Обращения и наказания

Бесчеловечных или унижающих достоинство видов

Декларация

Проведения занятий по функциональной подготовке

ПЛАН-КОНСПЕКТ

Нистрян А.Ф.

«_____» ___________ 2011 г.

Тема: «Международные стандарты прав человека. Международно-правовые акты и ключевые документы в отрасли обеспечения прав и свобод человека»

о защите всех лиц от пыток и других жестоких,

9 декабря 1975 г. Резолюция 3452 (XXX) Генеральной Ассамблеи ООН

Статья 1

1. Для целей настоящей Декларации пытка означает любое действие, посредством которого человеку намеренно причиняется сильная боль или страдание, физическое или умственное, со стороны официального лица или по его подстрекательству с целью получения от него или от третьего лица информации или признаний, наказания его за действия, которые он совершил или в совершении которых подозревается, или запугивания его или других лиц. В это толкование не включаются боль или страдание, возникающие только из-за законного лишения свободы, ввиду состояния, присущего этому

или вследствие этого, в той степени, насколько это совместимо с Минимальными стандартными правилами обращения с заключенными.

2. Пытка представляет собой усугубленный и преднамеренный вид жестокого, бесчеловечного или унижающего достоинство обращения и наказания.

Статья 2

Любое действие, представляющее собой пытку или другие жестокие, бесчеловечные или унижающие достоинство виды обращения и наказания, является оскорблением человеческого достоинства и должно быть осуждено как нарушение прав человека и основных свобод, провозглашенных во Всеобщей декларации прав человека.

Статья 3

Никакое государство не может разрешать или терпимо относиться к пыткам или другим жестоким, бесчеловечным или унижающим достоинство видам обращения и наказания. Исключительные обстоятельства, такие как состояние войны или угроза войны, внутренняя политическая нестабильность или любое другое чрезвычайное положение, не могут служить оправданием для пыток или других жестоких, бесчеловечных или унижающих достоинство видов обращения и наказания.

Статья 4

Каждое государство должно, в соответствии с положениями данной Декларации, принимать эффективные меры для того, чтобы не допускать пыток и других жестоких, бесчеловечных или унижающих достоинство видов обращения и наказания в сфере его юрисдикции.

Статья 5

Подготовка персонала, стоящего на страже соблюдения закона, и подготовка других официальных лиц, которые могут нести ответственность за лиц, лишенных свободы, должна обеспечивать такое положение, при котором полностью учитывалось бы запрещение пыток и других жестоких, бесчеловечных или унижающих достоинство видов обращения и наказания. Это запрещение должно также по мере необходимости быть включено в такие общие правила или уставы, которые касаются обязанностей и функций каждого, кто может иметь дело с содержанием под стражей таких лиц или обращением с ними.

Статья 6

Каждое государство должно систематически рассматривать методы и практику ведения допроса и условия содержания под стражей и обращения с лицами, лишенными свободы, на его территории, с тем чтобы не допускать каких-либо случаев пыток или других жестоких, бесчеловечных или унижающих достоинство видов обращения и наказания.

Статья 7

Каждое государство должно обеспечивать такое положение, при котором все действия совершения пыток, как это определено в статье 1, рассматривались бы в соответствии с его уголовным правом как преступления. То же должно относиться к действиям, которые

представляют собой участие в пытках, соучастие в них, подстрекательство или намерение подвергнуть пытке.

Статья 8

Любое лицо, которое утверждает, что оно подверглось пытке или другому жестокому, бесчеловечному или унижающему достоинство виду обращения и наказания со стороны официального лица или по его подстрекательству, должно иметь право на то, чтобы предъявить жалобу компетентным органам соответствующего государства, и на то, чтобы дело было беспристрастно рассмотрено ими.

Статья 9

Каждый раз, когда есть разумные основания полагать, что имела место пытка, как это определено в статье 1, компетентные органы соответствующего государства должны немедленно начать беспристрастное расследование, даже если официально не было предъявлено жалобы.

Статья 10

Если расследование в соответствии со статьей 8 или статьей 9 устанавливает очевидность того, что имела место пытка, как определено в статье 1, против такого нарушителя или нарушителей должен быть в соответствии с национальным законодательством возбужден уголовный процесс. Если будет обнаружено, что обвинения в других видах жестокого, бесчеловечного или унижающего достоинство обращения и наказания имеют основания, то против такого нарушителя или нарушителей должно быть возбуждено уголовное, дисциплинарное или другое соответствующее преследование.

Статья 11

Когда доказано, что имела место пытка или другой жестокий, бесчеловечный или унижающий достоинство вид обращения и наказания со стороны официального лица или по его подстрекательству, то в соответствии с национальным законодательством потерпевший получает возмещение или компенсацию.

Статья 12

Любое заявление, которое, как установлено, было сделано под пыткой или в результате другого жестокого, бесчеловечного или унижающего достоинство вида обращения и наказания, не может привлекаться в качестве свидетельства против лица, которого касается любое судебное преследование, или против любого другого лица, имеющего отношение к судебному преследованию.

МІЖНАРОДНО-ПРАВОВІ АКТИ, РАТИФІКОВАНІ УКРАЇНОЮ, ТА НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО ЩОДО ЗАПОБІГАННЯ ТОРТУРАМ ТА ІНШИМ ПОРУШЕННЯМ ПРАВ ЛЮДИНИ ПІД ЧАС ДОПИТУ

Під час опитування особи, що підозрюється у вчиненні злочину, працівник міліції не повинен вдаватися до дій, які б могли бути розцінені, як катування чи жорстоке або нелюдське поводження.

Стаття 28 Конституції України наголошує: “Кожен має право на повагу до його гідності. Ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню.

Жодна людина без її вільної згоди не може бути піддана медичним, науковим чи іншим дослідам”.

Наведена конституційна норма є відтворенням положень, які містяться у Загальній декларації прав людини від 10 грудня 1948 р., зокрема там зазначено:

а) кожна людина повинна мати всі права і всі свободи, проголошені декларацією, незалежно від раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних або інших переконань, національного або соціального походження, майнового, станового або іншого становища (ст. 2);

б) кожна людина має право на життя, на свободу і на особисту недоторканість (ст. 3);

в) ніхто не повинен зазнавати тортур або жорстокого, нелюдського, або такого, що принижує його гідність, поводження і покарання (ст. 5);

г) всі люди рівні перед законом і мають право на життя, без будь-якої різниці, на рівний їх захист законом (ст. 7);

д) ніхто не може зазнавати безпідставного арешту, затримання або вигнання (ст. 9).

У Міжнародному пакті про громадянські та політичні права від 16 грудня 1966 р., передбачено, що:

а) право на життя є невід’ємне право кожної людини, це право охороняється законом, ніхто не може бути свавільно позбавлений життя (ст. 6);

б) нікого не може бути піддано катуванню чи жорстокому, нелюдському або принижуючому гідність поводженню чи покаранню (ст. 7);

в) кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність, нікого не може бути піддано свавільному арешту чи триманню під вартою, нікого не може бути позбавлено волі інакше, як на підставах і відповідно до такої процедури, які встановлено законом (ст. 9);

г) кожному заарештованому повідомляються при арешті причини його арешту і в терміновому порядку повідомляється будь-яке пред’явлене йому обвинувачення (ст. 9);

д) усі особи, позбавлені волі, мають право на гуманне поводження і поважання гідності, властивої людській особі (ст. 10).

Європейська конвенція з прав людини від 4 листопада 1950 р., передбачає, що:

а) право кожної людини на життя захищається законом (ст. 2);

б) жодна людина не може бути піддана катуванням, нелюдському або такому, що принижує її гідність, поводженню чи покаранню (ст. 3).

Подібні застереження у міжнародно-правових актах є і щодо дітей. Так, Конвенція про права дитини від 20 листопада 1989 р. передбачає, що держави-сторони вживають всіх необхідних законодавчих, адміністративних, соціальних і просвітніх заходів з метою захисту дитини від усіх форм фізичного чи психологічного насильства, образи чи зловживань, відсутності піклування чи недбалого і брутального поводження з дитиною, зазначеними вище, а також у випадку необхідності початку судової процедури (ст. 19). Держави-сторони забезпечують, щоб жодна дитина не піддавалась катуванням та іншим жорстоким, нелюдським або принижуючим гідність видам поводження чи покарання (ст. 37).

Основними ж міжнародними актами, які регулюють ці положення в комплексі, є Конвенція проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання від 10 грудня 1984 р., яка була підписана Урядом Української РСР 26 січня 1987 р., і Європейська конвенція про запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню від 26 листопада 1987 р., ратифікована Верховною Радою України Законом від 24 січня 1997 р.

Відповідно до першої, зі згаданих, Конвенції термін “катування” означає будь-яку дію, якою навмисне спричиняється сильний біль або страждання (фізичне чи моральне) будь-якій особі з метою:

отримати від неї або від третьої особи відомості чи визнання;

покарати її за дії, які вчинила вона або третя особа чи у вчиненні яких вона підозрюється;

залякати чи примусити до будь-якої дії її або третю особу;

дискримінації будь-якого характеру, коли такий біль або страждання спричиняються державними посадовими особами чи іншими особами, які виступають як офіційні, чи з їх підбурювання, чи з їх відома, чи з їх мовчазної згоди.

Згідно з Конвенцією зміст цього терміну не включає біль або страждання, що виникли внаслідок виключно законних санкції чи викликаються ними випадково.

Наголошено також, що ніякі виняткові обставини, якими б вони не були, стан війни чи загроза війни, внутрішня політична нестабільність тощо, а так само наказ вищого начальника або державної влади не можуть бути виправданням катувань.

Відповідно до Конвенції кожна держава-учасниця зобов’язана забезпечити, щоб усі акти катування розглядалися згідно з її кримінальним законодавством та тими діями будь-якої особи, що являють собою співучасть у катуванні.

Підкреслюючи, що злочини, пов’язані з актами катування, носять тяжкий характер, Конвенція передбачає визначення кожною державою-учасницею відповідних покарань за них, а також можливість встановлення юрисдикції держав-учасниць щодо цих злочинів навіть тоді, коли жертвою є громадянин даної держави, який перебуває за її межами, а також регламентує питання взаємної правової допомоги з питань карних справ про такі злочини.

З метою створення ефективного механізму попередження актів катувань та протидії їм вказаною Конвенцією визначено, що кожна держава-учасниця повинна:

забезпечувати, щоб навчальні матеріали й інформація про заборону катувань повною мірою включалися до програм підготовки персоналу правових органів, цивільного чи військового медичного персоналу, державних посадових осіб, які можуть мати відношення до утримання під вартою і допитів осіб, які зазнали будь-якої форми арешту, затримання чи тюремного ув’язнення або до поводження з ними;

включити цю заборону до правил чи інструкції, які стосуються обов’язків і функції будь-яких таких осіб;

забезпечити, щоб компетентні органи проводили швидке і неупереджене розслідування, коли є достатні підстави вважати, що катування було застосоване на будь-якій території, що перебуває під її юрисдикцією;

розглядати правила, інструкції, методи і практику щодо допиту, а також умови утримання під вартою і поводження з людьми, які піддані якій-небудь формі арешту, затримання чи тюремного ув’язнення з тим, щоби не допускати випадків катувань;

забезпечувати будь-якій особі, яка стверджує, що їй було завдано катувань, право на пред’явлення скарги компетентним органам влади цієї держави та на швидкий неупереджений розгляд такої скарги, а також на забезпечення захисту позивача і свідків від будь-яких форм поганого поводження чи залякування у зв’язку з його скаргою чи будь-якими свідченнями;

забезпечити у своїй правовій системі порядок, згідно з яким жертва катувань одержала б відшкодування і мала підкріплене правовою санкцією право на справедливу і адекватну компенсацію, включаючи заходи для якомога повнішої реабілітації, а у випадку смерті жертви внаслідок катувань право на компенсацію надавалося б її утриманцям;

забезпечити, щоб будь-яка заява, що, як встановлено, була зроблена при катуванні, не використовувалася як доказ у ході будь-якого судового розгляду, за винятком випадків, коли вона використовуються проти особи, звинуваченої у здійсненні катувань, як доказ того, що таку заяву було зроблено.

Крім того, кожна держава-учасниця зобов’язана вжити аналогічних заходів для запобігання іншим актам жорстокого, нелюдського і принижуючого гідність поводження і покарання, що не підпадають під визначення катувань, якщо такі акти здійснюються державними чи посадовими особами або іншими особами, котрі виступають як офіційні, чи з їх підбурювання, чи з їх відома, чи з їх мовчазної згоди. При цьому катування треба визнати найжорстокішим видом зазначеного поводження.

Європейська конвенція про запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню, зазначає, що захист позбавлених волі осіб від катувань чи нелюдського або такого, що принижує їхню гідність, поводження чи покарання міг би бути посилений позасудовими засобами превентивного характеру, які ґрунтуються на інспекціях, у зв’язку з чим створено Європейський комітет з питань запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню (далі – Комітет). Комітет, шляхом здійснення інспекції, перевіряє поводження з позбавленими волі особами з метою посилення, у разі необхідності, захисту таких осіб від катувань чи нелюдського або такого, що принижує їхню гідність, поводження чи покарання (ст. 1). Відповідно до цієї Конвенції кожна Сторона дозволяє інспектувати будь-яке місце, яке перебуває під її юрисдикцією і в якому тримаються особи, позбавлені волі органом державної влади.

Згідно з приміткою до принципу 6 Зводу принципів захисту всіх осіб, що підлягають затриманню або ув’язненню в будь-якій формі від 9 грудня 1988 р., термін “жорстокі, нелюдські чи принижуючі гідність види поводження або покарання” має тлумачитися таким чином, щоб забезпечити, по можливості, найбільш широкий захист проти зловживань фізичного чи психологічного характеру, включаючи тримання затриманої чи ув’язненої особи в умовах, які позбавляють її, тимчасово або постійно, будь-якого із її природних чуттів, зору, слуху, просторової або часової орієнтації. Такі дії можуть викликати стрес, почуття жаху чи неспокою, здатні принизити чи образити її, зломити її фізичний чи моральний опір.

В окремих актах Європейського суду зазначено, що до актів жорстокого, нелюдського і принижуючого гідність поводження слід зарахувати: багатогодинне стояння коло стіни з розплітанням по стіні, одягання капюшонів, тримання в приміщенні з постійним та гучним звуком або у підвалі, де особа ризикує наразитися на небезпеку нападу щурів, позбавлення сну, харчування і води, розлучення матері з немовлям, поміщення здорової людини до психіатричного відділення тощо.

Надзвичайно жорстокою, варто погодитись, є затримка тривалістю в кілька років між винесенням та виконанням смертного вироку, тобто коли державою не витримується розумний строк для оскарження вироку і прийняття рішення про помилування.

Принизити гідність особи можуть такі дії, зокрема гоління голови, виставлення голої людини перед іншими людьми, змушування одягатися так, щоб це викликало глузування, примушування їсти екскременти або інші неїстівні речовини тощо.

Звичайно, для визнання цих дій як актів жорстокого, нелюдського і принижуючого гідність поводження має бути певний рівень жорстокості, оцінка якого залежить від тривалості та інтенсивності відповідного поводження, його наслідків для здоров’я людини, статі, віку, попереднього стану здоров’я та інших індивідуальних особливостей потерпілого.

Токійська декларація “Основні лікарські принципи відносно катування та інших видів жорстокого, негуманного та принизливого ставлення чи покарання” (Прийнята 29-ю Всесвітньою медичною асамблеєю, Токіо, Японія, жовтень 1975 р.) також подає визначення терміна “катування” та окреслює головні правила, мають керуватися лікарі:

катування – умисне, систематичне чи разове спричинення фізичних чи психічних страждань однією чи декількома людьми, що діють самостійно або за наказом, з метою примусити іншу людину дати інформацію, зробити зізнання або з іншою метою (преамбула);

за будь-яких обставинах...лікар не повинен погоджуватися, допускати чи приймати участь у катуваннях чи інших формах жорстокого, негуманного чи принизливого поводження незалежно від злочину, в якому жертва такого поводження підозрюється чи обвинувачується, а також незалежно від переконань і мотивів жертви (ст. 1);

лікар не повинен надавати ніяких умов, інструментів, матеріалів чи знань для проведення тортур чи інших форм жорстокого, негуманного чи принизливого поводження, а також для зменшення можливості жертви чинити опір такому поводженню (ст. 2);

лікар не повинен бути присутнім при будь-яких діях осіб, що здійснюють катування чи інші форми жорстокого, негуманного чи принизливого поводження чи таких, що погрожують таким поводженням (ст. 3);

всесвітня медична організація буде підтримувати і стимулювати міжнародне співтовариство, Національні медичні асоціації і лікарів-колег, надавати підтримку лікарю та його родині перед погрозами чи переслідуваннями, що виникли за відмову „не помічати” застосування тортур чи інших форм жорстокого, негуманного чи принизливого поводження (ст. 6).

Відповідно до Декларації основних принципів правосуддя для жертв злочинів та зловживання владою від 29 листопада 1985 р., державам слід розглянути питання про включення в національні закони норм, які забороняють зловживання владою та передбачають засоби захисту для жертв таких зловживань, а саме: право на реституцію та/або компенсацію і необхідну матеріальну, медичну, психологічну й соціальну допомогу та підтримку.

Закон України “Про зняття застережень України до Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання” вказує, що:

Україна повністю визнає на своїй території дію ст. 21 Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання” 1984 року щодо визнання компетенції Комітету проти катувань отримувати та розглядати повідомлення, які стосуються заяв однієї держави-учасниці про те, що інша держава-учасниця не виконує своїх зобов’язань за цією конвенцією (ст. 2);

Україна повністю визнає на своїй території дію ст. 22 Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання” 1984 р. щодо визнання компетенції Комітету проти катувань отримувати та розглядати повідомлення осіб, які перебувають під юрисдикцією держави-учасниці і які стверджують, що вони є жертвами порушення державою-учасницею положень Конвенції, чи повідомлення такого роду, що надходитимуть від їх імені (ст. 20).

Наразі розглянемо, яким чином імплементовані вищезазначені положення у внутрішнє законодавство України.

Згідно з Кримінально-процесуальним кодексом України:

ніхто не може бути притягнутий як обвинувачений інакше ніж на підставах і в порядку, встановлених законом (ст. 5);

ніхто не може бути заарештований інакше як на підставі судового рішення (ст. 14);

підозрюваному, обвинуваченому і підсудному забезпечується право на захист; особа, яка провадить дізнання, слідчий, прокурор, суддя і суд зобов’язані до першого допиту підозрюваного, обвинуваченого і підсудного роз’яснити їм право мати захисника і скласти про це протокол, а також надати підозрюваному, обвинуваченому і підсудному можливість захищатися встановленими законом засобами від пред’явленого обвинувачення та забезпечити охорону їх особистих і майнових прав (ст. 21);

забороняється домагатися показань обвинуваченого та інших осіб, які беруть участь у справі, шляхом насильства, погроз та інших незаконних заходів (ст. 22);

підозрюваним визнається: особа, затримана за підозрою у вчиненні злочину; особа, до якої застосовано запобіжний захід до винесення постанови про притягнення її як обвинуваченого; підозрюваний має право: знати, в чому він підозрюється; давати показання або відмовитися давати показання і відповідати на запитання; мати захисника і побачення з ним до першого допиту; подавати докази; заявляти клопотання і відводи; вимагати перевірки судом чи прокурором правомірності затримання; подавати скарги на дії і рішення особи, яка провадить оперативно-розшукові дії та дізнання, слідчого і прокурора, а за наявності відповідних підстав – на забезпечення безпеки (ст. 43¹).

підозрюваний в праві давати показання з приводу обставин, що стали підставою для його затримання або застосування запобіжного заходу, а також з приводу всіх інших відомих йому обставин по справі; показання підозрюваного підлягають перевірці, визнання підозрюваним своєї вини може бути покладено в основу обвинувачення лише при підтвердженні цього визнання сукупністю доказів, що є в справі (ст. 73).

Як бачимо, ст. 22 КПК України забороняє домагатись показань обвинуваченого та інших осіб, які беруть участь у справі, шляхом насильства, погроз та інших незаконних заходів.

Гарантією дотримання цієї заборони є встановлення і в Кримінальному кодексі України відповідальності за примушення давати показання при допиті шляхом незаконних дій з боку особи, яка проводить дізнання або досудове слідство (ч. 1 ст. 373), і ті самі дії, поєднані із застосуванням насильства або із знущанням над особою (ч. 2 ст. 373).

Слід наголосити, що зазначена норма має суттєві недоліки.

Так, по-перше, неправильно, що законодавець за наявності багатьох видів слідчих та інших дії, в ході яких однаково можливе примушення давати показання (опитування, особистий огляд, затримання, обшук, очна ставка, відтворення обстановки та обставин події тощо), обмежився лише обстановкою допиту.

По-друге, коло суб’єктів цього злочину чомусь обмежується лише працівниками органів дізнання та попереднього слідства, які проводять допит як слідчу дію.

Нарешті, незважаючи на вимогу Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність видів поводження і покарання, злочин, передбачений ст. 373 КК України, не віднесено до тяжких.

Відповідно до рішення Європейського Суду від 22 вересня 1993 р. № 269, якщо встановлено, що будь-яка особа отримала тілесне ушкодження під час перебування під арештом в поліції, на поліцію або на державу покладається обов’язок доведення, що ці пошкодження не були викликані або обумовлені діями поліції чи її недбалістю. Але законодавство України таких положень не має.

Безумовно, будь-які відомості (заяви), отримані в результаті застосування катувань чи інших форм насильства, не можуть визнаватися як доказ вини затриманого.

Відтак працівники міліції мають чітко усвідомлювати, що не допускається застосування до затриманої особи насильства, погроз чи методів ведення допиту, які б могли послабити здатність приймати самостійно рішення.

Начальник ОУР

Феодосийского ГО

ГУМВД Украины в АР Крым

майор милиции О.М. Германович

Дата добавления: 2015-05-31