Єдність освіти і науки є провідним принципом державної освітньої політики

Нова система управління сферою освіти утверджується як державно-громадська.

Модернізація управління галуззю передбачає – впровадження нової етики управління – партнерської, відмова від декларативного спілкування та дріб’язкової опіки, зміну форм і методів контролю, націленість на допоміжний, випереджувальний контроль, удосконалення процедури ліцензування, атестації та акредитації закладів освіти та ін.

Основними джерелами фінансового забезпечення освіти є кошти державного та місцевих бюджетів, кошти юридичних та фізичних осіб, громадських організацій і фондів, кошти галузей народного господарства, плата за додаткові освітні послуги, що надаються закладами освіти, економічна діяльність закладів освіти тощо.

Держава забезпечує умови для підвищення престижу і соціального статусу педагогічних працівників. Працівникам системи освіти гарантується належний рівень пенсійного забезпечення.

Держава сприяє розгортанню наукових досліджень та нових практичних розробок з проблем стану здоров’я і організації медичної допомоги дітям.

Освіта забезпечує вільне володіння державною, рідною, й кількома іноземними мовами.

Пріоритетом розвитку освіти є впровадження сучасних інформаційних технологій. Українська освіта є відкритим соціальним інститутом.

Головна мета української системи освіти — створити умови для розвитку і самореалізації кожної особистості як громадянина України, формувати покоління, здатні навчатися упродовж життя, створювати й розвивати цінності громадянського суспільства.

Пріоритетами державної політики в розвитку освіти є:

§ особистісна орієнтація освіти;

§ створення рівних можливостей для дітей і молоді у здобутті якісної освіти;

§ удосконалення системи неперервної освіти та освіти впродовж життя;

§ розвиток україномовного освітнього і культурного простору;

§ забезпечення освітніх запитів національних меншин;

§ формування національних та загальнолюдських цінностей;

§ формування через освіту здорового способу життя;

§ забезпечення економічних і педагогічних умов для професійної самореалізації педагогічних працівників, підвищення їх соціального статусу;

§ упровадження інформаційних педагогічних технологій, розвиток бібліотечної справи, забезпечення доступності інформації, навчальної і довідкової літератури;

§ створення індустрії навчальних засобів;

§ створення ринку освітніх послуг;

§ інтеграція української освіти в європейський та світовий освітній простір;

§ гармонійне поєднання навчального процесу та наукової діяльності вищого навчального закладу;

§ використання наукових результатів як бази і змісту навчання.

Освіта спрямована на втілення в життя української національної ідеї. Вона підпорядкована консолідації українського народу в українську політичну націю, яка прагне жити в співдружності з усіма народами і державами світу.

Освіта виховує громадянина і патріота України, прищеплює любов до української мови та культури, повагу до народних традицій. Вона підпорядкована формуванню системи національних інтересів як головних пріоритетів світоглядної культури особистості і разом із тим сприяє оволодінню багатствами світової культури, вихованню поваги до народів світу. Українська освіта має гуманістичний характер. Вона не допускає поширення шовіністичних, расистських та інших антигуманних ідей і поглядів.

Реалізація Доктрини забезпечить перехід до нової гуманістично-інноваційної філософії освіти, що виходить із її пріоритетності для розвитку України. Це забезпечить відчутне зростання інтелектуального, культурного, духовно-морального потенціалу суспільства та особистості, нації і народу, у результаті чого відбудуться потужні позитивні зміни в системі матеріального і духовного виробництва, структурі політичних відносин, побуті і культурі.

Зростуть самостійність і самодостатність особистості, її творча активність, що істотно зміцнить демократичні засади громадянського суспільства, прискорить розвиток і духовно-моральну збалансованість ринкових відносин.

Зміцняться самосвідомість особистості, національний характер, національна гідність людини. Зросте авторитет української національної культури. Активізуються процеси національної самоідентифікації особистості. Істотно знизяться меншовартісні риси характеру, підвищиться громадянський авторитет індивідуальності, зміцниться статус українця в міжнародному соціокультурному середовищі.

Українська освіта стане конкурентоспроможною в європейському і світовому освітньому просторі, людина — захищеною, мобільною на ринку праці і в контексті особистісного духовно-світоглядного вибору.

Зростаючий освітній потенціал суспільства забезпечить упровадження нових і новітніх інформаційних технологій, що дасть змогу протягом наступних 10—15 років скоротити відставання в темпах розвитку, а з часом — істотно наблизитися до рівня і способу організації життєдіяльності розвинутих країн світу.

Випереджуючий розвиток освіти, упроваджений на основі цієї Доктрини, забезпечить вихід України з нинішнього стану, усебічну модернізацію суспільства і держави, нації та народу, досягнення рівня життя, гідного людини.

42. Самоосвіта і самовиховання в системі підготовки майбутнього вчителя.

Ефективна професійна підготовка майбутнього вчителя неможлива без самоосвіти, самовиховання та саморозвитку. А це потребує не лише знання форм і методів аудиторної роботи, роботи з книгою та іншими сучасними джерелами інформації, а й застосування вольових зусиль, розвитку певних особистісних і професійних якостей, володіння технологією професійного самовиховання.

Самовиховання в системі підготовки майбутнього вчителя

Досвід загального самовиховання є необхідною передумовою професійного самовиховання, яке передбачає свідому роботу з розвитку професійно значущих якостей, формування педагогічних умінь і здібностей.

Самовиховання - систематична і цілеспрямована діяльність особистості, орієнтована на формування і вдосконалення позитивних якостей та подолання негативних.

Самовиховання бере свій початок у підлітковому віці, коли дитина починає усвідомлювати себе як особистість, розуміти норми та вимоги суспільства, власні потреби і намагається правильно оцінювати свої вчинки. Інакше кажучи, необхідною умовою самовиховання є самоусвідомлення - усвідомлення людиною себе як особистості і свого місця в суспільній діяльності людей.

Самоусвідомлення людини - єдність трьох складових:

1) пізнавальної (самопізнання) - дослідження, пізнання самого себе;

2) емоційно-оцінної (самоставлення) - самооцінювання;

3) дієво-вольової, регулятивної (саморегулювання) - уміння керувати станом свого здоров'я, емоціями, почуттями, психічним станом, діями, вчинками, поведінкою.

Отже, самовиховання нерозривно пов'язане зі здатністю людини до самоаналізу і самооцінювання, з умінням контролювати свою поведінку і діяльність, ставити перед собою значущі цілі.

Самовиховання може бути спрямоване на виховання розуму (інтелектуальна сфера), почуттів (емоційна сфера), волі (вольова сфера). Однак провідною в самовиховному процесі є вольова сфера, яка забезпечує саморегулювання внутрішнього світу людини відповідно до дійсності.

Успішність педагогічної діяльності значною мірою залежить від уміння і здатності педагога мобілізовувати свої зусилля на систематичну розумову працю, раціонально вибудовувати свою діяльність, переборювати труднощі під час самостійної підготовки до занять, знімати емоційні та психічні перевантаження, керувати своїм емоційним станом.

Існує думка, що педагогічні здібності, педагогічний талант - це щось вроджене, тому часто студенти байдужі до самоосвіти і самовиховання. Однак запас потенційних сил у людини настільки великий, що навіть студент, який має середні здібності, може всебічно розвивати свою особистість і виявити талант у професійній діяльності. "Майстром може стати кожний, якщо йому допоможуть і якщо він сам працюватиме", - зауважував А. Макаренко.

Чи стане студент справжнім педагогом, залежить від його уміння працювати над собою, установок, інтересів, потреб, активності в оволодінні науковими знаннями і вміннями, а також від того, наскільки цілеспрямовано, свідомо і наполегливо він працює над розвитком у собі тих якостей, які формують особистість фахівця. Німецький педагог А. Дістервег зазначав, що для вчителя святим обов'язком є "своє виховання зробити завданням власного життя". Він вважав, що педагог "лише до того часу здатний насправді виховувати і навчати, доки сам працює над своїм власним вихованням і освітою". Йдеться про професійне самовиховання.

Професійне самовиховання - свідома діяльність, спрямована на вдосконалення своєї особистості відповідно до вимог обраної професії.

Професійне самовиховання майбутнього вчителя починається з усвідомлення різниці між уявленням про себе як майбутнього професіонала і своїми реальними можливостями. Мотив - збудник роботи над собою - розуміння невідповідності Я-реального і Я-ідеального. Це можливе у тому разі, якщо в майбутнього вчителя є професійний ідеал і здатність до самопізнання.

Цілеспрямованість, осмисленість, стійкість професійного самовиховання залежать насамперед від:

- наявності професійного ідеалу;

- вольових якостей;

- мотивів вибору студентом педагогічної професії;

- морально-психологічного клімату в студентській групі;

- стилів керівництва й спілкування професорсько-викладацького складу;

- фактора вільного часу;

- організації та постійного вдосконалення навчальної і самостійної роботи студентів;

- участі в різноманітній позанавчальній роботі.

Як і будь-яка інша діяльність, професійне самовиховання має у своїй основі складну систему мотивів і джерел активності. Його рушійною силою і джерелом є потреба в самозміні та самовдосконаленні. Ця потреба виникає з протиріччя між вимогами, що ставляться суспільством, та наявним рівнем професіоналізму і підтримується власними джерелами активності (переконаннями, почуттям обов'язку, професійною честю тощо).

Самоосвітою назвемо такий специфічний вид діяльності, в ході якої завдяки самостійному визначенню цілей особистість задовольняє власні пізнавальні потреби або вдосконалює свої здібності, якості та властивості особистості.

43. Класно-урочна система навчання. Урок, як основна форма організації навчального процесу

У сучасній школі використовують класно-урочну систему навчання. Суть її полягає в тому, що навчальна робота проводиться з групою учнів постійного складу, однакового віку і рівня підготовки у формі уроку. Система забезпечує керівну роль учителя, зміну видів занять, можливість застосування різних видів навчання, активізує роботу учнів, сприяє раціональному використанню часу, послідовному, систематичному вивченню матеріалу. Однак вона розрахована на середнього учня, ніхто з учнів не може «поспішати» відповідно до своїх можливостей. Ця система обмежує можливості індивідуального підходу до учнів, тому ті, хто не засвоїв певних предметів, змушені залишатися на повторний курс.

Основною організаційною формою навчання є урок. Він має такі особливості: а) є частиною навчального процесу, під час якого розв’язуються певні навчально-виховні завдання; б) забезпечує засвоєння учнями знань, умінь і навичок; в) спільна діяльність учителя і учнів; сприяє формуванню пізнавальних якостей особистості (активності, самостійності, інтересу до знань), а також розумовому розвитку учнів. За способами проведення виділяють уроки-лекції, уроки-бесіди, уроки-диспути, уроки – самостійної роботи учнів. Уроки розрізняють за такими типами: 1) урок засвоєння нових знань; 2) урок формування вмінь і навичок; 3) урок застосування знань, вмінь і навичок; 4) урок узагальнення і систематизації знань; 5) урок перевірки оцінювання та корекції знань, вмінь і навичок; 6) комбінований урок. Кожен тип уроку має свою структуру. Майже в усіх типах уроків наявні такі структурні елементи: вступна частина, перевірка домашнього завдання, вивчення нового матеріалу, закріплення нового матеріалу, повідомлення домашнього завдання, закінчення уроку. Вступна частина забезпечує нормальну зовнішню обстановку для роботи та психологічний настрій учнів. Перевірка домашнього завдання складається з перевірки письмового завдання і усної перевірки знань. Вивчення нового матеріалу дає змогу учням набувати різноманітних умінь та навичок; найважливіший засіб – вправи (цілеспрямовані, систематичні, різноманітні). Закріплення нового матеріалу встановлює міцний зв'язок між щойно набутими знаннями і засвоєними раніше. Повідомлення д/з не можна давати наспіх. Вчитель повинен продумати його зміст, щоб воно було конкретним. Закінчення уроку відбувається за вказівкою вчителя.

44. Типи і структура уроку. Класифікація уроків.

Основною організаційною формою навчання є урок. Він має такі особливості: а) є частиною навчального процесу, під час якого розв’язуються певні навчально-виховні завдання; б) забезпечує засвоєння учнями знань, умінь і навичок; в) спільна діяльність учителя і учнів; сприяє формуванню пізнавальних якостей особистості (активності, самостійності, інтересу до знань), а також розумовому розвитку учнів. За способами проведення виділяють уроки-лекції, уроки-бесіди, уроки-диспути, уроки – самостійної роботи учнів. Уроки розрізняють за такими типами: 1) урок засвоєння нових знань; 2) урок формування вмінь і навичок; 3) урок застосування знань, вмінь і навичок; 4) урок узагальнення і систематизації знань; 5) урок перевірки оцінювання та корекції знань, вмінь і навичок; 6) комбінований урок. Кожен тип уроку має свою структуру. Майже в усіх типах уроків наявні такі структурні елементи: вступна частина, перевірка домашнього завдання, вивчення нового матеріалу, закріплення нового матеріалу, повідомлення домашнього завдання, закінчення уроку. Вступна частина забезпечує нормальну зовнішню обстановку для роботи та психологічний настрій учнів. Перевірка домашнього завдання складається з перевірки письмового завдання і усної перевірки знань. Вивчення нового матеріалу дає змогу учням набувати різноманітних умінь та навичок; найважливіший засіб – вправи (цілеспрямовані, систематичні, різноманітні). Закріплення нового матеріалу встановлює міцний зв'язок між щойно набутими знаннями і засвоєними раніше. Повідомлення д/з не можна давати наспіх. Вчитель повинен продумати його зміст, щоб воно було конкретним. Закінчення уроку відбувається за вказівкою вчителя.

45. Педагогічні вимоги до навчальних планів, програм, підручників сучасної загальноосвітньої підготовки учнів в умовах суверенної України.

Навчальний план – документ, що визначає структуру навчального року, перелік та розподіл предметів для вивчення в конкретному навчальному закладі, тижневу й річну кількість годин, відведених на кожний навчальний предмет. У навч.планах шкіл всіх типів виокремлено два компонента: державний і шкільний. Державний ком понент (розробляє Міністерство освіти і науки України). Має забезпечити соцнеобхідний для кожної людини обсяг і рівень знань, умінь і навичок. Шкільний компонент охоплює вибірково-обовязкові предмети, індивідуальні та групові заняття, курси за вибором і профільне навчання, факультативи. Повинен врахувати регіональні особливості й умови, в яких працює школа, зокрема мова національностей у місцях їх проживання. На основі типових навчальних планів загальноосвітні навчальні заклади складають робочі плани на поточний навчальний рік, в яких відображені особливості організації навчально-виховного процесу в них. Зміст навчального предмета, передбаченого навчальним планом, визначається його навчальною програмою. Навчальна програма – документ, що визначає зміст і обсяг знань з кожного навчального предмета, умінь і навичок, які необхідно засвоїти, зміст розділів і тем з розподілом їх за роками навчання. Навчальні програми повинні мати високий науковий рівень, втілювати виховний потенціал, не містити надто ускладненого і другорядного матеріалу, реалізовувати між предметні зв’язки та ідею взаємозв’язку науки, формувати вміння і навички учнів з кожного предмету. Відповідно до навчальних програм створюють підручники і навчальні посібники. Підручник – книга, яка містить основи наукових знань с певної навчальної дисципліни, викладені з цілями навчання, визначеними програмою і вимогами дидактики. Головне його призначення – допомогти учням самостійно закріпити і поглибити знання, здобуті на уроці. Навчальний посібник – книга, матеріал якої розширює межі підручника, містить додаткові, найновіші відомості. До них належать збірники задач і вправ, словники, довідники. Підручник повинен забезпечити науковість змісту матеріалу, точність, простоту і доступність його викладу, чіткість формулювань визначень, правил, законів, ідей, доступну мову тексту, правильний розподіл навчального матеріалу за розділами і параграфами. Працюючи з підручником, вчитель повинен доповнювати його матеріал додатковою інформацією.

46. Практикуми, семінари, навчальні екскурсії, факультативні заняття, домашня робота та інші форми організації навчання, їх характеристика

У навчально – виховному процесі використовують позаурочні форми навчання: семінари, практикуми, факультативи, екскурсії, індивідуальні або групові додаткові заняття, предметні гуртки, домашню навчальну роботу. Семінарські заняття – обговорення класним колективом підготовлених учнями доповідей, рефератів, повідомлень, головних питань з основного розділу (чи кількох). Складаються з двох ланок – самостійного вивчення учнями матеріалу та обговорення результатів їх самостійної пізнавальної діяльності. Заняття розпочинається вступним словом учителя, в якому він нагадує завдання семінару, порядок його проведення, рекомендує, на що необхідно звернути увагу, що слід записати в робочий зошит. Проведення семінарів передбачає активність усіх учнів, які не просто сприймають повідомлення, а й реагують на нього, прагнуть висловити власне ставлення. У класі має бути створена атмосфера колективної діяльності, емоційного співпереживання. Практикум – форма навчального процесу, за якою учні самостійно виконують практичні та лабораторні роботи, застосовуючи знання, навички й уміння. Проведенню практикуму передують уроки-повторення, узагальнення та систематизації матеріалу. Для зручності їх проведення учнів поділяють на групи. На початку викладач проводить інструктивне заняття, повідомляє тему, мету, завдання. Завершується обговоренням і теоретичним обґрунтуванням одержаних результатів. Факультатив – навчальний курс, не обов’язковий для відвідування. Виділяють такі види: з поглибленого вивчення навчальних предметів; з вивчення додаткових дисциплін; з вивчення додаткової дисципліни з одержанням спеціальності; між предметні факультативи. Їх доручають, як правило, найдосвідченішим педагогам. Навчальна екскурсія – форма організації педпроцесу, спрямована нa вивчення поза межами школи під керівництвом вчителя явищ, процесів через безпосереднє їх сприймання. Об’єктами є промислові підприємства, лабораторії НДІ, вищі навчальні заклади, установи культури і мистецтва. Проведення екскурсій поділяють на кілька етапів: 1) опанування учнями мінімуму необхідних знань; 2) інструктаж, завдання якого полягає в ознайомлені учнів з метою і змістом екскурсії; 3) проведення екскурсії. Учні запитують, спостерігають, запам’ятовують, роблять нотатки. 4) аналіз підсумків – усне опитування. Домашня робота – самостійне виконання учнями навчальних завдань після уроків. Д/р має бути чітко спланована, своєчасно повідомлена на уроці. Вчитель повинен визначити зміст д/р, провести інструктаж щодо виконання, перевіряти, оцінювати виконання. Щоб д/р була ефективною, учні повинні бути уважними, вміти запам’ятовувати, користуватися мисленнєвими операціями, розподіляти час, фіксувати прочитане, побачене, почуте, писати твори.

47. Методи, прийоми та засоби виховання. Методи позитивної мотивації та корекції поведінки.

Методи виховання — способи взаємопов'язаної діяльності вихователів і вихованців, спрямованої на формування у вихованців поглядів, переконань, навичок І звичок поведінки.

Виховна ефективність методів підвищується, якщо під час застосування методу використовують педагогічні прийоми.

Прийом виховання — частина, елемент методу виховання, необхідний для ефективнішого застосування методу в конкретній ситуації.

Окрім методів і прийомів, у виховній роботі використовують засоби виховання.

Засоби виховання - вид суспільної діяльності, який може впливати на особистість у певному напрямі.

До засобів виховання відносять працю, мистецтво, засоби масової інформації, шкільний режим та ін.

Щодо функціональної залежності розрізняють такі групи методів виховання: методи формування свідомості; методи формування суспільної поведінки; методи стимулювання діяльності та поведінки; методи контролю й аналізу рівня вихованості.

Методи формування свідомості

Ця група методів виховання охоплює методи різнобічного впливу на свідомість, почуття і волю учнів з метою формування у них поглядів і переконань, о неї належать: а) словесні методи (роз'яснення, бесіда, лекція, диспут); б) метод прикладу їх ще називають методами переконування, оскільки за їх допомогою не лише розвивають і доводять до свідомості учнів сутність норм поведінки, а й долають помилкові погляди й переконання, негативні прояви поведінки.

Роз'яснення. За його допомогою вихователі впливають на свідомість учнів, прищеплюють їм моральні норми і правила поведінки, Особливо ефективне під час засвоєння правил поведінки, режимних вимог школи, правових норм. Такі роз'яснення підсилюють показом, наочним демонструванням. Метод роз'яснення часто використовують як прийом виховання під час бесіди, лекції, диспуту.

Бесіда (фронтальна або індивідуальна) — поширений метод виховання. Щоб фронтальна бесіда дала позитивний результат, педагог повинен: обґрунтувати тему як життєво важливу, а не надуману, формулювати запитання таким чином, щоб вони спонукали до розмови, спрямовувати розмову в конструктивне русло.

Кругову поруку в колективі можна кваліфікувати як відсутність принциповості в його членів. У такому разі говорять про неправильне розуміння таких моральних понять, як товаришування, колективізм і дружба.

Ефективність фронтальної бесіди зростає, коли у розглядуваних фактах, процесах учні відкривають невідомі для себе сторони. Під час такої бесіди вони можуть обстоювати свої помилкові погляди і переконання. Педагог ніби погоджується з ними, приймає їхню точку зору, але, виявивши слабкі й суперечливі місця в аргументації вихованців, спростовує їх: "Я з вами згоден, але ж як пояснити.,.", "Припустімо, ви маєте рацію, проте як бути, коли...". Слід продумати запитання, якими можна спонукати учнів до самостійних пошуків відповіді на суперечливі судження. Аргументи педагога мають бути неспростовними.

Найскладнішою для вчителя є індивідуальна бесіда, яку проводять за заздалегідь наміченим планом у спокійній обстановці. Важливо, щоб психічний стан учня спонукав його до відвертості. В індивідуальній бесіді учень має не лише усвідомлювати зміст моральних сентенцій, які доводять до його свідомості, а й переживати його. З цією метою використовують переконливі приклади. Водночас вихованець повинен відчути, що педагог прагне допомогти йому. Якщо йдеться про порушення правил поведінки, бесіду не можна починати з докорів і винесення рішення про покарання. Спершу з'ясовують причини і мотиви порушення, відтак визначають міру педагогічного впливу.

Молоді педагоги нерідко зводять індивідуальну бесіду до розвінчування вчинків учнів. Проте досвід переконує, що бесіда корисніша, коли її починають з аргументованого розкриття правильного розуміння суті вчинку, дії, явища і на цьому тлі показують недостойність скоєного учнем вчинку.

Лекція відкриває для учня можливості живого спілкування з людиною, ґрунтовно обізнаною з певними питаннями, проблемами, готовою відповісти на запитання, що можуть його цікавити.

Диспут — «ефективний у вихованні передусім старшокласників. Як метод формування свідомості особистості він передбачає вільний, жвавий обмін думками, колективне обговорення питань, що хвилюють учнів.

Приклад використовують передусім як самостійний метод виховання і як прийом при застосуванні інших методів.

Як метод виховання приклад дає конкретні зразки наслідування і, отже, активно впливає на свідомість та поведінку школяра.

Методи формування суспільної поведінки

Друга група методів виховання передбачає організацію діяльності та формування досвіду суспільної поведінки. До неї належать: педагогічна вимога, громадська думка, вправлення, привчання, доручення, створення виховуючих ситуацій.

Педагогічна вимога — це педагогічний вплив на свідомість вихованця з метою спонукання його до позитивної діяльності або гальмування його негативних дій і вчинків.

1) Громадська думка — за своєю сутністю цей метод є колективною вимогою. Адже обговорюючи вчинок учня, колектив прагне, щоб той усвідомив свою провину.

Вправляння як метод полягає у поступовому створенні умов, в яких учень виконує певні дії з метою вироблення необхідних і закріплення позитивних форм поведінки.

Привчання як метод виховання ґрунтується на вимозі до учня виконати певні дії.

Доручення як метод виховання також передбачає вправляння учня в позитивних діях і вчинках.

Створення виховуючих ситуацій — важливий чинник формування суспільної поведінки. Кожна з таких ситуацій передбачає визначення педагогом умов, необхідних для здійснення запланованого, продумування ним своїх дій і поведінки в новій ситуації, виникнення в учнів нових почуттів, зумовлених новою педагогічною ситуацією, які стають підґрунтям нових думок, мотивів поведінки і подолання недоліків.

Методи стимулювання діяльності та поведінки

Третя група методів виконує функції регулювання, коригування я стимулювання поведінки й діяльності вихованців. До неї належать змагання, заохочення і покарання.

Змагання ґрунтується на природній схильності дітей до здорового суперництва і самоутвердження в колективі. Його виховна сила виявляється лише за умови, що воно стає дієвою формою самодіяльності учнівського колективу.

Заохочення — схвалення позитивних дій і вчинків з метою спонукання вихованців до повторення.

Покарання — несхвалення, осуд негативних дій та вчинків з метою їх припинення або недопущення в майбутньому.

Покарання сприяє формуванню вміння переборювати в собі шкідливі потяги і звички, викорінювати негативні вчинки, привчає до дисципліни і порядку. Як і заохочення, його слід використовувати тільки як виховний засіб.

Методи контролю та аналізу ефективності виховання

До четвертої групи методів виховання відносять педагогічне спостереження, бесіду, опитування (анкетне, усне), аналіз результатів суспільне корисної роботи, виконання доручень, створення ситуацій для вивчення поведінки учнів. У практичній діяльності вчителя важливо вміти використовувати їх під час вивчення окремого учня та учнівського колективу, яке здійснюється за орієнтовними програмами.

Головні методи цієї групи - заохочення і покарання, які здійснюють функцію стимулювання і коректування діяльності і вчинків особистості.

Заохочення - це підтвердження правильності вчинків, дій дитини. Значення Його в тому, що воно сприяє закріпленню позитивних форм поведінки людини і може знайти прояв у різноманітних формах: вдячність, усна похвала, схвалення діяльності, преміювання, нагорода, доручення почесних обов'язків. Заохочення буде позитивним за певних умов: 1) лише за позитивні дії. вчинки. Воно повинно бути усвідомлене як нагородженим, так і однолітками; 2) своєчасність заохочення; 3) дотримання міри в заохоченні (надмірне часте заохочення одних І тих людей знижує виховний ефект методу, може призвести до формування у школярів підвищеної самооцінки, завищеного рівня вимог, недоброзичливого ставлення однокласників).

Покарання - вплив на особистість школяра, який відображає засудження його дій, вчинків, що суперечать нормам, принципам поведінки у суспільстві, змушуює учнів дотримуватися цих норм. Призначення покарання - виховувати у школярів вміння гальмувати виявлення тих якостей, прагнень здійсненні: вчинків, які в певних умовах суперечать вимогам норм мора іі. Розумна система стягнень не тільки законна, а й необхідна Вона допомагає формуванню міцного людського характеру, виховує почуття відповідальності, тренує волю, людську іідність, вміння чинити опір спокусам і долати їх.

В практиці різні форми покарання пов'язані: а) з покладанням додаткових обов'язків; б) втратою або обмеженням певних прав: в) вираженням морального осуду в різних формах. Окрему групу становлять методи самовиховання.

48. Індивідуальний підхід, індивідуалізація та диференціація навчання.

Індивідуальний підхід – основний підхід навчання та виховання, який означає дієву увагу до кожного учня, його творчої індивідуальності (принцип природовідповідності).

Основні риси: адресованість до кожного учня, гуманізм, динамізм, активізація діяльності, розвиваючий та виховний характер, різноманітність шляхів досягнень.

Індивідуальні особливості – рівень сформованості особистих якостей.

Індивідуальна робота (форма виховання) – це особистісний контакт або опосередкована взаємодія з врахуванням індивідуальних особливостей вихованця, спрямована на його всебічний розвиток.

Індивідуальна робота (форма навчання) – це виконання навчальної роботи самостійно під безпосереднім керівництвом вчителя.

Індивідуалізація – особа форма організації навчального процесу, при якій вибір способів, темпу навчання враховує індивідуальність учнів, рівень розвитку їх здібностей до навчання.

Навчаємість – швидкість засвоєння.

Види індивідуалізації (як системи): процесу навчання, змісту освіти, побудова шкільної системи.

Варіанти: 1) проходження навчального курсу в індивідуально-різному темпі; 2) внутрішкільна інд-я, 3) диференціація навчання – 1 із видів інд-ї, який передбачає врахування Інд особливостей у процесі групування учнів на основі особливостей для окремого їх навчання та виховання.

Види диференціації: за здібностями(загальні, частинні); за недостатністю здібностей, за майбутньою професією, за інтересами учнів, за талантами дітей.

Типи обдарованості: раціонально-мислительний (вчені, політики, економісти), образно-художній (дизайнери, письменники, художники), раціонально-образний (історики, філософи, учителя), емоційно-чуттєвий (режисери, літератори).

Диференційоване навчання (від лат differentia - різниця) – стосовно ЗОШ розподіл навчальних планів і програм у старших класах середньої школи. Відокремлення і посилання провідних, профілюючих навчальних предметів не суперечить принципову єдності школи, оскільки при цьому забезпечуються встановлені державні стандарти загальноосвітніх знань з усіх предметів і не збільшується тижневе навантаження учнів. Воно може будуватися як за науково-теоретичними профілями (гуманітарний, фіз.-мат-ний,...), так і науково-технічними. Диференційне навчання може здійснюватись й у формі додаткових занять за вибором за рахунок часу, відведеного для цієї мети навчальним планом. Комплектування школи за напрямами чи профілями здійснюється згідно з вираженими учнями нахилами і інтересами. Після закінчення вузу та однакове право на продовження освіти у вищій школі

Індивідуалізоване навчання — це вид навчання, що базується на принципі індивідуалізації та педагогічній технології індивідуалізації навчання, яка передбачає врахування індивідуальних особливостей учнів як в середині гомогенних груп, класів, так і гетерогенних.
Індивідуалізація навчання в педагогічній енциклопедії визначається як «...організація навчального процесу, за якої вибір способів, засобів, темпу навчання враховує індивідуальні відмінності учнів, рівень розвитку їхніх здібностей та умінь».
Під індивідуалізацією навчання розуміють:
1) принцип врахування індивідуальних особливостей окремих учнів в інтересах розвитку їхніх нахилів та здібностей;
2) педагогічну технологію навчання, що забезпечує реалізацію принципу індивідуалізації.
Аналіз різних підходів до проблеми диференціації дає змогу виділити її основні особливості:
1. Диференціація передбачає обов'язкове врахування індивідуальних особливостей учнів.
2. Індивідуалізація в умовах класно-урочної системи здійснюється через диференціацію навчання.
3.Мета диференціації — створення оптимальних психолого-педагогічних умов для виявлення і розвитку нахилів і здібностей кожного учня.
4.Вона передбачає створення принципово нової педагогічної технології навчання, яка сприятиме широкому впровадженню ідей диференціації в практику роботи школи.
5.Методи навчання в умовах диференційованого навчання змінюються відповідно до індивідуально-типологічних особливостей учнів та змісту навчання.
6. Диференціація оптимізує, гуманізує процес навчання, дає можливості для розвитку творчих здібностей учнів, забезпечує їхню максимальну пізнавальну активність на основі самостійної роботи, постійного зворотного зв'язку, об'єктивізації контролю та оцінки знань.
Враховуючи зазначені особливості, можна визначити диференціацію як:
1) принцип врахування індивідуально-типологічних особливостей учнів в інтересах розвитку їхніх нахилів і здібностей;
2) педагогічну технологію навчання, що забезпечує реалізацію принципу диференціації.
Тобто, поняття «індивідуалізація» і «диференціація» не є синонімами, проте взаємопов'язані і взаємообумовлені.
Спираючись на основні положення психологів і дидактів, які розрізняють ці поняття, під диференційованим навчанням будемо розуміти вид навчання, що базується на принципі диференціації та педагогічній технології диференційованого навчання, яка передбачає створення різних умов навчання для різних шкіл, класів, груп з метою врахування як індивідуальних особливостей, так і домінуючих особливостей їх контингентів.
Сукупність психолого-педагогічних установок (умов) педагогічної технології диференційованого навчання на уроці можна подати таким чином:
1. Учень як суб'єкт навчання, центральна фігура навчального процесу.
2. Діагностика індивідуально-типологічних особли­востей учнів, виділення індивідуально-типологічних груп учнів за обраними критеріями.
3. Диференціація змісту навчального матеріалу за рівнем складності та загальності.
4. Забезпечення провідної ролі методу самостійної роботи на уроці. Варіювання типів самостійної роботи, методів її перевірки та оцінювання відповідно до індивідуально-типологічних особливостей учнів.
5. Відповідність технології навчання виділеним індивідуально-типологічним особливостям учнів.
6. Стимулювання позитивної мотивації навчально-пізнавальної діяльності учнів.
Отже, аналіз сучасної психолого-педагогічної літератури дає можливість зробити висновок про те, що, по-перше, існують різні підходи до розгляду проблеми диференціації навчання і в результаті цього — різні дефініції базових понять проблеми. Це пов'язано з такими причинами:
— багатоплановістю і багатоаспектністю проблеми диференціації навчання;
— різноманітністю предметів дослідження, що цікавлять різних авторів, і відповідного прийняття за основу понять різних компонентів навчального процесу.
По-друге, в сучасній педагогічній науці чітко простежується системно-технологічний підхід до розв'язання проблеми.диференційованого навчання на уроці.

Індивідуалізація та диференціація навчання реалізується в шкільній практиці за такими напрямками.
^ Перший напрямок пов'язаний із здійсненням індивідуального підходу у формі додаткових занять з учнями, в яких є прогалини у знаннях, за допомогою організації факультативних і гурткових занять. Додаткові заняття застосовуються з метою розвитку навчальних можливостей у невстигаючих дітей. Після встановлення причин відставання складається програма додаткових занять. На факультативних і гурткових заняттях учителі мають більшу свободу вибору і побудови занять у цікавій і захоплюючій формі. Даний напрямок дозволяє за допомогою додаткових, факультативних і гурткових занять забезпечити принцип програмної єдності освіти для всіх учнів.
Др угий напрямок пов'язаний з організацією навчально-пізнавальної діяльності кожного учня в умовах колективної роботи в класі.
Колективною є така робота, в процесі якої учні прагнуть отримати знання, надаючи один одному безпосередню допомогу, підтримуючи один одного в просуванні до мети. Для індивідуалізації навчання у школі все ширше використовується групова робота.
Характерною особливістю групової роботи є поділ учнів на декілька підгруп або бригад, ланок. При цьому враховується рівень навчальних можливостей учня. Як правило, всі групи виконують завдання в рамках теми, що вивчається, але зміст матеріалу, ступінь складності, способи діяльності можуть бути різними. Можливе також створення динамічних груп із сильних і слабких учнів. Учитель у такому випадку зможе приділити більше уваги слабким учням, у той час як сильні учні завдання виконують самостійно.

^ Третій напрямок полягає в індивідуалізації і диференціації навчання в рамках уроку за допомогою таких прийомів:
забезпечення доступності навчального матеріалу – допомогою зв'язку завдань з життєвим досвідом, інтересами учнів, поділу навчального матеріалу на частини, скорочення обсягу навчальної інформації, використання різних способів викладу інформації, засобів допомоги;

надання допомоги у навчанні: доповнення до завдання (креслення, схема, план, малюнок); рекомендація до виконаний - запис умови у вигляді знаків, опорних сигналів, показ зразка розв'язання, пояснення ходу виконання завдання; навідні запитання;

ліквідація прогалин у знаннях і вміннях та залучення учнів до активної пізнавальної діяльності: відтворення опорного матеріалу під час фронтальної роботи над темою, використання карток навчального характеру, наочності, включення слабких у склад групи добре підготовлених учнів для виконання певних завдань і т.д.;

контроль і оцінка дій: виставлення оцінок за вдалі відповіді, створення ситуації успіху шляхом заохочення;

створення сприятливої моральної атмосфери стимулювання до подальшої роботи за допомогою організації взаємоперевірки, надання допомоги слабким без суворого, реагування на помилки;

вплив на соціально і професійно важливі якості особистості: залучення учнів до розподілу обов'язків, індивідуальних доручень, визначення часу на виконання завдань, оцінка результатів власної роботи.

49. Методи організації і здійснення навчально-пізнавальної діяльності учнів та їх характеристика.

Методи організації навчально-пізнавальної діяльності – сукупність методів, спрямованих на передачу і засвоєння учнями знань, формування умінь і навичок. До них належать словесні, наочні, практичні методи навчання. Словесні методи полягають у тому, що інформація подається учням через слово викладача. Їх зводять до двох методів: евристичного – бесіда, та акроматичного – пояснення, розповідь, лекція, інструктаж, робота з підручником. Бесіда – метод навчання, що передбачає запитання-відповіді. За призначенням розрізняють бесіду-вступну, бесіду-повідомлення, повторення, контрольну. Пояснення – словесне тлумачення понять, явищ, слів, термінів, принципів дій, прикладів тощо. Головне завдання – розкриття причинно-наслідкових зв’язків і закономірностей розвитку природи, суспільства, людського мислення. Розповідь – образний, динамічний, емоційний виклад інформації про різні і події. За типами розрізняють: розповідь-вступ, розповідь-викладання, розповідь-завершення. Бувають: Художня розповідь – образний переказ фактів, вчинків дійових осіб. Науково-популярна розповідь – виклад наукового питання в загальнодоступній формі. Описова розповідь – послідовний виклад ознак, особливостей предметів і явищ навколишньої дійсності. Лекція – інформативно – доказовий виклад великого за обсягом, складного за логічною побудовою навчального матеріалу. За призначенням: вступні, тематичні, оглядові, заключні. Метод передбачає ознайомлення учнів з її планом, що допомагає стежити за послідовністю викладу матеріалу. Важливо навчити учнів конспектувати зміст лекції, виділяти в ній головне. До наочних методів навчання належать: ілюстрування, демонстрування, самостійне спостереження. Метод ілюстрування – оснащення ілюстраціями нерухомої наочності, плакатів, малюнків, картин, карт, схем. Метод демонстрування – показ рухомих засобів наочності, прикладів, дослідів, технічних установок. Самостійне спостереження – безпосереднє споглядання та сприймання явищ дійсності. Спостереження – це складна діяльність, що виражається у єдності сприймань і мислення. Методика організації спостереження потребує послідовного використання його елементів. Це інструктаж учителя про мету, завдання і методику спостереження, відбір і аналіз його результатів учнями і формулювання висновків.

50. Характеристика загальних закономірностей і принципів навчання.

Закономірності навчання — стійкі педагогічні явища, які базуються на повторюваності фактів, навчальних дій і є теоретичною основою принципів навчання.

Дидактичні закономірності відображають стійку залежність між елементами навчання — діяльністю вчителя, діяльністю учнів та змістом навчання.
У сучасній педагогіці виділяють декілька закономірностей процесу навчання.
1. Обумовленість навчання суспільними потребами. Вона відображає стан розвитку держави, економіки та культури, матеріалізується у тій частині національного доходу, яку виділяє держава на розвиток освіти. Знання цієї закономірності допомагає усвідомити, що навчальний процес має бути спрямований на розвиток інтелекту особистості, її творчих здібностей, уміння жити і працювати в соціальному середовищі. Ця закономірність передбачає, що в незалежній Україні найкраще має жити високоосвічена, висококваліфікована, розумна людина.

2. Залежність навчання від умов, в яких воно відбувається. Виявом цієї закономірності є стан навчально-технічної бази, наявність у вчительському колективі спеціалістів, чия кваліфікація, талант відповідають найвищим стандартам і які визначають особливості навчального процесу в школі.

Відчутно впливають на це побутові умови життя вчителя, його фінансова забезпеченість, оснащення школи технічними засобами навчання.
3. Взаємозалежність процесів навчання, освіти, виховання, розвитку особистості. Вона матеріалізується через уміння організовувати навчальний процес на засадах гуманізму (доброти, людяності) з урахуванням свідомої дисципліни учня, формування позитивних його якостей словом і власним прикладом; індивідуальний підхід до кожного учня на основі його інтересів, зацікавленості щодо отримання знань, розвитку творчих здібностей.
4. Взаємозв'язок навчальних і реальних пізнавальних можливостей учня. В основі цієї закономірності той факт, що у центрі навчального процесу є учень, який володіє певними можливостями для вдосконалення своїх здібностей та здобуття знань.

5. Єдність процесів викладання і навчання. Свідчить про спільну діяльність вчителя та учня, за якої у процесі навчання розвивається не тільки учень, а й вдосконалює свої професійні навички вчитель.

6. Взаємозалежність завдань, змісту, методів і форм навчання в навчальному процесі. Усвідомлення її зобов'язує вчителя до врахування у своїй роботі досягнень педагогічної науки. Відповідно методи і форми навчання повинні стимулювати розвиток логічного мислення, уміння школяра застосовувати теоретичні знання на практиці, виявляти власну ініціативу та нестандартність у прийнятті рішень. На це мають бути зорієнтовані шкільні підручники, посібники. На ефективність навчання впливають і такі системні чинники: цілеспрямованість взаємодії викладача й учня; залежність ефективності навчання від мотивації та активності дій учнів, єдності цілей учня і вчителя; залежність засвоєння знань від ефективності системно організованого повторення; використання попереднього досвіду учнів, усвідомленості учнями необхідності засвоєння матеріалу; послідовність розвитку навчальної роботи учня, згідно з якою складний спосіб діяльності може сформуватися тільки після засвоєння простих способів тощо.

Дата добавления: 2015-05-08