Сутність законотворчості й поняття законодавчої техніки

ЗАКОНОДАВЧА ТЕХНІКА

Однією з важливих умов удосконалювання законодавства є оволодіння системою певних вимог, пропонованих до процесу створення законів і підзаконних актів. Ці вимоги, вироблені протягом століть різними державами, концентрированно формулюються в галузі знання, іменованою законодавчою технікою.

Потреба в розширенні й поглибленні професійної компетентності парламентаріїв, службовців державного апарата й особливо юристів у збагненні спеціально-юридичних знань в області законотворчості й законодавчої техніки відчувається тим більше гостро й актуально в прагненні створити в Росії справді правова держава.

Досвід законодавчої практики цивілізованих країн, у тому числі й Росії, надає в наше розпорядження вимоги, правила й прийоми законодавчої техніки, які в процесі їхнього тривалого застосування довели свою цінність. Безперечно, цей досвід заслуговує ретельного вивчення й практичного використання в законотворчості. Його ігнорування спричиняє недосконалість створюваних законів (і підзаконних актів), що у свою чергу негативно відображається на правозастосовній практиці, режимі правопорядку в країні.

З повною підставою можна затверджувати, що створення ефективного, працюючого закону рівнозначно іншому відкриттю в науці. Законотворчість тільки в тому випадку домагається успіху, якщо ґрунтується на науковому знанні, правовій культурі й законодавчій техніці.

Законотворчість, як і будь-яка творчість, не тільки припускає наявність у законодавців загальної культури, але й жадає від них спеціальних знань, певних навичок, володіння мистецтвом формування й формулювання законодавчих актів. Ці вимоги обумовлені складністю й тонкістю законотворчої діяльності.

Динамізм економічних, політичних, соціально-культурних потреб сучасного суспільства висуває всі нові завдання правового опосередкування відповідних суспільних відносин. Багатогранність цих завдань, їхня обумовленість суспільним буттям виявляються вже при простому переліку проблем, що встають перед законотворчістю (як і перед правотворчеством взагалі), а саме:

дослідження різних суспільно значимих факторів, що детермінують потребу в нормативно-правовому регулюванні відповідних суспільних відносин;

виявлення й ретельний облік при формуванні законів різноманітних інтересів соціальних і національних утворень, суспільних груп і суспільства в цілому, їхньої особливості, звичаї, традиції;

використання в процесі створення закону відповідних досягнень науки, техніки й культури;

проведення порівняльного аналізу проектованого закону не тільки з аналогічними встановленнями минулих і нині діючих законодавчих систем інших держав, але й з іншими регуляторами суспільної життєдіяльності;

постановка в доцільних і можливих випадках соціальних експериментів для визначення оптимального варіанта правового регулювання відповідних груп суспільних відносин і вироблення найбільш ефективної форми правового впливу на ці відносини;

визначення зв'язку, відповідності й взаємодії проектованого закону з даною правовою системою в цілому й насамперед з конституцією;

удосконалювання організаційних форм, процедури створення закону й т.д.

Настільки об'ємні й трудомісткі завдання не можуть бути плідно здійснені без творчого підходу й рішення їхнім законодавцем.

Зрозуміло, особливості розвитку законотворчості визначаються насамперед специфічними властивостями, ознаками, рисами даної сфери діяльності. Але сама ця діяльність далеко виходить за межі лише "чисто" правової проблематики, перебуваючи на рубежі законодавства й всієї сфери суспільного буття, що розуміє в самому широкому змісті. На законотворчий процес впливають не тільки практика створення законів сама по собі, але й зовнішнє середовище значно більше широкого масштабу. Саме вона змінює, розвиває й удосконалює законотворчість і його результати. У той же час законодавча практика тому й носить творчий характер, що не просто відображає зміну й розвиток зовнішнього середовища, а є складним процесом її цілеспрямованого, концентрованого й нормативно-правового перетворення. Лише завдяки цьому продукти законотворчості — закони знаходять чинність активного зворотного впливу на зовнішнє середовище, їх що породила. Ніж глибше й всебічне пізнана зовнішнє середовище, чим рациональнее використані попередні знання, чим у більшій мері вони відображають назрілі й назріваючі потреби цього середовища, тим вище теоретичний рівень законотворчості, ефективніше дія правових норм, укладених у законах, оптимальні досягнення цілей і завдань правового регулювання.

Характерной рисою законотворчості, далі, є те, що відбиття й випереджальне відбиття дійсності припускає практичне втілення в житті власних результатів - законів. Це не опис, пояснення або заклик, а вироблення нормативно-правових приписань для практичного поводження й діяльності людей й їхнього різного роду формувань. Цілеспрямованість законотворчості на практичне перетворення дійсності виключає умоглядне споглядання миру або ілюзорні форми свідомості, Зміст законотворчості - у постановці конкретних цілей, спрямованих на стабільне й справедливе керування суспільством і забезпечення нормальної життєдіяльності людей.

Практична спрямованість законотворчості припускає дослідження, зрозуміло, не всіх явищ і процесів об'єктивної реальності, а лише тих суспільних відносин, які мають потребу в правовому регулюванні, хоча ці відносини аналізуються в органічному зв'язку із загальними умовами й конкретним середовищем їх "перебування". Обрання тих або інших суспільних відносин для правового регулювання не так просто, як може здатися на перший погляд, Виявлення таких відносин - предмет дослідницького пошуку, у результаті якого з маси життєвих зв'язків відбираються лише нужденні в правовому впливі в чинність існуючих об'єктивних умов, обставин, завдань й устремлінь (однак може виявитися, що тільки в підсумку вивчення того або іншого відношення з'ясується недоцільність правового впливу на нього).

Коротка характеристика сутності законотворчості свідчить про його надзвичайну складність і відповідальність. Але пізнанням і використанням об'єктивних закономірностей буття, національних традицій, умов й обставин місця й часу законотворчий процес аж ніяк не обмежується. Має бути ще сформувати й сформулювати закони. І тут рятуйте! приходить законодавча техніка, що дозволяє в законах виразити мудрість і виразність, логічність і лаконічність, строгість, чіткість й ясність сформульованих приписань.

У світовий і вітчизняну юридичну літературу питання про поняття законодавчої техніки при незначних розбіжностях у думках різних авторів у принципі вирішується однозначно. Опираючись на міркування цих авторів і ґрунтуючись на власних дослідженнях, можна запропонувати наступне визначення цього поняття: законодавча техніка - система правил і прийомів найбільш раціональної організації й логічно послідовного формулювання законів відповідно до їх сутності й змістом.

Тим самим законодавча техніка сприяє професійно грамотному складанню законів, що відповідають потребам прогресивного розвитку суспільства, правового держави, режиму правопорядку.

Дата добавления: 2015-05-10