РОЗДІЛ IV 3 страница

Громадянське суспільство є сукупністю соціальних відно­син, де здійснюються основні права людин — на життя, свобо­ду, безпеку, власність.

На теренах громадянського суспільства людина виступає вже не тільки як абстрактний індивід, пасивний об'єкт владних відно-56

ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО, ПОЛІТИЧНА СИСТЕМА 1 ДЕРЖАНА

син, а й як суб'єкт права, активний носій певних, визначених юри­дичними нормами прав і свобод. За умов демократичної правової державності потреби та інтереси індивіда, його соціальні запити та боління знаходять своє предметне втілення і юридичне оформ­лення в певних юридичних домаганнях у вигляді прав і свобод лю­дини і громадянина, насамперед в основних правах — прав на життя, свободу, безпеку, власність.

Людина володіє, користується та розпоряджається майном, є членом трудового колективу, створює сім'ю, задовольняє куль­турні та духовні потреби в межах взаємин та інститутів грома­дянського суспільства, в яких держава в особі своїх державно-владних атрибутів присутня лише потенційно як гарантія їх ви­знання, охорони та захисту. Коли ж за певних конкретних обставин виникають конфліктні ситуації, які перешкоджають безпосередньому здійсненню основних прав і свобод людини, нормальному ходу реалізації права, з'являється необхідність ре­ального втручання з боку держави, примусового здійснення пра­вових норм, практичного застосування примусових заходів для охорони та захисту прав і свобод людини.

Громадянське суспільство опредмечується у відповідних гро­мадських інститутах, має власний устрій, зовнішню форму свого існування у вигляді різноманітних за своїм конкретним спрямуванням об'єднань індивідів.

Серед цих інститутів — сім'я, церква, приватні чи колективні підприємства, комерційні організації, об'єднання за інтересами, профспілки, органи громадської самодіяльності, громадські ор­ганізації, політичні партії, недержавні засоби масової інфор­мації. Головною ознакою цих інститутів є те, що вони утворюють­ся не державою, а самими індивідами, і тому їх реальне функціо­нування є показником громадянської зрілості суспільства, усвідомлення ним своїх власних потреб, рівня його самосвідо­мості. Саме від ефективності функціонування інститутів грома­дянського суспільства залежить авторитет та реальні можливості впливу громадської думки на державно-владні інститути.

Серед інститутів громадянського суспільства слід виокремити політичні партії та рухи, оскільки вони виступають своєрідною «перехідною ланкою» від потреб і інтересів громадянського суспільства, які від того набувають значення політичних пріори­тетів, до власне організації і здійснення державної влади. З одного боку, діяльність політичних партій спрямована на сферу грома­дянського суспільства, звідки акумулюються політичні настрої та

РОЗДІЛ IV

сподівання населення, а з іншого — на здобуття державної влади і важелів управління в загальнонаціональному масштабі для здій­снення політичних настанов та програм, що стосується відтепер безпосередньо проблематики функціонування політичної системи. Громадянське суспільство, його окремі інститути форму­ються і функціонують на засадах самоврядування.

Індивіди безпосередньо або через утворені ними органи вирішують питання своєї життєдіяльності — добровільно форму­ють певні інститути для колективного задоволення своїх потреб та інтересів, створюють для себе правила поведінки у формі соціаль­них, насамперед правових норм, якими керуються у своїй діяль­ності, самостійно приймають спільні рішення і самі їх виконують. Самоврядність забезпечується гарантованою правовими нормами можливістю виявлення ініціативи, активної поведінки, правом на прийняття найбільш оптимального з точки зору інтересів індивідів та їх об'єднань рішення. Загальновизнаним вважається принцип, згідно з яким самоврядні інститути громадянського суспільства повинні діяти в межах Конституції та законів.

Відносини громадянського суспільства регулюються правом на засадах унормування свободи та рівності учасників громад­ського спілкування.

Відносини громадянського суспільства за своїм визначенням мають бути вільними від безпосереднього управлінського втру­чання з боку владних інститутів держави, а тому й регулюються правом, яке передбачає формально визначені межі свободи по­ведінки¹ учасників громадянського спілкування, гарантує їм можливість діяти під власну відповідальність і на власний ризик. Тому нормативна структура громадянського суспільства висту­пає як результат впорядкування на основі правових норм, насам­перед як його правовий устрій.

У цьому плані сам термін «громадянське суспільство» є не до­сить вдалим, оскільки передбачає учасником громадянського спілкування громадянина, а поняття «громадянин», як відомо, співвідноситься з державою, оскільки під громадянством ро­зуміють членство в державі, постійний не тільки правовий, але й політичний зв'язок між державою та індівидом. Тому, звісно, громадянин є передусім суб'єктом відносин з державою. Сфера соціального спілкування, яка охоплює саме громадські стосунки

а. - М.: НОРМА -

' Див.: Нерсесянц В. С. Общая теория права и тосу дч ИНФРА, 1999. -С. 53-69.

ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО, ПОЛІТИЧНА СИСТЕМА І ДЕРЖАВА

та самоврядні інститути, на відміну від політичних відносин, з точки зору суто юридичних критеріїв ближча до суспільства, по­будованого на цивільних (цивільно-правових) засадах, через те що стосунки, які воно охоплює, регулюються цивільно-правовим методом, нормами приватного, насамперед цивільного права.

§ 3. Поняття та структура політичної системи суспільства

Основним при розгляді політичних проблем є поняття політи­ки, яке має відповідати суворим критеріям наукового підходу до складної проблематики політичної життєдіяльності суспільства, висвітлення якої слід чітко скорегувати в напрямку пріоритету гуманітарних загальнолюдських цінностей.

Тривалий час у вітчизняній політичній та юридичній літера­турі панувало спрощене розуміння сутності політики та політич­них відносин, яке зводило їх лише до боротьби класів та пануван­ня класової волі. Це було зумовлено об'єктивними та суб'єктив­ними чинниками, серед яких слід відзначити міфологізацію політичної ідеології, неструктурованість політичних інтересів, непрозорість політичного процесу, нерозвиненість масової політичної свідомості тощо.

Різноманітність і суперечливість політичних інтересів окре­мих соціальних груп, класів, етносів може привести за умов ак­центування на розбіжностях до відкритої конфронтації, до взаємного їх знищення, проте ці інтереси шляхом демократично­го дискурсу можуть бути спрямованими до компромісної точки зору на ґрунті спільних потреб суспільства, загальновизнаних

людських цінностей.

Отже, політику слід розглядати як суспільну діяльність, зміст якої становлять організація, регулювання та контроль відносин між людьми, соціальними групами з точки зору загально значу­щих для суспільства тенденцій. Тому головним у політиці є участь в управлінні державою, прагнення до оволодіння державною вла­дою як організацією, що здатна використовувати ресурс суспільства в загальнонаціональному масштабі.

Результатом застосування системної методології до вивчення політичних явищ став розгляд політики як системного утворення, що характеризується цілісністю, виконує певні функції, має ви­значену структуру, складається з відповідних елементів. Усі ці пізнавальні конструкції знайшли своє відображення в теорії

РОЗДІЛ IV

політичної системи суспільства, яка посідає одне з провідних місць у вітчизняній політології, має значний методологічний по­тенціал для суміжних галузей соціальної науки.

З огляду на тематику 'державознавства провідною при висвітленні питання про політичну систему стає теза про те, що в сучасному демократичному суспільстві держава, яка є стрижне­вим суб'єктом відносин політичної влади, не повинна претендува­ти на монополію у вирішенні проблем політичного розвитку країни. Проголошення політичної багатоманітності однією із за­сад державного устрою, функціонування та розвитку сучасної державності (ст. 15 Конституції України) означає визнання ак­тивної ролі політичних партій у суспільстві, коли загальні на­прямки соціального розвитку акумулюються і формуються пере­дусім у площині інтересів громадянського суспільства на засадах вільної конкуренції політичних поглядів та програм.

Можливим є формулювання різних понять політичної систе­ми суспільства, кожне з яких має своє пізнавальне значення. Принаймні одне з них охоплює сукупність політичних явищ на терені певної країни, відображає різні за своїм конкретним змістом рівні політичної життєдіяльності суспільства.

З цієї точки зору вирізняють такі елементи політичної систе­ми:

1) суб'єкти політики (людина, соціальні групи та утворення);

2) політичні інститути (держава як інститут, політичні партії
та рухи), які відбивають інтереси суб'єктів політики, становлять
разом політичну організацію суспільства;

3) політичні відносини, які складаються між структурними
елементами політичної системи;

4) політичні норми, за допомогою яких регулюється політичне
життя суспільства;

5) політичну свідомість, яка відображає ідеологічне та психологічне становлення до політики;

6) політичну діяльність як сукупність певних дій та вчинків її
учасників.

Таке поняття політичної системи суспільства слід оцінювати як гранично широке і тому придатне передусім для соціально-філософського дослідження чи галузі знань, що спеціально при­свячена вивченню політики з різних її боків — політології. На цьо­му рівні поняття політичної системи співвідноситься з поняттям суспільства, тематика політичної системи розглядається в за­гальному контексті суспільно-політичної проблематики. Так, у 60

ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО, ПОЛІТИЧНА СИСТЕМА І ДЕРЖАВА

політичній системі суспільства з цієї точки зору можна вирізнити два суттєвих аспекти, без яких неможливо уявити складний ме­ханізм функціонування політичної влади за умов функціонуван­ня демократичних принципів: здійснення програмних настанов партією, яка перемогла на виборах і завоювала більшість у парла­менті та уряді, і діяльність політичних сил, які перебувають в опо­зиції.

Теорію держави та права, предмет якої становлять інституціональні елементи державно-правової організації суспільства, цікавить передусім вузьке поняття політичної системи, що з огля­ду на попереднє розуміння виокремлює її інституціональний ас­пект і саме тому його можна назвати політичною організацією суспільства. Не менш важливою з цього погляду є і те, що інституціональне визначення політичної системи корелює до наведе­ного вище інституціонального поняття громадянського суспільства в контексті загальної проблематики організації життєдіяльності суспільства.

Таким чином, під політичною системою суспільства (політич­ною організацією) розуміють узяті разом і у взаємодії державу як інститут управління та інші політичні організації, які беруть участь у формування і здійсненні політичної влади.

З точки зору запропонованого вузького розуміння можна вирізнити такі елементи політичної системи суспільства:

1) держава в її інституціональному аспекті як орган (система
органів) здійснення політичної влади та управління в загально­
національному вимірі;

2) політичні партії, які акумулюють політичні настрої населення, виробляють програми загальнонаціонального розвитку, беруть
участь у виборах і діяльності представницьких органів влади;

3) об'єднання (блоки) політичних партій та політичні рухи.

Слід зауважити, що досить часто до складу політичної систе­ми в її вузькому значенні відносять такі організації, які повинні з принципових міркувань перебувати за межами безпосередніх відносин політичної влади, — церкву, професійні спілки, трудові колективи підприємств, жіночі та молодіжні організації і т. ін., що, з одного боку, свідчить про недостатню визначеність та структуро­ваність існуючих політичних інтересів у суспільстві, а з іншого — містить теоретичне обґрунтування можливості одержавлення на­званих інститутів, які за звичайних умов перебувають на рівні відносин громадянського суспільства. У практичному вимірі охоплення державно-владним впливом різноманітних видів

РОЗДІЛ IV

суспільних відносин, які за своєю сутністю не є політичними, про­вокує невиправдане розширення меж застосування примусових заходів, тоталітаризації держави, коли вона зможе набути нової якості, перетворитися на всеохоплюючу (тоталітарну).

На користь саме такого нового бачення питання про відносини між цими утвореннями і політичними інститутами свідчить аналіз тенденцій розвитку виборчого законодавства та законів, які регу­люють статус і діяльність різних неполітичних об'єднань грома­дян — громадських і релігійних організацій, профспілок, виключа­ючи можливість їх безпосередньої участі в політичній діяльності.

§ 4. Партії в політичній системі

суспільства: правове регулювання статусу та діяльності

Історично політичні партії складалися як об'єднані спільним інтересом групи людей, організації прихильників певних поглядів на шляхи розвитку суспільства і держави, діяльність яких безпо­середньо була спрямована на завоювання державної влади. Про­образи сучасних політичних партій сформувалися ще за антич­них часів — у Стародавній Греції та в Римі.

Політична партія — це об'єднання прихильників певної за­гальнонаціональної програми суспільного розвитку, яке утво­рюється для участі у виробленні та здійсненні державної політи­ки, виборах органів влади, представництва в їх складі.

Єдиним інтересом політичної партії є політичний інтерес, опредмечений в її політичній активності. Політична партія є різновидом об'єднань громадян, яке створюється спеціально для участі в політичній діяльності, що й відрізняє її від інших об'єд­нань громадян (громадських організацій, об'єднань за інтересами, професійних спілок, релігійних організацій, трудових колективів), котрі формуються для здійснення будь-яких інших, але — і це ос­новне — неолітичних інтересів і тому не можуть і не повинні бу­ти суб'єктами політичної системи.

Роль політичних партій у політичній системі сучасного суспільства полягає в тому, що вони являють собою первинні політичні інститути, знаходяться серед пересічних громадян, є своєрідними посередниками між народом, який реалізує за їх до­помогою повноваження єдиного джерела влади, і державою як спеціально створеним та відносно відокремленим інститутом публічної влади в загальнонаціональному масштабі.

ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО, ПОЛІТИЧНА СИСТЕМА /ДЕРЖАВА

Політичні партії за умов демократичного політичного режи­му виконують такі функції:

1) виявлення та акумуляції політичних настроїв;

2) представництва політичних інтересів різних соціальних груп;

3) формування політичних програм щодо можливих напрям­ків розвитку суспільства та держави;

4) забезпечення конкуренції політичних поглядів;

5) підготовки кадрів для політичної діяльності;

6) реалізації політичних програм через загальнонаціональні
інститути влади та управління (у разі перемоги на виборах);

7) політичного опонування (у разі поразки на виборах).

Політичні партії є невід'ємним складовим елементом демо­кратії, заснованої на засадах політичного плюралізму, непоруш­ності прав та свобод людини і громадянина, насамперед — га­рантій політичної свободи. Особлива роль політичних партій у політичній системі сучасних економічно розвинених країн приво­дить до того, що сама сутність цих політичних систем часто ви­значається зарубіжними політологами як «правління політичних партій» або як «партійна демократія».

Непересічна роль політичних партій в організації та здійсненні політичної влади передбачає порівняно з іншими вида­ми об'єднань громадян певні особливості правового регулювання їх становища та діяльності, а саме:

особливі умови участі в політичних партіях, членами яких мо­жуть бути лише громадяни країни, які пов'язані з державою єди­ним політичним інтересом, спільною політичною долею;

певні законодавчі обмеження щодо можливості їх антиконституційної діяльності;

спеціальні правила та процедури легалізації політичних пар­тій (в Україні — політичні партії офіційно визнаються шляхом їх реєстрації в Міністерстві юстиції України);

вимоги щодо прозорості політичних партій для суспільства і держави, їх функціонування на демократичних засадах — доб­ровільності, гласності, підконтрольності, відповідальності, за­конності;

вимоги щодо несуперечливості статуту та програм партій, які

не повинні суперечити чинному законодавству;

гарантії щодо невтручання з боку держави, зокрема примусо­вого розпуску політичних партій, який допускається тільки на за­конних підставах і за особливою процедурою (в Україні — за рішенням судових органів);

фінансову підтримку з боку держави.63

РОЗАІЛ IV

У багатьох країнах розвиненої демократії основи правового положення і діяльності політичних партій установлюються Кон­ституцією, детально регламентуються окремими законами про політичні партії. Використовується також і інший варіант, коли правовий статус політичної партії регулюється конституційними положеннями та загальними нормами щодо організації та діяль­ності громадських об'єднань, одним із видів яких вважаються політичні партії. В Україні нещодавно був прийнятий окремий за­кон «Про політичні партії», який став комплексним нормативно-правовим актом, що регламентує різні сторони організації та функціонування політичних партій.

За своїм ідеологічним спрямуванням партії можуть бути: ліберальними, соціалістичними, демократичними, національно-демократичними, соціал-демократичними, консервативними, клерикальними (християнськими) тощо. В деяких країнах зако­ном забороняється організація і діяльність радикальних полі­тичних партій, які закликають до насильницького повалення конституційного ладу, розпалюють релігійну, расову, націо­нальну ворожнечу, порушують загальновизнані права і свободи людини.

Політичні системи сучасних західних демократій вибудову­ються таким чином, що вони функціонують, як правило, у дво- чи трипартійному режимі, коли найвпливовіші партії або партійні блоки змінюють одне одного біля керма державної влади та управління. Законодавство може підтримувати і стимулювати та­кий порядок зміни партій шляхом встановлення певних відсотко­вих бар'єрів, що створює для партій, які набрали незначну кількість голосів на виборах, перешкоди щодо можливостей партійного представництва в парламенті.

Для участі в тих чи інших політичних акціях і передусім у ви­борчих кампаніях політичні партії, щоб збільшити можливості свого впливу, можуть об'єднуватися в блоки. Політичні рухи можна охарактеризувати як більш масові порівняно з партіями, але менш організовані політичні об'єднання громадян, які ство­рюються для об'єднання зусиль щодо вирішення найгостріших конкретних політичних питань і можуть не мати фіксованого членства, чітко визначеного статуту та політичної програми. Діяльність політичного руху має, як правило, тимчасовий харак­тер і завершується при досягненні конкретної мети, для якої він був створений, або його розпадом, або перетворенням на одну чи кілька політичних партій.

ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО, ПОЛІТИЧНА СИСТЕМА 1 ДЕРЖАВА

......

§ 5. Місце держави в політичній системі суспільства

При розгляді проблематики політичної системи суспільства з позицій державно-правової науки слід, однак, чітко визначитися стосовно того, що саме держава як орган влади та управління в масштабі всього суспільства виступає її стрижневим елементом,

ядром.

Саме навколо державної влади як концентрованого втілення політики в загальнонаціональному вимірі формуються інтереси інших політичних інститутів, точиться боротьба політичних партій за те, щоб здобути важелі державного управління. У самій державності з точки зору реалізації політичних інтересів та про­грам провідними виступають такі державні інститути, як парла­мент та уряд. Депутати парламенту та члени уряду, яких приво­дить на посади політична партія, що перемогла на виборах, посідають у цих органах так звані політичні посади і тому кваліфікуються як політичні службовці.

Особливий статус держави в політичній системі суспільства обумовлений тим, що саме держава на відміну від політичних партій, блоків політичних партій та рухів:

1) об'єднує все населення країни на умовах особливого член­ства в державі, своєрідної належності до держави, що пов'язана з фактом постійного проживання на її території, або набуття такої специфічної ознаки, як громадянство чи підданство. Це дає мож­ливість кваліфікувати державну владу як найбільш ефективний засіб мобілізації зусиль всіх членів суспільства, дозволяє державі на відміну від політичних партій використовувати найвагоміші ресурси суспільства, насамперед — адміністративний ресурс, для вирішення тих чи інших актуальних проблем;

2) виступає як усередині країни, так і за її межами від імені і за уповноваженням народу як єдиного законного представника на­родного (національного) суверенітету. Жодна політична партія чи. політичний рух не мають таких виняткових повноважень, не можуть виступати від імені народу, оскільки представляють інте­реси лише його певної частини. У міжнародних відносинах це дозволяє державі уособлювати народ, бути персональним членом міждержавного політичного спілкування, суб'єктом міжнарод­ного права, заключати від свого імені міжнародні договори, вхо­дити до складу міжнародних організацій.

РОЗДІЛ IV

3) являє собою єдину форму політичної організації населення,
яка відбиває і реалізує загальнонаціональну волю, що інтегрується
на основі інтересів громадян, соціальних груп та верств населення
за посередництвом інститутів громадянського суспільства, зв'язує
в одне ціле як політичну систему суспільства, так і все суспільство в
цілому. В цьому розумінні держава виступає ознакою, атрибутом
сучасного суспільства, яке здатне усвідомлювати свою ідентичність, виокремлювати власні актуальні проблеми і вирішувати
їх солідарними зусиллями всіх своїх громадян;

4) державна влада як найбільш суттєва ознака державної ор­ганізації має таку політико-правову властивість, як суверенність,
що дає можливість визнавати державну владу верховною над
проявами інших форм публічної влади всередині країни, що тягне
за собою право визнавати недійсними будь-які протизаконні
рішення інших суб'єктів політичної системи, та незалежною у
міждержавних стосунках;

5) видає загальнообов'язкові правила поведінки, насамперед у
формі законів, а також інших нормативно-правових актів, доводить їх до реалізації. Звичайно, політичні партії також можуть
приймати свої акти-статути, програми, поточні рішення, але ці
документи мають лише внутрішнє значення, поширюються тільки
серед їх членів, доводяться до реалізації організаційними засобами партії та виховною роботою;

6) має постійний професійний апарат для здійснення управління суспільством, у якому працюють спеціально підготовлені для
такої діяльності кадри — державні службовці. Для їх професійно­
го навчання та підготовки функціонує розгалужена система підготовки та підвищення кваліфікації працівників державного апара­ту. Статус державних службовців і питання проходження ними
служби в державних органах регулюються спеціальним законодавством;

7) володіє монополією на легальне застосування насилля, яке
здійснюється за допомогою збройних сил та інших «матеріальних
придатків влади» — установ для утримання засуджених тощо. На
цю обставину яскраво вказував відомий німецький соціолог XX
століття М. Вебер, який зазначав, що не може існувати соціологічного визначення держави через її функції чи напрями діяль­ності, оскільки вона може займатися різноманітною діяльністю відповідно до обставин, що склалися в конкретно-історичній ситу­ації, але завжди за будь-яких обставин і в будь-які часи держава
володіє монополією на насилля, застосування примусових заходів.

ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО, ПОЛІТИЧНА СИСТЕМА 1 ДЕРЖАКА

Тому жодна політична партія не може претендувати на ство­рення власних збройних формувань, застосовувати до своїх членів чи інших осіб заходи примусового характеру. Зокрема, присвоєння політичними партіями чи іншими об'єднаннями гро­мадян повноважень на утворення воєнізованих формувань забо­роняється Конституцією України 1996 року і переслідується за­коном.

Розділ V

11 ФУНКЦІЇ ДЕРЖАВИ

І § 1. Поняття функцій держави

З самого початку свого виникнення держава, як політична форма людського соціуму, виступає суб'єктом управління суспільними справами. її управлінське (функціональне) призна­чення полягає в тому, що, здійснюючи вплив на суспільні процеси в різних сферах життя, вона долає суперечності між інтересами різних соціальних груп і таким чином забезпечує нормальний розвиток суспільства. Цей вплив здійснюється завдяки різним ви­дам діяльності держави, основні з яких у теорії держави і права мають назву функцій.

Отже, функції держави — це основні напрямки її діяльності, які виражають її сутність і соціальне призначення в галузі управ­ління справами суспільства. Вираження у функціях держави її.сутності — найбільш глибинного і усталеного в ній — показує, за­ради чого вона існує, інтересам яких соціальних груп, політичних сил служить. З'ясувати це означає встановити, якою мірою її во­ля і зусилля спрямовані на задоволення потреб і інтересів усього суспільства, а якою — певної панівної еліти.

Відображення у функціях держави її соціального призначен­ня є проявом їх обумовленості потребами розвитку суспільства. Держава існує заради здійснення певних функцій, у цьому поля­гає її соціальне призначення. Вади в їх виконанні ведуть до ви­никнення негативних наслідків у суспільному житті.

Кожна функція держави має свій зміст і об'єкти впливу.

Зміст становить множина однорідних доцільних постійних дій, через які держава здійснює вплив на конкретні сфери суспільного життя і через які розкривається її соціальне призна­чення. З'ясування змісту функцій дає відповідь на питання: що робить держава; які цілі переслідує; які завдання вирішує вона на певному етапі її розвитку. В сукупності функції дають уявлення про державу з точки зору її динаміки, тобто як вона живе, діє, розвивається, змінюється.

Об'єктом функції є певна сфера суспільних відносин (еко­номіка, політика, культура та ін.), на яку спрямований державний вплив. Об'єкт є критерієм розмежування функцій держави.

Функціям держави притаманна низка ознак.

ФУНКЦІЇ ДЕРЖАВИ

1. Вони є основними соціально значущими напрямками її внутрішньої або зовнішньої діяльності. Поняття «основний на­прямок діяльності* дозволяє виокремити функції із множини ^ч різних проявів державної діяльності як найбільш широкі і за­гальні за обсягом. Функціями визнаються такі напрямки діяль­ності, які мають своїм об'єктом широке коло схожих суспільних відносин в окремих сферах соціального життя (політика, еко­номіка, культура, соціальна сфера, екологія та ін.); є комплексни­ми за своїм змістом і структурою; являють собою один із вирі­шальних напрямків впливу держави на суспільні відносини всере­дині країни або за її межами; здійснюються всіма або багатьма ланками державного апарату.

2. У функціях держави знаходить свій вираз і конкретизацію
її історична сутність і соціальне призначення. Зміна сутності й
соціального призначення закономірно відбиваються на змісті її
діяльності, оскільки функції є найбільш «чутливими» до сутнісних змін.

3. У функціях держави різних типів проявляються й об'єктивізуються притаманні їм особливості й закономірності розвитку,
динаміка соціально-економічних, політичних і духовних перетворень у житті суспільства. Зокрема, саме цим обумовлюється зміна
функцій сучасної української держави, які кардинально модифіковані порівняно з попередніми періодами їх розвитку в

складі Союзу РСР.

4._Функції держави — це стійка, усталена предметна діяль­ність, що означає їх постійний характер на довгому періоді існу­вання держави.

5. Реалізація функцій здійснюється притаманними їм метода­ми і в притаманних їм формах залежно від змісту окремих функцій, конкретики завдань, які вирішуються державою на пев­них етапах розвитку суспільства. Характерним для форм і ме­тодів здійснення функцій держави є їх здатність змінюватися, тоді як головні напрямки діяльності держави залишаються постійними. Так, наприклад, нині на зміну командно-адміністра­тивним методам здійснення економічної функції в Україні при­йшли методи опосередкованого, м'якого впливу на економіку.

6. Функції держави характеризуються спадкоємністю, яка обумовлюється тим, що вони піддаються могутньому впливу ет­нокультурних пластів життя суспільства — національних, тери­торіальних особливостей, традицій тощо. Тому новий тип держа­ви, який з'являється в розвитку конкретного державного ор-

РОЗДІЛ V

ФУНКЦІЇ ДЕРЖАВИ

Дата добавления: 2015-05-10