Технологія розвивального навчання 2 страница

На завершення в Концепції відзначено, що процес переходу до 12-річ-ної школи є складним і тривалим. Вже зараз необхідно створити відповідні передумови, без яких якісна 12-річна освіта неможлива. Насамперед — це підвищення соціального статусу вчителя, приведення його заробітної плати у відповідність із суспільною значущістю педагогічної праці; зміцнення матеріальної бази шкіл, переобладнання шкільних кабінетів, спортивних залів, оснащення комп'ютерами, налагодження випуску підручників, методичних посібників, перетворення шкільних бібліотек в інформаційно-бібліографічні центри, розгортання різних форм дошкільного виховання.

До шкільної освіти причетне по суті все населення країни. Це покладає особливу відповідальність за передбачувані зміни. Поступовість переходу, конкурсні засади створення варіативних базових планів, навчальних програм і підручників, попереднє дослідно-експериментальне навчання в окремих районах, широке обговорення його результатів — обов'язкові умови для успішного запровадження 12-річної загальної середньої освіти [12].

65. Концепція загальноосвітньої 12 – річної школи про педагогічну діяльність.

66. Характеристика принципів національного виховання

Принцип – основополагаючі керівні ідеї, вимоги (правила), на основі яких потрібно здійснювати процес виховання для підвищення його ефективності.

принципи виховання: 1) природні, 2) соціальні, 3) духовні.

1. Принцип природовідповідності: здійснювати розвиток дитини відповідно до вікових та індивідуальних природних сил та зачатків (обгрунтовано Коменським, Песталоцці, Дістервергом до Ушинського та Сухомлинського). Ідеї (за Духновичем): саморозвитку; вдосконалення людини; визнання того факту, що у всіх людей і в кожної зокрема закладено природні задатки; впевненість, що розвиток дитини відбувається за певними законами; вимогу вивчати вікові та індивідуальні особливості дитини; вимогу враховувати природні особливості дітей. Принцип індивідуалізації виховного процесу, єдності виховання і самовиховання. Цей принцип є похідним від принципу природовідповідності. Пізнання світу "на дотик" використання природних факторів у процесі формування особистості. Принцип різновіковості (А.С. Макаренко) - передача досвіду старших поколінь молодшим.

2. Соціальні умови - школа. Принцип соціалізації -"входження" дитини в суспільство. Принцип гуманізації та демократизації (будує стиль взаємин). Забезпечує сприятливий мікроклімат, співпрацю педагогів і школярів, старших і молодших дітей. Принцип наступності і спадковості поколінь -кожне покоління ніби стоїть на плечах попереднього. Принцип родинно-шкільної гармонії - педагогізація сім'ї, громадськості, одна із провідних функцій школи). Принцип цілісності процесу виховання - досягнення цілісності на основі комплексу школа -сім'я - громадськість.

3. Принцип народності - народознавчий підхід до здійснення виховного процесу. Принцип науковості - формування наукового світогляду на основі сучасних досягнень науки і техніки. Принцип культуровідповідності - враховувати рівень розвитку окремої людини і рівень культури, на якому перебуває народ Принцип європеїзму - звернення до джерел класики, науково-мистецьких досягнень європейських народів, шедеврів світового мистецтва, духовних надбань і цінностей всіх поколінь.

Принципи: цілеспрямованість, зв’язок з життям, єдність свідомості і поведінки, виховання в праці, вих-ня в колективі, повага до особист. з розумною вимогливістю, індивідуальний підхід, єдність вимог школи, сім’ї, громадськості, наступність, системність, систематичність, вкл у різні види д-ті, стимул активності у організ д-ті.

Характеристика принципів національного виховання

Націон. вих.-я- це вих.-ня дітей та молоді на культурно-історичному досвіді рідного народу, його традиціях, звичаях, обрядах, багатовіковій виховній спадщині.

Мета його: набуття молод поколінням соц. досвіду, успад-ня дух-их надбань Уюнароду, досягнення високої культури міжнац. взаємин, форкання у молоді незал. від національності особистісних рис громадянина У. держави, розвиненої духовності фіз.. досконалості, моральностї,худ-естетичної, правової, трудової,екологічної культури.Ця мета э науковим обгрунтованим держ стандартом, закрыпленим к законах України.

Фундаментальні Принципи;

народность, природовідповідність, культуровідповідність, гуманізація, демократизація,безперервність,іетнізація, диференціація та індивідуал вих. процесу; систематичність і варіативність його форм і методів

67. Сутність національного виховання. Ушинський, Русова про національне виховання.

Сьогодні в умовах величезних змін у соціальному, економічному і політичному житті України постала проблема радикальної перебудови у сфері виховання. Державна національна доктрина визначила головну мету національного виховання на сучасному етапі — це передача молодому поколінню соціального досвіду, багатства духовної культури народу, його національної ментальності, своєрідності світогляду і на цій основі формування особи стіс них рис громадянина України: національної свідомості, розвинутої духовності, моральної, художньо-естетичної, правової, трудової, фізичної, екологічної культури, розвиток індивідуальних здібностей, таланту. До провідних завдань національного виховання школярів належать:

о формування національної свідомості, любові до рідної землі, свого народу, бажання працювати задля держави, готовність її захищати;

о забезпечення духовної єдності поколінь, виховання поваги до батьків, жінки-матері, культури та історії свого народу;

о формування високої мовної культури, оволодіння українською мовою;

о прищеплення шанобливого ставлення до культури, звичаїв, традицій українців та представників інших націй, які живуть в Україні;

о виховання духовної культури особистості, створення умов для вибору нею своєї світоглядницької позиції;

о утвердження принципів вселюдської моралі, правди, справедливості, патріотизму, доброти, працелюбності та моралі;

о формування творчої особистості, виховання цивілізованого господаря;

о забезпечення повноцінного фізичного розвитку дітей і молоді, охорони та зміцнення їхнього здоров'я;

о виховання поваги до Конституції, законодавства України, державної символіки;

о формування глибокого усвідомлення взаємозв'язку між ідеями свободи, правами людини та її громадянською відповідальністю;

о формування екологічної культури людини, гармонії її відносин з природою;

о розвиток індивідуальних здібностей і талантів молоді, забезпечення умов їх самореалізації;

о формування у дітей і молоді уміння міжособистісного спілкування та підготовки до життя в умовах ринкових відносин.

Сучасне виховання базується на системі цінностей, які через культуру, традиції, філософію, релігію вказують на вектор виховних зусиль, формують виховний ідеал. Вище йшлося про громадянські й національні цінності. Існують цінності сімейного життя: вірність, довір'я, піклування про дітей, піклування про батьків і старших у сім'ї, взаємоповага і любов до батьків, злагода в сім'ї, здоровий спосіб життя, культура праці, дотримання народних звичаїв і традицій, пам'ять про предків, гостинність, гігієна сімейного життя.

Педагоги повинні орієнтувати дітей і на загальнолюдські цінності: гуманізм, працелюбство, захист прав людини, критичне мислення, повага до культури різних народів, високий рівень знань, толерантність, розуміння, що земля — наш спільний дім, а світовий спокій і злагода між людьми і державами — головна умова існування землі і людства.

У процесі реалізації напрямів національного виховання потрібно враховувати таку систему компонентів духовного світу особистості українця:

о національну психологію — психологію працьовитого господаря, вмілого хлібороба, захисника прав особистості і державної незалежності, духовної спадщини народу;

о національний характер і темперамент — вічне правдо-шукання, гостинність і щедрість, ласкавість і талановитість, ніжність і глибокий ліризм, свободолюбивість і душевне багатство;

о національний спосіб мислення — своєрідна істотність, завдяки чому зі століття в століття відтворюються і розвиваються самобутня українська культура і духовність;

о народна мораль, етика — людяність, доброта, милосердя, співпереживання як найбільші духовні надбання;

о народна естетика — краса поведінки, привабливий стиль життя, доброзичливе ставлення до людей, уміння вживати, готувати смачну їжу;

о народна правосвідомість — життя за законами добра і краси, правди і справедливості, гідності і милосердя;

о національна філософія — самобутня система ідей, поглядів народу на суспільство, всесвіт, на духовний світ людини, проблему її долі; національний світогляд — система поглядів, переконань, ідеалів, які складають основу національної духовності;

о національна ідеологія — ідейне багатство нації, система філософських, політичних, правових, економічних, моральних, естетичних та релігійних поглядів, ідей, переконань;

о національна свідомість та самосвідомість — відчуття усвідомлення гордості за приналежність до української нації.

Головна мета, основні напрями, шляхи реформування української системи національного виховання розкриваються в програмі "Освіта", у "Концепції середньої загальноосвітньої школи України", "Концепції школи нової генерації — української національної школи-родини", "Концепції безперервної системи національного виховання", Законах України "Про загальну середню освіту", "Про освіту", Національній доктрині розвитку освіти України.

Основними принципами національного виховання є природо-відповідність, народність, культуро-відповідність, етнізація, гуманізм, демократизм, зв'язок із життям, гармонізація індивідуальних і загальнолюдських потреб та інтересів особистості, свободо відповідність.

С. Русова наполягала, щоб виховання розпочиналося з народження дитини. Засобами колискових, забавлянок, народних казок, ігор, пісень, лічилок, загадок тощо має здійснюватися залучення дітей до національної культури

й етнізація особистості. Педагог стверджує: «Нація народжується коло дитячої колиски, лише на рідному ґрунті, серед рідного слова й пісні здатна вирости національно свідома дитина». Найдієвішим засобом національного виховання С. Русова визнає рідне слово. Саме через слово дитина сприймає духовні цінності народу, його світобачення та світосприймання, здійснюється її художньо-образне мислення, нею засвоюються мораль та історичний досвід народу тощо.

У системі національної освіти й виховання С. Русова надзвичайну увагу приділяла дошкільному вихованню, яке, на її думку, є мостиком, що перекидається між школою і родиною. Саме в цей період закладаються цільність особистості, її устремління, нахили. Коли дитячий «ранок», пише С. Русова, проходить за несприятливих обставин, дитина виростає «слабкою, з хисткою волею і небезпечними нахилами.

Ідея національного виховання — головна й визначальна в педагогічній концепції С. Русової, яка в методологічному плані набуває основної і найважливішої закономірності розвитку теорії та практики освіти, виховання.

У центрі педагогічної концепції вченої перебуває дитина з її природженими задатками, здібностями, можливостями, талантами. Головне завдання виховання — забезпечення розвитку означених чинників, а також національної самосвідомості й загальнолюдської моралі; формування соціально зрілої, працелюбної, творчої особистості, здатної до свідомого суспільного вибору й збагачення інтелектуального, духовного, економічного, соціально-політичного й культурного потенціалу свого народу.

Успішно вирішувати ці завдання покликана рідна українська школа — школа рідної мови, гуманна й демократична, у якій вся структура, система, мета й завдання, зміст і методи, принципи й форми, сам дух наповнені ідеєю українства, забезпечення всебічного й гармонійного розвитку дитини.

Сутністю національного виховання є національна ідея, її складові:

• свобода — формотворна енергія характеру;

• етика й естетика;

• національна ідея;

• пам’ять (досвід);

• свідомість;

• воля.

Усі ці складові закладаються в свідомості дитини (мають закладатися) поступово. Перед нами стоїть проблема формування й плекання не просто особистості, а особистості свідомого українського громадянина. Тому освітня парадигма не лише змінюється, а й наповнюється новим синтезом інтелектуалізму, раціоналізму та прагматизму з гуманістичною духовністю,а професіоналізму з патріотизмом — з огляду на мету.

«У справі національного виховання важливе місце займає ідея національної самосвідомості. Педагогіка повинна опиратися на національний світогляд і на національну філософію, якою має оволодіти педагог, щоб успішно формувати в дітей компонент духовності», - пише С.Русова. У контексті цієї думки проблема національної самосвідомості не є парадом костюмів чи театралізованими дійствами, а є сутністю буття родини, педагога і дитини.

У процесі реалізації національного виховання формується така система основних компонентів духовного світу особистості:

1) національна психологія;

2) національний характер і темперамент;

3) національний спосіб мислення;

4) народна етика й етикет;

5) народна естетика;

6) рідна мова;

7) родинно-побутова культура;

8) народний календар;

9) фольклорне виховання;

10) національне мистецтво

Постійно розвиваючись, національне виховання поглиблюється та збагачується новим змістом, формами й методами впливу на молоде покоління. Однак не все те, що виникає в процесі розвитку національного виховання, входить до його системи.

Засобами національного виховання визначено:

1. українську мову;

2. родовід;

3. рідну історію;

4. Краєзнавство;

5. природу рідного краю;

6. національну міфологію;

7. фольклор;

8. національне мистецтво;

9. народний календар;

10. народну символіку (герб — тризуб, синьо-жовтий прапор, гімн «Ще не вмерла України»);

11. народні прикмети й вірування;

12. релігійні виховні традиції;

13. родинно-побутову культуру;

14. національні традиції, звичаї й обряди;

15. національну творчість.

Національна система освіти й виховання має формувати національно свідомих громадян української держави. Ці переконання С. Русової стали нормою її життя, науковою позицією, мірилом справжньої духовної цінності.

Принцип народності у вихованні та навчанні дітей є основою побудови національної освіти, фундатором якого в Україні була С. Ф. Русова. Вона писала: «Міцнішою нацією в наші часи виявляє себе та, яка краще других вичерпала в своєму вихованні свої глибокі національні скарби й національній психології дала вільний розвиток», тому виховання має бути національним. Ідеї С. Ф. Русової щодо національного виховання та принципу народності знайшли своє втілення в сучасній концепції національної освіти в Україні. В ній відзначається, що специфіка сучасної української національної ідеї полягає «… у виразній перевазі в системі виховання і розвитку дітей власне українського: мови, фольклору, художньої літератури, образотворчого мистецтва, музики, народних звичаїв, форм і способів поведінки. Це творитиме для них національну культуру світу, формуватиме національну психологію, самосвідомість і національну гордість – обов’язкові складники духовної багатої особистості».

С. Русова зазначала: «Прищепити національні риси у дітей можна, лише орієнтуючись на специфіку природи, географічне розташування, клімат, історію рідного краю». Тому слід приділяти значну увагу формуванню у дітей високих морально-етичних та громадянських якостей.

68. Психологічна структура педагогічної діяльності.

Предметом діяльності вчителя є організація та забезпечення різнобічної зовнішньої (навчальна діяльність, спілкування, праця та ін.) і внутрішньої (осмислення, рефлексія, саморегуляція) активності

учнів. Він діє на основі нормативних цілей і завдань навчання, виховання та розвитку, підпорядкованих формуванню різнобічно розвиненої та гармонійної особистості учнів.

Зміст діяльності вчителя становить організація такої діяльності учнів, яка б сприяла розвитку їхніх моральних переконань, пізнавальних здібностей, засвоєнню духовних цінностей, системи знань, практичних умінь і навичок, формуванню світогляду.

Для педагога діяльність учнів є об'єктом управління, яке передбачає рефлексивний характер. Вчитель має допомогти учневі стати активним суб'єктом власної діяльності, здійснюваної у загальній системі колективної роботи, розвивати здатність школярів до самоуправління (саморегуляції, самоорганізації та самоконтролю).

Отже, предмет педагогічної діяльності - організація навчальної та самонавчальної діяльності учнів, самовиховання і саморозвитку, спрямованих на засвоєння ними предметного, соціокультурного, морального і духовного досвіду як основи й умови розвитку.

Засобами педагогічної діяльності виступають наукові (теоретичні, емпіричні) знання, соціальний, моральний і духовний досвід людства. Носіями знань є тексти підручників, уявлення учнів під час організованого вчителем спостереження (на лабораторних, практичних заняттях) про освоювані факти, закономірності, властивості предметної дійсності, а також технічні, комп'ютерні, графічні та інші засоби.

Способами передавання соціально-культурного досвіду в педагогічній діяльності є пояснення, показ (ілюстрація), спільна робота з учнями щодо розв'язання навчальних завдань, безпосередня її практика (лабораторна, польова), тренінги.

Педагогічна діяльність підпорядковується певній системі цілей, формулюванню прогнозування її результатів.

Спрямування діяльності учителя на особистість учня, вихованця, якому належить опанувати науковим, соціальним, моральним, духовним досвідом актуалізує проблему добору змісту цього досвіду, його якісних особливостей, бо лише те, що втілюється, інтегрується у внутрішній світ школярів, має сенс і визначає цінність педагогічної діяльності.

Крім передавання соціального досвіду, конструктивного впливу на формування нової особистості, метою педагогічної діяльності є забезпечення її відповідності певному еталонові вчителя, професійно-рольовим очікуванням соціуму.

Педагогічну діяльність обумовлюють багато зовнішніх (наприклад, мотив досягнення) і внутрішніх (наприклад, орієнтація на процес і результат своєї діяльності) мотивів. Деякі зовнішні мотиви (престижність роботи у певній освітній установі, оплата праці) часто співвідносяться з мотивами особистісного і професійного зростання, самоактуалізації. Особливості спонукальної сфери педагогічної діяльності пов'язані з її спрямованістю на іншу людину. Головним критерієм педагогічної мотивації є репрезенту вання у ній інтересів учнів, тому адекватні мотиви діяльності вчителя завжди спрямовані на учня.

Особливості мотивації педагогічної діяльності вчителя визначають його професійну спрямованість, яку утворюють зосередженість педагога на егоїстичному (інтереси свого Я), бюрократичному (інтереси адміністрації, керівників), конфліктному (інтереси колег), авторитетному (інтереси, запити батьків учнів), пізнавальному (вимоги засобів навчання і виховання), альтруїстичному (інтереси, потреби учнів), гуманістичному (інтереси, прояви своєї сутності і сутності інших людей) спрямуваннях.

Для того щоб всі аспекти педагогічної діяльності ефективно впроваджувалися в практику, педагог повинен мати міцне здоров'я, зважати на те, що його діяльність супроводжується великими фізичними навантаженнями.

Педагогічна діяльність пов'язана з реалізацією педагогічних дій у певних педагогічних ситуаціях: перцептивних, мнемічних, комунікативних, предметно-перетворювальних, дослідницьких, контрольних (самоконтролювання), оцінювальних (самооцінювання) тощо. Ці дії підпорядковані певним цілям і спрямовані на розв'язання педагогічних завдань. Завдяки їм учитель реалізує психолого-педагогічні функції.

Основним результатом педагогічної діяльності є сформований індивідуальний досвід учня у всій сукупності його складових: аксіологічних (ціннісних), моральних, естетичних, емоційно-значеннєвих, предметних, оцінних.

Результат педагогічної діяльності оцінюється на іспитах, заліках за критеріями розв'язування завдань, виконанні навчально-контрольних дій. Він позначається і розкривається у особистісному, інтелектуальному розвитку учня, удосконаленні, становленні школяра як особистості і суб'єкта навчальної діяльності тощо.

Основними етапами педагогічної діяльності є:

Вибір засобів і способів педагогічних впливів орієнтується на учня як головну особу педагогічного процесу, на становлення його духовної, моральної, емоційно-вольової, інтелектуальної сфер, проектування нових рівнів його психічного розвитку, нових зон найближчого розвитку.

Щоб допомогти дитині стати повноцінною особистістю (духовною, моральною, творчою, незалежною, грамотною, ініціативною, самостійною), вчитель також повинен бути особистістю. Він має постійно шукати адекватних прийомів, способів реалізації власних можливостей у роботі з дітьми. Для цього обов'язкові його емоційна та особистісіш розкритість; довірливість і щирість у вираженні почуттів і ставлень; психологічна налаштованість на оптимальну роботу з конкретним класом і його учнями.

Л.С. Виготський зауважував, що там,де вчитель "виступає в ролі простого ретротранслятора знань, він з успіхом може бути замінений підручником, словником, картою, екскурсією... Час поставити учня на власні ноги, примусити його ходити і падати, терпіти біль від ударів та вибирати напрям. Оптимальним є не диктат, не тиск на особистість школяра, а шанобливе

Л.С. Виготський ставлення до нього, визнання його значущості, відкритий діалог, теплота і дружелюбність".

У сучасному світі, насиченому багатьма потоками інформації, сприймати, переробляти, використовувати її слід так, щоб вона пробуджувала і підтримувала дитячий інтерес, фантазію, вигадку, інтуїцію, почуття, розвивала у них інтерес до знань, формувала прагнення до самоосвіти, самовиховання, саморозвитку, самовдосконалення.

69. Закон про загальну середню освіту. Основні положення.

Цей Закон визначає правові, організаційні та фінансові засади функціонування і розвитку системи загальної середньої освіти, що сприяє вільному розвитку людської особистості, формує цінності правового демократичного суспільства в Україні.

Дата добавления: 2015-05-08