Ознаки закону і його структура

Закон - основна категорія законодавчої системи країни. Тому його вивчення займає центральне місце в юридичній теорії й законодавчій техніці.

Теорія закону сформулювала наступні основні й найважливіші ознаки закону.

1. Закон приймається тільки вищими представницькими органами державної влади - парламентом країни або всі народним голосуванням (референдумом).

2. Закон регулює основні, найбільш значимі, найважливіші суспільні відносини, обумовлені винятковою компетенцією вищого органа державної влади, Він повинен бути точним, чітким й ясним.

3. Закон має вищу юридичну чинність у правовій системі країни. Любою інший правовий акт, виданий не на підставі й не у виконання закону, а тим більше не відповідному або суперечному закону, скасовується у встановленому порядку.

4. Закон є нормативним актом, тобто устанавливающим загальні правила поведінки (норми), обов'язкові для всіх громадян, державних органів, громадських організацій і рухів, посадових осіб (або для фізичних й юридичних осіб, зазначених у самому законі).

5. Регулюючи відповідні суспільні відносини, закон найбільш стійкий, стабільний і піддається зміні, доповненню або скасуванню лише у виняткових випадках у чинність об'єктивної суспільної необхідності.

6. Закон приймається в особливому порядку, передбаченому конституцією й регламентом парламенту.

Чільне й специфічне положення закону в правовій системі вимагає особливо ретельного його "технологічного" оформлення.

Зупинимося насамперед на структурі закону, тобто на організації змісту, доцільного розташування нормативно-правових приписань й інших правових атрибутів. Структура закону займає важливе місце в законодавчій техніці й має істотне практичне значення. Правильний розподіл правового матеріалу в тексті закону робить його структуру чіткої, стрункої, логічно послідовної, допомагає швидко орієнтуватися в змісті закону, сприяє кращому його засвоєнню, забезпечує використання на практиці відповідно до вимог законності.

Структура закону складається з наступних основних елементів (частин).

1. Найменування органа, що прийняв закон. Вказівкою на орган, що прийняв закон, визначаються сфера його дії і юридична чинність. Любою правовий акт, так само як і закон, повинен мати найменування органа, його що приняли. Тим самим створюється відповідна ієрархія нормативно-правових актів по їхній юридичній чинності. Варто мати на увазі, що всі правові акти обов'язкові, але юридична чинність їх різна.

2. Назва закону. Кожен закон (так само як і будь-якому правовому акті) повинен мати назва, що дозволяє відразу ж визначити його предмет, коло регульованих суспільних відносин. При цьому назва закону варто формулювати максимально коротко, вона повинне лаконічно відображати його основний зміст, Бувають, однак, випадки, коли довгої назви закону важко або навіть не можна уникнути. Тоді доцільно давати короткі підзаголовки.
Вимога законодавчої техніки щодо стислості назви закону пов'язане з необхідністю швидко орієнтуватися у великому законодавчому матеріалі.

Назва закону, що регулює певне коло суспільних відносин, відрізняється від назви закону, що змінює раніше прийняті закони або інші правові акти. У першому випадку коротко вказується його основний зміст; в^-другому - доводиться перераховувати статті або відтворювати повністю назви актів, які новим законом змінюються або доповнюються.

3. Преамбула закону. Преамбула являє собою вступну частину закону, у якій викладаються мотиви його прийняття, завдання або мети. Тим самим розкриваються причини прийняття й спрямованість закону, політичне, економічне або соціально-культурне значення. Преамбула пропагує закон, мобілізує й активізує діяльність людей на його практичну реалізацію, втілення в життя.

Преамбулу закону варто викладати коротко, без зайвих слів, урочистих описів і популістських закликів. Лозунгові декларації в законі недоречні; вони не несуть ніякого правового навантаження й лише захаращують його текст.

Правила законодавчої техніки зовсім не вимагають, щоб у всіх законах формулювалися преамбули. Наприклад, у кодексах вони відсутні, тому що сам зміст із усією очевидністю свідчить про прагнення законодавця звести воєдино й систематизувати нормативно-правовий матеріал відповідних галузей законодавства. Немає потреби в преамбулах й у тих законах, мотиви, завдання або мети яких випливають зі змісту й змісту їхніх приписань. У тих же випадках, коли закон установлює виключення із загального порядку регулювання відповідних суспільних відносин або по-новому регулює дані відносини, преамбула закону необхідна для того, щоб пояснити підстави його прийняття.

Іноді в преамбулу включається так називана частина, що констатує, що описує незадовільність раніше прийнятих правових актів або критично розбирає положення справ у відповідних сферах суспільних відносин, що зложилося в результаті реалізації цих актів. Такого роду частини, що констатують, преамбули зайві, оскільки перевантажують текст відомостями, що не мають нормативно-правового значення: вони є вихідним пунктом для введення в життя нових, більше зроблених правових актів і тому доречні у висновках, пояснювальних записках або доповідях під час обговорення законопроекту.

Не можна допускати, щоб мотиви, завдання або мети закону викладалися не в преамбулі закону, а в його частині, що постановляє, так само як і преамбула закону не повинна мати конкретний нормативно-правовий характер.

4. Нормативно-правовий зміст закону. Основною частиною закону є його нормативно-правовий зміст, що постановляють приписання, дозволи й заборони. На цій частині варто зосередити головну увагу в процесі законотворчості, оскільки саме в ній викладаються обов'язкові встановлення, що становлять зміст закону.

Нормативно-правова частина закону звичайно починається після слів "таке-те орган постановляє"; слідом за цим викладається конкретний зміст відповідних приписань, дозволів, заборон. Нормативно-правовий зміст закону повинне бути логічно послідовним з розбивкою на статті, які у свою чергу, як правило, діляться на пункти або частини із цифрами або літерними позначеннями або на частині, кожна з яких починається з нового рядка. При цьому пунктам і частинам надається рівноцінне значення.

Підзаконні акти найчастіше викладаються не по статтях, а по пунктах із цифровим позначенням, що представляється недоцільним. Більше кращим був б виклад підзаконних актів, так само як і законів, тобто з розбивкою на статті.

частина, Що Постановляє, великих по обсязі законів (так само як і підзаконних актах) розбивається також на розділи, глави й параграфи. При цьому не тільки розділи, глави й параграфи, але й статті закону повинні бути постачені спеціальними заголовками, що лаконічно виражають їхня суть, що дозволяє ознайомитися із предметом закону й легко знайти в ньому необхідне законне приписання.

Кожну статтю (пункт, частина) закону варто сформулювати так, щоб вона містила по можливості окреме, але закінчене правове правило з усіма його складеними елементами¹. У тому випадку, якщо в одній статті (пункті, частині) важко відтворити всі ознаки правового правила, деякі з них можуть бути винесені в окремий абзац при неодмінній умові, що в ньому не буде викладене інше правове правило, логічно не пов'язане із самою статтею єдністю внутрішнього змісту. Інакше кажучи, даний абзац - лише доповнення до статті, але аж ніяк не самостійна частина.

Статті (пункти, частини) закону можуть викладатися або в узагальненій формі, що охоплює однорідні факти або однопорядкові суспільні відносини, або шляхом перерахування конкретних предметів, дій або явищ. Останній варіант представляється менш зробленим у порівнянні з першим (методом узагальнених формул), тому що статті закону при перерахуванні виявляються звичайно громіздкими по обсязі, і, що більше важливо, таке перерахування далеко не завжди вичерпно. Тому в тих випадках, коли неможливо обійтися без перерахування, необхідно домагатися його повноти. Якщо ж повний перелік дати неможливо, то варто привести зразковий перелік, що допоможе зрозуміти зміст і спрямованість правового регулювання відповідних суспільних відносин. При цьому змушеному варіанті зразковим переліком варто користуватися обережно, не розширювати його зміст, що може викликати помилки в правозастосовній практиці. У всякому разі, необхідно уникати використання виражень "і т.п.", "інші питання", якими в законодавстві звичайно закінчується зразковий перелік. Подібні вираження припускають поширення правового правила на ті випадки, які прямо не зазначені в переліку. А це досить складна операція, що вимагає з'ясування загальних ознак всіх випадків, зазначених у переліку, потім загальні ознаки необхідно підвести під ті випадки, які малися на увазі вираженнями "і т.п.", "інші питання".

У своїй більшості нормативно-правових частин закону викладається постатейно у відповідності зі схемою "якщо — те", слідом за якою вказуються ті невигідні наслідки (санкції), які наступають при невиконанні або порушенні статті. Необхідно, однак, помітити, що невигідні наслідки (санкції) аж ніяк не завжди втримуються в даній статті, вони можуть бути зазначені в іншій статті закону або навіть в іншому правовому акті¹.

У тому випадку, якщо законом (або підзаконним актом) змінюється, доповнюється або скасовується стаття раніше, що діяв закону (або підзаконного акту), те відповідне приписання закону починається зі слів: "статтю таке-те викласти в наступній редакції" або "таке-те акт доповнити статтею (пунктом, частиною) таке-те наступного змісту". Якщо, далі, законом установлюється нормативно-правове приписання, що поширює дія раніше прийнятих актів на інше коло осіб і суспільних відносин, або якщо тимчасовим нормативно-правовим приписанням (дія яких обмежено певним періодом: календарним строком або часом, установленим для виконання того або іншого приписання) надається характер невизначено-тривалої дії, то це нормативно-правове приписання викладається як знову прийняте правове правило. З погляду законодавчої техніки неприпустиме включення в закон (підзаконний акт) постійного (точніше - невизначено-тривалого) дії нормативно-правових приписань тимчасового характеру, і, навпаки, постійного (точніше - невизначено-тривалого) дії приписань тимчасового характеру.

частина, Що Постановляє, закону повинна включати правові приписання лише нормативного характеру. Не допускається включення в неї правових приписань ненормативного характеру. У правотворческой практиці бувають виключення із цього правила, але не відносно закону, а тільки відносно підзаконних актів. Наприклад, акти виконавчих органів влади найчастіше містять у собі не тільки нормативно-правові встановлення, але й правові приписання ненормативного характеру. Ці допущення порозуміваються необхідністю додати правовим актам виконавчих органів влади максимальну оперативність і гнучкість: наявність ненормативних правових приписань у нормативно-правових актах виконавчих органів влади сприяє цілеспрямованості, швидкості й забезпеченості їхньої реалізації. Однак вимога стабільності закону виключає можливість включення в його частину, що постановляє, ненормативних правових приписань, оскільки останні діють однократно й після їхньої реалізації стають непотрібними. У результаті ж включення ненормативних приписань структура закону порушується, губиться логічна стрункість у викладі його нормативно-правового змісту.

5. Наслідку недотримання закону. Недотримання нормативно-правового змісту закону спричиняє різні наслідки залежно від характеру порушень. Вони можуть мати цивільно-правовий, адміністративно-правовий або кримінально-правовий характер.

Якщо закон забороняє здійснення певних дій, то в нього включається спеціальна вказівка, що передбачає застосування відповідної санкції. Однак найчастіше санкції втримуються в інших законах або інших правових актах, як відзначено.

6. Скасування законом інших нормативно-правових приписань. Новий закон звичайно містить вказівка про скасування, якщо інше не передбачено їм, всіх інших чинних законів і підзаконних актів, йому суперечних. Таке загальна вимога законодавець ний техніки. Однак у багатьох випадках ця вимога має потребу в докладній деталізації. Варто з'ясувати, які саме закони й підзаконні акти (або їхні окремі статті, пункти, частини) скасовуються у зв'язку із прийняттям нового закону. На визначення законів і підзаконних актів, що підлягають скасуванню, затрачається звичайно багато часу, особливо тоді, коли раніше видані закони й підзаконні акти були прийняті в різні історичні періоди й у великій кількості.

Для спрощення цієї роботи законодавець найчастіше прибігає до загальної вказівки: "Раніше прийняті по даному питанню акти вважати утратившими чинність". Однак таке спрощення в законодавстві неприпустимо, тому що питання про дію того або іншого закону або підзаконного акту залишається на розсуді посадових осіб й органів, не говорячи вже про те, що в них можуть виникнути сумніву про дію або бездіяльність того або іншого закону й підзаконного акту. Все це може привести до серйозних помилок у правозастосовній практиці. Тому необхідно при прийнятті нового закону вчасно давати вичерпний перелік раніше, що діяли законів, і підзаконних актів (їхніх статей, пунктів і частин), які скасовуються у зв'язку із прийняттям нового закону.

7. Опублікування закону й вступ його в чинність. Закон обов'язково публікується в офіційних виданнях, а також може бути опублікований й в інших органах печатки, обнародуваний по телебаченню, радіо, переданий по лініях зв'язку відповідним державним органам і громадським організаціям.

Що стосується набрання законом чинності, то воно визначається самим законом або відбувається з моменту його офіційного опублікування.

8. Підпис відповідної посадової особи. Структура закону завершується підписом відповідної посадової особи, що надає йому офіційне значення. Звичайно такою особою є глава держави або голова парламенту, що визначається конституцією тієї або іншої країни.

Такі основні структурні частини закону, при формуванні кожної з яких потрібне строге проходження правилам і прийомам законодавчої техніки, Тільки при цьому умові закон одержить зроблену форму.

§ 3. Правова норма й стаття закону

Законодавча техніка припускає чітке подання законодавця про правову норму і її співвідношення зі статтею закону (і підзаконного акту). Таке подання дозволяє доцільно розташувати законодавчий матеріал у логічній послідовності його нормативно-правового змісту.

Зміст того або іншого нормативно-правового встановлення може бути чітко і ясно викладене в статтях закону лише при правильному розумінні істоти й структури самої правової норми. У свою чергу без рішення комплексу питань про співвідношення й взаємозв'язок норм права й статей закону неможлива раціональна організація змісту й структури законодавства в цілому. Недооцінка цих питань веде до тих недосконалостям у техніку складання законів, які нерідко є причиною найрізноманітніших порушень законності.

Норма права - загальне правило (масштаб, еталон) поводження людей, що надає їм конкретні права й обов'язки, тим самим регулюючі суспільні відносини або одну з його сторін й у цих цілях зміст, що наділяє своє, у логічну структуру.

Однак з положення, що правові норми є загальним правилом, не треба, що кожна з них містить безпосередню вказівку для поводження суб'єктів права в тім або іншому конкретному випадку. Правові норми можуть виражати принципи й визначення, які також мають загальне значення, закріплюючи основи, вихідні положення тієї або іншої законодавчої системи або її галузі, установлюючи або уточнюючи юридичний зміст уживаних у законодавстві понять, визначень, термінів.

Загальний характер правових норм означає відсутність конкретності (персоніфікації) адресата й неодноразовість їхнього дотримання, виконання й застосування. Саме цим правові норми насамперед відрізняються від ненормативних (індивідуальних, однократно реалізованих) юридичних рішень (наприклад, присвоєння указом глави держави почесного звання тій або іншій особі, рішення або вирок суду по конкретній справі).

Отже, правова норма - категорія абстрактна в тому розумінні, що виражає те загальне, що властиво нормативно-правовим установленням. Інакше кажучи, вона виводить за дужки ті загальні ознаки, який володіє (у явному або передбачуваному виді) будь-яке правило, а саме: умови, при яких діє те або інше правило, його зміст і наслідки, які наступають при недотриманні або порушенні даного правила.

З абстрактності поняття правової норми треба неприпустимість її "додатка" до будь-якої конкретної статті закону. Така спроба руйнує саме поняття правової норми, оскільки далеко не завжди стаття закону містить всі перераховані елементи норми. Правова норма як поняття абстрактне в зазначеному змісті не може бути одноелементної або двухэлементной, вона завжди складається із трьох елементів. Кожна правова норма логічна, якщо містить відповіді на три обов'язкових питання: яке поводження вона передбачає для суб'єктів правового відношення, при яких умовах це поводження повинне або може мати місце і якими будуть наслідку для осіб, що не виконують або порушують установлене правило. Немислима взагалі яка б те не була норма, особливо правова, з якої прямо або побічно, але цілком виразно не випливали б відповіді на ці питання. Інша справа, що зовнішня форма вираження правової норми в статті або статтях закону (підзаконного акту) далеко не завжди повторює її логічну структуру. З метою стислості викладу правових установлень, виключення з них непотрібних повторень і т.д. законодавець цілком виправдано не відтворює в законі ті або інші частини (елементи) правової норми. Однак у кожному з таких випадків можна подумки відновити структурну конструкцію правової норми, у скороченому виді вираженої в законі. Але в таких випадках вона, як правило, виявиться більше громіздкої в порівнянні з лаконічно викладеним у законі приписанням. У тих же випадках, коли не вдається сформулювати коротко правову норму в статті або статтях закону без втрати окремих моментів її елементного складу, доводиться, незважаючи на громіздкість і повторюваність, відтворювати всі частини правової норми. Але такі випадки порівняно рідкі. У гнітючій же більшості статей закону не відтворюють повністю структуру правової норми, у багатьох з них гіпотеза або санкція не приводяться, хоча й маються на увазі, випливають із самого формулювання тієї або іншої статті або зазначені в інших статтях того або іншого закону.

Когда правові норми передбачають однакові умови їхньої реалізації (дотримання, виконання або застосування), доцільно вказати в окремій статті гіпотезу цих норм, подавши її всім тим статтям, у яких будуть викладені відповідні правила (диспозиції).

Аналогічно цьому, якщо порушення диспозиції норм припускає настання однакових наслідків, санкція цих норм може бути зафіксована в окремій статті закону.

Іноді санкції взагалі виносяться за межі того закону, у якому встановлюються відповідні диспозиції. Однак _ санкції цих норм можуть бути легко виявлені в тих статтях закону, у яких дані основні види відповідальності.

У результаті виявляється, що одна правова норма може бути виражена в декількох статтях закону або навіть у різних законах. Однак має місце й зворотна структурна організація закону, коли в одній статті виражено кілька правових норм. У цьому випадку стаття закону має кілька частин. Це цілком виправдано, коли диспозиції декількох норм збігаються у своїх основні (родових) ознаках, розрізняючись тільки другорядними (видовими) ознаками. Але нерідко для такого роду об'єднання правових норм відсутні достатні підстави.

Доцільно по можливості кожну правову норму викладати в одній статті закону й указувати всі виключення з відповідного правила, які диктуються раціональністю структури закону в цілому. Зрозуміло, ця пропозиція виглядає як ідеал, до якого варто прагнути, але цього аж ніяк не завжди можна досягти. Часом у статті втримуються два правила, які взаємно обумовлені, доповнюють один одного й тому їхнє об'єднання в одній статті виправдано. Але далеко не все, що обумовлює й доповнює один одного, обов'язково повинне викладатися в одній статті. По такій "логіці" можна об'єднати в одну статтю цілий правовий інститут і навіть більше великі правові цілісності. Але адже цього немає й бути не може по тій простій причині, що така "логіка" не полегшувала б, а, навпаки, ускладнювала застосування правових норм. Різні по своєму змісті норми, відносно самостійні правила, незважаючи на їхній органічний зв'язок, взаємозумовленість і доповнюваність, можна викладати в різних статтях закону. Разом з тим не в усіх без винятку випадках треба в одній статті закону формулювати одну правову норму. Ясно, що це неможливо (у противному випадку взагалі не було б змісту проводити розходження між правовою нормою й статтею закону). Але навряд чи хто-небудь із фахівців стане заперечувати доцільність відповідності статті закону правовій нормі в тих випадках, коли ця відповідність може бути досягнуто й виявиться корисним для практики, реалізації відповідних правових установлень.

Так чи інакше, але при всіх умовах гіпотеза, диспозиція й санкція правової норми повинні бути виражені в статті (або статтях) закону із граничною чіткістю, ясністю й визначеністю. Відсутність ясного визначення умов, при яких правова норма повинна застосовуватися, виконуватися й дотримуватися, неминуче утрудняє її реалізацію, Не менш важливо чітко формулювати саме правило поведінки, крім двозначності, туманність викладу й т.д.

Особливе значення в законодавчій техніці здобуває проблема понять, використовуваних у законах (і підзаконних актах).

Правова норма, так само як і стаття закону, складається з логічно зв'язаних між собою понять. При законотворчості важливо правильно відібрати ті поняття, які найбільш адекватні цілям правового регулювання відповідних відносин.

У законодавстві використаються два основні різновиди понять: поняття не правові (звичайні в побуті, запозичені з повсякденного життя або спеціальних галузей знань) і поняття правові (перетворення соціальної реальності в правову шляхом привнесення в цю реальність правових властивостей або професійно-специфічне відбиття правових явищ і процесів, умов й обставин, дій або бездій і т.д.). При цьому як не правові, так і правові поняття можуть бути конкретними й абстрактними. Історично поняття в законодавстві розвивалися в напрямку від безпосередньо конкретних до усе більше абстрактного. І це порозумівалося простою обставиною: ускладнення й різноманіття проявів життя не могла бути охоплена конкретними поняттями, а тому конкретні поняття поступово витіснялися абстрактними, що охоплювали правовим регулюванням більшу частину явищ, що виникали в реальності, процесів, поводження людей. І якщо конкретними поняттями неможливо охопити всі ті відносини, які необхідно було піддати регулюванню, то недоліком абстрактних понять з'явилося те, що під їхній вплив нерідко підпадали різні по своїй сутності явища, процеси й поводження, особливості й специфічні риси яких не піддавалися обліку. Звідси треба, що законодавець повинен дотримувати розумної міри при формуванні абстрактних понять, домагатися їхньої гнучкості, еластичності, доцільного співвідношення абстрактних і конкретних понять. Останні покликані деталізувати, розвивати, розгортати абстрактні поняття з метою певного рішення конкретних справ. Інакше кажучи, законодавець повинен уміти вибрати такий спосіб правового регулювання суспільних відносин, що дозволив би легко переходити від абстрактного до конкретного, від загального до особлив й окремому, не порушуючи гармонійності й погодженості між ними, не спотворюючи самого духу й змісту закону. Цим шляхом, як правило, і йде законодавча практика, разом з тим нерідко використовуючи так називані правові стандартні поняття (справедливість, сумлінність, довіра й т.д.), які виявляються цілком придатними в рішенні конкретних справ (зрозуміло, з урахуванням їх специфіки).

Отже, необхідність у правових поняттях не викликає сумнівів, незважаючи на труднощі їхнього розуміння для неспеціаліста. Тому не слід використати правові поняття в тих випадках, коли вони можуть бути легко замінені не правовими, що не спотворюють змісту закону. Не можна не враховувати тієї обставини, що правові поняття - лише кошти законодавчої техніки, за допомогою якого виражаються приписання закону. Отже, завдання законодавця - домогтися максимальної точності й доступності для розуміння приписань закону всіма, до кого вони звернені. З тією більшою підставою ця вимога ставиться до так називаних правових конструкцій.

Правова конструкція — найбільш висока правова абстракція, що охоплює ряд однопорядкових правових понять нижчого рівня й выявляющая головне, істотне в цих поняттях. Зміст правових конструкцій полягає в тому, що відповідні поняття поєднуються в єдине ціле, на основі якого за допомогою дедукції робляться логічні висновки, застосовувані до понять нижчого порядку. Наприклад, з різного роду договорів формується загальне поняття договору; з безлічі понять договору формується загальне поняття юридичної угоди; з різних форм власності формується загальне поняття власності; з різних суб'єктів права формується поняття суб'єкта права взагалі й т.д. Тим самим правові поняття нижчого порядку групуються, інтегруються й упорядковуються навколо одного загального поняття, найбільш високої правової абстракції, з якої можуть логічно випливати нові поняття нижчого рівня, а вся правова конструкція веде до формування правового інституту. Специфічна функція правової конструкції в тім і складається, що нею логічно зв'язуються правові норми, статті законом
в органічно єдину правову, законодавчу систему.

З точки зору законодавчої техніки при формуванні. правової конструкції необхідно дотримувати наступні вимоги:; вона повинна, по-перше, точно й повно охоплювати ті норми, статті: закону, з яких вона виводиться, по-друге, бути цілісної, системної, відповідати іншим правовим конструкціям, виведеним з інших норм, статей закону, по-третє, у максимальній мері служити цілям права, законодавства, по-четверте відрізнятися ясністю, простотою, легкістю розуміння й реалізації, по-п'яте, у максимальному ступені служити здійсненню мети права і завданням законодавства. При цьому законодавцеві необхідно знайти найкращий спосіб розуміння й відбиття в законі надзвичайно складної правової реальності, тому що наслідку недоброякісних або недоречних правових конструкцій можуть виявитися важкими, небезпечними й трагичными. А тому законодавець повинен пам'ятати про те, що створення правових конструкцій - справа складне, відповідальне, і, виходить, до нього треба підходити з особливою увагою.

Визначення понять, утворення правових конструкцій доповнюються іншими прийомами законодавчої техніки для того, щоб більш точно й зрозуміло формувати закони. Маються на увазі, зокрема, цифрові вираження, що визначають терміни дії встановлених законами прав, договорів, послуг. Цей прийом широко використається в законодавстві при регулюванні багатьох відносин: тривалості робочого часу, періоду відпустки, термінів військової служби, розміру відшкодування збитку, заробітної плати, податків, пенсій, стипендій, спадкоємних часток, строків давнини, віку, що визначає дієздатність фізичної особи й право виходу на пенсію й т.д. Цифрові вираження в законах мають кількісний, абсолютний або граничний характер. Останній варіант відкриває більший простір для індивідуалізації й тому більше гнучкий у випадках, коли бажана персоніфікація. Використання даних прийомів зовсім не означає, що з їхньою допомогою можливий сваволя, оскільки законодавець повинен при цьому виходити з багаторічного загальногромадянського і юридичного досвіду, звичаю (наприклад, установлення граничної швидкості руху, залежної від ряду обставин; технічних і психічних факторів, стану доріг, дисципліни водіїв і т.д.).

Спеціального розгляду вимагає питання про допустимість приміток у структурі закону. Як відомо, примітки використаються в законодавстві досить широких багато й у таких стабільних законах, як кодекси. У ряді випадків можна було б обійтися й без них, але категоричне заперечення можливості їхнього використання теж неприйнятно.

Відмовившись від застосування приміток, ми досягнемо рівноцінного значення всіх правил, що включають у закон, і тим самим будемо сприяти всебічному засвоєнню й правильній реалізації цих правил у повній відповідності з вимогами законності. Правда, введенням приміток зменшується число статей і створюється видимість "стислості" закону. Але короткий виклад закону повинне досягатися лаконічним викладом його змісту, а не числом статей. Неприпустимо також розміщати в одній статті закону кілька приміток, що утрудняє розуміння змісту приписань статті й відшукання потрібного положення.

І проте зовсім невиправданим була би повна відмова від приміток у законі, оскільки в них можна зручно розмістити вказівки, що не мають принципового юридичного значення.

Дата добавления: 2015-05-10