Поняття й основні ознаки права

ВЕРХОВНЫЙ СУД РФ

Вопрос: Необходимо ли органам, осуществляющим государственную регистрацию прав на недвижимое имущество и сделок с ним, в обязательном порядке регистрировать право общей совместной собственности супругов в случае, если стороной сделки является один из них, либо нужно регистрировать только право собственности лица, указанного в договоре?

Ответ: Согласно ст. 9 ГК РФ граждане и юридические лица по своему усмотрению осуществляют принадлежащие им гражданские права.

Граждане и юридические лица свободны в заключении договора (ст. 421 ГК РФ).

Владение, пользование и распоряжение общим имуществом супругов осуществляются по обоюдному согласию супругов (ст. 35 Семейного кодекса Российской Федерации).

Так как действующее законодательство предоставляет супругам право самим решать вопросы совместной собственности, а также право совершения сделок с ней, то в случае когда в договоре указан в качестве собственника только один супруг, органы, осуществляющие государственную регистрацию прав на недвижимое имущество, а также сделок с ним, должны зарегистрировать право собственности за лицом, указанным в договоре.

В случае несогласия другой супруг имеет право обратиться в суд с требованием о признании за ним права совместной собственности на приобретенное имущество.

(Обзор подготовлен отделом работы с законодательством Верховного Суда Российской Федерации и 17 июля 2002 г. утвержден постановлением Президиума Верховного Суда Российской Федерации).

[1] При выполнении первой части задания использование правовых баз запрещено, при выполнении второй части задания студент имеет право пользоваться правовыми базами.

Право, як і держава, належить до числа не тільки найбільш важливих, але й найбільш складних суспільних явищ.

Намагаючись зрозуміти, що таке право і яка його роль у суспільному житті, ще римські юристи звертали увагу на те, що воно не вичерпується одним яким-небудь змістом. Право, писав, зокрема, Павло, уживається, щонайменше, у двох змістах. По-перше, право означає те, що "завжди є справедливе й добрим", тобто природне право. По-друге, право - це те, що "корисно всім або багатьом у якій-небудь державі, яке цивільне право".

У міру розвитку суспільства й держави в людей, природно, мінялося й подання про право. З'явилася безліч різних правових ідей, теорій, суджень¹. Однак споконвічні основи, закладені римськими юристами, особливо в такій галузі права, як цивільне (цивільне), хоча й у модернізованому виді, але збереглися. У першу чергу це стосується правових інститутів власності, спадкування, купівлі-продажу й багатьох інших.

Щоб переконатися в цьому, досить проаналізувати знаменитий Кодекс Наполеона, або Цивільний кодекс Франції 1804 р., що був підготовлений на основі глибокого вивчення й широкого використання римського права. У ньому, наприклад, під сильним впливом принципів і різних інститутів римського права особливо виділялося право власності, що визначалося як "право користуватися й розпоряджатися речами найбільш абсолютним образом, для того, щоб користування не було таким, котре заборонено законами або регламентами" (ст. 544). У Кодексі Наполеона закріплювалися шляхи й способи придбання власності. Установлювалося, зокрема, що "власність на майно здобувається й передається шляхом дарування між живими або за заповітом й у чинність зобов'язань" (ст. 711). Особлива увага приділялася договірним зобов'язанням, що мають величезне значення для розвитку й майнових й інших суспільних відносин. Договір при цьому розглядалася як "угода, за допомогою якого одне або трохи осіб зобов'язуються перед іншою особою або перед декількома іншими особами дати що-небудь, зробити що-небудь не робити що-небудь" (ст. 1101).

Слід зазначити, що багато інститутів римського права як своєрідне першоджерело постійно використалися й продовжують використатися при розробці цивільних кодексів й інших нормативно-правових (нормативних правових) актів й в інших країнах. Подібний вплив римського права на правові системи багатьох країн, сприйняття останніми найбільш важливих його принципів й інститутів, називане в юридичній літературі рецепцією римського права, значною мірою позначилося на характері й змісті цих систем, а також на визначенні поняття самого права.

В повній мері зберегли свою значимість й актуальність, наприклад, положення, сформульовані давньоримськими й давньогрецькими юристами про нерозривний зв'язок права й справедливості, права й добра.

Будучи "регулюючою нормою політичного спілкування", право, як відзначав ще давньогрецький мислитель Аристотель, повинне служити "критерієм справедливості". Для того щоб знати, що таке право, писав давньоримський юрист Ульпиан, потрібно зрозуміти, із чим, з якими явищами воно зв'язано й звідки воно відбувається. Потрібно пам'ятати насамперед, що "воно одержало свою назву від- правда, справедливість", що право є "мистецтво добра", "рівності й справедливості".

Не втратили свого значення для сучасної юридичної теорії й практики, особливо для глибокого й всебічного розуміння сутності й змісту права, а також його визначення, положення, що стосуються природного права.

Що таке "щирий закон"? - вопрошал Цицерон. І відразу відповідав, співвідносячись право не тільки зі справедливістю й добром, але й із самою природою, із природним буттям людини; це "розумне положення, що відповідає природі, що поширюється на всіх людей, постійне, вічне, котре призиває до виконання обов'язку". Право, по Цицерону, установлюючи ті або інші обмеження й заборони, "забороняючи, від злочину отпугивает. Однак воно нічого, коли це не потрібно, не наказує чесним людям і не забороняє їм і не впливає на безчесних, наказуючи їм що-небудь або забороняючи".

Ідеї й основні положення природного права знайшли своє відбиття в конституційному й поточному законодавстві багатьох сучасних держав. Наприклад, у Конституції Російської Федерації передбачено, що "основні права й волі людини невідчужувані й належать кожному від народження" (ч. 2 ст. 17). Це означає, що вони не даруются й не встановлюються "понад" яким би те не було державним або іншим органом, а виникають й існують у чинність природних, ні від кого не залежних причин. Вплив ідей природного права проглядається й у Конституції Японії, що проголошує, що "народ безперешкодно користується всіма основними правами людини" і що ці права, "гарантируемые народу дійсною Конституцією, надаються нинішньому й майбутньому поколінням у якості нерушимих вічних прав" (ст. 11).

Важливі у формуванні подання про сутність і зміст права, у його визначенні й такі фактори, які зв'язані зі службовою роллю й соціальним призначенням права в житті суспільства й держави.

Загальновизнаний той факт, що в соціальному плані право ніколи не буває абстрактним. Воно завжди виражає й закріплює насамперед волю й інтереси вартих у влади класів, верстов, груп, прошарків. Немає права взагалі. Воно завжди конкретно й реально.

У чому це проявляється? Історія розвитку права свідчить, що в першу чергу воно освячує й закріплює майнову, соціальну й іншу нерівність людей, Нерівність рабовласника й раба, феодала, поміщика й кріпака, роботодавця й работополучателя.

Раніше навіть розмір покарання за вбивство людини ставився в залежність від його суспільного становища. Так, по "Російській Правді" - найважливішому пам'ятнику давньоруського права - за вбивство князівського дружинника покладався штраф (вира) - 80 гривень; за вбивство "купчины" - 40 гривень. А за вбивство князівського холопа-селянина випливала винагорода його хазяїнові в розмірі п'яти гривень,

По "Салической Правді" - правовому пам'ятнику салических франків кінця V в. н.е. - за вбивство вільного франка був передбачений штраф (вергельд) в 200 грошових одиниць - солидов. За вбивство напіввільного (позначка) - 100 солидов. За вбивство залежного селянина (колона) покладався штраф в 63 солида. За вбивство раба стягувалося всього лише 35 солидов, і те на користь хазяїна.

У той же час "Салическая Правда", виражаючи волю й захищаючи інтереси пануючих кіл, передбачала, що "якщо хто позбавить життя людини, що складає на королівській службі", те з його стягується потрійний, у порівнянні зі звичайним вільним франком, вергельд у сумі 600 солидов.

Явно виражене або завуальоване закріплення нерівності людей простежується й у багатьох інших пам'ятниках права.

Широко відоме в марксистській і немарксистській літературі положення "Маніфесту Комуністичної партії" про те, що "ваше право", тобто право буржуазії, "є лише зведена в закон воля вашого класу, воля, зміст якої визначається матеріальними умовами життя вашого класу"¹, безсумнівно, має під собою основу, власне кажучи, адекватно відображає дійсність.

Не підлягає ніякому сумніву той факт (і це підтверджується повсякденною державно-правовою практикою), що право в будь-якому суспільстві й державі виражає волю й інтереси економічно й політично пануючого при даній системі відносин класу або шаруючи, що воно обслуговує насамперед варті у влади верстви й класи.

У цьому змісті В. И. Ленін, безумовно був прав, коли відстоював тезу про те, що державна воля, що содержащаяся в будь-якому нормативно-правовому акте, є воля панівного класу: "Воля, якщо вона державна, повинна бути виражена як закон, установлений властъю.

У принципе, розділяючи даний багаторазово підтверджений самим життям теза, у той же час варто звернути увагу на його певні вади, його відому уразливість. Справа укладається в тім, що, зводячи всю державну волю, що виражає в праві, а разом з нею й всі його соціальний зміст тільки до класового змісту, тим самим, по-перше, ми випустимо з уваги, свідомо або мимоволі, всі інші існуючі в суспільстві, крім класових і поряд із класовими, численні соціальні спільності (групи, верстви, трудові колективи), їхню волю й інтереси. По-друге, ми не враховуємо той, що у влади в певні, найчастіше перехідні від однієї історично сформованої системи влади до іншої, періоди можуть стояти не класи, а певні верстви (кличі, клани й т.п.) людей зі своїми поглядами, цінностями й інтересами, відбиваними в праві. По-третє, ми упускаємо з поля зору той загальновідомий факт, що в будь-якому суспільстві поряд із захистом інтересів вартих у влади класів або верстов право мимовільно, природно або вимушено відбиває інтереси всього суспільства. У праві незмінно сполучаються групові інтереси із загальсоціальними, національними, класові - із загальнолюдськими. Ступінь такого сполучення й відповідності не скрізь однакова. Але вона існує, И це природно. Тому що право споконвічно породжується й розвивається не як результат діяльності лише класу, націй або групи людей. Воно є породженням і результатом природного розвитку всього суспільства.

Говорячи про вираження в праві волі й інтересів різних верстов суспільства, націй, класів, соціальних груп, варто також мати на увазі, що західна соціологія, а почасти й інші гуманітарні науки традиційно не тільки оперують класовою структурою суспільства ("вищий", "середній" й "нижчий", робітничий клас), але й розглядають його під кутом зору розподілу на "страти".

Розподіл на "страти" — стратифікація, на відміну від класової градації, являє собою "горизонтальний розподіл суспільства на цілком певні й отличающиеся друг від друга частини суспільства, такі, як класи, верстви, касти й ін. "¹. Існують різні визначення "страт" і різні до них підходи. Одні західні автори в процесі вивчення суспільства й виникаючих на його базі різних державно-правових явищ користуються винятково стратифікацією. Інші ж - предпочитают, навпаки, класову градацію.

Однак незалежно від того, чому віддається перевага - класової градації або соціальної стратифікації - важливо, щоб у праві, розглянутому як явище в цілому, або ж у його конкретних галузях й інститутах повною мірою враховувалися не тільки інтереси частини суспільства у вигляді панівного класу, групи, верстви, "страти", але й інтереси всього суспільства.

У цьому, крім усього іншого, складається застава ефективності права і його соціальної значимості. У цьому його цінність як елемента культури людства.

Дане затвердження рівною мірою ставиться як до національного, так і до міжнародного права.

Переконатися в цьому дозволяють такі, наприклад, що мають величезну загальнолюдську значимість акти нашого часу, як Загальна декларація прав людини, прийнята 10 грудня 1948 р. Генеральною Асамблеєю ООН; Декларація про надання незалежності колоніальним країнам і народам, прийнята 14 грудня 1960 р. Генеральною Асамблеєю ООН; Міжнародний пакт про цивільні й політичні права, прийнятий 16 грудня 1966 р. Генеральною Асамблеєю ООН. У них закріплені не тільки высокогуманные загальнолюдські інтереси, але й неминущі загальнолюдські цінності.

"Всі люди народжуються вільними й рівними у своєму достоїнстві й правах. - записано в ст. 1 Загальної декларації прав людини. - Вони наділені розумом і совістю й повинні надходити у відношенні один одного в дусі братерства".

"Кожна людина має право на життя, на волю й на особисту недоторканність", - проголошується в ст. 3 цього документа,

"Всі люди рівні перед законом і мають право, без усякого розходження, на рівний захист закону", згідно ст. 7 Загальної декларації.

Аналогічні за своїм характером положення втримуються й в інших статтях даного документа. Вони закріплюють такі життєво важливі для кожної людини права й волі, як право на громадянство, волю пересування й вибору місця проживання межах кожної держави", волю переконань й їх вільно! вираження, право на працю, сприятливі умови праці й на захист від безробіття.

Особлива увага в Загальній декларації прав людини приділяється захисту честі й достоїнства кожної людини, недоторканності його особистого й сімейного життя. "Ніхто не може піддаватися довільному втручанню в його особисте й сімейне життя, довільним зазіханням на недоторканність його житла, таємницю його кореспонденції або на його честь і репутацію. Кожна людина має право на захист закону від такого втручання або таких зазіхань" (ст. 12).

Положення, що відображають інтереси всього або принаймні більшої частини суспільства, утримуються не тільки в міжнародно-правових актах, але й в актах, прийнятих на рівні держав, - у конституціях, звичайних законах, деяких підзаконних актах. Фактично конституція кожної сучасної держави містить у собі вимоги й положення, що зачіпають інтереси всього суспільства. Це очевидно й безперечно.

Наприклад, Конституція Російської Федерації проголошує рівність всіх перед законом і судом (ч. 1 ст. 19), право кожного на життя (ч. 1 ст. 20), на волю й особисту недоторканність (ч. 1 ст. 22), право на таємницю листування, телефонних переговорів, поштових, телеграфних й інших повідомлень (ч. 2 ст. 23), право на працю, право на відпочинок, право на охорону здоров'я й медичну допомогу, право на утворення (ст. 37, 41, 43).

Такі ж або подібні їм права й волі, що зачіпають інтереси всіх або переважної більшості членів суспільства, проголошуються й законодавчо закріплюються й в інших країнах.

Однак при цьому, як і колись, відкритими, далеко не однозначними залишаються питання типу: як співвідносяться в цьому випадку загальнолюдські й загальнонаціональні інтереси із класовими інтересами? Не "розчиняються" чи останні в перших? Чи дійсно інтереси всього суспільства, так само як й інтереси окремого індивіда, різних груп й асоціацій, що не збігаються з інтересами правлячих кіл і класів, не тільки формально проголошуються, але й практично здійснюються? Адже не слід забувати, що в житті інтереси пануючих кіл найчастіше коштують на першому плані, домінують над загальнолюдськими й загальнонаціональними інтересами. А крім того, інтереси правлячих кіл і класів (і їхня воля), як правило, не відображаються в праві в чистому, оголеному виді. Вони найчастіше виступають у вигляді загального інтересу й у формі загальної — національної або державної — волі. Помічаючи дану обставину, К. Маркс і Ф. Энгельс не без підстав затверджували: "Крім того, що пануючі при даних відносинах індивіди повинні конституювати свою чинність у вигляді держави, вони повинні додати своїй волі, обумовленої цими певними відносинами, загальне вираження у вигляді державної волі, у вигляді закону"¹. Зрозуміло, лише в ідеологічних цілях, теоретично. Практично ж всі, як правило, обстоит навпаки. Свої специфічні волю й інтереси правлячі кола реалізують у житті не тільки безпосередньо, але й опосередковано, прикриваючись загальною волею й інтересами.

В юридичній літературі, і вітчизняної й закордонної, як це видно з вищесказаного, немає єдиного підходу до визначення поняття права, а тим більше однозначного про нього подання. Спектр думок тут досить широкий і різноманітний. Крім безлічі інших причин він найчастіше обумовлюється неоднаковою оцінкою різними авторами значення рецепції римського права для динамічного розвитку сучасного, особливо "ринкового", права; різним поданням про ступінь впливу традиційних ідей природного права на сучасні теорії права; суперечливими підходами дослідників права до дозволу проблем співвідношення в його понятті й змісті загальнолюдського й загальнонаціонального, з одного боку, і класового - з іншої.

Останнє особливо чітко проглядається у вітчизняній літературі. Якщо зрівняти між собою визначення поняття права й підходи до його вивчення, характерні для радянського періоду, з визначеннями поняття права й підходами до його пізнання в пострадянський період, то неважко помітити, що найважливішою особливістю тих й інших підходів є або категоричне визнання, або настільки ж рішуче заперечення класового характеру права. Перші - будуються на строго класових постулатах, на поданні про державу й право як коштах, знаряддях у руках панівного класу або класів: Другі ж, - мовчазно відкидаючи класовість, апелюють до загальнолюдських цінностей й інтересів або до "загальних й індивідуальних інтересів населення країни".

Як приклад сугубо класового підходу до визначення поняття права можна послатися на досить типове визначення, відповідно до якого право розглядається як "сукупність установлених й охоронюваних державою норм, що виражають волю панівного класу, зміст якої визначається матеріальними умовами життя цього класу"². Або на визначення права як на систему нормативно-обов'язкового регулювання поводження людей, "підтримувану державою й выражающую матеріально обумовлену волю панівних класів (при соціалізмі — волю народу)'".

Примером позакласового або надкласового підходу до визначення поняття права може служити дефініція, відповідно до якої воно розглядається як "система загальнообов'язкових правил поведінки, які встановлюються й охороняються державою, виражають загальні й індивідуальні інтереси населення країни й виступають державним регулятором суспільних відносин"².

Зрозуміло, у сфері права, так само як й у сферах державного або громадського життя, ніхто не може претендувати на істину в останній інстанції при встановленні критеріїв правильності підходів до вивчення й визначення поняття тих або інших явищ, не крім і самого права.

Тільки практика, по загальному визнанню, може служити критерієм істини. Однак для того, щоб практика "сказала" своє слово й тому або іншому визначенню поняття права був винесений виправдувальний або обвинувальний "вирок", потрібне тривалий час. Тільки на основі накопиченого досвіду можна із упевненістю говорити про переваги або недоліки того або іншого підходу до вивчення права і його визначенню.

Це ставиться до всім існуючим у світовій державно-правовій практиці підходам до розгляду права і його визначенню. У відомій мері це стосується також сугубо класових і позакласових дефініцій права.

Застереження "у відомій мері" тут необхідні для того, щоб підкреслити та обставина, що наявний досвід визначення права шляхом надмірного випинання, перебільшення його класовості у свій час у радянській літературі й одночасно повного її заперечення або підкресленого ігнорування в західній літературі свідчить, як й у випадку з державою, про дві крайності.

Перша із крайностей укладається в абсолютизації ролі класовості, у її явній переоцінці, а друга - у її недооцінці. Торохкання з однієї крайності в іншу при визначенні поняття права, як і у всіх інших випадках, - не кращий спосіб знаходження наукової істини.

Тут підкреслимо, що в житті класи існують поряд з іншими соціальними й політичними общностями людей. Повною мірою проявляються і їхні інтереси, особливо коли класи знаходяться при владі. У чинність цього було б досить нерозумним і необачним у процесі вироблення поняття права й визначення його сутності й змісту "не зауважувати" їхнього існування й функціонування, повністю ігнорувати вплив класів й їхніх інтересів на державно-правове життя.

Наличие безлічі визначень права, сформульованих під впливом життєвих обставин і різних сторін, що відображають, правового життя й підходи до неї, саме по собі варто розглядати, безсумнівно, як явище позитивне. Безліч визначень права дозволяє глянути на нього крізь призму століть, відбити в ньому найбільш важливі його сторони й риси, характерні не тільки для однієї історичної епохи, але й для декількох або всіх епох, побачити право не тільки в статиці, але й у динаміку. Існування безлічі визначень права свідчить, крім усього іншого, про глибину й багатство державно-правової думки, про величезну розмаїтість знань про право, накопичених авторами - теоретиками й практиками - за тисячоріччя його дослідження. Однак у такій безлічі визначень є й свої негативні моменти, вади. Головний з них укладається в труднощах, породжуваних часом взаємовиключними підходами, відсутністю єдиного, концентрованого, цілеспрямованого процесу пізнання права і його практичного використання. Діалектика, таким чином, полягає в тому, що множинність визначень поняття права як позитивне явище виступає в той же час й як негативне явище.

Чи можливо успішне подолання негативних сторін множинності, а точніше, відомої розрізненості або навіть суперечливості визначень поняття права? Значною мірою — так. Можна використати кілька шляхів рішення даної проблеми. Один з таких шляхів укладається в тім, щоб на основі сформульованих у різний час окремих ухвал поняття права спробувати виробити придатне "на все часи" й "на всі випадки життя" загальне визначення поняття права.

В вітчизняній і закордонній юридичній літературі спроби подібного характеру вживали й неодноразово. Відзначалося, наприклад, що загальне визначення права, якщо воно правильно сформульоване, має безсумнівну теоретичну й практичну цінність, тому що воно орієнтує на головні й вирішальні ознаки, характерні для права взагалі й отличающие право від інших, суміжних, не правових суспільних явищ. Однак відразу, і не без підстав, обмовлялося, що в процесі дослідження права і його застосування не можна обмежитися "одним лише загальним визначенням поняття права", оскільки в ньому не можуть одержати "своє безпосереднє відбиття" досить важливі для глибокого розуміння права й практики його застосування "специфічні моменти, властиві тому або іншому історичному типу права". Специфічні особливості, наприклад, рабовласницького або феодального права навряд чи можна відбити в загальному понятті, що

"убирало" би в себе також хоча б деякі специфічні особливості сучасних правових систем або типів права.

Специфічні особливості характеризують лише окремі ухвали поняття права, що відображають відповідно специфічні ознаки й риси рабовласницького, феодального або іншого права. Що ж стосується загального визначення поняття права, те воно може складатися, виходячи зі своєї назви й призначення, лише із самих загальних особливостей. У чинність цього право неминуче буде носити занадто загальний, надмірно абстрактний, малопридатний для успішного рішення теоретичних завдань і досягнення практичних цілей характер,

Розробкою такого роду визначень, коли право розглядається в досить абстрактному або однобічному виді, лише як "інститут примуса поводження людини влади правил" або як "правила поведінки, установлювані й охоронювані державою"¹, нерідко захоплюються західні юристи. Вітчизняні ж автори, що вживали спроби вироблення загального поняття права, у чинність об'єктивних і суб'єктивних причин найчастіше "збивалися" на окремі специфічні риси, що стосуються "волі" того або іншого панівного класу, розглядали право винятково як класовий регулятор суспільних відносин і т.п. Ілюстрацією сказаного може служити дефініція загального поняття права, відповідно до якої воно представляється як державна воля панівного класу, виражена в сукупності норм, які охороняються державою як класовий регулятор суспільних відносин²,

Анализ наведених у якості приміривши визначень загального поняття права показує, що вони поки досить далекі від досконалості. Отже, остаточно не сформувавшись у єдине, повністю задовольняючим потребам державно-правової теорії й практики загальне поняття, вони не можуть служити ефективними коштами, або шляхом, подолання негативних наслідків множинності, розрізненості й суперечливості подань про право.

Не можуть служити досягненню цієї мети й "ходячі", по вираженню відомого німецького теоретика права Иеринга, або "найпоширеніші" (вираження Л. И. Петражицкого) погляду на право як на "примусові норми, що користуються визнанням і защитою з боку держави", як на "сукупність діючих у державі примусових норм"³. Тому що при всієї

своєї "загальвизнання" і широкої поширеності вони відображають лише окремі погляди й підходи до аналізу права і його визначенню й не є універсальними коштами й підходами.

От чому найбільш ефективним, а отже, і найбільш прийнятними коштами подолання негативних наслідків множинності й суперечливості визначень права й підходів до нього є виділення й розгляд його найбільш важливих ознак. Що ж стосується найбільш прийнятного в теоретичному й практичному плані визначення права, те їм, на думку автора, могло б служити визначення, відповідно до якого право розуміється як "система загальнообов'язкових, формально певних норм, забезпечуваних державою й спрямованих на регулювання поводження людей відповідно до прийнятого в даному суспільстві підвалинами соціально-економічного, політичної й духовного життя"¹.

Анализ численних, сформованих у різний час подань і суджень про право дозволяє виділити наступні отличающие право як регулятор суспільних відносин від інших, не правових, регулятивних коштів ознаки².

1. Право насамперед є сукупність, а точніше, система, норм. Це не випадковий набір випадкових норм, а строго вивірена, упорядкована система цілком певних правил поведінки.

Как і будь-яка інша система, вона складається з однопорядкових, взаємозалежних і взаємодіючих елементів. Такими є норми права, або правила поведінки. Система повинна бути внутрішньо єдиної й несуперечливої. Виникаючі між її структурними елементами - нормами зв'язку, як і самі норми, повинні бути спрямовані на виконання строго певних, регулятивних й інших функцій, на досягнення єдиних цілей. Щоб стати діюче й ефективним, право повинне зложитися як не правових цілісна, органічна система. Це одне з неодмінних вимог не правових вимог й одночасно один з ознак реального, діючого права.

В основі будь-якої системи норм, або правил поведінки, лежать як об'єктивні, так і суб'єктивні фактори. З об'єктивних факторів виділимо однотипні економічні, політичні, соціальні, ідеологічні й інші умови, що сприяють створенню й функціонуванню системи правових норм у тій або іншій країні. Як конкретні норми, так й їхня система в цілому не створюються стихійно, довільно, за бажанням і розсудом тих або інших осіб. Вони відображають об'єктивні потреби суспільства й держави й проектуються на реально існуючі економічні, політичні й інші відносини. У цьому плані, безсумнівно, прав був К. Маркс, коли писав, підкреслюючи об'єктивно обумовлений процес нормотворчества, що "законодавча влада не створює закону, — вона лише відкриває й формулює його"¹.

Спроби довільного, умоглядного "конструювання" правових норм або системи правових норм неминуче ведуть до негативного або ж до непередбачених наслідків. Такого роду відірвані від життя, від дійсності системи, а точніше, псевдо системи, без ризику помилитися можна охарактеризувати відомим виреченням Ґете з "Фауста": "Словами диспути ведуться, зі слів системи створюються".

Зрозуміло, процес створення й функціонування системи норм не тільки не заперечує, а навпаки, усіляко припускає існування поряд з об'єктивними й суб'єктивних факторів. Мова при цьому йде про розробку й здійснення в тій або іншій країні науково обґрунтованої правової політики, підготовці й реалізації планів законодавчих робіт, активній участі фахівців-юристів у процесі правотворчества, право застосування, у правоохоронній діяльності державних органів.

Говорячи про систему норм права, інакше, нормативності права, як про одній з найважливіших його ознак, слід зазначити, що нормативність зовсім не означає, на думку ряду авторів, обмеженість або "замкнутість" права одними тільки нормами - правилами поведінки. Крім норм і поряд з ними право повинне містити в собі з їхнього погляду інші структурні елементи у вигляді правовідносин, правових поглядів й ідей, правосвідомості, суб'єктивних прав громадян.

Суперечка між прихильниками строго нормативного розуміння права, коли воно розглядається лише як система норм, або правил поведінки, і розширювального його тлумачення має тривалу історію. Причому такого роду дискусії поширюються не тільки на вітчизняне, але й на закордонне державознавство й правознавство. Однак при всій тривалості й періодичній загостреності споровши кожна зі сторін, що участвуют у них, не тільки не заперечує, а свідомо припускає існування системи норм як основної ознаки вузько або права, що розуміє широко. Більше того, у деяких випадках "нормативистское" розуміння права чи ледве не зводиться в абсолют. М. Кельзен - основоположник нормативистской теорії права - схильний, наприклад, розглядати крізь призму норм не тільки саме право, але й правовий порядок ("правовий порядок являє собою систему норм"), держава як "сталий порядок", інші державно-правові явища'.

2. Право - це не просте система норм, а система норм, установлених або санкціонованих державою. У світі існує безліч систем соціальних норм. Але тільки система правових норм виходить від держави. Всі інші створюються й розвиваються недержавними - суспільними, партійними й іншими органами й організаціями.

Створюючи норми права, держава діє безпосередньо через свої уповноважені на те органи, або ж опосередковано, шляхом передачі окремих своїх повноважень на видання деяких нормативно-правових актів недержавним органам або організаціям, В останньому випадку говорять про "санкціонування", го є про дачу дозволу державою на здійснення обмеженої правотворческой діяльності цим недержавним органам й організаціям.

Чи означає факт видання або санкціонування державою системи норм їхню повну залежність від держави й підпорядкування державі? Чи є право лише коштами в руках держави, одним з його ознак, атрибутів або воно виступає стосовно нього як відносно самостійний інститут?

У вітчизняній і закордонній юридичній літературі є три групи різних думок на цей рахунок, три значно розрізняються судження, підходу.

Суть першого з них полягає в тому, що норми права розглядаються, як помічає відомий російський правознавець Г. Шершеневич, у вигляді "вимог держави". Держава при цьому, "будучи джерелом права, мабуть, не може бути саме обумовлено правом. Державна влада виявляється над правом, а не під правом". Держава у світлі такого судження розглядається як явище первинне, а право — як вторинне².

Зміст другого, протилежного підходу укладається в тім, що сама держава й державна влада повинні носити правовий характер. В основі державної влади повинен лежати "не факт, а право". Держава, хоча воно й видає правові акти, не може бути джерелом права, "тому що воно саме випливає із права". Над державою перебуває право, а не навпаки. Держава стримується й обмежується правом.

Нарешті, третій підхід до визначення характеру взаємин держави й права полягає в тому, що не слід взагалі загострювати увагу на даному питанні.

Суперечка про те, що логічно передує одне іншому - держава або право, пише у зв'язку із цією угорською державою й правознавець И. Сабо, "настільки ж марний, як і суперечка про те, що історично з'явилася раніше - держава або право". З його погляду, теза, відповідно до якого "право - це просто лише державний наказ, являє собою таке ж однобічне спрощення", як і судження про те, що держава є "слугою права".

На думку автора, держава й право "настільки відповідають один одному, настільки єдині", що питання про те, що з них первинно, а що вдруге, "врожден не стільки реальною дійсністю (і в цьому не є питанням факту), скільки специфічно апріорним підходом до співвідношення цих двох явищ. Цей апріорний підхід характеризується або підкресленням державного волюнтаризму, або виділенням абстрактної ідеї права як самоцілі".

Висновок, до якого приходить автор, укладається в тім, що "обидві ці крайні точки зору ігнорують дійсні взаємозв'язки", що в дійсності "держава й право перебувають один з одним у функціональній єдності: одне припускає інше, одне є елементом іншого"¹.

И. Сабо й інші автори, що розділяють подібні погляди, безсумнівно, праві в тім, що в теоретичному, а тим більше в практичному плані значною мірою безглуздо вести суперечка про те, яке із двох явищ - держава або право - історично первинно, а що вдруге. Однак вони не праві, коли мова йде про встановлення характеру взаємин держави й права. Це вже далеко не безглузде заняття - визначити, у якому співвідношенні перебувають держава й право теоретично й практично, чи діє державна влада в рамках закону й чи є "законною владою" або ж вона порушує нею же встановлені правові вимоги й ставить себе в такий спосіб у положення незаконної (не легітимної) влади,

Питання про зв'язаність держави правом, про правові межі діяльності держави знаходив живий відгук у багатьох поколінь юристів і незмінно викликав серед них гарячі суперечки.

Визнаючи надзвичайно важливу роль держави в процесі реалізації норм права, багато юристів виходять (і виходили) проте з того, що державна влада не є "воля", що могет робити що завгодно і як завгодно, "опираючись на чинність", і що "найважливішим служінням загальному добру з боку державної влади... є служіння праву"',

Такої позиції поряд з російським професором Л. Петражицким дотримувався відомий французький юрист, засновник теорії "солидаризма" ("синдикалістської держави") Леон Дюги. "Цілком можливо довести, — писав він, — що крім свого створення державою право має міцну підставу, передує державі, піднімається над останнім й, як таке, обов'язково для нього". Держава, доводив Дюги, повинне бути "підлегло нормі права", що знаходить "свій перший прояв у совісті людей, більше повне вираження у звичаї, у законі й своє здійснення у фізичному примусі держави, що у такий спосіб виявляється не чим іншим, як чинністю, що служить праву"².

Ідеї підпорядкування держави праву, самообмеження держави, у тому числі й за допомогою права, розділяв також видний німецький соціолог і правознавець Г. Еллинек. Розробляючи теорію паралелізму, відповідно до якої держава й право розвиваються паралельно, "ідуть нога в ногу", і ототожнюючи державний порядок із правовим порядком, автор у той же час виходив з того, що створюване державою право зобов'язує не тільки. підвладних індивідів, але й сама держава³.

Своеобразную позицію в питаннях співвідношення держави й права займав Л. Гумплович. Послідовно відстоюючи думку про те, що "з вищої історичної точки зору право й правопорядок є для держави лише коштами" рішення вартих уперед їм завдань, він у той же час уважав, що "праву властив тенденція усе більше й більше емансипуватися від свого творця, від держави, тенденція звільнятися від його впливів і виступати проти нього у вигляді самостійної чинності, у вигляді правової ідеї". Якщо такі галузі права, як адміністративне право, пояснював автор, "цілком перебувають під впливом держави", то такі інститути ("сфери") права, як право власності, у міру розвитку суспільства усе менше стають підданими впливу держави, "існують окремо й самостійно від нього".

Остаточний висновок, до якого приходить Л. Гумплович, укладається в наступному: "Природа відносини права до держави ґрунтується на тім, що держава силою своєї певної діяльності... створює всі нові й нові сфери моральності, з яких випливає право. Але ц останнє прагне до самостійності й незалежності від держави. І от, досягши цього, дане прагнення йде ще далі. Воно направляється до господствованию над державою. Право хоче стати вище держави. Право не бажає вже визнавати своїм творцем того, кому воно зобов'язано своїм існуванням. Навпроти, воно саме намагається зайняти батьківське стосовно держави положення"¹.

Помимо вищенаведених існують й інші судження про характер взаємин держави й права. При всій їхній складності, строкатості й суперечливості переважна більшість із них ґрунтується на тому самому вихідній тезі, відповідно до якого норми права обумовлюються правотворческой діяльністю держави, видаються або санкціонуються їм.

3. Право завжди виражає державну волю як його основу, що у свою чергу, згідно різним існуючої у вітчизняній і закордонній юридичній науці концепціям, втілює в собі волю класу, що править групи, народу, суспільства або націй.

Саме собою зрозуміло, якщо виходити зі світового досвіду існування й функціонування держави й права, у праві виражається насамперед воля пануючих. Разом з тим неспростовним фактом є й те, що пануючі, побоюючись соціальних вибухів і втрати свого привілейованого положення, найчастіше змушені зважати на волю й інтереси підвладних.

Як співвідносяться волі тих й інших? Як вони відображаються в державній волі й у праві? Ці питання теж здавна перебувають у поле зору державознавців і правознавців. Один з найбільш докладних відповідей на них дав ще на початку XX в. Г, Шершеневич; "Якщо державна влада є заснована на чинності воля пануючих, те висунуті нею норми права повинні насамперед відбивати інтереси самих пануючих. Ті, у чиїх руках влада, уводять поводження підвладних у ті норми, які найбільше відповідають інтересам пануючих. Нормами права поводження підвладних пристосовується до інтересів пануючих". Чим уже коло пануючих, робив висновок автор, "тим різкіше виступає протилежність інтересів пануючим інтересам іншої частини держави. Ніж ширше цей крутий, наприклад, у республіці, тим сильніше затушовується це значення права".

Воля й інтереси пануючих груп, верстов або класів, однак, не є безмежними. Їхній егоїзм, як справедливо помічав Г. Шершеневич, повинен підказувати їм "розсудливість і помірність у правовій творчості". Крім використання силових коштів вони можуть охороняти свої інтереси за допомогою права, "тісно сплітаючи" свої інтереси з інтересами підвладних, "по можливості, не доводячи останніх до створення протилежності"².

4, Право являє собою систему норм, або правил поведінки, що мають загальнообов'язковий характер. Загальобов'язковість означає, що всі члени суспільства неодмінно виконують вимоги, що втримуються в нормах права. Загальобов'язковість норми права разом з нею виникає розвивається, змінюється й припиняється, Г. Кельзен цілком резонно вважав, що "норма права являє собою правило поведінки, відповідно до якого та або інша особа (група осіб) повинне діяти в якомусь певному напрямку, незалежно від того, чи бажає воно поводитися в такий спосіб чи ні"¹.

Общеобязательность як ознака права поширюється не тільки на "рядових" громадян, посадових осіб, різні недержавні органи й організації, але й на саму державу. Цивілізована, правова держава, якщо воно не на словах, а на ділі є таким, неодмінно самообмежує, "зв'язує" саме себе й всі свої органи вимогою загальобов'язковості норм права, організує всю свою діяльність строго в рамках закону й треба йому доти, поки він у встановленому порядку не буде змінений або відмінний.

Обов'язковість дотримання правових вимог державою і його органами, поряд з усіма іншими суб'єктами права, не піддавалася сумніву видними юристами ні в минулому, ні в сьогоденні.

Загальновизнана теза, відповідно до якого норма права є обов'язкове правило поведінки для всіх. Воно "повинне бути дотримане й самою владою, його що встановлює, поки воно не буде замінено новим правилом. Якщо ж влада, що встановила правило, не вважає потрібним його дотримувати, а діє в кожному конкретному випадку за своїм розсудом, то право переміняється сваволею"².

Виникаючі при цьому суперечки стосуються найчастіше лише ступеня й характеру "правового самообмеження" держави. Все питання в тім, резюмує М. Ориу, чи є таке самообмеження "актом або рішенням суб'єктивної волі держави або ж це є результат об'єктивної державної організації"³. Відповіді на дане питання пропонуються самі суперечливі: від затвердження про те, що держава добровільно обмежує саме себе, до заяви про те, що воно змушено це робити під тиском з боку цивільного суспільства.

5. Право охороняється й забезпечується державою, а у випадку порушення вимог, що втримуються в нормах права, при міняється державний примус. Держава не може байдуже ставитися до норм, видаваним або санкционируемым ім. Воно докладає величезних зусиль для їхньої реалізації, охороняє їх від порушень і гарантує їх. Одним із широко використовуваних методів при цьому є державний примус. Воно повинне застосовуватися тільки уповноваженими на те органами, що діють строго в рамках закону, на основі закону, а також відповідно до передбаченого їм процесуальними правилами.

У юридичній літературі здавна ведеться суперечка по питанню про місце й роль державного примуса в правовому житті суспільства. Висловлюються дві протилежних думки.

Відповідно до думки одних авторів державний примус не є невід'ємною ознакою права. При цьому воно або повністю заперечується, або ж його пропонується замінити менш твердим і більше широким поняттям "державна охорона". "Поняття державного примуса, — писали у зв'язку із цим радянські правознавці О. С. Иоффе й М. Д. Шаргородский, — замінено нами поняттям державної охорони тому, що мова йде про формулювання загального визначення, здатного охопити всі історичні типи права, тим часом як поняття примуса не передбачає всіх можливих мір охорони правових норм. Воно не передбачає, зокрема, таких специфічних мір, якими забезпечується дотримання норм соціалістичного права"¹. Мова йшла про те, що соціалістичне право забезпечується не тільки й навіть не стільки методами примуса, скільки методами виховного характеру, методами переконання.

Протилежної точки зору дотримуються інші автори. Німецький учений Р. Иеринг думав, наприклад, що без примуса немає навіть змісту говорити про право, тому що право є не що інше, як "забезпечення життєвих умов суспільства у формі примуса", "система соціальних цілей, гарантируемых примусом".

Зміст "затверджуваного зв'язку між нормами права й примусом, — пояснював Л. И. Петражицкий, — зводиться до того, що не виконуючий добровільно свої юридичні обов'язки по праву може й повинен бути піддадуть примусовим мірам"².

Л. И. Петражицкий, а разом з ним й іншими авторами особливу увагу обертають на два види державного примуса: фізичне й психічне.

Під фізичним примусом розуміються "усякі передбачають правом міри, що складаються в застосуванні фізичної чинності для підтримки правопорядку, у тому числі репресивні міри, наприклад, — висновок у в'язницю, страта й т.п. "³.

Що ж стосується психічного примуса, те тут на першому плані коштує страх "піддатися тим мірам, які передбачені правом на випадок непокори". Саме страх "психічно примушує громадян погоджувати своє поводження з вимогами права"¹.

Державний примус активно застосовується при порушеннях норм права. У всіх інших випадках постійно зберігається лише потенційна можливість його використання.

Дата добавления: 2015-05-10