Правове відношення і його сторони

Вищесказаним проблема не вичерпується, оскільки порушеними виявилися тільки її полярні полюси. Діалектика й своєрідний характер зв'язку основних юридичних явищ богаче у звичайних ситуаціях. Саме звернувшись до них, можна виявити - всі основні передумови юридичного відношення начебто в наявності, однак воно не виникає, тобто не встановлюється суб'єктами права. З'явиться правове чи відношення ні, а виникнувши, чи буде реалізовано в його рамках юридичне право або обов'язок, у чималому Ступені залежить не від того, є чи юридична норма, а від наявності самих сторін, суб'єктів права. Тільки дії останніх можуть привести до виникнення правового відношення й належної його реалізації, поза їхніми діями (взаємодії) всі розглянуті юридичні явища гублять соціальний зміст.

Поряд з відзначеним на процес виникнення юридичних відносин впливають якість тлумачення й роз'яснення чинного законодавства, способи конкретизації положень закону в юридичних актах наступного рівня, міра доступності людині юридичної інформації, рівень правової активності людей.

Все перераховане дозволяє зробити висновок: із установленням юридичного відношення його сторонами реалізація права не закінчується, а тільки починається. Між установленням юридичного відношення й досягненням у його рамках бажаного й законного результату звичайно пролягає досить важкий і довгий шлях.

Особливості взаємодії в рамках суспільного правового відношення можуть визначатися як загальсоціальними характеристиками його сторін, так й особливими, професійними їхніми якостями. До першого можна віднести все те, що характеризує соціально-політичну, моральну зрілість суб'єктів права, підвалини, життєву мудрість, досвід, активність, до других - підготовленість до складних дій у юридичній сфері, рівень й якість юридичної активності й ін.

Необхідно також помітити, що перебування людини як суб'єкт права не означає одночасно знаходження його в юридичних відносинах. Будучи суб'єктом права в чинність закону, людина може ухилятися від установлення одних юридичних відносин, вступ в інші для нього може виявитися недоступним. Більшу роль при цьому можуть грати прийняття або неприйняття суб'єктами права окремих юридичних цінностей, що пропонують моделей правовий відносин, схильність взагалі звертатися до юридичного шляху досягнення мети й ін.

Спрямованість, націленість людини на юридичний шлях досягнення бажаної мети, на встановлення правового відношення, у рамках якого він прагне реалізувати свої правові можливості, можна йменувати знайомим уже поняттям правової активності. Остання здатна не тільки наблизити (або віддалити) виникнення правового відношення, але і якоюсь мірою позначитися на його якості. Під якістю правового відношення пропонується розуміти якість самої юридичної взаємодії сторін, а також повноту досягнутого результату (з погляду інтересів взаємодіючих сторін у першу чергу).

Зі змістовної сторони правова активність індивіда (її конкретний рівень) може вказувати на характер відносини суб'єкта права до діючим у суспільстві юридичним інститутам і нормам. Не з погляду знання або незнання останніх, не з позицій тієї або іншої їхньої оцінки, а в змісті схильності звертатися до даних інститутів, нормативам, використати їх, встановлювати юридичні стосунки й ін. У цьому - основна й принципова своєрідність правової активності, у відмінність, скажемо, від правосвідомості. Таким чином, правова активність - одна з найважливіших деятельностных характеристик людини в юридичній сфері. У переважній більшості випадків така активність спрямована на досягнення законної мети законним способом. Хоча, звичайно, як уже підкреслювалося вище, можна припускати випадки правової активності в напрямку, що не збігається з офіційно визнані й припустимим, або ж випадки правової активності, що пролягає поруч або поряд з офіційними способами поводження людини в суспільстві.

Специфічною особливістю правової активності є її спрямованість на здійснення правових можливостей, здатність виражати наявний рівень правосвідомості й правової культури особистості¹.

Узагальнення сказаного дозволяє зміцнитися в думці, що діалектика центральних юридичних явищ виключає їхнє ототожнення, змішання їхньої ролі. Все це повинне, на наш погляд, строго враховуватися при спробі скласти уявлення про діючому в суспільстві праві. Трохи спростивши проблему, можна сказати, що право не виникає в юридичних нормах, не народжується воно й у правовий відносинах. І вуж, звичайно, не можна вважати джерелом права правосвідомість, хоча роль останнього в понятійному позначенні права очевидна.

Взагалі, постановка питання про те, яке юридичне явище лежить в основі виникнення іншого, швидше за все, некоректна. Особливо, якщо мова йде про (функціонування сформованої й стабільної правової системи. Тут такого питання взагалі виникати не повинне, він повинен поступитися місцем питанню про те, яким образом одне юридичне явище сприяє або протидіє функціонуванню іншого юридичного явища. Хоча для поверхневого подання може виявитися очевидним, що відсутність юридичної норми або не виникнення правового відношення завжди означає відсутність права взагалі, Саме подібні подання приводять звичайно до ілюзії не взаємодії юридичних явищ, а породження одного юридичного явища іншим юридичним явищем.

Єдність права, юридичних норм і відносин виражає "союз" самостійних, щодо вільних юридичних явищ. У чому зміст кількаразового підкреслення діалектики центральних юридичних явищ? По-перше, це здатно, на наш погляд, вірно орієнтувати в поясненнях руху правової матерії в суспільстві, її розвитку й утримати від поверхневих суджень. По-друге, визнання єдності й відносної самостійності розглянутих юридичних явищ повинне служити тим фундаментальною підставою, на якому варто зводити понятійне позначення права.

Дата добавления: 2015-05-10