Український РаблеСтепан Руданський -СМІХ ?????

27. Діяльність «Плеяди». Трактат дю Белле «Захист і звеличення французької мови».

Маніфест «Плеяди». Розвиток французької літератури другої половини XVI ст. характеризується розквітом гуманістичної поезії. Ліонська школа дала певний поштовх до її інтенсивного розвитку в другій половині XVI ст. Найвищим її досягненням була творчість поетів паризької літературної групи «Плеяда» Жоашена дю Белле, Жана Дора, Жана Антуана де Баїфа, Етьена Жоделя, Понтюса де Тіара, Ремі Белло і особливо її глави - П'єра де Ронсара. Утворилася ця група у 1547 р. під назвою «Бригада». Спочатку вона складалася з чотирьох членів: Ронсара, де Баїфа, дю Белле - учнів колежа і їхнього учителя і керівника колежа, філолога-еллініста Жана Дора. Згодом, на початку 50-х років, розширився склад «Бригади» - до семи чоловік - і відповідно змінилась назва - тепер група іменувалась «Плеяда». Всіх її учасників об'єднували дружба, єдність переконань і мети.

Ще в період існування «Бригади» у 1549 р. дю Белле опублікував трактат «Захист і звеличення французької мови», в якому, по суті, сформулював теоретичні принципи групи. Цей трактат і вважається програмним маніфестом «Плеяди». Основне в «Захисті» - заклик до створення нової національної гуманістичної поезії, яка б грунтувалася на засвоєнні античності. Передовсім дю Белле виступає проти латинськомовної поезії і відстоює права французької мови. З осудом він говорить про французів, які віддають перевагу латинській мові, зневажають рідну і презирливо ставляться до неї, заперечує хибні твердження, нібито вартість думок залежить від того, якою мовою вони висловлені. Його міркування про рідну мову пройняті вірою в її величезні можливості, гордою упевненістю в тому, що вона «зрівняється з мовою самих греків і римлян і породить за їх прикладом Гомерів, Демосфенів, Вергіліїв і Ціцеронів» (кн. І, гл. 3). Дю Белле стверджує, що мова є свідомим витвором людей і може змінюватися з їхньої волі. Багатство чи бідність мови, на його думку, залежить від того, як її розвивають. Дю Белле закликає збагачувати і розвивати мову і пропонує для цього відповідні засоби: сміливе створення, за прикладом греків, нових слів, введення, звичайно, в міру, слів старовинних і запозичених з древніх мов. Він радить поету спілкуватися не тільки з ученими, а й з людьми різних професій і видів ремесла: «корабельниками, ливарниками, художниками, граверами й іншими, а також знайомитися з їх винаходами, з назвами матеріалів і знаряддями, якими вони користуються у своєму ремеслі і мистецтві» (кн. II, гл. 11).

Багато уваги приділяється з «Захисті» обгрунтуванню принципу наслідування античності. Засвоєння змісту, жанрів і стилю античності, переважно еллінської поезії, за дю Белле,- це основний шлях до створення національної поезії високої естетичної досконалості і великих громадських, філософських та моральних проблем, його літературні критерії основувалися на античному розумінні цінності поезії. Засуджуючи поезію чисто розважальну, банальну, дю Белле вимагав створення літератури великого емоційного заряду.

Для оновлення поезії, на думку дю Белле, слід зректися національних традицій середньовічної поезії та її жанрів - рондо, балади, віреле, канцони - і сприйняти поетичні жанри і форми античних віршів - епіграми, елегії, еклоги, епопею, італійський сонет. При цьому повинен вироблятися і відповідний «вчений», високий стиль: вірші слід прикрашати серйозними сентенціями, яскравими фарбами,. надавати їм «вишуканої класичної ерудиції».

Зневажливо говорить дю Белле про середньовічні драматичні жанри - фарс і мораліте - і вважає потрібним відродити славу класичних комедій і трагедій.

Значне місце в «Захисті» займають міркування про образ поета і його призначення. Вони основані на розумінні поезії як плоду, з одного боку, свідомої праці і виробленої майстерності і, з другого - як натхнення. За дю Белле, поет має бути великим трудівником, відзначатися «вченістю», багатством знань, здатністю до захоплення й натхнення. Праця поета розцінюється як високоблагородна, суспільно значима діяльність, позбавлена дріб'язковості й корисливості, спрямована до величезної мети духовного збагачення людини.

Містяться в трактаті дю Белле й критичні випади проти придвірного середовища, проти Сорбонни, яка чинить перешкоди поширенню знань, розвитку наук і мистецтв.

Сформульовані в «Захисті» принципи знайшли практичне втілення в поезіях самого дю Белле та інших членів «Плеяди». Але з роками, в процесі розвитку творчості, намітився певний розрив між теоретичною програмою і реальною практикою митців. Зокрема, всупереч вимогам «Захисту», поети зверталися до національних поетичних традицій і плідно використовували їх у своїй творчості. Провідна роль у створенні нової поезії і в діяльності «Плеяди» належала «королю поетів» Ронсару.

28. Творчість П’єра Ронсара.

Провідна роль у створенні нової поезії і в діяльності «Плеяди» належала «королю поетів» Ронсару.

П'єр де Ронсар (1524 - 1585) походить з дворянської родини. Ронсар багато читав, вивчав європейські мови, робив спроби писати вірші. Обдарованість, захопленість навчанням і поезією робили його особу надзвичайно привабливою, і невдовзі навколо нього створився поетичний гурток «Бригада», який згодом розширився і був перейменований у «Плеяду». Ронсар наполегливо готував себе до поетичної діяльності й відразу поставив перед собою значимі, високі цілі. Він хотів прославити французьку мову та поезію, принести користь своїй країні, не розважати, а вчити читача, прилучати його до скарбниці поетичного мистецтва. Без сумніву, «Захист і звеличення французької мови» було написано під його впливом. Перші публікації окремих поезій Ронсара з'явилися у 1547 р. У 1550 р. вийшла у світ перша збірка «Чотири книги од», а в 1552 р.- нова збірка «Любовні вірші до Кассандри». Ними відкрився найбільш значний і плідний період творчості Ронсара, який продовжувався до 1560 р. Ці поезії написані цілком у дусі принципів «Захисту».

Перша збірка об'єднує великі оди, написані за взірцем Піндарових творів, і оди, створені в «гораціанському» стилі. На думку Ронсара, призначення творів цього жанру - уславлення величних дій історичних осіб, поетичних творів, краси природи, чеснот близьких і милих йому людей. Піндаричні оди в основному вихваляють високих осіб, а також друзів поета - Баїфа, Дора й ін. І все ж слід визнати їхню цінність як першої спроби створення у Франції героїчної, патетичної поезії.

Гораціанські оди - це переважно невеликі вірші, різноманітні за своєю тематикою. В них значне місце займають роздуми про життя і смерть, про красу і невмирущість природи й поезії, теми дружби і кохання. Виразною є морально-дидактична тональність цих од. Стиль їх простіший, ніж у піндаричних одах, образи нерідко беруться з реального світу.

Загалом оди Ронсара збагатили французьку поезію, внесли в неї мотиви героїзму, високі ідеали, розширили її жанрові та тематичні межі, надали їй емоційної повноти.

Під сильним впливом книжної традиції, особливо лірики Петрарки, написана й друга збірка - «Любовні вірші до Кассандри». Під ім'ям Кассандри поет оспівує жінку, з якою замолоду зустрівся в Блуа і закохався в неї. У дусі петрарківського сонета жіночий образ ідеалізований, є втіленням краси і чеснот. Однак у ліричному герої Ронсара сильніше виражене прагнення до чуттєвих насолод, в ньому більше темпераменту, гарячої пристрасті.

З любов'ю змальовував поет картини природи.

Збіркою «Любовних віршів» Ронсар, разом з іншими поетами, утверджував у французькій поезії любовний сонет.

З 1553 р. характер творів Ронсара помітно змінюється. Поет відступає від деяких теоретичних принципів «Захисту» і починає звертатися до національних поетичних традицій. У його поезіях посилюється і Поглиблюється ліричне начало, проявляється більша самостійність і в змісті, і в формах, поширюється тематика, простішим стає стиль. В такому ж дусі створена ціла низка нових збірок поета: «Любовні вірші» (поширене видання), «Суміш», «Продовження книги любові», «Нове продовження книги любові», дві книги «Гімнів» та ін. Найвидатнішими з них визнають «Продовження книги любові» і «Нове продовження книги любові». Переважна більшість віршів цих збірок - сонети, присвячені Марії; вони і становлять цикл «Любов до Марії». Прототип героїні - сільська дівчина Марія Дюпон, яку любив Ронсар. Це була щаслива, взаємна любов. У своїх віршах поет відійшов від надмірної ідеалізації образу коханої. Марія - земна, реальна жінка, проста й весела, усім своїм образом невіддільна від природи, серед якої зросла. Любовні почуття поета теплі, радісні. Тема кохання займає чільне місце в усіх збірках і розкривається в різноманітних відтінках. Нерідко Ронсар малює еротичні сцени, трапляються любовні поезії жартівливого характеру, численні анакреонтичні вірші, в яких поет звичайно закликає насолоджуватись молодістю, адже час швидкоплинний і краса скороминуща.

Вірші Ронсара другої половини 50-х років відзначаються критичними тенденціями. В них висловлюється неприязне ставлення до королівського двору, засуджуються пороки двірського середовища - жадібне прагнення до розкоші, честолюбність, лицемірство, брудна жага накопичення багатства. Суєтному двору протиставляється простота сільського життя на лоні природи.

В умовах поглиблення протиріч французької дійсності напередодні релігійних воєн такі вірші набували політичного звучання.

Другий період творчості Ронсара (1560-1572) припадає вже на добу релігійних воєн. У цей час Ронсар наблизився до королівського двору і став двірським поетом. Тепер у своїх творах він часто звертається до політичних питань. Релігійні війни гнітять його, і це зумовлює трагічне звучання поем. Будучи прибічником партії католиків, Ронсар неприязно ставиться до гугенотів, вбачає причину лиха в їхній діяльності. У своїх поезіях він закликає до покарання гугенотів, зображує їх у сатиричному плані.

Поет звертається до коронованих осіб і застерігає їх від жорстокості, зокрема у вірші «Повчальне слово до короля Карла IX» він умовляє короля бути доброчесним, справедливим і терплячим.

Після 4563 р. відійшов від політичної боротьби, все менше бував при дворі. Усамітнившись, Ронсар розпочав працю над епічною поемою «Франсіада» за зразком творів Гомера і Вергілія.' Вона була задумана як велика національна епопея, в 24 піснях. За її основу взята відома легенда | про сина Ректора Франка, який нібито урятувався після загибелі Трої, оселився у Франції і поклав початок історії французьких королів.

Поема виходила штучною і сухою, не набувала ні за сюжетом, ні за формою народного характеру. Не викликавши інтересу після публікації поеми і сам Ронсар залишився байдужим по публікації і більше не повернувся до праці над поемою.

Крім «Франсіади», у другій половині 60-х років Ронсар писав ліричні вірші, в яких досить широко розробляв свою улюблену тему - тему природи і поезії.

В останній, третій, період творчості, який розпочався після 1572 p., Ронсар писав небагато. Найзначніший доробок цього часу - цикл любовних сонетів «До Єлени». Створені вони на основі любовного захоплення, пережитого уже немолодим поетом, Єленою де Сюржер. Для цих поезій характерний елегійний тон.

Особливий інтерес серед поезій останнього періоду становить елегія «Проти лісорубів Гастінгського лісу» (Карл IX продав Гастінгський ліс на" зруб, щоб погасити борги двору). Вирубування Гастінгського лісу поет сприймає як загибель світу гармонії і краси, того світу, яким живилися його ідеали і натхнення.

Поет уславився головно своєю лірикою на приватні теми та любовними сонетами, досягнувши в них вершин майстерності. Він вніс у французьку поезію реалістичний зміст, збагатив її новими формами, різноманітністю ритмів і мелодійністю, утвердив панування літературної французької мови.

29. Мішель де Монтень. «Проби»(«Досліди») як зразок есеїстики Відродження.

В останній чверті XVI ст. високого рівня досягла у Франції філософська думка. Найвидатнішим її представником був Мітель де Монтень (1533- 1592). Монтень був свідком перехідної доби від Ренесансу до нового часу. Перехідність епохи визначила і своєрідність «Проб» Монтень як літературного твору. На схилі XVI ст. вже починали вимальовуватись контури нової літератури, де пануватимуть художні системи бароко та класицизму. Система жанрів втрачала свій безумовний пріоритет, жанри втрачали універсальність і рівність, усе більше підпорядковуючись «ієрархії жанрів».

При переході від однієї системи жанрів до іншої, що відповідає новим реаліям, необхідний експеримент. Такий експеримент (пробу!) поставив Монтень, розробивши відразу два нових жанри: жанр «проби» (чи по-французьки «есе» — цей термін увів у світову літературу саме Монтень) і жанр «проб», тобто цілісної книги таких есе.

Кожне есе, що складає розділ у книзі Монтень, зберігає установку на універсальність у відображенні світу і майже не обмежується предметом, зазначеним у заголовку (сам принцип називання розділів — «Про дружбу», «Про виховання» тощо — бере свій початок в античності та Середньовіччі, і назва поеми Лукреція «Про природу речей».) У есе Монтень чи не вперше втілили в усій повноті принцип «жанрової свободи» на противагу схоластичній вченій, філософській традиції. Письменник нехтує стрункістю композиції, на перший погляд, текст есе є довільним монтажем за асоціацією найрозмаїтішого матеріалу: історичних фактів (у цілковитому хронологічному безладі), загальних міркувань, суто особистісних оцінок і фактів індивідуального життєвого досвіду тощо. Ідеї та приклади, що їх пояснюють, становлять зерно кожного есе, як і зерно всієї книги.

Складаються «Досліди» з трьох книг, вперше опублікованих у 1588 р. За будовою це фрагментарний твір, у якому відсутня будь-яка сюжетна єдність. Він містить окремі думки, міркування, спостереження, враження, пересипані цитатами з античних авторів; увесь матеріал розташований довільно, без будь-якої системи й послідовності. Теми фрагментів найрізноманітніші: у них йдеться про античних поетів і виховання дітей, про честолюбство і здоров'я, смерть і багатство, славу і гідність, совість і педантизм, про все, що письменник спостерігає навколо себе, що думає, читає, чує.

«Досліди» - це вільні роздуми письменника головним чином над своїм життям і власним життєвим досвідом. До узагальнень він іде через власне «я», його філософія коріниться в особистих відчуттях, настроях, особливостях вдачі, способі життя. Скажімо, узагальнююча думка про те, що «кровожерні нахили щодо тварин свідчать про природну схильність до жорстокості», виникає з розповіді письменника про те, що він сам не терпить жорстокого ставлення до тварин; міркуючи про шкідливість насильства при вихованні дитини, він спирається на власний досвід виховання доньки Леонор.

Ця зосередженість Монтеня на своїй особистості, власному духовному світі йде не від самозакоханості чи егоцентризму - філософ досліджує в собі людину, відкриває й пізнає в усіх проявах її чуттєву й духовну природу. Це, власне, і є наскрізна проблема, яка об'єднує невпорядковані думки «Дослідів». У центрі уваги письменника - багатогранні і різноманітні природні можливості людини, її мінлива поведінка та вчинки. Він доходить висновку, що людина постійно змінюється залежно від обставин, у які потрапляє; вона може досягти найвищої довершеності і безмірно низько впасти: людський розум здатний до необмеженого розвитку і водночас йому властиво помилятися.

Монтень разом з тим чітко визначає людський ідеал й утверджує тверді моральні устрої. На його думку, найвищою моральною нормою є близькість до природи й поміркованість. Тому найбільше він цінить землеробів та мудреців, у житті яких вбачає природність і свободу. Відстоюючи право людини на щастя, Монтень закликає її розвивати громадські почуття, почуття гідності: «Той, хто не живе для інших, не живе для самого себе».

На підставі вивчення людини Монтень робить висновок, що цінність її визначається тільки внутрішніми властивостями.

«Досліди» від початку до кінця пройняті запереченням теології, схоластики і догматизму, скептичним ставленням до всього, що подається як незаперечна, категорична істина. Монтень - прихильник іншого, нового знання, творчого, заснованого на реальному життєвому досвіді і досліді.

«Досліди» написані у формі живої, невимушеної бесіди, мова твору багата, проста і природна. Це досягалося свідомою, цілеспрямованою працею. Монтень писав, що любить мову «просту і нештучну... соковиту і живу…».

Твір Монтеня поклав початок розвитку жанру ессе, в якому предметом зображення є внутрішній світ однієї людини - самого автора, його індивідуальне сприйняття, відбиття в його свідомості найрізноманітніших проявів життя.

«Досліди» мали велике значення для розвитку французької прози, значною мірою вплинули на передову думку та творчість європейських письменників наступного часу, а з сучасників Монтеня найбільше на великих англійців - Ф. Бекона і В. Шекспіра.

30.Загальна характеристика іспанського Відродження.

Література Відродження в Іспанії та Португалії, розвивалася в складних і своєрідних суспільно-політичних умовах. Глибокий аналіз національної специфічності цих умов дав Карл Маркс у праці «Революційна Іспанія». Від самого початку формування іспанського королівства в країні існували обставини, що сприяли обмеженню королівської влади. Передовсім країна була роздріблена на окремі королівства, які створювалися в різний час у міру відвоювання іспанської території від маврів. У ході реконкісти складалися й утверджувалися народні закони і звичаї, посилювалася могутність дворянства, і це послаблювало владу короля.

В XVI ст. представники міст становили наймогутнішу частину кортесів - дорадчого органу, що створився в Іспанії ще в XI ст. і складався з представників дворянства, міст і духівництва. Спроби посилення королівської влади у XV ст. викликали опір аристократії, який в середині XV ст. виливається у повстання проти короля Хуана II і його фаворитів, а згодом проти короля Енріке IV.

Серйозним кроком на шляху до централізації країни було об'єднання в другій половині XV ст. Кастілії і Арагона внаслідок шлюбу Ізабелли Кастільської і принца Арагона Фердінанда (1469).

На початку XVI ст. рішучу спробу централізувати країну і замінити феодальну монархію абсолютною здійснив Карл І. Спочатку він повів наступ на кортеси, що викликало численні повстання, а в 1520 р.- війну Священної ліги - об'єднання повсталих кастільських міст. à Міста втратили вплив у кортесах, розвиток їхній різко загальмувався.

Розправившись з містами, король повів наступ на дворянство, а у відповідь на його опір розпустив кортеси. В Іспанії остаточно утвердилася королівська влада.

Проте справжньої державної єдності іспанський абсолютизм не здійснив і не міг надійно забезпечити могутність країни. Іспанія стала батьківщиною єзуїтів, країною найжорстокішої інквізиції, найповнішим на той час втіленням католицької реакції.

Авантюрна зовнішня політика абсолютизму розбещувала населення, відвертала увагу від плідної праці всередині країни і вселяла надію на легке збагачення.

Хиткість основ іспанської монархії проявилася уже в кінці XVI ст. Саме в цей час біля берегів Англії було розгромлено іспанський флот «Непереможну Армаду» (1588), вибороли свою свободу Нідерланди, припинився потік золота з Америки. Національна економіка до того часу була вже зруйнована, народ зубожів, посилилася реакція. Іспанія втратила свою могутність.

Такі соціально-історичні процеси і визначали характер розвитку гуманізму в Іспанії і особливості літератури.

Перехід від Середніх віків до Відродження охоплює в Іспанії кінець XIV- перші три чверті XV ст. У цей час інтенсивно розвиваються народна поетична творчість і придворна аристократична література. В народній поезії XV ст. провідна роль належить романсу. Це ліричний або ліро-епічний вірш пройнятий духом патріотизму і незалежності.

У XV ст. Іспанія була тісно пов'язана з Італією і досить добре ознайомлена з її культурою. Досвід італійської літератури засвоюється придворною літературою. Під сильним впливом Петрарки створюється в цей час в Іспанії сонет (маркіз де Сантільяна), з'являються в аристократичній літературі дидактичні поезії, алегоричні твори, епічні поеми, твори сатиричного характеру.

Наприкінці XV ст. іспанська література вступила в період Відродження. В своєму розвитку вона спиралася як на досвід античної і гуманістичної літератури європейських країн, особливо Італії, так і на національну літературну традицію і народну творчість. Від самого початку в ній визначилися два напрями:

1. - основувався на традиціях народної літератури (напрям 1 -був провідним, у ньому найповніше проявився характер ренесансної літератури, визначений тими силами, що існували в іспанському народі і були породжені його героїчною історією.

2. -«учений» - на використанні античності.

Х арактерні риси іспанської літератури: демократизм, багата уява, пристрасність, органічне засвоєння й збереження народних поетичних форм. Водночас у своєрідних обставинах країни рано визначився розрив між ідеями Відродження і реальністю, що зумовило й раннє розчарування в гуманістичних ідеалах, і гострокритичне зображення реальної дійсності в літературі.

Раннє Відродження в Іспанії припадає на кінець XV- першу половину XVI ст.,

Зріле і Пізнє Відродження охоплює другу пол.XVI- перші десятиліття XVII ст.

Дата добавления: 2015-05-07