РОЗДІЛ Ш 3 страница

Отже, прогресивні ідеї X. Томазія були спрямовані у май­бутнє, давали можливість людині задуматися про стан 'свого існування і про шляхи покращення своєї долі, варіанти одер­жання і подальшої реалізації своїх прав і свобод.

Німецьким просвітителем, який закликав до дотримання у поведінці людей, природного закону, був Крістіан Вольфф. (1679—1754). Саме він одним з перших спробував використа­ти ідеї природного права в інтересах абсолютної монархії та поліцейської держави в Німеччині. Природне право він виво­дить з морального обов'язку. За його вченням, природжені права людини існують тому, що існують природжені обов'яз­ки. Він аргументує той факт, що від природи всі люди рівні, що для загальної безпеки, недоторканності та добробуту вони утворили державу і добровільно передали свою владу, а, отже, і свою свободу, монарху. Кожен окремий індивід обмежив свою свободу, передавши себе в рабство іншому. Звідси, на йо­го думку, з'явились пани і кріпаки. Право К. Вольфф визна­чає як свободу діяти для виконання обов'язку. Межі такої сво­боди визначає державна влада в особі монарха. Монарх пови­нен турбуватися і турбується про загальне благо. Монарх наді­ляється необмеженою законодавчою, виконавчою і судовою владою, видає закони держави, що повинні в повному обсязі регламентувати поведінку людей у всіх сферах їхнього життя (господарській, політичній, науковій, духовній, інтимній, сі­мейній тощо). Покора монарху повинна бути безумовною і не­заперечною.

Отже, теоретичні погляди К. Вольффа слід визначити як просвітницький абсолютизм. Якщо в Англії і Франції природ­но-правова доктрина була ідейною зброєю боротьби третього стану з абсолютною монархією і свавіллям, то в Німеччині —

-40-

засобом збереження й обгрунтування існуючого державного режиму і позитивного права.

На відміну від французької, англійської і навіть німецької італійська буржуазія того часу займалася в основному лихвар­ством і торгівлею. Це означало, що її інтереси були далекими від інтересів народу. Економічно італійська буржуазія була пов'язана з феодалами. Буржуазні ідеологи, вчені-просвітителі далі побажань політичної централізації, осуду свавілля і безза­коння не йшли. Одним із таких просвітителів, що розглядав у своєму вченні доктрину природного права був Чезаре Беккарія (1738—1794). Свої теоретичні погляди на державно-правові явища, свободу і недоторканність людини він виклав у праці «Про злочини і покарання». Як і Гоббс, Беккарія розглядав природний стан людей і перехід їх до політичної форми життя заради загальної користі. Люди, об'єднуючись, втрачають час­тину свободи заради того, щоб забезпечити собі ту частину сво­боди, яка у них лишається. Беккарія розрізняє божу, природну і людську справедливість. Перші дві справедливості засновані на божих і природних законах. Людська справедливість засно­вана на суспільному договорі, що установлює межі державної влади.

Беккарія відстоює ідею законності. Видавати закони, на йо­го думку, має право суверен, тобто монарх. Освічений монарх, за теорією Беккарія, видаватиме справедливі закони, виявля­тиме турботу про своїх підлеглих, організовуватиме виконання законів таким чином, щоб не допустити нерівності та жебрацт­ва, сам суворо додержуватиметься своїх законів і забезпечува­тиме права людини.

Свобода людини, на думку Беккарія, це її право робити все, що не суперечить і не заборонено законом. Владні структури і сам суверен повинні додержуватися законів, бути зв'язані ци­ми законами і за необхідності змінювати їх тільки на законних підставах і в порядку, передбаченому законом.

У руках монарха, на думку Беккарія, може знаходитися тільки законодавча і виконавча влади. Судова влада повинна належати суду. Суд повинен спиратися на закони, доводити провину суб'єкта, що вчинив правопорушення. При визначенні

-41-

міри і виду юридичного впливу на винного суд не має права виходити за межі, що передбачені чинним законом.

Причини злочинів Беккаріа бачив у соціальних умовах і то­му вважав, що метою покарання повинно бути попередження правопорушень і виправлення та перевиховання правопоруш­ника.

Беккарія виступав проти широкого застосування смертної кари. На його думку, вона виправдана тільки в надзвичайних випадках для збереження існуючої форми правління чи при боротьбі нації за свободу. У всіх інших випадках ефективні­шим покаранням є довічне позбавлення волі. З позиції природ­ного права смертна кара не допустима. Жодна людина добро­вільно не бажає позбавити себе життя. А це означає, що люди не могли передати суверену право вирішувати за них жити їм чи померти. Смертну кару не можна виправдати ні з мораль­ної, ні з юридичної точки зору. З моральної позиції таке рішен­ня сприяє аморальності й жорстокості, поширюється в народі як негативне явище, а з юридичної — смертна кара не виправ­дана тому, що в разі судової помилки виправити її неможливо. Беккарія вважав, що склад злочину і межі покарання повинні бути передбачені законом і відповідати тяжкості вчиненого сус­пільно небезпечного діяння.

Отже, ідеї італійського просвітителя Беккарія були покладе­ні в основу кримінального законодавства і кримінально-право-вої науки буржуазного права. Ці ідеї на той час були прогре­сивними, оскільки закріплювали прогресивні принципи рівнос­ті всіх перед кримінальним законом. Він стверджував гуманізм у праві, що сприяло розвитку інституту свободи і недоторкан­ності людини та її інших прав.

Значний внесок у розвиток теоретичної думки про свободу і недоторканність людини та індивіда зробили погляди видатно­го французького філософа Жан-Жака Руссо (1712—1778). Цей новий напрям філософської думки дістав назву буржуаз­ний радикалізм. В одній зі своїх праць «Міркування про науки і мистецтво» Руссо піддав сумніву положення про те, що наука і поширення знань сприяють удосконаленню природи суспіль­ства. Така думка суперечила всім традиційним просвітитель­ським висновкам. Згідно з теорією Руссо, спочатку в природ-

-42-

ному стані всі люди жили як звірі й були вільні. З розвитком виробничих відносин з'являється майнова нерівність, а це обу­мовило й обмеження свободи людини. Держава, на його дум­ку, з'являється як результат договору між бідними і багатими, тобто багаті запропонували утворити публічігу політичну вла­ду, а бідні погодилися. Саме виникнення держави було причи­ною знищення природної суспільної свободи і рівності. Нерів­ність у приватній власності, політична і соціальна нерівність призвели до абсолютної нерівності при деспотизмі.

Розвиваючи теоретичну думку про договірний шлях утво­рення держави, Руссо з суспільним договором пов'язує майбут­ні свободи. За його теорією, громадяни, уклавши суспільний договір, набувають громадянських прав і обов'язків. Це озна­чає, що індивідуальні права набувають юридичного характеру і забезпечуються об'єднаною силою всіх громадян. Всі учасни­ки договору залишаються вільними і рівноправними, об'єдную­чись у народ. Інтереси народу не можуть суперечити інтересам окремих індивідів.

У своїх працях Руссо обґрунтовує народний суверенітет, вважаючи, що він невідчужуваний і неподільний. Тільки на­род, як суверен, може здійснювати і фактично здійснює зако­нодавчу владу. Сутність свободи громадян полягає в тому, щоб перебувати під захистом законів, які вони самі приймають у конкретній державі. Руссо не виступав проти приватної влас­ності. Як ідеолог дрібної буржуазії, він пропонував лише урів-няти майнову нерівність.

Отже, в умовах Просвітництва було продовжено обгрунту­вання гуманістичних ідей прав людини і громадянина. Свобода й особиста недоторканість людини і громадянина різні течії просвітителів обґрунтовували по-різному. Найбільш консерва­тивними були ідеї німецьких просвітителів, які бачили завдан­ня просвіти лише в підготовці проведення реформ зверху. Най­більш прогресивними були ідеї та теоретичні концепції фран­цузьких просвітителів, які пропагували реформи знизу, вклю­чаючи й еволюційний шлях їх здійснення.

В умовах пізнього феодалізму події в Англії, Італії та Фран­ції характеризувалися великою активністю третього стану, в першу чергу селянства, бідних ремісників, жителів міст і про-

-43-

летаріату, що почав формуватися. Захисту рівності, прав і інтересів бідноти третього стану були присвячені класичні пра­ці утопічного соціалізму Т. Мора та Т. Кампанелли та фран­цузьких комуністів-утопістів Ж. Мельє, Мореллі, Г. Маблі, Г. Бабефа.

Томас Мор (1478—1535) у своїй праці «Утопія» виступив проти приватної власності, монархічної форми правління. Він запропонував утворити ідеальну державу, в якій не буде при­ватної власності й усі жителі якої будуть рівні. Головними зав­даннями їх діяльності повинні бути виробництво товарів і про­дуктів та рівний їх розподіл, боротьба зі злочинністю та забез­печення мирного існування. Владні структури в утопії форму­валися шляхом виборів, усі питання вирішувалися спільно. Всі утопійці повинні були мати достаток та рівні права.

Послідовником Мора був італієць Томмазо Кампанелла (1568—1639). У своїй праці «Місто Сонця» він підтримував Т. Мора щодо заперечення приватної власності, виступив за рівноправність чоловіка і жінки, загальнообов'язковість праці. Т. Кампанелла вважав, що у соляріїв повинні бути однакові житло, одяг, їжа, втіхи. Інтереси держави мали домінувати над інтересами приватних осіб.

На відміну від англійських та італійських соціалістів-утопіс­тів, французькі прихильники комуністичних ідей виступали з позиції природного права, тобто ставили природні права люди­ни на перше місце щодо держави. Так, сільського священнос­лужителя, сина сільського ткача Шана Мельє (1664 — 1729) вважали ідеологом селянського революційного комунізму. В своїй праці «Заповіт» Ж. Мельє розкрив гнобительську роль релігії, пов'язуючи її найтіснішим чином з політикою; показав бідність французьких селян, закликаючи до революції; об­стоював право рівності всіх від природи, природні права і сво­боди людини та її недоторканність.

Коріння зла і несправедливості він бачив у абсолютній мо­нархії, де процвітають тиранія, дармоїдство, відкупщики та вельможі; існуванні армії, дворян, священиків, чиновників та інших служителів феодального ладу, що є дармоїдами; наяв­ності приватної власності та майнової нерівності та виступав за їх ліквідацію.

-44-

Іншим комуністом-утопістом періоду Просвітництва у Фран­ції був Мореллі (XVIII ст., достовірних біографічних відомос­тей про нього не залишилося), який виклав детальний план організації і функціонування комуністичної влади у праці «Ко­декс природи». Основними складовими цього плану були про­позиції щодо: а) ліквідації бідноти і гноблення, що їх він пов'язував з необхідністю ліквідації приватної власності; б) удосконалення, законодавства шляхом встановлення в зако­нах загальнонародної форми власності, гарантованої роботи з виконанням по черзі обов'язків посадових осіб, обов'язку кож­ного громадянина сприяти всіма своїми силами досягненню за­гальної користі, регулювання побуту, виховання, участі в гро­мадських справах; в) покладання на державу обов'язків регу­лювати економічні процеси виробництва; г) організації' дер­жавної влади у. вигляді комуністичного самоврядування; д) мирного шляху досягнення такого суспільного ладу. Все це, на думку Мореллі, повинно сприяти особистій свободі людини.

Багато в чому схожі на попередні ідеї утопічного соціалізму Габрівля Бонно Маблі (1709—1785), викладені в працях «Про права і обов'язки громадян» та «Про законодавство чи принци­пи законів». Це такі ідеї індивідуальної свободи й особистої не­доторканності людини: а) ліквідація приватної власності; б) прийняття справедливих законів, у яких слід обмежити рі­вень багатства, торгівлі, спадщини, провести аграрну.рефор­му, встановити безоплатне виконання державними службовця­ми своїх обов'язків; в) критика абсолютної монархії та обгрун­тування демократичної республіки, в якій би було установлено принцип розподілу влад, де носієм верховної влади повинен бу­ти народ; г) пропонується не революційний, а реформістський шлях встановлення комуністичної влади.

Одним з найколоритніших мислителів епохи європейського Просвітництва був Гракх Бабеф (1760—1797). Його погляди можна вважати вершиною розвитку соціалістичної ідеї у Франції. Сутність його ідей характеризується такими настано­вами: а) повне несприйняття приватної власності; б) побудова народної держави; в) проголошення республіканської форми правління; г) утвердження невід'ємних прав кожного громадя­нина; д) досягнення добробуту для всіх та щастя для кожної

-45-

окремої людини; є) підкорення громадян чинним законам та вказівкам верховної адміністрації; є) забезпечення всіх членів однаковим середнім достатком та тим, чого кожен потребує; ж) ігнорування індивідуальності та самобутності будь-якої осо­бистості.

Отже, між клерикально-природною і буржуазно-раціональ­ною концепціями природного права існує наступництво. Вод­ночас буржуазно-раціональна концепція природного права дає змогу стверджувати: а) раціональне і формальне право не збігаються, бо перше виводиться з об'єктивних законів приро­ди, а друге — з суб'єктивного погляду законодавця; б) не існує однакових для всіх типів держав і права принципів природного права; в) у кінці епохи філосрфсько-правового Просвітництва буржуазія вже панувала повністю. Однак природне право не було піднято до правового. На словах було право, а на ділі — панування і диктат. Право вибирати людину, щоб здійснювала управління, оберталося на право того, хто буде обраний, заво­лодіти будь-якими благами, до яких він мав доступ. Особлива роль в ідейній спадщині належить теоріям утопічного соціаліз­му (комунізму), що займала певне місце в концепціях пізнього феодалізму щодо свободи та особистої недоторканності лю­дини.

XVIII століття, особливо його друга половина, характеризу­валося прогресивними ідеями та нормативним їх закріпленням не тільки в Європі, а й на атлантичному узбережжі Америки, де йшла визвольна війна американського народу (в першу чер­гу англійських колоністів) проти метрополії англійців, що гно­били і тримали в колоніальному рабстві народ Америки. В ре­зультаті війни у 1775—1783 pp. утворилась незалежна держава Сполучені Штати Америки. На формування політичної і пра­вової думки в колоніях великий вплив мали політичні та пра­вові ідеї мислителів Європи періоду буржуазних революцій. До них можна віднести природно-правові теорії Гоббса, Лока, Вольтера, Руссо, Монтеск'є та деяких інших. їх ідеї та ідеї американських мислителів було закріплено в «Декларації неза­лежності Сполучених Штатів Америки» та «Білі про права».

Декларація незалежності США закріпила основні положен­ня, які відображали ідеї природного права, що їх обстоювали

-46-

в той час американські революціонери-демократи Томас Пейн (1737-1809) і Томас Джефферсон (1743-1726). До таких ідей слід віднести: а) право на життя, свободу, недоторкан­ність, власність, щастя і безпеку; б) право на знищення уряду, що не задовольняє інтереси народу; в) ідея суверенітету наро­ду; г) принцип розподілу влад; д) право народу на вибір такої форми правління, що відповідає його інтересам; є) ідею про те, що уряд лише слуга народу і повинен діяти в інтересах на-

РОДУ-

Ідеї великої торгово-промислової буржуазії і плантаторів-ра-бовласників в США в період боротьби за незалежність об­стоював Александер Гамілтон (1757—1804). Він виступив проти включення Біля про права до Конституції США 1787 ро­ку. Цією конституцією було закріплено сильну урядову владу, оформлено утворення республіки буржуазії та плантаторів. Біль про права не був включений до Конституції США, навіть попри те, що в конституціях штатів біль про права знайшов своє відображення. І тільки завдяки активним ініціативам Джефферсона і деяких інших революційних демократів та прогресивних політичних діячів Америки до Конституції США було прийнято десять доповнень, що вступили в дію в 1791 p., проголосили права і свободи громадян Сполучених Штатів Америки і ввійшли в історію правової думки як американський Біль про права.

Важливу роль в історії формування першого покоління прав людини відіграла французька «Декларація прав людини і гро­мадянина» 1789 р. Революція проходила в три етапи: а) кон­ституціоналістський (1789—1792); б) жирондистський (1792— 1793); в) якобінський (1793-1794).

Конституціоналісти, що прийшли до влади в результаті ре­волюції, проголосили ліквідацію феодалізму і станово-фео­дальних порядків. Було проголошено і проведено низку прогре­сивних політичних, соціально-економічних та правових пере­творень. 26 серпня 1789 р. Установчі Збори прийняли «Декла­рацію прав людини і громадянина».

Після прийняття Декларації велика буржуазія, захопивши владу, почала діяти всупереч проголошеним демократичним принципам і прийняла низку антидемократичних законів.

-47-

У серпні 1792 р. у результаті народного повстання було лік­
відовано режим конституційної монархії і до влади прийшла
середня буржуазія. Це був жирондистський етап революції^: у
Франції. Жирондисти прийняли низку законів, спрямованих
на. ліквідацію залишків феодального режиму і встановлення
французької республіки..

У результаті повстання 31 травня—2 червня 1793 р. жирон­
дистів було вигнано з Національного Конвенту і до влади прий­
шла дрібна буржуазія (якобінці). Вони встановили якобінську
диктатуру. •;..:

Отже, ідеї свободи та недоторканності людини і громадяни­на у XVIII ст. у.Франції та США:

а) зробили певний внесок у загальносвітову скарбницю фор­
мування прав людини, мали прогресивний характер, оскільки
були спрямовані проти феодальних порядків;

б) теоретичні доктрини Просвітництва, революційно-демок­
ратичні концепції та теорії утопічного комунізму сприяли по­
дальшому розвитку формування прав і свобод, правової думки
в Німеччині, Росії, інших державах;

в) вони в подальшому були використані у працях філософів,
юристів, вчених (теоретиків і практиків) при формулюванні
другого і наступних поколінь прав людини і громадянина.

Подальший розвиток прав людини і громадянина, 'їх свободи і недоторканності можна прослідкувати, аналізуючи світову юридичну думку, законодавство та юридичну практику XIX-XX ст. Для першої половини XIX ст. характерно зміцнення буржуазних прав і свобод. У цей час відбувалась активна коди­фікація законодавства, виникає представницька держава в^; її сучасному розумінні, буржуазія поступово завойовує собі полі­тичні права і політичне панування. Прагнення буржуазії до свободи, прогресу і законності сприяли виникненню в держав­но-правовій ідеології того часу буржуазного лібералізму, що характеризувався розширенням свободи дій, свободи торгівлі, свободи приватної власності і промислової конкуренції, свобо­ди і недоторканності людини та іншими громадянськими пра­вами і свободами.

Видатним вченим-філософом Німеччини, що розпочав сис­тематичне обгрунтування буржуазного лібералізму, був профе­с-

Кенігсберзького університету Іммануїл Кант (1724— 1804). Вчення Канта в.основ* своїй навіянь духом Просвіт ництва з використанням ідей індивідуалістичної школи природ­ного права. Особу він розглядав як абсолютну цінність з вису­ванням апріорного закону, абстрактно-обов'язкового та фор­мального «категоричного імперативу». Кант вважав, що свобода особистості полягає в тому, щоб визначати самому собі мету і варіанти, що відповідають цій меті, поведінки. Він був упевнений, що держава може^: примусити особу вибирати ті чи інші засоби для досягнення певної мети, але не може наказу­вати людині, заради чого вона повинна жити. Кант уперше ви­сунув ідею про те, що устрій і режим держави повинні макси­мально відповідати праву (правовому закону). Держава по­винна спиратися на право, додержуватися прав і свобод люди­ни, забезпечувати їх реалізацію та здійснення позитивних законів.

Право Кант поділяв на природне, позитивне і справедли­вість. Однак Кант заперечував право народу на повстання про­ти деспотичного управління, вважаючи, що зміна політично-юридичних установ повинна проходити зверху шляхом реформ. Методи відкритої боротьби втягують народ у хаос, анархію і злочинність. У працях Канта обґрунтовується необ­хідність миру як в межах держави, так і в міжнародних відно­синах між державами. Кант виступав проти війн, за політичне вирішення всіх проблемних питань шляхом укладання і додер­жання міжнародних договорів і угод, невтручання у внутрішні справи держави, за розвиток між народами. торговельних, культурних та інших зв'язків.

Отже, в правовій філософії Канта, як одного з перших ав­торів, що обґрунтовував буржуазний лібералізм, яскраво вияв­ляється конфлікт ліберальних та етичних переконань. З одного боку, він прихильник справедливості, а з другого — не залишає людині можливості відстоювати справедливість, протистояти тиранії. Справедливою організацією суспільства, на його дум­ку, повинно бути встановлення «вічного миру». Досягти цього в майбутньому можна завдяки утворенню федеративного со­юзу незалежних рівноправних держав республіканського типу.

-49-

В такому суспільстві, на думку Канта, особі забезпечувати­меться реалізація повної свободи і недоторканності.

Найвищим ступенем розвитку класичного німецького ідеа­лізму було правове вчення Георга Вільгельма Фрідріха Гегеля (1770—1831). Головною працею Гегеля з проблем держави і права є «Філософія права» (1821 p.). Його філософська теорія базується на тому, що в основі соціальної дійсності лежить «світовий розум», «абсолютна ідея» чи «світовий дух», що вияв­ляють себе в мисленні чи самопізнанні. У філософії духу він розрізняв три основні науки, а саме — про суб'єктивне, об'єк­тивне та абсолютне. Вчення про державу і право Гегель роз­глядав як складову частину філософії. Державу і право Гегель розглядав крізь призму самої ідеї та напрямів її реалізації. Пи­тання конструкції, сутності, змісту та конкретного застосуван­ня державно-правових явищ він відносив до предмету юрис­пруденції. Саме право Гегель визначав як наявне буття свобо­ди, певний ступінь розвитку свободи. Розуміння права він формулює з позицій ідеалізму, стверджуючи, що право вияв­ляє себе спочатку в історичному, моральному, релігійному зна­ченні, а вже потім у дійсності.

Саму свободу, за Гегелем, закладено в конструкції абстракт­ного права, що має кілька рівнів: а) рух від абстрактного до конкретного; б) судження про неправду (ненавмисну, обман, злочин); в) змішування абстрактного права і моралі, що приз­водить до об'єктивізації свободи через сім'ю, громадянське сус­пільство і державу.

Абстрактне право Гегель формулює таким чином: «Будь осо­бистістю і поважай інших як особистостей!» Конкретне право виявляється у формальній свободі та, в першу чергу, у свободі приватної власності.

Злочин є порушенням права, а засобом відтворення поруше­ного права Гегель вважає покарання. Суб'єктивна воля вияв­ляється лише в діях (поведінці).

Громадянське суспільство, за Гегелем, характеризується трьома основними моментами: а) системою потреб; б) відправ­ленням правосуддя; в) діяльністю поліції і корпорацій. У такій конструкції відчувається змішування функцій громадянського суспільства і держави, що їх Гегель ототожнював.

-50-

Отже, Гегель в питаннях свободи і недоторканності особи стояв на позиціях формальної рівності всіх суб'єктів громадян­ського суспільства. Держава і право є засобами визначення і забезпечення формальної рівності людини і громадянина. Весь новітній час, починаючи з Реформації, Гегель присвячує ні­мецькій нації, вважаючи, що США і Росія ще не проявили се­бе у всесвітній історії.

§ 3. Нормативні акти, що закріплювали права

і свободи людини в умовах Середньовіччя,

Нового часу та XX століття

До основних нормативно-правових документів, що закріп­лювали права і свободи людини та громадянина, належать: а) Велика хартія вольностей 1215 p.; б) Петиція про право 1628 р.; в) Акт про краще забезпечення свободи підданих і про попередження ув'язнень за морями (habeas corpus act¹) від 26 травня 1679 р.; г) Біль про права від 13 лютого 1689 p.; д) Біль про права 1791 р. (перші десять поправок до Консти­туції США); е) Декларація прав людини і громадянина від 26 серпня 1789 р. та ін.

Крім майнових інтересів, в умовах станово-представницької монархії велась і боротьба за особисту недоторканність. При­кладом такої боротьби за свободу і рівність прав місцевих фео­далів і обмеження зловживання королівської влади був рух ба­ронів у Англії на початку XIII ст. У результаті в 1215 р. було прийнято Велику хартію вольностей. Офіційно в Англії цей до­кумент вважали першою її Конституцією. Повний текст цієї хартії поділяють на три частини: а) статті, що стосуються ма­теріальних інтересів різних соціальних верств та груп населен­ня (статті 1, 2, 9, 13, 15 і 18); б) статті, що реформують дер­жавний механізм англійського королівства, або «конституцій­ні» (статті 12, 14 і 61); в) статті, що встановлюють принципи діяльності судово-адміністративного апарату (статті 17, 20, 21, 39 і 40). Важливе значення для розширення свобод, недотор-

«Habeas corpus subjiciendum» - латинська формула судового наказу, яким суд вимагав доставити заарештованого.

-51-

канності людини й упорядкування діяльності королівської вла­ди мали статті 18—20, 38—40, 45 та деякі інші. Так, ст. 39 проголошувала, що жодну вільну людину не буде заарештова­но чи ув'язнено в тюрму, чи позбавлено володіння, чи яким-небудь іншим чином обездолено, і «ми не підемо на неї і не пошлемо на неї інакше, як за законним вироком рівних їй і за законом країни».

Петиція про право — це нормативний документ, що започат­
кував буржуазно-революційне законодавство Англії. Петицію
подали королю духовенство та світські лорди й общини, що бу­
ли представлені в парламенті з метою підтвердження різних
прав і вольностей підданих короля. Король відповів у. парла­
менті: «Нехай буде зроблено за цим бажанням». У самій пети­
ції формулювалися порушення, що були вчинені Таємною Par
дою у вигляді допитів, затримань та ув'язнень в тюрми супро­
ти законів та вольностей королівства. В петиції було сформу­
льовано прохання не порушувати. в майбутньому законів і
статутів англійського королівства та не чинити дії на шкоду на­
роду з метою його заспокоєння.,

Процесуальне закріплення гарантій від незаконних арештів було здійснено з прийняттям 26 травня 1679 р. «Акту про кра­ще забезпечення свободи підданих и про попередження ув'яз­нень за морями (habeas corpus act)». Метою цього документа є визначення правового статусу особи, що знаходилася під вар­тою до суду, тобто була попередньо ув'язнена. Акт 1679 р. встановив складний юридичний механізм, що забезпечував: права особистості, можливості внесення грошової застави. За^ ставу повинен був встановити суд у кожному конкретному ви­падку. Акт зазначав, причини недоліків, що мали місце при за­безпеченні особистої недоторканності заарештованих. Вказува­лося, що шерифи, тюремники та інші чиновники, яким під. варту віддавалися піддані короля за кримінальні чи такі, що вважалися кримінальними, діяння, довгий час не виконували зверненого до них наказу habeas corpus. Від цього страждали і в майбутньому можуть страждати піддані короля, надовго ут­римувані в тюрмі, тоді коли за законом вони могли бути взяті на поруки. Для попередження таких випадків і для швидшого звільнення всіх осіб, утримуваних за злочини, затверджувало-

Дата добавления: 2015-05-10