КАТЕГОРИИ: Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748) |
Передумови формуванняідеї прав людини
та громадянина' Не викликає сумнівів той факт, що людина має певні права та обов'язки в суспільстві. Очевидно й те, що не може існувати суспільства, в якому б його члени були позбавлені будь-яких соціально визнаних можливостей діяти, володіти, решгізовува-ти свої інтереси, користуватися певними соціальними благами тощо. Права — це визнані суспільством і забезпечені всією системою суспільного життя форми та способи людської самореа-лізації: те, що існує як усталені, незаперечні й загальновизнані можливості для людини вчиняти так чи інакше. Як слушно зазначав Й. Фіхте, про права можна говорити лише настільки, наскільки люди усвідомлюють себе у взаємних відносинах один з одним2. У кожному з прав міститься визначення того, щодо чого будь-яка людина — учасник суспільства — може робити вибір, покладаючись цілковито на власний розсуд і керуючись У параграфі використано матеріали М. Л. Зайчковського — заступника начальника факультету заочного навчання НАВСУ. Фихте И. Г. К вечному миру // Трактаты о вечном мире. -"ML: Изд-во соц.-эк. лит-ры, 1963. - С. 196. -9- винятково своею волею, яка у межах цього вибору не підзвітна ні перед ким, а відтак — вільна. Наприклад, право власності передбачає, що людина може будь-яким чином розпорядитися річчю, що їй належить. Вона може її продати, обміняти, подарувати, зламати, сховати від усіх, покинути тощо. Право виборця означає, що він лииіе на свій розсуд вирішує, кому віддати свій голос — тобто хто репрезентуватиме його волю у загальнополітичному житті, хто у парламенті чи в інших представницьких органах влади промовлятиме і діятиме від його імені. Отже, для людини її права видаються зрозумілими й очевидними. Однак як у культурно-історичному, так і в суто юридичному плані тут маємо не очевидність, а проблему, що її людство розв'язує протягом всієї своєї історії. Річ у тім, що права, які та чи інша особа має у суспільстві, у більшості історично^ знаних політико-правових систем належать їй не безумовно, а лише завдяки належності до тієї чи іншої соціальної групи. Права людини чітко відповідають її соціальному статусу, тобто тому місцю у соціальній системі, яке вона займає. У цьому разі її права — це не права власне особистості, а права спільноти, до якої вона належить. Як тільки особа перестає належати до соціальної спільноти, що займає певне місце у структурі суспільства, вона разом з тим втрачає комплекс прав і соціальних можливостей, властивих спільноті.
Соціальна динаміка у перших цивілізованих суспільствах (архаїчна доба) створювалася взаємовідносинами соціальних спільнот, а не соціальним самоствердженням особистостей. Глибока залежність особи від соціальної групи, до складу якої вона входила, зумовлювалася специфічним характером соціальних спільнот, що складали суспільство за часів архаїки. Ці спільноти були не соціальними класами, не майновими розшаруваннями суспільства, а являли собою усталені суспільні стани. Особливістю суспільного стану є висока ступінь його закритості. Зазвичай станова приналежність визначається вже самим фактом народження: хто народжується у сім'ї селян, стає селянином, хто народився у сім'ї державного чиновника, стане чиновником. Перехід з одного стану до іншого дуже важкий, загалом малоймовірний і потребує, зазвичай, виняткових - 10- обставин. Ця констатація, вірна щодо станів у ранніх державах, стає майже незаперечною щодо кланового суспільства, як-от індійське. Кланова організація суспільства доводить само-замкненість і закритість стану до граничної межі. І хто народився кшатрієм чи шудрою, так і помре кшатрієм чи шудрою, якими б не були його особисті якості, сили, здібності. Обсяг і зміст прав, якими він володітиме, визначатиметься винятково соціальним статусом стану, до якого він належить.
Отже, носієм прав у більшості історично знаних суспільств є не особистість, а соціальна спільнота, представлена власне станом, корпорацією, кланом тощо. За такої умови права належать не людській особі, а соціальній ролі, що відображає положення конкретної людини у суспільстві. Кожен отримує сукупність прав лише завдяки своєму місцю у соціумі, тобто у системі соціальних відносин. Наочним прикладом цього є відомі «германські правди» — первинні законодавства германських племен, які утворили свої держави («варварські королівства») на уламках Західної Римської імперії. Наприклад, «Правда франків» встановлювала: «Хто позбавить життя людину-фран-ка, повинен уплатити 600 солідів. Хто позбавить життя вільну людину, повинен уплатити 200 солідів. Хто позбавить життя лита, повинен уплатити 100 солідів. Хто позбавить життя раба, повинен уплатити 50 солідів»5. За один й той самий злочин встановлювалася різна міра покарання залежно від соціального статусу жертви, що унаочнює глибоку різницю їх правових можливостей. Зрозуміло, що дворянин за умов феодального суспільства мав значно більший обсяг і набір прав, ніж селянин або ремісник. Майстер середньовічного цеху мав права та привілеї, на які годі було сподіватися не лише селянину, а й підмайстру. Права єпископа передбачали можливості, яких позбавлені були священики нижчого рангу і на які навіть не думав зазіхати мирянин — хоч би це був сам король. У цих прикладах бачимо цілу низку соціальних ролей — дворянина, цехового майстра, селянина, єпископа тощо. З кожною пов'язані певні права, що стають надбанням тієї особи, котра обіймає ту чи іншу посаду, Опыт тысячелетия. - М., 1956. - С. 119. -11- займає те чи інше місце у суспільстві. Всі разом соціальні ролі утворюють суспільний лад, систему місць у соціальній ієрархії, за кожним з яких закріплений відповідний набір прав. Тому можна казати, що суб'єктом прав у ієрархізованому соціумі є не власне особа — конкретний людський індивід як такий, — а та чи інша соціальна роль, або, інакше кажучи., соціальний персонаж.
Соціальна диференційованість і нерівноцінність прав закріплюється не лише у системі позитивного права, а передусім вкорінена у відносинах людини і держави, держави і суспільства. Саме держава, як носій і уособлення всієї повноти легітимної влади, стає гарантом і розпорядником системи нерівноцінних прав, що належать різним соціальним спільнотам. Державний лад — режим функціонування, виявлення, застосування влади — складає, образно кажучи, систему координат, в якій повсякчас відтворюються різноманітні соціальні персонажі, що.є носіями комплексів відмінних один від одного прав. Тому було б помилкою. зводити обсяг і зміст прав, котрими володіє той чи інший член суспільства, до визначених законодавством. По-перше, самі законодавства як нормотворчі регулятивні системи у різці епохи були різними. Поруч із державно встановленою законодавчою нормою завжди діяло звичаєве право, сила традиції. Кодекс загальнодержавних законів, постать судді, відмінного від володаря і незалежного від нього, — це досить пізнє історичне явище. Якщо звернутися до життя середньовічної Європи, ми не побачимо якогось універсального законодавства, що є рівним і незмінним чином застосовується на території певної країни. Власне, і поняття країни за тих часів було досить умовним, більш культурним, аніж політичним. Підкреслюючи цю особливість середньовічного світу, відомий медієвіст А. Я. Гуревич писав: «[Середньовічна] держава не централізована і не уніфікована, в ній немає впорядкованої адміністрації. Єдність держави тією мірою, в якій вона все ж існувала, втілювалася в особі правителя»1. Всезагальним принципом законодавства за Середньовіччя був принцип феодального імунітету, яким визначалася належ- 1 Гуревич А. Я. Категории средневековой культуры. - М„ 1984. - С. 193. -12- ність феодалу всієї повноти влади у його володіннях. Середньовічне право — це складний симбіоз звичаєвого права, договірних відносин між володарем і підданими, волі феодала, станових -привілеїв, канонічного права і розподілу повноважень відповідно до системи васалітету. За цих умов законодавство неможливо уявити як кодекс взаємопов'язаних і письмово викладених норм, до яких міг би апелювати кожний суб'єкт Права. •
По-друге, будь-яке законодавство є системою норм, що передбачають дію правоохоронної і праворегулятивної волі. Тобто кожна законодавча норма залишає певний інтервал, певний люфт для дії волі гаранта права. Саме ця воля трактує конкретні вчинки та дії як правочинні або злочинні, саме вона притягує до відповідальності, їй належить кінцеве визначення покарання чи право помилування. Зазвичай такою волею є воля правителя, володаря чи його представника — тобто воля носія влади. Вона тим більш значуща, що у середньовічному суспільстві воля володаря є одночасно джерелом права. Йому належить не лише право судити, а й право встановлювати норми, відповідно до яких людські дії кваліфікуються як право-чинні або злочинні. Відтак суд такого володаря водночас є і своєрідним законотворенням — здійснюючи суд, він встановлює певні правові критерії кваліфікації дій і підтверджує певні правові норми або змінює їх. Слід зазначити, що права володаря так само мало персональні, як і права селянина або ремісника. Його права та привілеї є правами і привілеями його соціального положення і, врешті решт, тієї соціальної спільноти, еліти, до якої він належить. Воля володаря як джерело правовстановлень — не виняткові повноваження особистості, сваволя конкретної індивідуальності, а реалізація особливого права, яким Бог надшив володарів. І в цьому випадку, коли діє начебто особиста воля правителя, ми маємо виконання певної загальної соціальної ролі, цілком імперсональної, а не свавілля особистості. Особливістю прав, що має той чи інший соціальний персонаж в ієрархічному суспільстві, є те, що ці права мають не суто юридичний, а синтетичний зміст. Тобто вони визначені не лише писаним законодавством, а й тим місцем, яке обіймає -13- той чи інший соціальний персонаж у світі й системі суспільного цілого. Це — права місця у світі, визначеного, кінець кінцем, волею Бога як творця світу. Вони не надані законодавцем і можуть мало змінюватися залежно від волі законодавця. Бо в них заявляє та унаочнює себе воля Творця, котрий надав тій чи іншій істоті такий сенс існування і таку долю. Права селянина, права священика невід'ємні від сенсу їхнього буття. Ми доходимо висновку, що специфіка правової системи зумовлена загальносоціальною специфікою суспільства, якому властива ця система, а, в свою чергу, соціальний лад вписано у більш широку систему світоустрою, тобто він відображає глибинні соціокультурні засади буття людей. Те, як розуміються і визначаються права людей у суспільстві, істотно залежить від загальнокультурної визначеності самого феномену людини, що властива тому чи тому суспільству. Не можна вести мову про соціальну нормативність, у тому числі юридичну, оминаючи культурний сенс людини — тобто тієї істоти, регулятивами волі й поведінки котрої і є, власне, будь-які соціальні та правові норми. Від загальнокультурною бачення людини залежить зміст і система права. Звичайно, застосоване у цьому контексті поняття «бачення» має досить фігуральне значення. Йдеться не про абстрактне «уявлення» про людину, про її «розуміння» чи ідеальний образ. Те, що ми назвали «загальнокультурним баченням», належить не до кола «ідей», а до онтологічних передумов людського існування. Це та, образно кажучи, концепція людини, що вкорінена у підвалинах певної культури, є її невід'ємним чинником і регулятивом, однією з головних засад відповідного культурного світу. Якщо культура розгортає світ людського існування, то цей онтологічний горизонт неодмінно містить й передбачення людини, для котрої є можливим і природнім існування у такому культурно визначеному світі. Цей образ, або версія людини, що передбачається певною культурою, назвемо людиною культури, використовуючи поняття, що давно набуло теоретичної чинності. Культурна версія людини, а отже і світу, є основою для вибудовування, функціонування і перетворень всієї системи суспільних відносин і соціальної нормативності. Причому склад- -14- ність виокремлення «людини культури» полягає в тому, що в дійсності вона не існує як щось відокремлене від реального житія людей і суспільства, від відносин власності та влади, від функціонування господарства, держави, суспільних інститутів, від течії політичних подій і духовних процесів. Так само як культура не є щось особливе і виділене щодо соціальних явищ та феноменів життєвого світу людей, так і людина культури невід'ємна від реального самоздійснення безлічі людських існувань у певному суспільстві. Людина культури — не окреме визначення чи уявлення, а та версія людської долі й самовизначення людей, що вкорінена у певному, культурно визначеному світі людського буття. Останній же опредметнений в усьому: в суспільних інститутах і формах власності, у родинних відносинах і політичній системі, у соціальній нормативності та світоглядних уявленнях. Який висновок випливає з вищесказаного? Очевидно, той, що неможливо зрозуміти систему позитивного права з неї самої, тобто розглядаючи суто юридичні феномени. Очевидно також, що для теоретичної реконструкції засад універсальної правової парадигми, що є основою правових настанов і юридичної практики не окремого суспільства, а цілої цивілізації, недостатньо аналізу особливостей соціального порядку, яким ініціюється правова система і який вона покликана закріпити. У випадку прав людини ми маємо справу не просто з комплексом певних юридичних норм, а з фундаментальною основою сучасної, всесвітньо прийнятої юридичної практики. Фактично йдеться про вибір сучасним людством певної правової парадигми. Аналіз підвалин цього вибору, змістовних основ даної парадигми не може обмежитись ані суто юридичними феноменами, ані навіть окремо взятими соціальними формами. Він потребує звернення до глибинних засад людського буття. Ці засади були вище концептуалізовані у вигляді «людини культури», тобто тієї версії людини та її буття, що передбачається певною культурою і втілюється у ній. Отже, осмислення генезису і сутності прав людини як фундаментального політико-правового феномену неможливе поза теоретичною реконструкцією тієї «людини культури», що складає їх онтологічну основу і передумову. І якщо права людини -15- діагностуються як основа модерної політичної організації та юридичної практики, то, відповідно, «людина модерної культури» повинна розглядатися як умова 'їх можливості. Сутнісною особливістю середньовічної людини була її визначеність у ієрархічному порядку світоустрою загалом і суспільства зокрема. За цих умов носієм прав є не окрема людина у своїй індивідуальності, а соціальна спільнота, персоніфікована у.певному.соціальному персонажі. Окрема людська особа отримує ті чи інші права єдино через свою належність і причетність.до відповідної спільноти. Відтак у ієрархічному суспільному порядку неможливо говорити про «права людини». Щоб ця нова основа права виникла, необхідне виникнення нової людини — суверенної особистості, яка у своїй індивідуальності стає визнаним фактом соціального буття. У свою чергу, щоб носієм прав стала безпосередньо людська особистість, необхідне радикальне перетвореиня ієрархічної системи, в якій закріплена соціальна нерівність людей. Всі члени суспільства повинні бути зрівняні у своїх правах. Ця рівність не є лише декларованим гаслом, як-от «свобода, рівність,.братерство». її втіленням стає соціальна постать громадянина, Громадянин — це принципово новий соціальний персонаж, який замінює всіх інших персонажів ієрархізованого суспільства. Це можливо лише за умов особливої соціальної системи, що дістала назву громадянського суспільства. Звичайно-, і за умов соціально-правової рівності люди продовжують виконувати різні суспільні функції, соціальна диференціація зберігається. Але вона набуває принципово нового сенсу. Яке б положення не займала людина у суспільстві, вона тотожна іншій' як громадянин. Як громадянин президент держави має не більше і не менше прав за будь-кого іншого. Громадянин у сукупності своїх прав — це соціально-правовий знаменник, спільним для всіх соціальних персонажів, яке б видатне чи непримітне місце вони не займали у суспільстві. У іромадянському суспільстві докорінно змінюються джерела прав, що їх має та чи інша особа. За умов соціальної ієрархії джерелом прав є соціальна система як певний, усталений лад життя — тобто соціальна тотальність (цілісність). Права немов би надаються соціумом, існуючим соціальним порядком. -16-
Дата добавления: 2015-05-10; Просмотров: 297; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы! Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет |