Правові системи й критерії їхньої класифікації. Правові родини

Правова картина миру складається з безлічі існуючих і функціонуючих на сучасному етапі розвитку суспільства національних правових систем. Всі вони в тієї або іншої мір' взаємозалежні між собою, взаємозалежні, роблять, хоча й у різному ступені, вплив один на одного.

Різний ступінь взаємозв'язку й взаємодії їх обумовлю на тим, що одні національні правові системи мають між собою більше загальних ознак і рис, чим особливостей. В іншу ж, навпаки, домінують специфічні риси, що відрізняють друг від друга; у них між собою набагато менше загального, чим особливого.

Серед сотень існуючих у сучасному світі правових систем, констатує у зв'язку із цим М. Богдан, багато правових систем мають домінуючі подібні риси. Ці подібності, як правило, обумовлюються тими самими або "дуже близькими між собою типами суспільства", загальними або "дуже подібними історичними умовами розвитку суспільства", загальної або "дуже подібною релігією", а також іншими аналогічними їм обставинами¹.

Наличие загальних ознак і рис у різних правових систем дозволяє класифікувати їх між собою або підрозділяти залежно від тих або інших загальних ознак і рис — критеріїв на окремі групи, або правові родини. У науковій і навчальній юридичній літературі правова родина розуміється як сукупність національних правових систем, виділена на основі спільності їхніх різних ознак і чорт².

Необхідність і важливість класифікації правових систем викликається наступної. По-перше, сугубо науковими, пізнавальними й "освітніми" причинами. Тому що глибоке й різнобічне пізнання правової картини миру вимагає не тільки її загального (і з неминучістю значною мірою поверхневого розгляду), але й вивчення з погляду особливого, розгляду по окремим, що вбирає в себе подібні правові системи, частинам. Лише глибоке й всебічне вивчення останніх, узятих спочатку самі по собі, а потім у їхньому взаємозв'язку й взаємодії, дозволяє дати чітку, що адекватно відображає дійсність правову картину миру. По-друге, сугубо практичними цілями — цілями уніфікації чинного законодавства й удосконалювання національних правових систем, Відзначаючи, що сама ідея групування правових систем у правові родини виникла в порівняльному правознавстві в 1900 р. і широко була поширена вже на початку XX в., француз П. Круз цілком виправдано вказує на те, що однієї з найважливіших причин (а те й самої головної) такої класифікації з'явилося прагнення юристів — теоретиків і практиків "забезпечити якщо не повну, те, принаймні, хоча б часткову, основну, найбільш істотну частину процесу уніфікації всіх цивілізованих правових систем"¹.

Каков повинен бути характер цих загальних ознак - критеріїв? Які їхні особливості й види? Нарешті, яке повинне бути їхній зміст? Чи належні вони бути тимчасовими, минущими за своїм характером общностями або ж постійними?

Обговорення даних й їм подібних питань займає досить значне місце в науковій і навчальній порівняльно-правовій літературі. У чинність їхньої складності й багатогранності серед авторів немає й, очевидно, не може бути однозначних на них відповідей. По тому самому питанню часом висловлюються всілякі, нерідко протилежні, точки зору.

Наприклад, по питанню про те, чи належний бути в процесі класифікації правових систем один основний або кілька загальних ознак — критеріїв, деякі автори схиляються до думки, що це неодмінно повинен бути один-єдиний критерій. У якості такого, на їхню думку, може виступати, зокрема, "спільність економічних систем", на базі яких виникають і розвиваються відповідні їм й обумовлені ними правові системи. Роль "одного-єдиного критерію" можуть зіграти, з їхнього погляду, також загальні "історичні традиції", "загальна історична природа" порівнюваних правових систем².

Інші ж автори схиляються до думки про те, що класифікація правових систем повинна проводитися на основі декількох критеріїв. Тільки в цьому випадку вона буде мати, з їхнього погляду, яке-небудь позитивне значення. У противному випадку вона губить усякий зміст. Наполягаючи на даній думці, деякі автори, однак, не виключають і того, що "у загальному конгломераті факторів-критеріїв" один з них буде мати все-таки "особливий, визначальний зміст"¹.

Аналогічна картина складається й при рішенні інших питань, що стосуються критеріїв класифікації правових систем. Наприклад, при рішенні питання про те, який повинен бути характер критеріїв (критерію) класифікації. Чи належні вони (він) бути простими, однозначними, що не допускають багатозначності тлумачення й двозначності в розумінні або ж вони можуть бути складними за своїм характером?

Як простий критерій пропонується розглядати, б частковості, правову традицію або правові традиції, загальні для всіх группируемых між собою в одну родину правових систем. При цьому під правовими традиціями в західній літературі розуміється "сукупність глибоко вкорінених у свідомості людей й історично обумовлених їхніх відносин до ролі права в суспільстві, природі права й політичної ідеології, а також до організації й функціонування правової системи"². У вітчизняній же літературі під правовими традиціями розуміються "елементи соціальної й культурної спадщини, що передаються з покоління в покоління й, що зберігаються в певних суспільствах, класах і соціальних групах протягом тривалого часу". Як традиції можуть виступати певні суспільні встановлення, норми поводження, цінності, звичаї, обряди й т.д. ³

К складним критеріям класифікації правових систем відносять такі, наприклад, критерії, як "стиль" цих систем. Причому в поняття стилю правової системи, що виступає у вигляді складного й багатогранного явища, включаються такі його "складові" частини, як "історична природа правових систем", особливості шляхів розвитку, "переважна манера правового мислення", "основні характеристики правових інститутів", ієрархія джерел права й способи їхньої інтерпретації, що домінує "ідеологія правових систем"⁴.

Тривалі суперечки серед компаративістів ведуться й з інших питань, що зачіпають проблеми вибору критеріїв і визначення їхнього змісту. Зокрема, досить тривалі й інтенсивні дискусії в західній компаративістиці йдуть із приводу особливостей факторів, що роблять прямий вплив на формування загальних рис різних правових систем, а отже, і на вибір критеріїв їхньої класифікації. При цьому питання нерідко ставиться так: чи належні при відборі цих факторів вибратися в увагу тільки об'єктивні, основні фактори або ж разом з ними — і суб'єктивні фактори? Відповідь на нього дається неоднозначний. Одні автори думають, що при аналізі факторів, що роблять прямий вплив на формування загальних рис різних правових систем, повинні враховуватися лише об'єктивні фактори. Вони стійкі й довгострокові в порівнянні з будь-якими суб'єктивними факторами. Інші ж дослідники цілком обґрунтовано, як представляється, виходять із того, що в розрахунок повинні братися все без винятку - об'єктивні й суб'єктивні - фактори.

Серед них, однак, багатьма авторами особливо виділяються економічні фактори. Вони розглядаються, і цілком справедливо, як домінуючі. "Не потрібно бути марксистом, — зауважує із цього приводу М- Богдан, — щоб зрозуміти, що будь-яка правова система являє собою досить високий рівень надбудови ("супер структури"), що базується на відповідній економічній системі суспільства, і що будь-яка правова система покликана обслуговувати серед всіляких сфер суспільства й потреби економіки"¹. Країни з тим самим типом економіки (планова, ринкова) мають, природно, набагато більше загальних рис у своїх політичних і правових системах, чим країни з різним типом економіки. Але, підкреслює автор, треба мати на увазі також і та обставина, що в рамках того самого типу економіки, залежно від рівня її розвитку, а також рівня розвитку політичних і правових систем, між одними правовими системами може бути більше общностей, чим між іншими².

У числе факторів, що роблять прямий вплив на формування загальних рис правових систем, а разом з тим і на вибір критеріїв їхньої класифікації, М. Богдан називає політичні, ідеологічні, релігійні, історичні, географічні й демографічні фактори³.

П. Круз указує, стосовно до Європи, і на військово-політичні фактори. "Конфігурація всього правового миру Європи, як й окремих правових систем, — пише він, — наприкінці XX століття й значній мері залежить від великої кількості факторів, але не в останню чергу від таких, що найчастіше не піддаються обліку обставин, як розвиток нової військово-політичної ситуації на Європейському континенті". Вони складаються по-різному, залежно від того, чи буде новий військовий альянс, що виникає на базі розширення НАТО, існувати при домінуючій ролі США як одного з партнерів західноєвропейських країн або ж він буде функціонувати на основі балансу таких держав, як знову об'єднана Німеччина, — з одного боку, а також Росія й Франція — з інший'.

Суммируя усе раніше висловлені думки про фактори, що роблять вплив на формування загальних рис різних правових систем, а також про вимоги, пропонованих до критеріїв їхньої класифікації, у відношенні останніх можна зробити наступний висновок. Для того, щоб критерії класифікації правових систем виявилися заможними й у максимальному ступені придатними для виконання відповідних функцій, вони повинні відповідати, на нашу думку, що випливають вимогам: а) в основі своєї мати постійні, фундаментальні, а не тимчасові й випадкові фактори; б) по можливості бути менш загальними й більше певними ознаками - критеріями; в) мати устояний об'єктивний, але не суб'єктивний характер; г) коли за основу класифікації правових систем береться не один, а кілька ознак - критеріїв, те один з них неодмінно повинен бути основним, домінуючим; д) при дослідженні загальних ознак правових систем - критеріїв їхні класифікації повинні враховуватися всі не тільки об'єктивні, але й суб'єктивні фактори, що роблять прямий вплив на процес їхнього формування.

У вітчизняній і закордонній порівняльно-правовій літературі дані вимоги, однак, далеко не завжди беруться в увагу й ураховуються, У результаті цього при визначенні конкретних видів критеріїв над спільністю думок переважає різнобій.

Констатуючи даний факт, Р. Давид справедливо відзначає, що при встановленні їх найчастіше враховують спільність і розходження лише в теорії джерел права й методах роботи юристів. Іноді пропонують прийняти матеріально-правовий критерій, що виходить із основних принципів права й виражених у ньому основних інтересів. Є також пропозиції виходити зі структури права, його розподілу й концепцій, застосовуваних юристами. Ці пропозиції часто доповнюються міркуваннями політичного характеру².

Сам же автор, відкидаючи спроби користуватися "одним-єдиним критерієм".для класифікації правових систем, висуває як критерії два положення, які, з його погляду, можуть бути на рівних підставах "вирішальними для проведення класифікації",

Це насамперед — юридична техніка, якою користуються юристи тієї або іншої країни, "вивчаючи й практикуючи право". У тому випадку, якщо методи роботи юристів різних країн, джерела права і юридичний словник різних правових систем ідентичні один одному, у цілому або в основній своїй частині збігаються, то ці правові системи ставляться до однієї й тій же групі близьких правових систем, до однієї й тій же правовій родині. У противному випадку ці правові системи належать різним правовим родинам.

Однако, пояснює Р. Давид, названий критерій при всій його важливості сам по собі ще недостатній для ідентифікації правових систем і віднесення їх до тих або інших правових родин. Для цього потрібно ще один, додатковий, критерій, що укладається в опорі правових систем, що належать до однієї й тій же правовій родині, на однакові філософські, політичні й економічні принципи й спрямованих на створення подібних між собою типів суспільства¹.

Керуючись даними критеріями, один із яких по своїй істоті є технічним, а іншої - ідеологічним, автор розбиває всі існуючі у світі національні правові системи на наступні групи - правові родини: романо-германскую, іменовану іноді континентальною або цивільною правовою родиною; англосаксонську правову родину, або родину загального права; соціалістичну правову родину; мусульманську правову систему; розглянуті в якості окремих правових родин індуське право, іудейське право, а також правові системи країн Далекого Сходу і країн Африки.

Трохи іншої думки по питанню про конкретні види критеріїв класифікації правових систем і групування їх у правові родини дотримуються компаративісти Дж. Мэрримэн і Д. Кларк. Використовуючи як критерій класифікації правових систем правові традиції, автори дійдуть висновку про те, що в сучасному світі існують три основні правові родини — цивільне, загальне й соціалістичне право й інші правові родини, Останні географічно розташовуються в Азії, Африці й на Близькому Сході. У їхній склад входять, відповідно, ісламське право, індуське право, єврейське (іудейське) право, китайське право, корейське право, японське право, а також виникаюче й развивающееся на основі "різних тубільних правових звичаїв народів Африки" африканське звичайне, або родове, право².

Исслідчий порівняльного права Г. Либесны оперує як конкретні критерії класифікації правових систем такими явищами й категоріями, як правова свідомість, традиції й звичаї народів тієї або іншої країни. Автор цілком виправдано виходить із того, що всяка правова система — це насамперед "невід'ємна складова частина культури будь-якої країни" і що глибоке розуміння останньої допомагає виявити найважливіші специфічні риси й особливості першої, і навпаки¹,

Оперируя даним критерієм, автор виділяє тільки "дві групи основних правових систем", кожна з яких є "по своїй природі європейською правовою родиною й кожна з яких впливає на формування й розвиток правового ландшафту в усім світі". Це — континентальне (цивільне) право й загальне право.

Жодна із цих правових родин не є однорідною по своєму складі. Кожна з них складається із правових систем,, у різному ступені отличающихся друг від друга.

Поряд із двома основними правовими родинами автором виділяються й інші правові родини, "находящиеся за межами їхньої сфери додатка". Це — ісламське право, індуське право, китайське право й інші правові родини, а також особливі по своїй природі й характеру правові системи².

Крім названих видів критеріїв класифікації правових систем і варіантів групування їх у правові родини в західній і почасти у вітчизняній порівняльно-правовій літературі пропонуються й інші критерії й варіанти групування правових систем у правові родини.

Ще на початку XX в. пропонувалася, наприклад, класифікація правових систем на основі расового і язикового критерію й відповідно групування їх у правові родини. На цій основі виділялися індоєвропейські, семітські й монголоїдна правові родини. Перша з них у свою чергу підрозділялася на такі підгрупи правових систем, як греко-римська, німецька, англосаксонська, слов'янська, іранська й ін. ³

У більше пізній період уживали спроби використання таких критеріїв класифікації, як особливості правової культури, сутність і зміст права, правова ідеологія, особливості джерел права, і ін.

Особлива увага в післявоєнний період, аж до теперішнього часу, приділялося критеріям класифікації правових систем, що ґрунтується на спільності їхніх історичних корінь, на подібності стилю або моделі правового мислення, на близькості основних правових інститутів й ін.

Підрозділяючи за даними критеріями, узятим разом, і по кожному окремо існуючі національні правові системи на чотири основні правові родини, а саме — на англосаксонську правову родину (родину загального права), романо-германскую (цивільну) правову родину, соціалістичну правову родину й правову родину "гібридної або змішаної юрисдикції" — П. Круз, зокрема, показує на прикладі перших двох правових родин¹ і що в них загального, і що — особливого, що їх зближає й що їх розрізняє².

Рассматривая англосаксонську правову родину й романо-германское право з історичної точки зору в порівняльно-правовому плані, автор справедливо вказує, зокрема, на те, що для національних правових систем, що входять в англосаксонську правову родину, характерно насамперед наявність величезної кількості норм, що виникли протягом ряду століть на основі неписаних звичаїв. Правовій системі Великобританії властиве існування протягом тривалого часу, поряд з яскраво вираженими рисами "сильного монархізму" і прагматизму, "высокоцентрализованной системи судів", неписаної конституції й конституціоналізму. Правові системи, що входять у родину загального права, у значно меншому ступені піддаються впливу римського права й у набагато більшій мері, чим правові системи романо-германской групи, - судової практики.

Англійське право, відзначав у зв'язку із цим Р. Давид, не знало відновлення "ні на базі римського права, ні в чинність кодифікації, що характерно для французького права й для інших правових систем романо-германской правової родини. Воно розвивалося автономним шляхом, контакти з Європейським континентом зробили лише незначне на нього вплив"³.

Однак, попереджає автор, не слід перебільшувати цей історичний характер англійського, а разом з ним і всього загального права. "Англійці люблять підкреслювати його, подібно тому, як французи схильні говорити про раціональність і логічність свого права. Насправді роль традицій і раціоналізму в становленні й розвитку того й іншого права не настільки вуж різний, тому що французьке право, як й англійське, повинне було пристосовуватися до змін і враховувати потреби суспільства, які завжди були й залишаються в загальному дуже подібними"⁴.

Прислушиваясь до слів Р. Давида про те, що роль традицій у становленні й розвитку англійського й французького права, а разом з ними й відповідними родинами права "не настільки вуж різний", не треба в той же час забувати, що поряд з відзначеними особливостями, наявними в загального права, існують свої особливості й у цивільного (романо-германского) права.

Вони проявляються, зокрема, у тім, що ця правова родина, на відміну від родини загального права, у набагато більшому ступені складалася під впливом французького Цивільного кодексу {Кодексу Наполеона), а пізніше — і Німецького цивільного кодексу. Одна з найважливіших особливостей родини цивільного права укладає не правових також у тім, що центральне місце в ній традиційно відводило не "суддівському праву" як результату діяльності судів, а нормативно-правовим актам, що виходять від законодавчих і виконавчо-розпорядницьких державних органів¹.

Говорячи про критерії, на основі яких проводиться групування національних правових систем у дані, основні по своїй природі й характеру, правові родини, а також про загальні риси й розходження англосаксонської й романо-германской правових родин, не можна випустити з уваги політичні, ідеологічні, а головне — культурні фактори. Важливо пам'ятати багаторазово прокламувався в науковій літературі й не менш кратно факт, що підтверджувався в повсякденному житті, що кожна правова система, а разом з нею й правова родина є "унікальним продуктом" цілого комплексу особливих й, не в останню ^чергу, культурних факторів2, що в "кожній культурі є своє особливе правове життя, а в кожнім правовому житті є ^своя особлива культура"3.

Любая правова система, справедливо помічав американський учений Д. Блэк, являє собою "унікальну індивідуальність", значною мірою обумовлену відповідним рівнем розвитку культури й варіюється в залежності від її особливостей. Право є культура, а культура є право — от та теза, укладав автор, що разом з ідеєю прямої обумовленості права культурними факторами виник разом із правом й,, отже, тією самою мірою старий, як і саме право⁴.

Сравнивая правову культуру, що лежить в основі двох основних правових родин — англосаксонської й романо-германской, західні дослідники на прикладі США й Франції вказують, Зокрема, на наступне. Якщо американці як представники англосаксонської правової родини, будучи "прямими спадкоємцями) древнього англосаксонського легалізму й релігійного пуританізму' здебільшого з особливим трепетом і повагою ставляться до правових догм, що безпосередньо зачіпають їхні інтереси, до окремих правових інститутів і норм, так само, как. у цілому й до самого права, то у Франції з відношенням до права справа обстоит, трохи іншим способом. Французи в порівнянні з американцями, відзначається у зв'язку із цим у науковій літературі, "набагато спокійніше амбівалентне — ставляться до права". Хоча вони й "волають до права", особливо, коли справа стосується захисту прав приватної власності й особистих інтересів, хоча вони й "побоюються права і юридичної системи", однак вони не сподіваються на них, коли мова йде про захист їхнього конституційного статусу й "наданих їм прав". Французьке суспільство не занадто довіряє принципу "панування права" і зовсім не вірить у те, що серйозні політичні, економічні й соціальні конфлікти, що виникають між його членами, можуть бути вирішені правовим шляхом. Відношення французів до права, робиться висновок, найчастіше "сполучає в собі елементи байдужності й цинізму"¹.

Елементи загальної й правової культури, безсумнівно, лежать в основі не тільки романо-германской й англосаксонської, але й інших правових родин. І як такі, узяті самі по собі або разом з іншими факторами, вони можуть виступати як критерії класифікації правових систем.

На основі цих й інших, нерозривно пов'язаних з ними, критеріїв у порівняльно-правовій літературі поряд з раніше названими правовими родинами або в рамках цих правових родин у ряді випадків виділяються також: латинська правова родина, німецька правова родина, нордическая правова родина², африканська правова родина³ і слов'янська правова родина⁴.

Існують й інші численні точки зору й підходи до визначення критеріїв класифікації правових систем і виділенню різних видів правових родин. Це цілком природно й закономірно, якщо мати на увазі складність, багатогранність і відому суперечливість розглянутої матерії.

Звести різні точки зору й підходи по даному питанню до загального знаменника в чинність названих й інших причин не представляється можливим. До того ж у цьому немає ніякої необхідності. У цьому випадку сформоване різноманіття точок зору й підходів до дозволу розглянутих проблем з безумовним виділенням серед інших двох основних, найпоширеніших і впливових правових родин - англосаксонської й романо-германской - є більше корисна й конструктивним, чим якась мнима їхня однаковість.

Досить важливим при цьому представляється враховувати, що в реальному житті немає й не може бути закінченої правової або будь-якої іншої класифікації й що будь-яка виділювана правова родина з неминучістю буде мати не абсолютний, а відносний характер.

Це стосується не тільки таких зухвалих дотепер гострі суперечки й суперечливі судження правових родин, як, наприклад, соціалістична, іменована іноді слов'янської, або нордическая, нерідко іменована скандинавської, але й таких цілком устояних й, здавалося б, не зухвалих ніяких суперечок і сумнівів правових родин, як англосаксонська й романо-германская.

Відносний характер їх проявляється в різних формах і відносинах, але найбільше чітко він виражається в наступному.

По-перше, у наявності в правових масивах одних родин цілих інститутів права, галузей і навіть правових систем, що ставляться по своїй природі до інших правових родин. Як приклад можна послатися на правову систему штату Луизиана (США), на території якого як колишньої колонії Франції історично зложилися й значною мірою зберігаються понині основні ознаки континентального, точніше — французького права. Але ж відомо, що правова система США, у межах якої існує й функціонує правова система Луизианы, є найважливішою складовою частиною загального права. Аналогічним прикладом може служити правова система провінції Квебек (Канада), що, будучи власне кажучи своєму генетично зв'язаної, у чинність тих же історичних причин, що й у випадку зі штатом Луизиана, з континентальною правовою родиною, формально й фактично перебуває як невід'ємна складова частина в системі загального права¹.

Приведенные приклади можуть бути доповнені посиланнями на правову систему Південної Африки, що сформувалася й функціонує під одночасним впливом правової системи Данії й правової системи Великобританії, а також посиланнями на інші приклади.

По-друге, відносний характер процесу розподілу правових систем на правові родини, як і самих правових родин, проявляється у взаємному переплетенні норм, інститутів, правових традицій і культур, що лежать в основі утворення й діяльності однієї правової родини, з відповідними нормами, інститутами, правовими й культурними традиціями, що становлять основу інших правових родин.

Таке переплетення цілком природно й об'єктивно, особливо тоді, коли різні правові родини ставляться безпосередньо або ж тяжіють до однієї й тій же цивілізації. Наприклад, це стосується правових традицій загального цивільного й соціалістичного права, які, на думку ряду дослідників, "досить близькі між собою", оскільки досить "тісно пов'язані із процесом розвитку європейської цивілізації". Всі вони відображають ідеї й відповідні їм інститути, "сформовані в історичному й культурному контексті Заходу"¹.

І, по-третє, на відносному характері процесу класифікації правових систем й, відповідно, на відносному характері правових родин не може не позначитися об'єктивний процес конвергенції або зближення двох основних правових родин², а також рецепції американського права в Європі.

Говорячи про тенденції взаємного зближення або конвергенції англосаксонської й романо-германской правових родин, дослідники оперують такими, наприклад, аргументами, як спільність їхньої історичної бази, що укладається, за словами П. Круза, у тім, що й період до виникнення національної держави увесь цивілізований світ, включаючи країни, на території яких пізніше з'явилися ці дві основні правові родини, "управлявся за допомогою однієї й тієї ж правової системи, а саме - романо-канонического права.

Процес зближення системи загального права із системою континентального права обумовлюється й стимулюється також тим, що між країнами, у межах яких виникали й розвивалися дані правові родини, у міру еволюції суспільства встановлювалися й заглиблювалися різнобічні зв'язки, приведшие, зокрема, до створення в Західній Європі Європейського співтовариства й до значної уніфікації розташованих на її території національних правових систем.

Що ж стосується так називаної рецепції американського права й Західній Європі, що підтверджує тезу про відносний характер розподілу національних правових систем на правові родини й про відносний характер самих правових родин, то мова в цьому випадку йде, за свідченням західноєвропейських авторів, про елементарну американізацію деяких галузей й інститутів європейського права, про перенесення елементів американського права як однієї з найважливіших складових частин загального права на ґрунт романо-германского, континентального права.

Рецепція американського права в країнах Західної Європи, а почасти й в інших країнах, зауважує із цього приводу вчений зі Швейцарії В. Виганд, обумовлюється американською індустріальною, торговельною, фінансовою й іншою експансією. Це, зрозуміло, не інтелектуальна експансія, що асоціюється з рецепцією римського права як зі співвідношення на території всієї Європи в XII— XVI вв. Це — скоріше матеріальна експансія. Однак між нею й рецепцією римського права можна з повною підставою провести чітку паралель¹.

Про відносний характер класифікації правових систем і самих правових родин свідчить також існування в сучасному світі змішаних, або "гібридних", правових систем, що сполучають у собі елементи загального й цивільного права. До таким ставляться правові системи Філіппін, Японії, Шотландії, Шри Ланки, Маврикія, Камеруну й ін. '²

Не намагаючись охопити всі правові родини, що існують у сучасному світі, зупинимося на розгляді лише деяких, найпоширеніших і найбільш значимих з них.

Дата добавления: 2015-05-10