Основи валютного законодавства

План

План

1. Банківська система України та роль у ній Національного банку України

2.Національний банк України.

Мета заняття: визначити функції і задачі національного банку України.

1. Банківська система України та роль у ній Національного банку України

Найпоширенішими видами послуг є ведення поточних рахунків клієнтів, кредитування, розрахунки. Велика кількість послуг пов'язана із зовнішньоекономічною діяльністю: про­даж частини валютного виторгу на УМВБ, купівля валюти, обмінні операції готівкової валюти, інкасація, обслуговування дорожніх чеків та різних видів акредитивів. Банки обслуго­вують облігації державної внутрішньої позики.

Стаття 1 Закону України “Про банки і банківську діяльність” установила дворівневу банківську систему в Ук­раїні, а стаття 2 формулює поняття банку: “Банки — це ус­танови, функцією яких є кредитування суб'єктів господар­ської діяльності та громадян за рахунок залучення коштів підприємств, установ, організацій, населення та інших кре­дитних ресурсів, касове та розрахункове обслуговування на­родного господарства, виконання валютних та інших банків­ських операцій”.

Перший рівень банківської системи України — Національ­ний банк України. Національний банк України є юридич­ною особою, основну функцію якої — забезпечення ста­більності грошової одиниці — визначила Конституція Ук­раїни. Повноваження і принципи організації Національно­го банку України визначаються законодавством.

Статутний капітал Національного банку України у розмірі 10 мільйонів гривень є загальнодержавною власністю. Банк функціонує як економічно самостійна державна установа, здійснює видатки, як правило, за рахунок своїх доходів. При перевищенні доходів над видатками банк суми перевищен­ня відраховує в державний бюджет.

2. Національний банк України

Відповідно до законодавства Національний банк України:

1) визначає та проводить грошово-кредитну політику на підставі загальнодержавної програми економічного розвит­ку, затвердженої Верховною Радою України;

2) монопольне здійснює емісію національної валюти Ук­раїни та організовує її обіг;

3) виступає кредитором останньої інстанції для банків і кредитних установ, організовує систему рефінансування;

4) встановлює для банків та інших кредитних установ пра­вила проведення банківських операцій, бухгалтерського об­ліку і звітності, захисту інформації та коштів;

5) організовує створення та методологічно забезпечує сис­тему грошово-кредитної і банківської статистичної інфор­мації та статистики платіжного балансу;

6) визначає систему, порядок і форми розрахунків, у тому числі між банками та іншими кредитними установами;

7) визначає напрями розвитку сучасних електронних бан­ківських технологій, координує та контролює створення елек­тронних платіжних засобів, систем розрахунків, автомати­зації банківської діяльності та засобів захисту банківської інформації;

8) здійснює банківське регулювання та нагляд;

9) веде реєстр банків, їх філій та представництв, валют­них бірж і кредитних установ, здійснює ліцензування бан­ківських та інших операцій у передбачених законом ви­падках;

10) складає платіжний баланс і баланс міжнародних інвес­тицій України, здійснює їх аналіз та прогнозування;

11) представляє інтереси України в центральних банках інших держав, міжнародних банках та інших кредитних ус­тановах, де співробітництво здійснюється на рівні централь­них банків;

12) здійснює відповідно до визначених законом повнова­жень валютне регулювання, визначає порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті, організовує і здійснює ва­лютний контроль;

13) забезпечує накопичення, зберігання та здійснення опе­рацій з золотовалютним резервом;

14) аналізує стан грошово-кредитних, фінансових, ціно­вих та валютних відносин;

15) організовує інкасацію та перевезення банкнот, монет та інших цінностей;

16) реалізовує державну політику з питань захисту держав­них таємниць у системі Національного банку України.

Керівними органами Національного банку України є Рада банку та Рада директорів.

Рада банку — конституційний орган. Згідно зі статтею 100 Конституції Рада Національного банку України роз­робляє основні засади грошово-кредитної політики та здійснює контроль за її проведенням. Правовий статус Ради Національного банку України визначається зако­ном.

Рада директорів банку забезпечує реалізацію грошово-кре­дитної політики, організовує діяльність і здійснює управлін­ня нею.

Конституцією Голова Національного банку України призначається Верховною Радою за поданням Президента України більшістю від конституцїйного складу Верховної Ради України терміном на 4 роки.

На відміну від комерційних банків для Національного банку одержання прибутку не є основною метою діяльності.

Національний банк України має особливий правовий ста­тус. Він наділений владними повноваженнями. Нормативні акти, які видає Національний банк, обов'язкові для всіх без винятку органів держави і органів місцевого самоврядуван­ня. Значне розгалуження банківської системи дає можливість комерційним банкам самостійно здійснювати свої повнова­ження. Комерційні банки не видають нормативних актів, приписи яких розповсюджувалися б на всіх, але самі буду­ють свою діяльність на основі законодавства і нормативних актів Національного банку України. Державне регулювання відносин, що виникають з діяльності банків, набуває форми обов'язкових приписів, що містяться у нормах різних галу­зей права.

Відносини, що виникають з діяльності банків, являють собою синтез фактичних і юридичних відносин. Юридич­ним змістом цих відносин є суб'єктивні юридичні права і обов'язки їх учасників — банків та клієнтури. З одного боку, ці відносини — належна кредитній установі міра дозволеної поведінки: надання кредитів різних видів і стягнення плати (%) за них у відповідності з кредитною угодою в межах, доз­волених Національним банком України, а з іншого боку — приписана другій стороні — одержувачу позики і забезпече­на можливістю державного примусу (примусового стягнен­ня, збільшення плати за позику, реалізацією належного по­зичальнику майна і зарахування коштів на погашення бор­гу) міра необхідної поведінки (одержання позички і своє­часне повернення її), якої повинний додержуватися пози­чальник в інтересах кредитора. Кредитні відносини в ос­новному є договірними і регулюються, природно, нормами цивільного права. Однак навряд чи можливо відносини в галузі кредитування з участю банку відносити тільки до ци­вільно-правових. Цивільно-правовий метод регулювання суспільних відносин характеризується рівністю суб'єктів, їх диспозитивністю та ініціативою у формуванні і реалізації відносин. У кредитних правовідносинах чітко визначається ініціативність — бажання суб'єкта підприємництва одержа­ти позику в банку на умовах, які виставляє кредитор, але немає диспозитивності — юридичної свободи (можливості) позичальника здійснити правосуб'єктність за своїм розсу­дом.

Банківська позика надається на підставі угоди, в якій точ­но фіксується воля сторін. Одержувач позики — клієнт бан­ку, не підпорядкований кредитору, але їх права неоднакові. У банку-кредитора фактично знаходяться всі права, а на клієнті лежать обов'язки точного дотримання приписів кре­дитора. Виконання умов кредитора гарантоване, бо позика видається під забезпечення. У цивільному праві угода вико­нує і захисну функцію, оскільки сторони повинні точно до­тримуватися умов угоди. Кредитна угода захищає права кре­дитора: у випадку неповернення простроченої заборгованості банк може примусово повернути борг і стягнути підвищену плату. А позичальник може тільки відмовитися від укладен­ня угоди. Рівності сторін у кредитних правовідносинах немає, тому кредитна угода банку і позичальника є специфічною формою взаємовідносин комерційного банку і суб'єкта підприємництва.

Відносини, які виникають з діяльності кредитних установ, є однією з форм соціальних відносин і визначаються волею та свідомістю учасників. Хоча вони виникають за волевияв­ленням позичальників і оформляються кредитною угодою, але мають владно-організаційну основу. Правила Національ­ного банку України, які регламентують проведення операцій по рахунках в кредитних установах, вказують, що вони відкриваються: а) для зберігання коштів; б) для проведення операцій за розрахунково-грошовими документами визна­ченої форми; в) для здійснення контролю за дотриманням чинного законодавства при утворенні, реорганізації, ліквідації підприємств будь-якої форми власності і видів діяльності, при відкритті і закритті рахунків, повсякденно­го контролю за фінансово-господарською діяльністю клієнтів — власників рахунків. Причому контроль здійснює комерційний банк. Державна податкова адміністрація, контрольно-ревізійна служба, органи МВС, а за діяльністю комерційного банку спостерігає ще й Національний банк України.

Згідно з інструкцією Національного банку України “Про відкриття рахунків у національній та іноземній валюті” рахунки в банках відкриваються на умовах цієї інструкції і угоди на відкриття і обслуговування банківського ра­хунку. Відносини, які виникають між установами банків і власниками рахунків, характеризуються так: 1) сторони (банк і суб'єкт підприємництва) зобов'язані при дотри­манні законних і договірних умов і вимог вступити в ці відносини; 2) установа перед відкриттям рахунку суб'єк­тові підприємництва або установі здійснює функції конт­ролю, перевіряючи правосуб'єктність заявника; 3) зміст відносин чітко регламентовано чинними нормативними актами.

Виникнення відносин з приводу відкриття рахунків пов'я­зане з поданням заяви в банк організацією будь-якої форми власності, але не тому що вона цього дуже бажає і робить пропозицію банку вступити у договірні відносини, а тому що в силу закону вона не має права тримати кошти понад суми, встановленої комерційним банком (ліміт), в своїй касі. Після подання заяви для відкриття рахунку організацією кредитна установа перевіряє юридичну особу організації, наявність документів, необхідних для відкриття рахунку, і після цього дає згоду на його відкриття. Права і обов'язки власника рахунку і кредитної установи визначаються нор­мативними актами Національного банку України, а відпо­відальність за порушення цих актів — Указом Президента України.

Норми цих актів мають суто імперативний характер, який не дозволяє сторонам діяти за своїм волевиявленням, і є фінансово-правовими. Після відкриття рахунку ні банк, ні його клієнт — власник рахунку не має права змінювати при­писів, які містяться в нормативних актах.

Відкриття рахунку в банку юридичною особою, суб'єктом підприємницької діяльності є передумовою для виникнен­ня цивільно-правових відносин, пов'язаних з розрахунка­ми по його основній діяльності, а також дає можливість бути учасником кредитних відносин з банком. Відносини, пов'язані з розрахунками між юридичними особами і гро­мадянами, регулюються інакше, ніж відносини, що вини­кають з приводу відкриття рахунку в кредитній установі. Ці відносини відрізняються і методами правового регулю­вання (договірні, при рівності сторін) і суб'єктним скла­дом. В цих відносинах можуть брати участь не два, а три та, як правило, при іногородніх розрахунках, — чотири суб'єкти. Між постачальником і покупцем існують цивіль­но-правові відносини. Для виконання договірних умов вони повинні здійснювати взаємні розрахунки за встановлени­ми правовими формами. Таким чином, при розрахунках через банки виникає складне коло цивільно-правових (до­говірних) і фінансово-правових відносин. Договірні відно­сини регулюються цивільно-правовими нормами і вивча­ються в курсі цивільного права, фінансово-правові — в курсі фінансового права.

Фінансово-правові норми визначають порядок утворення і компетенцію комерційних банків.

В правовій та економічній літературі сформулювалися ви­значення так званого “банку банків”, який можна називати центральним (або національним) банком країни. Вважаєть­ся, що центральний банк повинен бути:

1. Єдиним емісійним центром, який має монопольне пра­во грошової емісії на території країни, зберігає і рахує на­ціональні золотовалютні резерви.

2. Банком уряду, зобов'язаним підтримувати державні еко­номічні програми, здійснювати кредитування дефіциту дер­жавного бюджету, розміщувати державні цінні папери.

3. Органом стабільності національної грошової системи.

4. Кредитором комерційних банків, коли в них не виста­чає коштів.

5. Органом банківського нагляду, який підтримує необхід­ний рівень стандартизації і професіоналізму в національній кредитній системі.

Питання для осмислення:

1. Банківська система України та роль у ній Національного банку України

2.Національний банк України.

3.Функції НБУ.

4.НБУ – банк – банків, чому?

Тема 9

ДІЯЛЬНІСТЬ КОМЕРЦІЇНИХ БАНКІВ

1. Правова природа взаємовідносин комерційного банку і клієнта

2. Банківськи правовідносини

Мета заняття: визначити функції, напрямки діяльністі, місце комерційних банків в фінансової системіУкраїни

1. Правова природа взаємовідносин комерційного банку і клієнта

Основними провідниками кредйтно-фінансових відносин в суспільстві є банки, які виступають могутнім інструмен­том структурної політики і регуляції економіки, що здійснюється шляхом перерозподілу фінансів, капіталу у формі банківського кредитування інвестицій, необхідних для підприємницької діяльності, створення і розвитку виробни­чих та соціальних об'єктів.

Сучасна банківська система нашої країни представлена двома рівнями банків. Перший рівень — Національний банк України з відповідною мережею своїх установ. Другий рівень представляють комерційні банки. Сьогодні в Україні налічується близько 250 комерційних банків, се­ред яких окреме місце займають Ощадний банк та Укрексім-банк із часткою державного капіталу. Зареєстровано також 21 комерційний банк за участю іноземного капіталу, в тому числі 7 з них із 100% іноземним капіталом.

Відносини з банківського кредитування та розрахунків регламентуються нормами права і набувають правову фор­му. Однак природа таких відносин не є однорідною.

Аналіз юридичних норм, що регламентують суспільні відно­сини в галузі кредиту, свідчить, що ці правовідносини є про­явом цивільно-правових, адміністративно-правових та фінан­сово-правових відносин, а метод правового регулювання є неоднорідним. Він, з одного боку, заснований на методах, притаманних цивільному праву — рівність учасників, а з іншого — на фінансово-правовому та адміністративно-пра­вовому методі регулювання — визнання юридичної нерівності сторін (з моменту надання кредиту і здійснення контролю кредитора над позичальником), а значить методі владних приписів. Але ж адміністративне право не регулює фінансо­вих відносин, специфіка яких диктує необхідність застосу­вання фінансово-правового методу. Більшість приписів в таких випадках видається фінансово-кредитними органами держави, створеними спеціально для здійснення фінансової діяльності, і такі установи пов'язані з іншими органами дер­жави лише функціонально по лінії фінансової діяльності; в цих відносинах відсутнє повне підпорядкування.

Таким чином, можна говорити про те, що відносини, які виникають між комерційними банками та їх клієнтами, хоча і мають грошовий характер, однак не є однорідними та ре­гулюються нормами декількох галузей права.

2. Банківськи правовідносини

Банківські відносини визначаються через сукупність пев­них специфічних ознак:

а) наявність спеціального суб'єкта — банку або кредитної організації;

б) наявність спеціального об'єкта — фінансових інстру­ментів;

в) опосередкованість через банківські правовідносини кре­дитно-грошової політики держави, що означає відсутність свободи волі сторін у визначенні форм правовідносин та правил їх реалізації, а також пряма або непряма участь дер­жави в цих правовідносинах.

Стосовно банківських правовідносин необхідно зазначити принципову особливість виникнення суб'єктивних прав та обов'язків, яка полягає в тому, що в матеріальній поведінці

поєднуються права та обов'язки, що мають різне походжен­ня. Частина таких повноважень виникає в умовах вільного волевиявлення та юридичної рівності, тобто їх зміст визна­чається договором. Інша частина встановлюється законом чи іншими нормативно-правовими актами, тобто має пуб­лічно-правовий характер і, відповідно, регулюється норма­ми фінансового права. Таким чином, кредитно-розрахун­кові відносини, які виникають з діяльності банків, являють собою синтез фактичних і юридичних відносин.

Так, з одного боку, кредитні правовідносини є фінансови­ми відносинами, тому що серед них значну частину склада­ють організаційні правовідносини, які визначають форми і методи діяльності певних кредитних інститутів щодо креди­тування, її спрямованість у ті чи інші періоди розвитку еко­номіки. В цих відносинах можуть приймати участь не лише кредитні установи, але й органи державного управління (уряд, міністерства та відомства, місцеві ради). Ця група відносин регулюється лише нормами фінансового права і є передумо­вою наступної групи правовідносин.

Ще одну групу складають владно-майнові правовідноси­ни, безпосередньо пов'язані із процесом надання кредитів. Для функціонування правовідносин даної групи є характер­ним те, що крім фінансово-правових, в них використову­ються категорії, що притаманні цивільно-правовим майно­вим правовідносинам: застава, гарантії, відсотки тощо, які мають істотні особливості. Треба зазначити, що якщо роз­рахункові відносини є переважно фінансовими, то кредитні відносини в основному є договірними і регулюються знач­ною мірою нормами цивільного права. В той же час відне­сення кредитних відносин (за участю банків) лише до ци­вільних не відповідає дійсності. Насамперед, цивільно-пра­вовий метод регулювання суспільних відносин характери­зується рівністю суб'єктів, 'їх диспозитивністю та ініціати­вою у формуванні і реалізації відносин. У кредитних пра­вовідносинах чітко визначається ініціативність — бажання суб'єкта підприємницької діяльності або фізичної особи одер­жати позику на умовах, які виставляє кредитор, але немає диспозитивності — юридичної свободи (можливості) пози­чальника здійснити правосуб'єктність за своїм розсудом.

Якщо виходити з положень Цивільного кодексу України, то за договором позики одна сторона (позикодавець) пере­дає іншій стороні (позичальнику) у власність (в оперативне управління) гроші або речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошей або рівну кількість речей того ж роду і якості. Щодо банківського кредитування, то в цьому випадку пози­ка надається на підставі угоди, в якій фіксується воля сторін. І хоча одержувач позики не підпорядкований кредитору, але права їх не є однаковими. Якщо у кредитора фактично є усі права, то позичальник несе на собі обов'язки точного до­тримання приписів кредитора. При цьому виконання умов кредитора є гарантованим наявністю забезпечення, під яке, як правило, видається позика. Що до захисту інтересів учас­ників кредитних відносин, то і у цьому випадку існує різни­ця між їх становищем. Кредитор може примусово поверну­ти борг із стягненням підвищеної плати, а позичальник може лише відмовитися від укладання угоди. Рівності сторін у кредитних правовідносинах немає, тому що кредитна угода банку і позичальника є специфічною формою взаємовідно­син комерційного банку та клієнта.

Кредитні правовідносини хоча і виникають на підставі кредитної угоди, однак мають владно-організаційну основу. Так, правила НБУ при регламентації проведення операцій по рахунках в кредитних установах вказують, що вони відкри­ваються: а) для зберігання коштів; б) для проведення опе­рацій за розрахунково-грошовими документами визначеної форми; в) для здійснення контролю за дотриманням чинно­го законодавства при утворенні, реорганізації та ліквідації підприємств будь-якої форми власності і видів діяльності, при відкритті і закритті рахунків і для повсякденного конт­ролю за фінансово-господарською діяльністю клієнтів — власників рахунків. Контроль здійснюють комерційні бан­ки, державні податкові адміністрації, контрольно-ревізійні служби та органи МВС, а за діяльністю комерційних банків — Національний банк України.

Відносини щодо відкриття рахунку в банку виникають тому, що в силу закону суб'єкт підприємницької діяльності не має права тримати кошти понад суми (ліміту), встановленої комерційним банком, в своїй касі. І хоча такі відносини вини­кають на підставі поданої клієнтом заяви для відкриття ра­хунку і передбачають укладення договору, кредитна устано­ва перевіряє правовий статус заявника, наявність документів, необхідних для відкриття рахунку і лише після цього дає згоду на його відкриття. Права і обов'язки власника рахунку визначаються нормативними актами Національного банку України, норми яких носять суто імперативний характер і не дозволяють сторонам діяти за своїм волевиявленням, тобто є фінансово-правовими нормами.

Відкриття рахунку тягне за собою розрахунково-касове обслуговування банківською установою суб'єкта підприєм­ницької діяльності, що дозволяє останньому вступати в ци­вільно-правові відносини, пов'язані з розрахунками по його основній діяльності, а також дає можливість бути учасни­ком кредитних відносин з банком. І якщо відносини щодо господарської діяльності є цивільно-правовими, то ті ж відно­сини стосовно розрахунків між ними мають складну право­ву природу, мають інший суб'єктний склад (постачальник, покупець і банківські установи, що їх обслуговують) і є ком­плексним правовим інститутом.

Таким чином, при розрахунках через банки виникає склад­не коло цивільних (договірних), адміністративних та фінан­сових правовідносин. Договірні відносини регулюються нор­мами цивільного права і визначають місце суб'єктів в кре­дитних правовідносинах, загальні правила укладення угод. Фінансово-правові відносини регламентують діяльність кре­дитно-фінансових структур в галузі кредиту й розрахунків і вивчаються в курсі фінансового права.

Фінансово-правові норми визначають порядок утворення і компетенцію комерційних банків.

Питання для осмислення:

1. Правова природа взаємовідносин комерційного банку і клієнта

2. Банківськи правовідносини

3. Кредитні правовідносини

4. Відкриття рахунку

Тема 10

Дата добавления: 2015-05-10