економічний розвиток. За своєю природою вона прагне до того, щоб бути пра­вовою, соціальною державою, спирається на широку соціальну базу, яку становить більшість населення. Держава стає головним

РОЗДІЛ III

знаряддям подолання існуючих у суспільстві конфліктів, повинна орієнтуватися в умовах існування ядерної зброї на неприпущення війни, на участь у всесвітніх інтеграційних процесах тощо. У тому ж напрямі бажано спрямувати розвиток держав, які виникли на руїнах так званого соціалістичного табору і які перебувають на перехідному, хоч і принципово іншому, посттоталітарному, етапі свого розвитку. До них належить і Україна, яка, так само як і інші країни колишнього СРСР, перебуває на самому початку шляху розбудови нової демократичної, правової, соціально орієнтова­ної держави і громадянського суспільства.

Окремо слід зупинитися на питанні про соціалістичний істо­ричний тип держави. Головними його ознаками теоретики соціалізму вважали насамперед провідну роль держави або ко­лективів, що перебувають під її заступництвом в економічному житті. Така держава повинна спиратися на широку народну соціальну базу і служити потребам трудового народу, забезпечу­вати справедливий розподіл результатів праці за принципом «кожному за якістю і кількістю праці». Економічну основу цієї держави, як вважає значна частина її теоретиків, повинна стано­вити економіка, провідну роль у якій відіграє суспільна Власність на засоби виробництва. Трудівники повинні залучатися до ви­рішення загальнодержавних і загальносуспільних справ і здій­снювати контроль за діяльністю державного апарату.

Усі теоретики соціалізму бачать соціалістичну державу та­кою, що служить народові, побудованою на принципах гу­манізму, демократії, колективізму ї справедливості. Але при цьо­му слід урахувати, що існує кілька моделей соціалістичної держа­ви. Описання окремих з них ми зустрічаємо вже в творах Т. Мора, Т. Кампанелли, Ф. Бабьофа, К. А. Сен-Сімона та інших. При цьому загально визнано, що для переходу до соціалістичного ти­пу суспільства і держави необхідний тривалий історичний пе­рехідний період.

Поряд з такими країнами, як Китай, В'єтнам, Північна Корея та Куба, які беруть за орієнтир марксистську теорію соціалізму з тими чи іншими змінами і доповненнями, різні за змістом соціалістичні моделі пропонуються в Індії, Швеції, Єгипті, Австрії, Сирії та інших країнах.

Враховуючи, що спробу поступового еволюційного переходу до сучасного соціалізму роблять і нині в деяких країнах, особли­во в Європі, де державна влада протягом тривалого часу нале­жить соціалістичним партіям, питання про соціалістичний тип 48

ЗАГАЛЬНЕ ВЧЕННЯ ПРО ДЕРЖАВУ

держави аж ніяк не можна вважати знятим з порядку денного. Зрозуміло одне: така держава повинна мати риси демократичної, соціальної, правової держави.

Соціалістична держава в марксистсько-ленінському розумін­ні в умовах перехідного періоду — це держава диктатури проле­таріату, яка, зламавши буржуазну державну машину, повинна бути диктаторською щодо буржуазії і демократичною щодо ши­роких трудящих мас, яка в перспективі має прийти до народного

самоврядування.

Але, як свідчить досвід СРСР, ряду інших країн Східної Євро­пи, соціалістичної держави там фактично-не існувало, реальна влада в них здійснювалась номенклатурною партійною та адмі­ністративно-командною верхівкою, яка і становила їх соціальну базу. Такі держави є всі підстави вважати лжесоціалістичними, тобто такими, що суперечать вченню про соціалізм як втілення соціальної справедливості. Така характеристика є значно точнішою за ту, що містить поширений у літературі термін «казармений соціалізм».

Одержавлення усіх основних засобів виробництва і тотальне втручання держави в суспільне і особисте життя зводили нані­вець ідею загальнонародної власності влади і конституційних прав громадянина, що проголошувалися.

Отже, ідеологія соціалістичного типу державності так і не знайшла досі свого реального втілення в державах, що існували в СРСР і ряді інших країн.

Розділ IV

ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО, ПОЛІТИЧНА СИСТЕМА І ДЕРЖАВА

§ 1. Особливості становлення та формування концепції громадянського суспільства

Аналіз проблематики громадянського суспільства, співвідно­шення з державою як органом управління суспільством дає можливість визначити і дослідити джерела демократичного про­цесу формування державної влади.

Природна хода цього процесу започатковується індивіду­альними інтересами, які консолідуються інституціями грома­дянського суспільства, набувають актуальності за допомогою політичних партій, трансформуються, спираючись на підтримку народу, у загальнонаціональний інтерес, що становить прерога­тиву держави як організації публічної влади в масштабі суспіль­ства. Як результат держава бере на себе тільки ті питання ор­ганізації сумісної життєдіяльності людей, які не можуть бути вирішеними самостійно ні окремими індивідами, ні на рівні їхніх безпосередніх громадських утворень.

Суспільство як складна соціальна система не може перебува­ти в хаотичному стані, соціальні взаємини людей повинні так чи інакше бути впорядкованими, однак державні і самоврядні заса­ди в їх організації та регулюванні можуть мати неоднакову пито­му вагу. Низький рівень соціальної активності громадських утво­рень компенсується повсякденним втручанням у суспільні вза­ємини з боку державної влади. І, навпаки, значне коло питань спільної життєдіяльності людей, які вирішуються на автономних засадах, не дає підстав для широкого використання державно-примусових заходів, що за таких умов розглядається скоріше як виняток, ніж як правило.

Громадянське суспільство спирається на самоврядний по­тенціал суспільства на те, у яких межах воно здатне самоорганізо-вуватися на основі виявлення і реалізації своїх власних потреб, що обмежує претензії з боку державної влади на всеохоплюючу 50

ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО, ПОЛІТИЧНА СИСТЕМА 1 ДЕРЖАНА

(тотальну) опіку індивіда та суспільства. Щодо структурних особливостей, то державна організація на відміну від системи са­моврядування засновується на чіткому розподілі суб'єкта і об'єкта владних відносин, характеризується виокремленням пев­ного прошарку людей — державних службовців, що займаються управлінням на постійних професійних засадах.

Громадянське суспільство формується історично, відображає певні якісні характеристики суспільства, набуті лише на певному етапі його розвитку. Бачення особливостей громадянського суспільства як відносно відокремленого від суспільства явища, що має власний зміст і структуру, притаманне філософам і юрис­там, починаючи з середини XVIII століття. Уперше на чіткі від­мінності між громадянським суспільством і державою вказав ви­датний німецький філософ Гегель¹.

До тих часів панувало уявлення, згідно з яким не розрізнялись громадські і політичні засади суспільного устрою, все спільне вважалось одержавленим і, відповідно, державне — суспільним, а тому й ототожнювалися поняття «держава» і поняття «суспіль­ство». Яскравим прикладом такого підходу була трактовка сут­ності давньогрецького полісу як такого, що охоплює різноманітні сфери сумісної життєдіяльності людей — економічну, політичну, сімейну, культурну тощо. Тому поліс вважався досить своєрідною формою суспільного устрою, яку визначали як місто-держава, що не є ані державою, ані общиною в чистому вигляді.

Логічним завершенням підходу до структури суспільного уст­рою, заснованого на абстрактній тотожності інтересів кожного члена держави і суспільства в цілому, в якому немає місця ні сво­боді індивіда, ні автономії об'єднань індивідів, стала в XX столітті конструкція тоталітарної державності. Намагання практично ре­алізувати тоталітарну модель у різних країнах, призвело, як про це свідчить історичний досвід, до знецінення людської особис­тості, відвертого нехтування основними правами та свободами

людей.

Натомість поступальний розвиток соціальних форм життє­діяльності приводить до їх диференціації, виокремлення сфери управління як окремої галузі суспільної діяльності. Держава поступово передає, а інститути громадянського суспільства відповідно перебирають на себе повноваження щодо контролю над певними галузями соціальної життєдіяльності. Насамперед

¹ Гегель Г. В. Ф. Философия права. - М.: Мьісль, 1990. - С.227-292.

РОЗДІЛ IV

державного втручання позбавляється сфера виробництва, що відтепер засновується на приватній власності і комерційних інтересах.

Ідеологічним обґрунтуванням цього історичного процесу ста­ють:

1) концепція індивідуалізму, коли людина розглядається як
першооснова суспільного та політичного устрою, найвища
соціальна цінність;

2) принцип непорушності права приватної власності;

3) ліберальне розуміння свободи, що не зводить її до
взаємовідносин між людиною та державою, коли політична свобо­да розглядається лише як засіб для реалізації особистої свободи;

4) ідея місцевого самоврядування, що передбачає дифе­ренціацію й відносну автономію організації та здійснення різних
форм публічної влади.

На цих засадах стає можливим концептуально відокремити державу від суспільства, розглядати її як специфічне соціальне явище, що має іманентні атрибути, особливий політичний інститут, який виконує певні службові функції щодо суспільства. Такий підхід дає змогу визначити реальні можливості державно-владно­го впливу на суспільні відносини та ступінь його ефективності, за­безпечити підконтрольність державних інституцій суспільству. Відтепер держава розглядається як орган управління суспіль­ством, головний інструмент, за допомогою якого воно набуває здатності вирішувати свої актуальні проблеми.

З іншого боку, громадянське суспільство як царина приватної власності та індивідуальних інтересів не може бути завершеним, воно має бути зінтегрованим у загальнонаціональну цілісність державністю на засадах сукупного публічного інтересу. Така інтеграція досягається не стільки за посередництвом прямого втручання державної влади в суспільні відносини, що характерно передусім для авторитарного правління, скільки за допомогою правового регулювання, насамперед норм публічного права, які, мали спрямованість на забезпечення загального інтересу, вста­новлюють водночас певні «правила гри» для учасників соціально­го спілкування.

Отже, громадянське суспільство й держава в її інституціональному розумінні являють собою дві невід'ємні складові части­ни одного явища — сучасного суспільства, які не можуть реально існувати одна без одної і про які окремо може йтися тільки в на­уці. Держава з часу своєї появи на історичній арені за будь-яких

ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО, ПОЛІТИЧНА СИСТЕМА І ДЕРЖАВА

умов і в різноманітних формах здійснювала вплив на суспільство, і в цьому розумінні його існування поза межами державної фор­ми організації неможливе. У сучасному суспільстві інституції громадянського суспільства і державно-владні інститути розгля­даються як такі, що спрямовані на забезпечення прав та свобод людини, одні з яких можуть реалізовуватися у формі громад­ського спілкування, а здійснення інших вимагає додаткових зу­силь з боку державної влади.

Слід також врахувати, що просування економічно розви­нених країн до моделі «соціальної державності» передбачає розширення можливостей втручання держави в суспільні відно­сини, але не для зміцнення авторитарних тенденцій, а з метою забезпечення громадянського миру і злагоди в суспільстві, по­силення соціального захисту громадян. Окрім того, у будь-яко­му, навіть найдемократичнішому суспільстві завжди є такі види соціальних відносин, які можуть функціонувати лише на публічно-владних засадах (державне адміністрування, злочин

покарання тощо).

Тому проблематику громадянського суспільства можна звес­ти до визначення певної межі одержавлення (неодержавлення) життєдіяльності суспільства, яка б задовольняла і суспільство і державу, що неможливо здійснити без врахування як певних «природних» прерогатив громадянського суспільства, так і об'єк­тивно необхідної в конкретно-історичних умовах сфери держав­но-владного впливу. Так само і застосування обох понять — «дер­жава» і «громадянське суспільство» має сенс лише за умови, коли ці поняття набувають свого власного змісту, але розглядаються водночас як такі, що можуть співвідноситися в межах загальної проблематики пошуку оптимальних громадських і політичних складових устрою і життєдіяльності суспільства.

Слід уточнити, що поняття громадянського суспільства най­більш адекватно співвідноситься з поняттям саме правової держа­ви, оскільки і перше, і друге поняття відбивають найважливіші ха­рактеристики та невід'ємні сторони життєдіяльності сучасної демократичної державності: з одного боку, реалізація засад правової держави не може не спиратися на відносно автономні механізми са­морегуляції громадянського суспільства, а з іншого — органічним доповненням функціонування громадянського суспільства висту­пають сформовані на формально-правових засадах інституції дер­жави, яка тільки за таких умов може стати правовою. У цьому плані засновники концепції правової державності обґрунтовано вбачали

РОЗДІЛ IV

її підвалини в «правовому громадянському суспільстві», яке безпо­середньо поєднує його громадські та правові засади¹.

Функціонування розвиненого громадянського суспільства створює можливості для більш адекватного існування права, сутність якого за цих умов стає глибшою і змістовнішою. Право за цих умов формується на теренах громадянського суспільства, що, однак, не виключає потреби набуття ним за посередництвом державно-владних інституцій таких важливих рис, як ясне і чітке визначення прав та обов'язків, що виникли внаслідок обміну сво­бодою, спільне визнання сформульованих правил поведінки, можливість їх примусового гарантування. Громадянське суспіль­ство є й найбільш відповідним підґрунтям для практичного здійснення правових норм, де тільки й можуть скластися реальні показники соціальної ефективності права.

В Україні громадянське суспільство формується в особливих умовах.

По-перше, його становлення відбувається тоді, коли пробле­матика громадянського суспільства вже не є актуальною для країн розвиненої демократії, новітній досвід яких свідчить про необхідність виходу за його межі в напрямку соціальної держав­ності, що передбачає необхідність наукового пошуку складних критеріїв поєднання цих обох процесів, які певною мірою можуть бути суперечливими. Внаслідок таких змін формується якісно но­ва соціальна система, яку зарубіжні політологи називають «суспільством масового споживання, масової культури».

По-друге, становлення громадянського суспільства в Україні відбувається за умов творення національної державності, що так чи інакше передбачає зміцнення державницьких засад в ор­ганізації суспільної життєдіяльності, утворення нових держав­них органів влади та управління, яких не могло бути за умов пере­бування в складі колишнього СРСР.

По-третє, радикальна зміна пріоритетів соціального розвитку передбачає перехідний період протиборства різновекторних тенденцій суспільного розвитку, одна з яких спирається на вкорінені впродовж значного історичного періоду стереотипи соціально-політичного облаштування, а інша зорієнтована в напрямку на­ближення до загальновизнаних стандартів правової демократич­ної державності, які, однак, практично мало адаптовані укра­їнським суспільством.

¹ Цит. за Мамут А. С. Народ в правовом государстве. - М.: НОРМА, 2000. -С. 4.

54
ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО, ПОЛІТИЧНА СИСТЕМА І ДЕРЖАВА

§ 2. Поняття та ознаки громадянського суспільства

Більш конкретно ознайомитися з громадянським суспіль­ством, його особливостями та характерними рисами дозволить формулювання його поняття та визначення суттєвих ознак.

У філософській, політологічній та правовій науці пропо­нується чимало визначень поняття «громадянське суспільство», які наголошують на тих чи інших важливих його аспектах. На пер­ший план можуть виступати такі його сутнісні риси, як «су­купність індивідів», «неодержавлені суспільні відносини», «ре­алізація прав та свобод людини» тощо. Ці підходи є виправданими з точки зору тих конкретних завдань, які стоять перед досліджен­ням громадянського суспільства в межах різних соціальних дис­циплін. Однак при дослідженні громадянського суспільства в кон­тексті юридичної проблематики найбільш обґрунтованим буде наголошування на інституціональній його характеристиці.

Отже, громадянське суспільство — це сукупність громад­ських інститутів, які сформовані на добровільних засадах, діють на самоврядних засадах у межах Конституції та законів, за посередництвом яких індивіди вільно реалізують свої основні

природні права і свободи.

Розглянемо суттєві ознаки громадянського суспільства. Громадянське суспільство, його інститути обумовлені без­посередніми життєвими потребами та інтересами людей.

Автономний індивід з його потребами та інтересами є антро­пологічним виміром, активним чинником як формування окремих інституцій громадянського суспільства, так і його функціонуван­ня як цілісної системи суспільних відносин, заснованих на при­ватних інтересах. Життя, свобода, безпека особистості, приватна власність є елементарними потребами існування людини і грома­дянина, які роблять можливим її цивілізоване спілкування з іншими людьми, визначають соціальні форми життєдіяльності, а тому й становлять основні цінності громадянського суспільства.

Індивід, сукупність індивідів, насамперед тих, які належать до «середнього класу», становлять якісну характеристику виник­нення, функціонування та розвитку громадянського суспільства. Саме на фундаменті своїх особистих інтересів, їх єдності та спільних проблем, що постають на шляху їх здійснення, індивіди утворюють ті чи інші громадські об'єднання.

Громадянське суспільство відображає встановлення елемен­тарного соціального зв'язку між індивідами.

Звичайно, спільне існування людей неможливе без того, щоб вони вступали у взаємини між собою. Виникнення найпростіших соціальних взаємин між окремими індивідами є характерною ознакою такої первинної соціальної форми спілкування людей, якою є громадянське суспільство. Саме в цій формі спілкування, своєрідній першоклітині суспільства, закладені прототипи усіх можливих більш складних соціальних взаємин, в тому числі — політичних відносин. Стосунки громадянського суспільства ста­новлять фундамент як соціальної, так і державної організації. Вони опосередковують глибинні пласти життєдіяльності як ок­ремо взятого індивіда, так і суспільства й держави в цілому. Та­ким чином, становлення громадянського суспільства відображає історичний перехід людей від їх природного стану, ізольованого існування в напрямку до цивілізованих форм соціального спілкування.

У свою чергу держава як система публічних відносин в загаль­нонаціональному масштабі виступає відносно відокремленою від елементарних міжлюдських стосунків, а тому й більш віддаленою від індивіда, вторинною, складнішою формою соціальної інтег­рації, яка отримує внаслідок цього не тільки додаткові ресурси владного впливу на суспільні відносини, але й певні можливості для узурпації владних повноважень.

Громадянське суспільство охоплює відносно виокремлену су­купність суспільних відносини.

До таких відносин належать передусім сімейні, релігійні, еко­номічні, етнічні, політичні та деякі інші. Особливе місце серед взаємин громадянського суспільства посідають політичні відно­сини, які опосередковують процеси формування загально­національних пріоритетів суспільства (первинні політичні відно­сини). На відміну від централізованої системи державно-владних відносин стосунки в межах громадянського суспільства склада­ються як горизонтальні, на засадах координації, і залежать від прояву особистої ініціативи. Тому ці стосунки функціонують у вигляді правових, насамперед приватноправових відносин зі всіма їхніми атрибутами — свободою договору, формальною рівністю сторін тощо.

Дата добавления: 2015-05-10