Наука, освіта та культура в сучасній Україні

Національна політика російського царизму щодо України в другій пол..ХІХ ст.

Російський царизм ніколи не відзначався великою любов'ю до України, а у другій половині XIX століття утиски українства ще посилилися. Оскільки цементуюча сила української, як і будь-якої нації була рідна мова, то саме проти неї були спрямовані основні зусилля – посилилася русифікація корінного населення. Українська мова була заборонена в усіх навчально-освітніх та державних установах. Більшість міського населення, особливо чиновництво, зреклася батьківської мови. Проте серед частини освіченої еліти були поширені патріотичні ідеї – наприкінці 60-х pp. дещо пожвавився національний рух. Починає виходити журнал «Основа» (1861-1862 pp.), створюються гуртки хлопоманів, громадівців. Це викликало однозначно негативну реакцію царизму – 18 липня 1863 р. міністр внутрішніх справ Росії П. Валуев видав циркуляр про заборону українських наукових, релігійних, педагогічних публікацій, а навчання українською мовою визначалося як політична пропаганда ідей, «загибельних для Малоросії». Друкувати українською «говіркою» дозволялося тільки художні твори.

В середині 70-х pp. у Петербурзі створено таємну урядову комісію з метою вироблення ефективних заходів боротьби проти українства. Через рік роботи комісія дійшла висновку, що «допустити окрему літературу простонародним українським наріччям означало б покласти тривкий грунт для переконання у можливості відокремлення, хоча б у далекому майбутньому, України від Росії». Тому в травні 1876 р. в Емсі (Німеччина), де цар Олександр II перебував на лікуванні, було підписано указ, за яким заборонялося ввезення до України книг, надрукованих українською мовою, використання української мови на сцені, закрито газету «Київський телеграф», що знаходилася в руках громадівців, заборонено викладання українською мовою, вилучено із шкільних бібліотек книжки, написані українською мовою або українофілами, замінено вчителів-українофілів на росіян, заборонено діяльність громад. Тільки за спеціальним дозволом Головного управління в справах друку можна було користуватися українськими книжками. Заборонено було й використання слова «Україна», яке скрізь замінювалося на «Малоросія».

Провідним науковим центром залишається Академія наук України, проголошена в 1994 році національною. Однак і в ній нагромадились серйозні проблеми. Орієнтація на прикладні розробки супроводжувалась падінням престижності фундаментальних досліджень. Понад 90% нових технологічних розробок не впроваджується у виробництво. Серйозною вадою є поділ науки на академічну, вузівську і галузеву. Великі труднощі в матеріально-технічному та кадровому забезпеченні створює низький рівень фінансування. Окремі інститути втратили за останні роки 50-60 % свого кадрового складу.

Спостерігалося зниження професіоналізму частини наукових співробітників через відсутність здорового суперництва, творчих дискусій, чесного і відкритого обміну думками, односторонню орієнтацію української науки на російську та ізоляцію від європейської і світової науки. Погана технічна оснащеність наукових лабораторій, різке зниження життєвого рівня і соціальна незахищеність призвели до зростання виїзду багатьох вчених за кордон. Понад 20% науковців перейшли до комерційних структур.

Такий стан у науці не дає надії на швидкий вихід України з кризи, хоча немало вчених самовіддано працює у цьому напрямі. Перебудовується робота НАН України, змінюються пріоритети. Зростає увага до фундаментальних досліджень. Йде перегрупування наукових сил. Створено Міністерство України у справах науки і технологій, діє Українська наукова асоціація. Засновані Академія наук вищої школи, Українська академія аграрних наук, Академія медичних наук, Академія мистецтв, Академія правових наук, ряд інших галузевих академій. Виникла низка дослідних інститутів та центрів як громадських об'єднань науковців, наукових товариств. Зокрема у 1989р. відновило свою діяльність Наукове товариство ім. Т. Шевченка. Тіснішає співробітництво з українською діаспорою.

У складних умовах перебувала і перебуває освіта, хоч процеси оновлення охопили і цю важливу галузь.

Основним нормативним документом у галузі освіти є Закон України "Про освіту". Його було прийнято в 1991 p., a сучасну редакцію затверджено в 1996 р. Освіта визнана пріоритетною сферою, основою інтелектуального, культурного, духовного, соціального, економічного розвитку суспільства і держави, передбачено кардинальні зміни в її роботі. Освіта в Україні ґрунтується на засадах гуманізму, демократи, національної свідомості, взаємоповаги між націями і народами. Закон встановлює основні принципи освіти, її структуру, права та обов'язки учнів, студентів, викладачів, батьків, порядок організації управління та самоуправління в освіті тощо. Повна загальна середня освіта в Україні є обов'язковою.

Одним із найважливіших завдань школи є забезпечення виконання закону про мови (1989 р.). У республіці відкрито чи поновлено сотні шкіл з українською мовою навчання, організовано тисячі українських класів у школах з російською мовою навчання. Освітня система стає більш гнучкою та різноманітною. З'явилась велика кількість ліцеїв, коледжів та гімназій. Ці заклади значно урізноманітнили навчальний процес, сприяють поглибленому розвитку здібностей в учнів та студентів. Значно більше уваги приділяється вивченню української історії, народознавства, помітні зрушення є у викладанні інших суспільних наук. У 2000 р. почала здійснюватись широкомасштабна програма реформування середньої освіти, яка має наблизити школу до сучасних вимог життя.

Зроблено перші суттєві кроки щодо реформування професійно-технічної і вищої освіти. З метою тіснішого зв'язку з середньою освітою були злиті Міністерство народної освіти та Міністерство вищої і середньої спеціальної освіти в одне — Міністерство освіти і науки України. Скорочуються масштаби підготовки спеціалістів через заочну та вечірні форми навчання, здійснюється перехід на ступеневу підготовку: кваліфікований робітник, молодший спеціаліст, бакалавр, спеціаліст, магістр. Поряд з державними створюються навчальні заклади, які базуються на інших формах власності.

Вузи стають більш самостійними у своїй діяльності. Проведено роботу по ліцензуванню (наданні дозволу на освітню діяльність) та акредитації (визначенні професійного рівня діяльності) вищих навчальних закладів. Введено поряд з державним замовленням платний прийом на навчання.

Розвиток культури переживає значні труднощі. В умовах обмеженого фінансування заклади культури змушені буквально боротись за виживання. Діяльність творчих колективів театрів, працівників музеїв, бібліотек нерідко тримається лише на ентузіазмі виконавців.

Східні слов’яни напередодні утворення держави (VII –VIII ст.)

Слов'янські племена, появу яких на території України археологи пов'язують із зарубінецькою культурою, були відомі грецьким авторам ще в І-II ст. н.е. Вони проживали в долині Вісли, басейні Прип'яті, на схилах Карпат. Пізніше вони поділилися на західних, південних і східних слов'ян. Останні зайняли території між Дністром і Дніпром та у Приазов'ї в II-VII століттях.
У IV-VII ст. на території України створена перша слов'янська «протодержава» (вождівство) антів, що жили за законами воєнної демократії. Анти вели війни з сусідніми племенами, досить значною була в них майнова нерівність. Писемні джерела називають імена антських князів: Бож, Ардагаст, Пирагаст. Анти воювали проти Римської імперії, Візантії, аварів. Антський союз племен припинив своє існування в VII ст. (остання згадка – 602 p.). Після цього в джерелах вживається тільки назва «слов'яни». У «Повісті минулих літ» дається перелік відомих її автору – Нестору-літописцю – східнослов'янських племен, що існували у VII – XI ст. і проживали на території сучасної України: поляни, древляни, сіверяни, волиняни, бужани, тиверці, уличі, білі хорвати. У VIII-IX ст. виникають племінні союзи. З арабських джерел нам відомі три таких союзи: Куявія (землі навколо Києва), Славія (землі новгородських словен) та Артанія (місце її розташування є предметом суперечок істориків). Поляни, що проживали навколо Києва, відзначалися найбільшою політичною активністю, саме з ними пов'язане народження назви «Русь» та держави з такою назвою (IX ст.). Пізніше ця назва поширилася на всі східнослов'янські племена.

Східні слов'яни жили великими родами, роди об'єднувалися в общини (верв), а останні – в плем'я. Всі важливі справи вони вирішували на народних зборах – вічі. Головним заняттям було хліборобство, поступово виокремлювалося ремесло, велике значення мала торгівля з Римською імперією, Візантією. Слов'яни були язичниками – їх найвище божество – сонце (Дажбог), бог грому та блискавки звався Перун, небесного світила – Сварог, покровитель скотарства – Велес, богиня краси – Берегиня. Центром східних слов'ян стало місто Київ, засноване слов'янським князем Києм у кінці V – на початку VI століття.

Дата добавления: 2015-05-08