Історичне краєзнавство як наукова галузь та громадський рух

Лекція № 1.

1. Історичне краєзнавство як наукова проблема: історіографічний аспект. Дефініція ІК.

2. Форми організації краєзнавчого руху в Україні.

3. Основні проблеми та напрямки краєзнавчих досліджень. Зв’язок історичного краєзнавства з іншими науковими галузями.

4. Об’єкт та предмет дослідження ІК, основні галузі краєзнавства.

5. Джерела національного краєзнавства.

6. Історія краєзнавчого руху в Україні.

1. Здобуття Україною незалежності стало стимулом відродження історичної пам’яті народу. На фоні загального посилення інтересу до власних витоків та багатовікових культурних традицій з кожним роком зростає потенціал та функції краєзнавства, зростає його виховна роль.

Саме «мала історія» дає змогу людині, особливо молодій, усвідомити свою причетність до долі країни, власну відповідальність. Витоки патріотизму починаються там, де людина вперше усвідомила себе особистістю, зробила перші кроки на життєвому шляху.

Існує погляд на історичне краєзнавство як на допоміжну історичну дисципліну, хоча він видається неправомірним, оскільки останні мають своїм предметом обмежене коло специфічних проблем (як, наприклад, хронологія, метрологія, генеалогія, сфрагістика, геральдика, нумізматика та ін.), які досліджуються за допомогою спеціальних методів, тоді як історія краю вимагає комплексного вивчення. Ці міркування мають своїм наслідком висновок: історичне краєзнавство поруч із джерелознавством, археологією, історіографією належить до основних історичних дисциплін.

Замість терміну "історичне краєзнавство" вживається ще цілий ряд інших: "регіональна історія", "місцева історія", "крайова історія", "обласна історія", "локальна історія", "мала історія".

Власне термін "краєзнавство" з кінця XIX ст. досить часто трап­ляється в науковій і науково-популярній літературі. Фундатора­ми національногонаукового краєзнавства стали І. Я. Франко та С. Л. Рудницький. Заслугою останнього є класифікація краєзнавства на загальне (інтеґральне) й тематичне (історичне, літературне, етнографіч­не тощо).

У 1920-і роки активно з'ясовувалось питання про предмет краєзнавства. Ця тема була піднята на сторінках журналу "Краеведение" А.І Дзенс-Литовським, що викладав відповідний курс у Петроградському педагогічному інституті. В дискусію включилися М.М. Дружинін, Г.В. Артоболевський, які дійшли висновку, що краєзнавство є специфічною галуззю знання про країну, вивчення якої виходить із територіального принципу і підпорядковане певній меті. Питання ж про те, галуззю якої науки слід вважати краєзнавство, виявило відсутність у середовищі науковців єдиного підходу до його розв'язання. Одні з них (як, наприклад, Л. Берг) звужували його до "мікрогеографії краю", "місцевої географії". Дехто (в їх числі - Б.Н. Вишневський), так само вбачаючи завдання краєзнавства в дослідженні географії краю, закликав до вивчення його історії, збирання історичних документів і пам'яток старовини, спогадів, народних переказів.

В.М. Муратов, відкидаючи визначення краєзнавства як "крайової географії" і не приймаючи зведення його ролі до вивчення господарсько-виробничого потенціалу краю, включав цю галузь знання в більш широкий контекст, відносячи її до сфери не лише наукової, а й громадської діяльності. М.Я. Феноменов, навпаки, наголошував виключно на науково-дослідницькому аспекті краєзнавства.

В цілому ж краєзнавство розглядалось радянською наукою як суто громадська діяльність. Така точка зору була вираженням офіційного погляду на проблему, який у 1922 р. здобув інший ракурс: краєзнавство документально визнавалося галуззю наукового дослідження, завданням якого є вивчення історії і культури краю. Воно визначалось як "метод синтетичного наукового вивчення певної, виділеної за адміністративними, політичними і господарськими ознаками, відносно невеликої території; вивчення, підпорядковане життєво необхідним господарським і культурним потребам цієї території, що має своєю основою продуктивні сили країни".

Таке розуміння предмета і завдань краєзнавства не було безсумнівним і тому не змогло припинити дискусії навколо цього питання.

Досить вичерпний характер мало трактування краєзнавства І.М. Гревсом, який відносив до його сфери вивчення археологічних пам'яток, історії населених пунктів, економіки, культури краю, пам'яток мистецтва, вжиткових предметів, побуту. Такий погляд на дане питання поділяли послідовники І .М. Гревс, Н.П. Анциферов та О.М. Риндіна, сходячись і в тому, що краєзнавство є специфічним шляхом розвитку історичної науки, який передбачає оперування місцевим матеріалом. Як окремий об'єкт краєзнавчого дослідження вони виділяли місто, що підлягає вивченню перш за все в культурно-історичному аспекті, являючи собою "великий синтетичний пам'ятник, що відбиває соціально-культурний організм". Н.П. Анциферовим запропонована навіть "програма комплексного аналізу міста як "згустка" культури і матеріального відбиття одночасної взаємодії елементів культур різних епох". О.М. Риндіна характеризувала місто як "лабораторію" культури, творця і поширювача духовних цінностей.

С.В. Бахрушин у статті "Завдання історичного вивчення краю" фактично підійшов до з'ясування сутності історичного краєзнавства (за його визначенням - "крайової історії"). Його завдання він вбачав у вивченні населення краю в історичному ракурсі (заселення території, міграції, соціальний склад населення); історії окремих населених пунктів, а також садиб, монастирів; історії підприємств регіону, розвитку кустарного виробництва; історії форму-вання місцевого ринку. Хоча, в порівнянні зі своїми попередниками, він значно звузив рамки історичного краєзнавства, залишивши поза його компетенцією вивчення археологічних і культурних пам'яток краю і змістивши акцент на економічну сферу.

В 60-х рр. ХХ ст.. О.С. Барков, зокрема, так визначив його сутність: " Краєзнавство є комплексом наукових дисциплін, різноманітних за змістом та окремими методами дослідження, але покликаних у своїй сукупності до наукового і всебічного пізнання краю".

Серед сучасних учених найбільший вклад у розробку теорії національного краєзнавства внесли П.Т. Тронько, І.Я.Жупанський, Я.Е. Водарський, А.В. Санцевич, Шишченко, Н.П. Ковальський, В.О. Замлинський, О.Т. Діброва, М. Ю. Костриця, М.П. Крачило, В.П. Круль, М.Т. Янко та ін.

Сучасні українські вчені Я.І. Жупанський і В.П. Круль розглядають національне краєзнавство як цілісну систему, яка функціонує у світі тримірних моделей, утворених компонентами:

— простору (географічне краєзнавство);

— часу (історичне краєзнавство);

— соціуму (соціальне краєзнавство).

Я.Е. Водарський визначив краєзнавство як пізнання рідного краю в межах населеного пункту, адміністративно-територіальної одиниці, історико-географічного регіону, включаючи їх сучасний стан та історичний розвиток. Історичне краєзнавство він трактував як вивчення історії розвитку суспільства і природи даної місцевості.

А.В Санцевич назвав краєзнавство комплексом наукових дисциплін, що, відрізняючись предметом і методами дослідження, вивчають під різним кутом зору певну територію. Це дає підставу говорити про різні наукові аспекти краєзнавства, що визначаються об'єктом вивчення. В числі таких об'єктів - природа, історія, господарство, населення, культура, народна творчість і т. ін.

П.Т. Тронько наголосив на тому, що історичне краєзнавство як важлива галузь історичної науки дає цій останній "підґрунтя для значних узагальнень і висновків". Воно являє собою "галузь пізнання, доступну для найширших мас трудящих і розраховану на їхню участь у своєму розвитку".

Н.П. Ковальський, вважаючи історичне краєзнавство невід'ємною складовою історичної науки, включав у його сферу широке коло різнопланових об'єктів, об'єднаних за територіальною ознакою. При цьому він звертав увагу на можливість подвійного трактування поняття "край": вузького - як місто, село і т. п., і широкого - район, область, політико-адміністративний комплекс, який історично склався в межах певної території.

На думку В.О. Замлинського, краєзнавство - найважливіша галузь історичного знання, метою якого є всебічне, комплексне і предметне вивчення території краю. Він вважав краєзнавство первинним джерелом історичних фактів, на яких базується будь-яке історичне знання.

Отже, історичне краєзнавство – це, по-перше,сукупність наукових дисциплін, різних за змістом та методами дослідження, які вивчають конкретний регіон, район, місцевість., звідси:

1) Історичне краєзнавство – синтетична наука про комплексне дослідження краю, яка ґрунтується на природознавчому, історичному, географічному, археологічному, етнографічному, мистецтвознавчому матеріалі.

Краєзнавство є також формою залучення широких кіл громадськості до пізнання історії рідного краю як складової частини вітчизняної історії, тому:

2) Історичне краєзнавство – це науковий рух по популяризації знань про край, регіон, місто, село та залучення широких мас населення до активної участі у дослідженні місцевої історії, створенні її літопису.

3) Історичне краєзнавство – це громадський рух, основним завданням якого є практичні дії по збереженню історико-культурної спадщини краю, формування національної самосвідомості, активізація громадянської позиції людини.

2. Форми організації краєзнавчого руху

Залежно від завдань та масштабу досліджень розрізняють кілька форм краєзнавства: державне (наукове), шкільне, громадське

І. Державне краєзнавство — це комплексні наукові краєзнавчі дослідження територій країни державними науковими устано­вами (державними ор­ганами влади, державними музеями, науково-дослідними закладами гуманітарного профілю НАН України, організація наукових досліджень у ВНЗ та ЗНЗ, державних архівах, бібліотеках, музеях тощо).

ІІ. Шкільне краєзнавство — це система краєзнавчої освіти в нав­чально-виховній роботі школи, позашкільних установ, яка проводиться за різними напрямками: літературне, історичне, географічне, природознавче, етнографічне, фольклорне. Усі ці напрямки є частинами цілого, основними структурними еле­ментами загальношкільного краєзнавства, тісно пов'язані між собою. Суть шкільного краєзнавства полягає у всебічному ви­вченні учнями з навчально-виховною метою території свого краюза різними джерелами, переважно на основі попередніх спостережень під керівництвом учителя.

Шкільне краєзнавство поділяється на дві форми:

1. Навчальне (програмне) краєзнавство — завдання і зміст
визначаються навчальною програмою школи. Є обов'язковим
для всіх учнів школи. Має два напрямки роботи:

а) урочний;

б) позаурочний

2. Позашкільне краєзнавство.

ІІІ. Громадське краєзнавство — це рух краєзнавчої громадськості, що об’єднується навколо Всеукраїнської спілки краєзнавців, Українського товариства охорони пам’яток історії та культури, а також практична діяльність різноманітних громадських (недержавних) товариств, спілок, клубів, об'єднань щодо організації краєзнавчих досліджень, конференцій, виста­вок тощо.

З метою популяризації кращих доробків місцевих краєзнавців, традицій і звичаїв українського народу, історії і мистецтва рідного краю в Україні надається всебічна підтрим­ка ентузіастам і прихильникам громадського краєзнавчого руху.

3. Проблеми та напрямки краєзнавчих досліджень. Зв’язок історичного краєзнавства з іншими науковими галузями.

В останні роки відбувається перегляд кола проблем, віднесених до історичного краєзнавства. На передній план виходить демографічний фактор з акцентом на функціонуванні моделі відносин "суспільство - природа", що обумовлює поглиблення географічного та екологічного аспектів історико-краєзнавчого дослідження.

Першочергове значення серед малодосліджених проблем, які вивчає історичне краєзнавство мають:

- середньовічна історія

- історія козацтва

- вивчення історії малих міст та сіл, які зникли (Громадянська війна, ВВВ, розбудова промислових зон, створення штучних водоймищ, ЧАЕС, «безперспективні села»)

- вивчення маловідомих пам’яток архітектури

- дослідження історії церкви

- дослідження місць поховань.

Основні напрямки історико-краєзнавчих досліджень:

- історіографія історичного краєзнавства

- локальна історія (регіон, область, район)

- історія міст і сіл

- історія установ і підприємств

- історія життя і діяльності окремих людей

- вивчення пам’яток історії та культури.

Актуальним питанням є залучення до краєзнавчих досліджень досягнень інших наукових галузей

- всесвітня та вітчизняна історія

- археологія

- історична географія

- картографія

- історична демографія

- історична екологія

- історія культури

- топоніміка

- статистика

- спеціальні історичні дисципліни (археографія, архівознавство, джерелознавча евристика, нумізматика, боністика, сфрагістика, геральдика, фалеристика, ономастика, метрологія, палеографія, філігранологія, хронологія).

- історична бібліографія

- історіографія ІК

- джерелознавство

- генеалогія (наука про вивчення історії родоводів)

Опрацювання нового масиву історичних джерел змушує історичне краєзнавство співпрацювати з різними спеціальними історичними дисциплінами.

Архівознавство орієнтує на використання усіх видів архівних матеріалів ‑ не тільки письмових, а й фото-, кіно-, фотодокументів. Це значно збагачує джерельну базу краєзнавчих досліджень.

Археографія допомагає краєзнавцям правильно, тобто відповідно до затверджених норм, публікувати різноманітні історичні джерела, що є сьогодні в розпорядженні вчених та аматорів. Археографічні видання вдосконалюють джерелознавчу основу досліджень, вносять більше елементів науковості замість публіцистичності, що переважали в перші роки незалежності України.

Геральдика давно і традиційно пов’язувалась із напрямками саме історико-краєзнавчих досліджень. Вивчення гербів як історичних джерел збагачує соціально-економічну і культурно-мистецьку історію, допомагає зайняти наукову позицію при вирішенні проблем, що виникають зараз у зв’язку із поверненням історичних назв та гербів міст й інших населених пунктів.

Ономастика, вивчаючи імена та назви, їх функціонування у мові та суспільстві, закономірності їх виникнення, розвиток і різні перетворення, максимально наближує дослідження істориків до конкретної території, до конкретної людини чи сім’ї.

Нумізматика, метрологія, палеографія, філігранологія, хронологія та ін. спеціальні історичні дисципліни розвиваються нині в тісному контакті з історичним краєзнавством, збагачуючи одне одну, розширюючи джерельну базу історичних досліджень взагалі.

Генеалогія. Така галузь історичного знання як історія родинного життя впродовж багатьох років фактично не розвивалася, а саме через дослідження величезних пластів «родинної історії» формується суспільний досвід минулого з найрізноманітніших ділянок людської культури, побуту, традицій, соціально-економічного буття. Статистика свідчить: українська молодь як правило знає щонайбільше 3-4 покоління своїх пращурів, тоді як, наприклад, в Польщі – 15- 20 поколінь. Саме генеалогія допомагає створювати «живу історію», надавати їй людського виміру. Сучасна українська генеалогія ще перебуває на стадії становлення, величезна кількість генеалогічних документів зберігається в архівах і не введені досі до наукового обігу, не створено історії української генеалогії.

4. Об’єкт та предмет дослідження ІК, основні галузі краєзнавства

Об’єкт дослідження ІК – конкретний регіон.

Предмет дослідження ІК – історія, природа, населення, господарство, культура, памятки матеріальної та духовної культури.

Дата добавления: 2015-05-26