РОЗДІЛ Ш 1 страница

I

П

Ї І

О

V

Конкретна людина лише отримує їх від цього порядку, тобто від суспільства та держави. Натомість у громадянському сус­пільстві людський індивід мислиться як такий, що від початку, •незалежно ані від чого, має певні права. їх основою є не со­ціальний лад, а власна людська сутність кожного індивіда — факт того, що він є людиною. Таке положення соціально зак­ріплюється у вигляді громадянського суспільства та гарантуєть­ся ним. Громадянське суспільство є не просто одним з історич­но знаних соціальних устроїв, а єдиним суспільним ладом, що грунтується на первинності прав людини і будується відповідно до них. У межах громадянського суспільства права людини є базовим, найважливішим соціальним регулятивом, відповідне до якого створюються і функціонують всі форми суспільного життя, у тому числі юридична практика.

Історично громадянське суспільство існувало у двох голо­вних формах. Воно виникло за античних часів у Стародавній Греції у вигляді полісу, який часто називають містом-держа-вою. Втім, сенс його значно більший. Сама неповторна своєрід­ність греко-римської цивілізації, на думку сучасних дослідників античності, пояснюється в першу чергу характером полісу. По­ліс, таким чином, виступає як структуроутворюючий елемент цієї цивілізації¹.

Давньогрецький поліс — це місто з прилеглою, географічно виділеною місцевістю, що існував як самостійна держава у тіс­ному спілкуванні та взаємовідносинах з сусідніми полісами. Але головною ознакою полісу було те, що його складала гро­мадська община. Поліс являє собою передусім певний колек­тив, певним чином організовану спільноту людей². Всі члени общини є рівними у своїх правах громадянами. За класичним висловом Арістотеля, поліс є співтовариство вільних людей''. Різниця в їхніх заняттях, родовитості, обсязі влади, майна чи багатства ніяк не впливала на набір та обсяг прав, що були од­наковими для всіх і гарантовані статусом громадянина. Еконо-

Античная Греция. - М., 1983. - Т. 1. - С. 9.

Там само. - С. 11.

' С. 375-644.

Аристотель. Политика.// Сочинения в 4 \ т - М 198 > - Т -*~-

				І'.А	SKA
				.ЛЬ	НА
			'..'"[«от	ЕК	\
ш	О.	і	мирьовг

мічною основою положення громадянина була частка полісної землі, котру він отримував у власність. Володіти землею могли лише члени громадянської общини. Сам факт такого володіння був своєрідним визнанням людини як громадянина, і навпа­ки — втрата земельної ділянки впливала на громадянський ста­тус або взагалі позбавляла його.

В умовах полісу громадянське суспільство мало становий ха­рактер. Права громадянина поширювалися лише на членів громадянської общини, що існувала як замкнений стан. На­приклад, за законом Перікла (V ст. до н. є.) афінським грома­дянином міг вважатися лише той, хто мав і батька, і мати з числа афінських громадян. Тому навіть син самого Перікла, народжений мілетянкою Аспазією, не вважався повноправним афінянином, хоч сам Перікл впродовж 40 років правив Афіна­ми і здобув їм славу найвидатнішого міста Греції. За межами громадянської общини залишалися вихідці з інших міст, хоч би вони народилися у полісі, прожили у ньому все життя, мали неабияке багатство та авторитет. Не вважалися громадянами жінки і, звичайно, раби. До складу громадянської общини по­трапляли зазвичай за правом народження і лише у виняткових випадках кооптація відбувалася за рішенням народних зборів. Саме це дає підставу визначити античне громадянське суспіль­ство як станове і замкнене за своїм характером. Пізніше, вже за часів розвитку Римської держави, надання громадянських прав відбувалося у масових масштабах за рішенням вищих державних органів. Однак аж до закінчення античного періоду розвитку людства громадянське суспільство зберігає свій стано­вий характер.

Другою історичною формою громадянського суспільства ста­ло новоєвропейське громадянське суспільство, що виникло в Європі на початку Нового часу (доба Відродження та Рефор­мації, XV—XVI ст.) і найактивніше розвивалось упродовж на­ступних 200 років (середина XVII—середина XIX ст.). Голо­вною відмінністю від античного суспільства став відкритий ха­рактер новоєвропейського громадянського суспільства. Людина визнається у своїх правах як така, за своєю природою, а не то­му, що належить до громадянської общини. Кожна людина, незалежно від віку, статі, соціального походження чи раси,

-18-

майнових або інших ознак є суб'єктом невід'ємних прав, що їй належать і яких її ніхто не може позбавити. Виникнення цього нового погляду на людину знаменувало початок нової — ново­європейської — цивілізації і завдячує могутнім духовним рухам у Європі XV—XVIII ст., як-от гуманізм, протестантизм, про­світництво. Саме у горнилі цих рухів оформлюється суверен­ність людського індивіда — той наріжний світоглядний прин­цип, політико-правовою легітимацією якого стане феномен прав людини.

Що ж є головними ознаками суверенної, тобто самоврядної, особистості? По-перше, те, що людина визначається не через спільноту, до якої належить, а як окрема істота, індивід. Ко­жен має людську визначеність як свою індивідуальну, йому особисто властиву ознаку. Поняття людського, образно кажу­чи, починається з кожного людського індивіда. Це втілюється у принципі індивідуальності.

По-друге, кожен самореалізується як людина на основі своєї власної волі. Як людина він не є чимось наперед даним і напе­ред визначеним. Тим, ким він змістовно стане, залежить лише від його волі. Єдиною формою визначеності людини, що відпо­відає людській сутності, є самовизначення. Виразом цієї влас­тивості людини стає принцип свободи (свободної волі).

По-третє, жодна людина не має переваги у своїй людяності (у своєму праві) перед іншою. У своїй здатності утверджува­тись як людина кожен індивід дорівнює кожному і жоден не має переваг. Природно, що люди досягають різного, але у своїй можливості самовизначитися, у своєму праві реалізації власної волі та гарантії особистих свобод всі є рівними. Це по­ложення фіксується у принципі рівності.

Четверта риса суверенної особистості полягає в тому, що прав, які кожен має як людина, не можна відібрати у нього за будь-яких умов. Ані найнижчий соціальний статус, ані злочин і найсуворіше покарання, ані фізична неповноцінність або інтелектуальна обмеженість, ані будь-які інші особисті вади, так само як і приписи найвищих державних чи суспільних ор­ганів, не можуть позбавити особу її фундаментальних прав. Комплекс прав людини є своєрідною онтологічною (а разом з тим і соціально-правовою) презумпцією щодо існування кож-

-19-

ного, яка залишається непорушною і незмінною за будь-яких обставин. Ця якість прав людини відображається у принципі їх невід'ємності від особи.

Було б неприпустимою помилкою зводити генезис ідеї прав людини до переходу від колективного суб'єкту прав, яким за середньовічної доби є та чи інша соціальна спільнота, до поло­ження людського індивіда як суб'єкта правовідносин. Значен­ня феномену прав людини не в цій досить локальній метамор­фозі. Концепт прав людини визначає специфіку всієї правової системи та юридичної практики. Він певним чином зумовлює структуру законодавства, систему і повноваження державних інститутів, статус і роль закону в регуляції суспільного і право­вого життя, співвідношення суспільства і політичної влади, держави. Так само не варто ототожнювати зміст ідеї прав лю­дини з тезою про наявність у людського індивіда певного кола невід'ємних прав. Обгрунтування концепції прав людини і під­порядкування йому соціальної практики потребує широкого кола інших, діалектично поєднаних з нею політико-правових і світоглядних ідей, лише у цілісній системі яких права людини набувають автентичного сенсу, належного визнання і можуть стати дієвим правовим регулятивом всієї сукупності суспільних відносин.

Отже, серед головних політико-правових ідей, що супрово­джують ідею прав людини і є невід'ємними від неї елементами правосвідомості, назвемо передусім ідеї природного закону, суспільного договору, верховенства і влади закону, народного суверенітету, примату суспільства над державою. В свою чер­гу, загальносвітоглядною основою всього цього комплексу по­літико-правових настанов є уявлення про людину як суверенну (самоврядну) особистість, що самовизначається у процесі власного життя і як така є особливим буттям, незалежним від жодних наперед даних онтологічних чинників чи визначень.

§ 2 о Філософська та правова думка

про ідею прав, свобод та обов'язків людини

і громадянина в різні історичні епохи¹

Соціальну цінність людини можна пізнати в процесі дослі­дження взаємовідносин її з суспільством та державою. З най­давнішого часу і до сьогодні ця проблема постійно привертає увагу дослідників. Актуальність її підкреслюється місцем і рол­лю особистості в політичному житті суспільства, характеристи­кою її прав, свобод і обов'язків. Цікавий і повчальний матеріал про шляхи і форми пізнання проблеми взаємовідносин особи з державою та суспільством, виникнення та розвитку її прав, свобод та обов'язків дає нам історія. Важливими для дослі­дження є не тільки права людини, а й їх гарантії, розвиток де­мократії, законності, справедливості. Для сучасних політико-правових знань історія становлення і розвитку прав людини і гарантії їх здійснення були і залишаються сферою ідей і погля­дів та теоретичних оцінок різних шкіл, напрямків, течій та. ідеологій.

Виникнення прав і свобод людини можна досліджувати з стародавніх часів. Структурно різні історичні етапи розуміння, закріплення та спроб забезпечення прав і свобод людини мож­на виокремлювати:

а) в міфологічних уявленнях про людину та її права; ' б) в античний період розвитку суспільства;

в) в умовах середньовіччя;

г) в Новий час;

д) в XX столітті.

Міфологічні уявлення про людину, її місце і роль у сус­пільстві та державі ми можемо розглянути на прикладах наро­дів Стародавнього Сходу, стародавніх єгиптян, індусів чи ваві­лонян, де бог є безпосереднім джерелом влади і сам здійснює правління на землі, виступає як панівна і законодавча особа в державах і суспільствах, що ним утворені.

У параграфі використано матеріали О. Б. Горової - кандидата юридич­них нате, старшого викладача кафедри теорії держави і права НАВСУ.

-20-

-21-

За віруваннями стародавніх ^євреїв, їх бог Мойсей є єдиним верховним правителем, законодавцем і суддею над людьми і знаходиться у договірних взаємовідносинах з єврейським наро­дом. Згідно з міфологією єврейського народу влада в єврей­ському суспільстві може здійснюватися людьми від імені бога або самим богом безпосередньо в разі різних нестандартних си­туацій. Цар Ізраїлю та Іудеї Соломон Мудрий (син царя Дави­да) вчив, що Бог дав синам людини можливості вирішувати всі питання, навіть вічність вклав їм у серця, все створив прекрас­ним у свій строк та не дав їм можливості пізнати до кінця справи, що створюються самим Богом.

За китайською міфологією, наприклад, походження і харак­тер божої влади на землі здійснюється через персону верховно­го правителя Піднебесної, що уособлюється з владою імперато­ра Китаю. Саме він є єдиним зв'язком земних жителів з вищи­ми небесними силами. Всі державні органи і посадові особи бу­ли лише провідниками особистої влади імператора Китаю.

Спочатку на Стародавньому Сході, а потім і на Заході широ­ко поширилися релігійно-міфологічні погляди «маат», «рта», «ріта», «дао», «діке>> та інші, в яких ішлося про природньобожі порядки, про правду і справедливість. Наприклад, у стародав­ніх єгиптян ідеалом справедливості, правосуддя, свободи та не­доторканості людини була богиня Маат. У стародавніх аріїв ці ідеї проголошувалися у священних гімнах Рігведе (скорочено «рта», «ріта»). Захисником слабких, бідних і знедолених дав-ньошумерська і вавілонська міфологія називає бога Шамаша. Вважалося тяжким злочином порушення стежки Шамаша, а винних суворо карали.

Отже, у другому тисячолітті до нашої ери людина повністю залежала від природних і соціальних умов житгя. Однак у лі­тературних пам'ятках цього періоду вже висвітлюються ідеї пошуку справедливого ставлення до людини, рекомендації що­до виконання чинних законів, пропонуються рішення конкрет­них спірних питань.

Цікаві уявлення про людину, її можливості та місце в сус­пільстві можна виявити в державно-правовій ідеології Старо­давньої Індії та Китаю.

-22-

У Стародавній Індії довгий час важливе місце в суспільстві займали брахмани (жерці). Ідеї брахманізму зустрічаються вже у другому тисячолітті до н. є. і були викладені у так зва­них Ведах, що означало ведення чи знання. Все давньоіндій­ське суспільство згідно з цим вченням поділялося на чотири варни (стани), до яких належали панівні верстви та підлеглі їм групи вільних людей. Раби у варни не входили. Найвищим етаном панівних верств були брахмани. їх охоронцями були кшатрії (воїни). До двох підлеглих станів належали вайші (се­ляни, ремісники, торговці) і шудри (слуги та деякі інші низи давньоіндійського суспільства).

Поступово в VI—IV ст. до н. є. відбувався відхід від ідеології брахманізму в бік світської раціоналізації поглядів і уявлень про суспільство та людину. З'являються різні документи і трактати про невідповідність ідеології брахманізму звичному стану речей, критикують саму думку про Бога як першоджере­ло законів, найвищу особистість та морального правителя світу.

Зокрема, з критикою брахманізму у своїх проповідях висту­пив принц Сідгартга Гаугпама, прозваний Буддою (556— 476 pp. до н. є.). Він був сином царя індійського племені шакья. Щоб пізнати мудрість, він став пустельником (Шакья-Муні) і сім років провів у мандрах. Критикував саму систему варн та принципи кастової нерівності людей у суспільстві. Від-кидаючи думки про Бога як правителя світу та першоджерело законів, Будда вважав, що всі людські справи залежать від власних зусиль самих людей. Всі проповіді Будди пройняті ідеями гуманізму, доброго відношення до людей, непротистав-ления себе злу і насильству. Дхарми буддизм розглядає як при­родну закономірність, як природний закон, що править світом. У того, хто ввічливий і завжди поважає старших, виростає чо­тири дхарми: життя, красота, щастя, сила¹. Виникнувши як атеїстичне вчення, в подальшому буддизм був визнаний дер­жавною релігією багатьох країн Південно-Східної Азії.

і

Одним із засновників давньокитайської філософії був Кунц-зи або Куй Фуцзи (551—479 pp. до н. є.), який став відомим

Мусский И. А. 100 великих мыслителей. - М., 2000. - С 12-17.

-23-

через два тисячоліття після своєї смерті як Конфуцій. Його ідеї викладені у чотирьох книгах: «Дасюс» — керівництво для чи­новників; «Чжун-юн» — «Золота середина»; «Лунь-вдй» — «Бесі­ди і висловлювання»; «Мен-цзи» — це книга конфуціанця Мен Цзи, який жив через століття після Конфуція.

Вчення Конфуція з питань взаємовідносин держави і особи було побудовано на нормах моралі. Він закликав правителів, чиновників і підданих будувати свої взаємовідносини на кате­горіях добра. Слід прагнути до добра, тоді й народ буде добрим. Мораль благородної людини подібна до вітру, а мораль злої людини подібна до трави. Трава завжди нахиляється туди, ку­ди дме вітер. У книзі «Лунь-юй» є моральна заповідь Конфуція: «Не роби людям того, чого не бажаєш собі, і тоді в державі і в сім'ї до тебе не ставитимуться вороже». Він виступав: а) проти поляризації між багатством і бідністю; б) за царство гармонії в суспільстві; в) за мир, проти бунтів і боротьби за владу, проти загарбницьких війн; г) проти керівництва суспільством за за­конами та застосування покарань; д) за здійснення керівницт­ва народом шляхом ритуалу, етико-правових норм та прин­ципів.

Не менш цікаві ідеї про людину, її місце у всесвіті, можли­вості та обов'язки висвітлюються у філософських творах дав­ньогрецьких та давньоримських учених. Справедливість, за­конність та моральність в античний період пов'язуються з утвердженням влади богів-олімпійців на чолі з Зевсом. У своїх. загальновідомих поемах «Іліада» та «Одіссея» Гомер показав Зевса як заступника загальної справедливості. За порушення загальної справедливості винних неодмінно чекала божа кара.

До помірності та пошуків золотої середини у всіх справах і прагненнях людей, у їх відносинах між собою та з державою і суспільством закликають у своїх працях «сім грецьких мудре­ців»: Фалес із Мілета, Пітак із Мітілени, Періандр із Коринфу, Біант із Прієни, Клеобул із Лінда, Хілон із Ефор і Солон з Афін. Всі вони підкреслювали важливе значення законів для свободи і прав людини і, одержавши владу, багато зробили для практичного здійснення своїх ідеалів. Наприклад, давній муд­рець Пітак з Мітілени (651—569 pp. до н. є.) вважав, що для пізнання суті людини необхідно наділити її владою. Знаме-

-24-

нитий афінський державний діяч і законодавець Солон (638— 559 pp. до н. є.), один з реформаторів, був посередником між знаттю і афінським демосом, між боржниками і кредиторами, між багатими і бідними. Він вважав, що-завдяки створеним ним новим законам (594 р.) народ дістав владу та права в то­му обсязі, в якому їх потребував. Закон і владу закону він тлу­мачив як поєднання права і сили. Про свої закони Солон гово­рив: «Я владу дарував народові тією мірою, якою він потребу­вав її»¹.

У 486 р. до н. є. право людини на висловлення своєї думки та вимогу бути вислуханим одним з перших сформулював афінський полководець Фемісгпокл (525—460 pp. до н. є.). Саме він насмілився сказати Еврібіаду, командувачу об'єдна­них сил Греції: «Бий, але вислухай»².

Залежність людини, її свободи від соціального середовища та держави висвітлювали в філософських і політичних працях античні філософи, зокрема Платон. Його справжнє ім'я Арістокл, він син Арістона і Періктіони. Періктіона походила з сім'ї, що дала Афінам Солона. Арістокл одержав своє прізви­сько Платон (platus — «повний», «широкоплечий») від свого вчителя Сократа за ширину грудей і лоба.

У своїх двох проектах ідеальної держави Платон обгрунту­вав нерівність людей. Перший проект держави він змальовує в діалозі «Держава», а другий — у діалозі «Закони». Визнаючи, що всі люди — браття, він поділяв їх на тих, хто може прави­ти, 'їхніх помічників, ремісників і селян та рабів. На його дум­ку,- від держави найбільше залежать люди третього стану. Раби ж за Платоном не є суб'єктами політики. Платон допускав можливість переходу із одного в інший тільки для перших двох станів. Він застерігав, що держава загине, якщо її охороняти­муть представники третього стану. Його ідеальна держава — це справедливе правління кращих. Кращими він називав філосо­фів і науковців. Представники третього стану не здатні здій-

Иртория политических и правовых учений: Учебник для вузов. -Изд. 2-е, стереотип. / Под общ. ред. члена-корр. РАН, доктора юрид. наук, профессора В. С. Нерсесянца. - М., 1998. - С. 38-39.

Таранов П. С. Энциклопедия современного ума. - М., 1998. - С. 65.

-25-

снювати управління. Для другого стану Платон пропонує орга­нізувати побут та повсякденне проживання на засадах солідар­ності, рівності та колективізму. їм забороняється доторкатися до золота та срібла, мати сім'ю, власних жінок і дітей. Регла­ментувати побут та життя людей третього стану повинна дер­жавна влада¹.

Учнем і продовжувачем ідей Платона був античний філософ Арістотель (384—322 pp. до н. є.). Його батько був лейб-ме­диком македонського царя Амінти II. Арістотель грав у дитин­стві з майбутнім царем Македонії Філіпом II, з 17 до 37 років вчився в Академії Платона та був наставником Олександра Македонського. Написав 28 книг, серед яких політико-правові питання висвітлювали «Політика», «Афінська політія», «Етика» та ін. Арістотель уперше ввів у науковий лексикон поняття «категорія». Справедливість він поділяв на таку, що зрівнює, і таку, що розподіляє. Критерієм справедливості, що зрівнює, він бачив арифметичну рівність, що застосовувалася в приват­ній сфері цивільно-правових угод. Принципом справедливості, що розподіляє, вважав геометричну рівність, що означало по­діл соціальних благ пропорційно внеску члена політичного спілкування. Політична справедливість можлива лише між рів­ними людьми, Людина за Арістотелем — істота політична від природи, однак не всі люди досягли рівня політичного розвит­ку. Раби з його погляду — це люди з нерозвинутою політичною природою. Філософ розрізняє владу політичну і сімейну. Він ставив свободу людини в залежність від закону, маючи на увазі політичне право (природне та умовне). Об'єднання в межах політичного природного та умовного права свідчить про те, що Арістотель людей розглядає як політичних істот від природи. Але і в нього не всі люди мають однакові й рівні права. Всю повноту прав мають громадяни, тобто ті люди, що можуть бра­ти участь у законодавчій і судовій владі. Раби, ремісники, «на­товп матросів», торговці в Арістотеля позбавлені громадян­ських прав. Природне і людське Арістотель пояснював прак-

История политических и правовых учений: Учебник для вузов. -Изд. 2-е, стереотип. / Под общ. ред. члена-корр. РАН, доктора юрид. наук, профессора В. С. Нерсесянца. - М., 1998. - С. 50-59.

-26-

тичним прикладом: якщо б ми закопали в землю дерев'яне ло­же і змогли зробити так, щоб воно проросло, то виросло б не ложе, а дерево. Приватну власність він вважав природним

правом людини¹.

Погляди Арістотеля в багатьох питаннях поділяв і підтриму­вав римський філософ Марк Тулій Ціцерон (106—43 pp. до н. є.). Освіту він здобув у Римі, служив в армії Луція Сули, навчався ораторському мистецтву в Афінах, Малій Азії і на острові Родос. В його багатій творчій біографії є цікаві розроб­ки. Ціцерон сформулював принцип про те, що під дію закону повинні підпадати всі. Він обґрунтовував дуже важливе поло­ження про те, що свобода громадянина — це його права, скла­дова частина загального правопорядку, всієї державності. Але свобода у Ціцерона теж не є загальною для всіх людей. Розгля­даючи рабовласницький тип держави, Ціцерон поділяє людей на вільних і рабів, що не може визнаватися як формальна рів­ність усіх людей перед законом².

Отже, в найдавніші часи і в античний період розвитку сус­пільства людина розглядалася як певна соціальна цінність, а її свобода та можливості здійснювати певну поведінку багато в чому залежали від природного і суспільного середовища.

Природно-правові доктрини періоду Середньовіччя пред­ставлені двома течіями: а) феодально-клерикальне природне право; б) буржуазно-раціональна концепція природного права. Природно-правова філософія буржуазного суспільства не по­рвала остаточно з теологічним минулим, не змогла піднятися над інтересами приватних власників, шукала пояснення не­від'ємних природних прав у прихильності людини до суспіль­ного життя.

Невизнання гідності всіх членів суспільства, нерівність прав людини характерні для державно-правової думки цього періоду як рабовласницького, так і феодального типу держав. Залеж­ність пригнічених мас від феодалів, боротьбу між різними гру-

Таранов Л. С. Философия сорока пяти поколений. - М., 1998. -С 152-169.

Цалін С. Д. Принцип свободи волі в історії соціальної філософії та філософії права. - X., 1998. - С 79.

-27-

пами всередині пануючого класу можна охарактеризувати трьома основними етапами розвитку феодалізму:

а) ранньофеодальний період;

б) період розвитку феодалізму, що характерно для центра­
лізованої станово-представницької монархії;

в) занепад феодалізму і зародження капіталістичних сус­
пільних відносин.

В умовах ранньофеодального періоду розвитку феодальних відносин існуючі класові протиріччя, як правило, не.перерос­тали у відкриті революційні виступи селян проти феодалів. Мали місце лише окремі бунти, що швидко придушувалися. Важливе місце щодо утримання в покорі селянських мас нале­жало церкві.

Одним з представників католицької церкви на етапі розвит­ку феодального типу держави був домініканський монах, вче-ний-богослов Фома Аквінський (.Аквінат). Він вважав, що ме­та держави і права полягає в загальному добробуті, під яким розумів привілеї для багатих і осіб, що мали владу. Землероби, дрібні ремісники, торговці, на його думку, повинні були підко­рятися вищому станові, правителям.

Як реакція на гноблення, приниження людської гідності, не­рівність прав людини в епоху станово-представницької монар­хії виникають масові рухи протесту, що розглядалися правля­чими колами в межах релігійної ідеології як єресь. Спочатку їх не було диференційовано за соціально-класовими ознаками. Та вже в XIV—XY ст. єресь було поділено на дві самостійні течії;. а) бюргерську (міську);

.6) плебейсько-селянську.

Перша група єретиків в умовах станово-представницької мо­нархії захищала інтереси багатих купців і банкірів, підприєм­ців, власників майстерень, керівників цехових корпорацій, ба­гатих ремісників та інших міських жителів, що об'єднувалися в різноманітні соціальні групи. Розвиток торгівлі, внутрішньо­го ринку вимагали наведення порядку, централізації управлін­ня, вільного пересування феодальними вотчинами. Бюргерство починає підтримувати сильну королівську владу. Одним з ви­разників цих ідей був Марсілій Падуанський. У своїх працях він обстоював сміливу на той час тезу про те, що джерелом

-28-

всякої влади є народ. Під народом він звичайно розумів не все населення, а лише його кращу чаетину (військових, священи­ків, чиновників, купців, банкірів та іншій багатих людей). Це означало, що основна маса народу була пригноблена і ні про яку свободу і рівність в правах, а тим більше недоторканність, не могло бути й мови.

Представники іншої течії (плебейсько-селянської) вимагали зрівняти дворян і селян, патриціїв і плебеїв, вищих і нижчих, відмінити податки, панщину, оброк, різні привілеї для багатих, зрівняти всіх в майнових правах, дати всім одинакові можли­вості.

Отже, уже в умовах середньовіччя в епоху станово-пред-ставницької монархії різні верстви населення по-різному стави­ли питання свободи і рівності прав людини. Багаті групи насе­лення, що 'їх можна охарактеризувати як перших представни­ків буржуазії, яка тільки народжувалася, ставили питання про зрівняння їх з феодалами і заможною знаттю, надання їм та­ких самих прав і свобод, як і представникам станово-представ­ницької монархії. Бідні групи населення теж ставили багато таких вимог, що збігалися з вимогами бюргерства. Та, попри все це, у них були і власні інтереси, що не збігалися з інтере­сами буржуазії.

Дата добавления: 2015-05-10