Юридична відповідальність. Вчення про ретроспективну і позитивну юридичну відповідальність.
Позитивна юридична відповідальність - сумлінне виконання своїх обов'язків перед громадянським суспільством, правовою державою, колективом людей та окремою особою.
Ретроспективна юридична відповідальність - специфічні правовідносини між державою і правопорушником внаслідок державно-правового примусу, що характеризуються засудженням протиправного діяння і суб'єкта правопорушення, покладанням на останнього обов'язку перетерпіти позбавлення і несприятливі наслідки особистого, майнового, організаційного характеру за скоєне правопорушення.
Ознаки ретроспективної юридичної відповідальності: державно-правовий примус; негативна реакція держави на правопорушення і суб'єкта, що винний у його скоєнні; обов'язок правопорушника перетерпіти несприятливі наслідки за свою протиправну поведінку.Принципи юридичної відповідальності: відповідальність винної особи за діяння, а не за виявлення наміру; законність, невідворотність, доцільність і справедливість покладення юридичної відповідальності; гуманність і своєчасність юридичної відповідальності.
Конституційний Суд України є незалежним органом в системі судової влади, покликаним забезпечувати відповідність законів, інших нормативних актів органів законодавчої і виконавчої влади Конституції України, охорону конституційних прав та свобод особи. Ключовим моментом у визначенні засад взаємовідносин Конституційного Суду України і судів загальної юрисдикції є їх компетенція. Очевидно, що вона є різною: суди загальної юрисдикції вирішують цивільні, кримінальні, адміністративні і господарські справи, а Конституційний Суд вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів Конституції України і дає офіційне тлумачення Конституції і законів України.
Конституційний Суд України здійснює юрисдикцію лише щодо нормативних актів Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України і Верховної Ради Автономної Республіки Крим. Перевірку індивідуальних актів зазначених органів здійснюють суди загальної юрисдикції.
Рішення Конституційного Суду остаточні, не підлягають оскарженню і мають загальнообов‘язкову юридичну силу. Це означає, що ці рішення обов‘язкові і для судів загальної юрисдикції. В аспекті взаємовідносин Конституційного Суду України та судів загальної юрисдикції важливе значення має і те, що в своїй діяльності суди загальної юрисдикції повинні керуватися, крім Конституції і законів України, також актами офіційного тлумачення Конституційного Суду, яке є загальнообов’язковим.
25) 16. Закон. Основні правові ознаки закону.
Закон – це НПА, прийнятий з дотриманням особливої законодавчої процедури вищим представницьким органом держави або безпосередньо народом, який регулює найбільш важливі суспільні відносини та наділений вищою юридичною силою.
Ознаки:
1. Приймається вищими представницькими органами державної влади або на референдумі.
2. Йому властива вища юридична сила і верховенство щодо інших джерел права.
3. Приймається, змінюється і доповнюється в особливому процедурному порядку.
4. Регулює відносини у найбільш важливих соціальних сферах.
5. Це завжди письмовий акт – документ, який встановлює в нормах права відповідні права і обов’язки громадян.
6. Є виключно нормативним.
52. Поняття правотворчості. Суб’єкти правотворчості.
Правотворча діяльність — це правова форма діяльності держави, спрямована на офіційне встановлення (санкціонування) і зміну норм права компетентними органами, яка виражається в підготовці, прийнятті і оприлюдненні нормативно-правових актів.
Суб'єкти правотворчості — народ, Верховна Рада України, Верховна Рада АРК, Президент України, Кабінет Міністрів України, міністерства і відомства, місцеві органи влади і управління.
1. Акти застосування правових норм: поняття, види.
Це офіційний індивідуально-правовий акт-волевиявлення уповноваженого суб’єкта права, який містить індивідуальний державно-владний припис компетентного органу, що встановлює, змінює чи відміняє на основі юридичних норм – права та обов’язки учасників конкретних правовідносин чи міру відповідальності конкретних осіб за скоєне ними правопорушення.
Юридичні властивості правозастосовних актів:
- можуть прийматися будь-якими органами держави;
- є формально обов'язковими щодо персонально визначених суб'єктів;
- вміщують індивідуальні приписи (веління), розраховані на врегулювання лише окремого, конкретного випадку (відношення), тому їх юридична чинність вичерпується одноразовою реалізацією;
- не можуть мати зворотної дії в часі;
- можуть мати письмову, усну або конклюдентну (тобто у вигляді фізичних волевиявнихдій)форми зовнішнього прояву.
Види правозастосовних актів:
1) за суб'єктами прийняття — акти глави держави, акти органів державної законодавчої влади, виконавчої влади, суду, контрольно-наглядових органів, акти уповноважених державою органів громадських об'єднань;
2) за галузевою приналежністю застосованої норми — цивільно-правові, адміністративно-правові, кримінально-правові та інші;
3) за юридичною формою — постанови, укази, розпорядження, рішення, накази, ухвали, протести, подання, висновки тощо;
4) за соціальною функцією у правовому регулюванні — регулятивні, охоронні;
5) залежно від елемента правової норми, яка застосовується,— акти застосування диспозиції норми, акти застосування санкції норми;
6) за характером індивідуальних велінь (приписів) — уповноважу вальні, зобов'язальні, забороняючі;
7) за характером юридичних наслідків — правоконстатуючі (правопідтверджу вальні), пра-вовстановлювальні, правозмінюючі, правоприпиняючі;
8) за формою зовнішнього прояву — письмові, усні, конклюдентні (діяльнісні).
7) 9. Декларація про державний суверенітет України від 16.07.1990 р.
Верховна Рада Української РСР, виражаючи волю народу України, прагнучи створити демократичне суспільство, виходячи з потреб всебічного забезпечення прав і свобод людини, шануючи національні права всіх народів, дбаючи про повноцінний політичний, економічний, соціальний і духовний розвиток народу України, визнаючи необхідність побудови правової держави, маючи на меті утвердити суверенітет і самоврядування народу України, П Р О Г О Л О Ш У Є державний суверенітет України як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади Республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах.
Суверенітет держави у його внутрішньому прояві виражає верховенство і повноту державної влади по відношенню до всіх інших елементів суспільства, її монопольне право на законодавство та управління в межах країни. Зовнішні характеристики суверенітету виражають незалежність і рівноправність держави як суб єкта міжнароних відносин у взаємовідносинах з іншими державами, неприпустимість втручання у внутрішні справи країни.
53. Поняття природного і позитивного права.
Під позитивним правом розуміємо всю сукупність чинних правових норм певної держави, а також сукупність норм, які регулюють міждержавні відносини. Сам термін позитивне право означає, по-перше, що це норми (правила), встановлені або санкціоновані певним зовнішнім авторитетом і які виконуються під впливом певного зовнішнього впливу, а не з власної волі чи з моральної свідомості конкретної особи. По-друге, позитивізм права полягає в тому, що його норми реально діють і впливають на поведінку людей, тобто вони здійснюють певний позитивний вплив.
Природне право як сукупність прав і обов'язків має загальносоціальне, людське походження, а не державне. Воно — продукт нормальної життєдіяльності людини, а не держави. Саме природне право є підставою невід'ємних, природних прав людини (право на життя, право на свободу, право на рівний еквівалент при товарному обміні), які існують незалежно від того, закріплені вони де-небудь чи ні.
15. Ефективність правового регулювання.
Правове регулювання — це здійснюваний державою за допомогою всіх юридичних засобів владний вплив на суспільні відносини з метою їх упорядкування, закріплення, охорони та розвитку.
Ефективність правового регулювання — це співвідношення реальних результатів здійснення закону з його метою.
Загальна ефективність правового регулювання забезпечується:
— ефективністю самого закону, юридичної норми;
— ефективністю процедурно-процесуального механізму застосування закону;
— ефективністю діяльності щодо застосування і реалізації закону.
26) 96. Типологія держав за теорією суспільно-економічної формації.
Його сутність полягає у тому, що в основу типізації держав покладена категорія суспільно-економічної формації, яка ґрунтується на тому чи іншому способі виробництва і відображає співвідношення базису та надбудови, мети, завдань і функцій держави з позиції її соціального призначення.
Основними критеріями такої класифікації є, по-перше, наявність або відсутність приватної власності; по-друге, наявність або відсутність протилежних класів; по-третє, наявність або відсутність виробництва. Отже, державно організоване суспільство — елемент економічної суспільної формації, в рамках якої виділяються відповідні способи виробництва: рабовласницький, феодальний, буржуазний, соціалістичний. У цьому випадку в основу поділу історії соціального розвитку покладена ідея природно-історичного процесу зміни однієї суспільно-економічної формації іншою, але кожна наступна логічно й історично виходить із попередньої, в надрах якої зароджуються всі економічні, соціальні і політичні елементи нової, більш високо організованої формації.
Зміни у способі виробництва, який базувався на приватній власності, поява класів і різних соціальних груп із протилежними економічними і соціальними інтересами, вимагали їх політичного оформлення у вигляді держави.
75. Принципи і функції права.
Функції права – це основні напрямки впливу права на суспільні відносини з метою їх упорядкування.
Спеціально-юридичні функції права – це ті функції, які здатно, спроможно виконати тільки право з точки зору його можливого впливу на суспільні відносини.
Регулятивна функція означає, що право регулює відносини поміж людьми в певних життєвих ситуаціях, які потребують застосування права, визначаючи їхні взаємні права та обов’язки.
Змістом охоронної функції є встановлення мір юридичного захисту і юридичної відповідальності по відношенню до тих, хто вчиняє протиправні діяння.
Загально-соціальні функції права – це основні напрямки впливу права на різні сфери суспільного життя – економіку, політику, культуру тощо – коли право розглядається не як єдиний чинник або фактор такого впливу, а у взаємодії з іншими соціальними явищами – історією, філософією, політологією, соціологією та ін.
Виховна – зміст полягає у поєднанні з іншими чинниками впливу на людину, право є фактором її виховання. Оціночна – маючи право, як стандарт, модель поведінки, ми в кожному конкретному випадку можемо кваліфікувати поведінку як правомірну і протиправну. Орієнтаційна – право орієнтує діяльність кожного з нас в бажаному або необхідному для суспільства і держави напрямку. Гуманістична – право виступає засобом охорони, захисту прав і свобод людини. Пізнавальна – право є джерелом знань про державу і право. Комунікативна – право інформує людей про волю законодавця. Організаторсько-управлінська – право є фактором, що дозволяє розв'язувати певні соціальні проблеми, ефективно впливаючи на суспільство в цілому та його окремі сфери.
Принципи права — об'єктивно властиві праву відправні начала, незаперечні вимоги, які ставляться до учасників суспільних відносин із метою гармонічного поєднання індивідуальних, групових і громадських інтересів.
Загальні принципи права:
1. Принцип свободи означає, що право виступає як міра свободи — політичної, економічної, ідеологічної.
2. Принцип справедливості Принцип справедливості містить у собі вимогу відповідності між практичною роллю різних індивідів у житті суспільства та їхнім соціальним становищем, між їхніми правами та обов'язками.
3. Принцип рівності означає рівність усіх перед законом, рівність прав та обов'язків, незалежно від національної, релігійної та іншої належності, рівний захист у суді.
4. Принцип гуманізму, тобто людинолюбства, розкриває одну з найважливіших ціннісних характеристик права, домінування у формуванні та функціонуванні правової системи природних невідчужуваних прав людини.
5. Принцип демократизму знаходить свій прояв у тому, що право та законодавство виражають волю народу, волю всіх і кожного, формуються через форми народовладдя: безпосередню та представницьку демократію.
6. Принцип законності виражається у вимогах:
а) якості нормативно-правових актів, несуперечності їх один одному;
б) суворого додержання та виконання юридичних норм, правових приписів усіма суб'єктами;
в) невідворотної відповідальності за вину громадян і посадових осіб.
23. Історична школа права.
Правових систем сучасності, які функціонують в абсолютній більшості країн світу, 3: романо-германська, англо-американська та мусульманська. Це пояснюється тим, що сучасне суспільство і держава в будь-якому регіоні планети за своїми базовими фундаментальними характеристиками є тотожними.
Родоначальник історичної школи права Рудольф Йєринг заперечує цей факт і заявляє, що правових систем сучасності стільки, скільки й країн на політичній мапі світу. На його переконання правова система кожної окремої країни індивідуальна та неповторна. Це пояснюється тим, що в основі права так званий народний дух або загальні переконання, світогляд кожного народу. Цей народний дух передається з покоління в покоління разом з мовою та традиціями народу.
Дана теорія абсолютно абстрагується, визначаючи зміст права від тих реальних потреб суспільного життя. які дозволяють під типові життєві ситуації сформулювати загальний стандарт або правило поведінки.
8) 66. Правова держава та її основні ознаки.
Правова держава - це держава, у якій організація й діяльність державної влади в її взаєминах з індивідами і їхніми об'єднаннями заснована на праві і йому відповідає.
Основні ознаки:
1) Верховенство правового закону.
2) Панування права – всі без виключення, в т.ч. і сама держава, яка творить право, не допускають будь-яких зловживань правом і діють в суворій відповідності до приписів права.
3) Не тільки декларування прав і свобод громадян на рівні Конституції, але й гарантування з боку держави щодо здійснення, реалізації цих прав і свобод. Мова йде про гарантії не тільки суто правові на рівні законодавства, але й гарантії економічні, соціальні і політичні.
4) Взаємна відповідальність держави і особи одне перед одним.
5) Розподіл влади на 3 гілки.
6) Домінування в системі розподілу влад влади законодавчої, тому що саме ця гілка влади створює те правове поле, в межах якого діють 2 інших гілки влади – виконавча і судова.
7) Суверенітет народу, коли єдиним джерелом влади визнається народ.
8) Наявність в державі національного законодавства внутрішньо-цілосного, несуперечливого і яке відповідає кращим стандартам міжнародного права
9) Верховенство і пряма дія Конституції в системі законодавчих актів.
10) Наявність в Україні Конституційного суду.
11) Високий рівень правової культури та правосвідомості громадян.
12) Створення та підтримка в суспільстві режиму законності та правопорядку.
13) Існування незалежної, але юридично досконало регламентованої нормами законодавства четвертої влади, як влади ЗМІ.
14) Незалежна і самостійна у своїх рішеннях судова влада.
15) Ефективна діяльність правоохоронних органів, які в своїй діяльності керуються не доцільністю, а нормами чинного законодавства.
16) Панування в суспільному житті двох базових принципів: загальнодозволяючий – можна робити все, що прямо не заборонено законом; спеціальнодозволяючий – дозволено тільки те, що прямо вказано в законі.
79. Прогалини в праві.
Це відсутність в чинному законодавстві тих правових норм, які потрібні для регулювання реально існуючих суспільних відносин.
Причинами прогалин в праві є:
- динамізм в розвитку суспільних відносин, всилу чого законодавець або інший правотворчий орган не поспіває приймати нові НПА або вносити зміни чи доповнення в існуючі.
- недостатній рівень професійної кваліфікації тих державних органів, які в силу свого професійного статусу повинні займатися законотворчою та правотворчою діяльністю.
Шляхи подолання прогалин:
1. За аналогією закону – в разі відсутності правової норми, яка має регулювати реально існуючя відносини, застосовується норма, яка регулює схожі, подібні відносини.
2. Аналогія права – має місце тоді, коли відсутня правова норма, що має регулювати існуючі суспільні відносини, і разом з тим немає норми права, яка регулювала б подібні відносини.
В такій ситуації справу можна вирішити і прийняти рішення на основі духу і загальних принципів права таких як справедливість, рівність, гуманізм.
81. Реалістична школа права.
Виникла в США на поч. 20 ст. Прихильники даної теорії зачвляють, що загальнооб. правила поведінки, які зафіксовапні в законах та підзаконних актах, не можна використовувати для регулювання суспільних відносин і прийняття на цій основі відповідних рішень.
Норми права, які встановила держава і зафіксувала в законах і підзаконних актах, розраховані на типові життєві ситуації. В реальному житті типових ситуацій немає,тому що кожна життєва ситуація індивідуальна та неповторна.
Норми права законів та підзаконних актів вони кваліфікують як голос волаючого в пустелі. В подібній ситуації коден юрист чи держслужбовець, який зобов язаний вирішити певну справу, спочатку, виходячи з власного розуміння всіх обставин цієї справи, під цю ситуацію створює норму права, а потім на основі цієї норми права приймає рішення. Це означає, що прихильники даної теорії пропонують поєднати 2 види правової діяльності, а саме, правотворчість і правозастосування в одній особі, що може бути підгрунтям безмежного свавілля і суб єктивізму.
27) 76. Природно-правова (договірна) теорія походження держави.
Сформувалася в 17-18 ст., а її принципові положення були сформульовані в працях таких видатних вчених як Гуго Гроцій, Джон Локк, Томас Гобс, Монтеск є, Руссо та ін.
Відповідно до даної теорії, у первісному суспільстві, яке передувало державі, існували хаос, анархія, війна усіх проти всіх. Людина, її життя та безпека не були гарантовані від протиправних посягань. Такий стан суспільства був ненормальним, а тому люди уклали договір про утворення держави, де одні будуть при владі управляти та керувати, а інші виконувати їхні владні розпорядження. Взявши на себе зобов язання підкорятися державі, люди разом з тим розраховували, що держава зобов язана забезпечити охорону кожного з них.
Зобов язавшись підкорятися владі, люди розраховували в обмін на це отримати від держави гарантії особистої безпеки.
65. Право: його роль і значення в сучасному суспільстві.
Право відіграє дуже важливу роль в суспільному житті для особи, держави і суспільства. Якби не існувало права, то в суспільстві була б анархія, безладдя, або стосунки між людьми вирішувались би з позиції сили. Мораль і інші соціальні норми поки не можуть замінити нормативно-правові акти, які видаються державою.
При допомозі права держава і суспільство юридично закріплюють рівність і рівноправ'я громадян.
Поділ права на об'єктивне і суб'єктивне має не лише теоретичне, а й важливе практичне значення. Воно проявляється в виникненні та реалізації правових відносин.
Право забезпечує вимоги, відповідність і точність змісту суспільних відносин, адже воно закріплює найважливіші норми та принципи моралі, перетворює їх на загальнообов язкові правила поведінки.
Право є мірою свободи поведінки особи, визначає межі дозволених і заборонених дій. Є засобом захисту інтересів особи. Є нормативно закріпленою та реалізованою справедливістю – його відповідність загальним принципам гуманізму, загальної рівності. Право – це показник рівня цивілізованості суспільства, адже в праві закріплений історичний досвід певного народу, ставлення до суспільства, держави.
56. Поняття та види юридичної відповідальності.
Юридична (ретроспективна) відповідальність — це передбачений правовими нормами обов язок (міра покарання) суб єкта, винного у скоєнні правопорушення, нести несприятливі наслідки.
Ознаки:
• це один з видів державного примусу у формах каральних і правовідновлювальних заходів;
• це негативна реакція держави на правопорушення та суб'єкта, винного в його вчиненні;
• виникає тільки за наявності правопорушення;
• здійснюється лише за умови встановлення складу правопорушення;
• має зовнішній характер;
• здійснюється компетентним органом відповідно до закону та при дотриманні певного процедурно-процесуального порядку та форм;
• виражається в обов'язку особи (правопорушника) зазнати певних втрат особистого, організаційного чи матеріального характеру.
Залежно від видів правопорушень розрізняють і види юридичної відповідальності:
• кримінальна відповідальність — полягає в застосуванні виду й міри кримінального покарання до винної у вчиненні злочину фізичної особи;
• адміністративна відповідальність — полягає в накладенні на винних фізичних осіб (в окремих випадках — юридичних осіб), які порушили правила поведінки, що діють у сфері державного управління та інших урегульованих адміністративним законодавством сферах, адміністративних стягнень;
• цивільно-правова відповідальність — полягає в накладенні цивільно-правових стягнень (неустойки, штрафу, пені, відшкодування збитків) на фізичну чи юридичну особу за невиконання або неналежне виконання зобов'язань, або за заподіяння позадоговірної майнової шкоди, а також за порушення деяких особистих немайнових прав (честь, гідність, ділова репутація);
• дисциплінарна відповідальність — здійснюється у формі накладення адміністрацією підприємств, установ, організацій дисциплінарних стягнень внаслідок порушення дисципліни;
• матеріальна відповідальність — різновид юридичної відповідальності працівника за майнову (матеріальну) шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації внаслідок порушення покладених на нього трудових обов'язків;
• конституційна відповідальність — особливий вид юридичної відповідальності, що має складний політико-правовий характер, настає за вчинення конституційного правопорушення та знаходить свій вияв у передбачених конституційно-правовими нормами особливих несприятливих наслідках для суб'єкта конституційного делікту.
9) 10. Демократія і автократія як два типи державності.
Демократія – форма організації суспільства, його державно-політичного устрою, що грунтується на визнанні народу найвищим (єдиним) джерелом влади, виборності основних органів держави, послідовному здійсненні принципу рівності й свободи людей, їх реальної участі в управлінні справами держави та суспільства.
Демократичний політичний режим характеризується такими головними рисами:
1) наявністю політичного плюралізму;
2) використанням методів переконання, узгодження, компромісу;
3) домінуванням закону у всіх сферах громадського життя;
4) розподілом влади;
5) юридичною рівністю та високим ступенем реалізації прав людини і громадянина;
6) наявністю розвиненого громадянського суспільства.
Автокра́тія — форма політичного режиму держави, де вища державна влада належить одному суб'єктові. Даний суб'єкт — глава держави — є джерелом і носієм суверенітету державної влади. Суверенний суб'єкт має вищу законодавчу, виконавчу і судову владу. Населення, у тому числі економічно панівний соціальний клас, прямої правової участі в утворенні державних органів не бере, або ця участь носить формальний характер й істотно не впливає на функціонування державних інститутів. Автократичні форми держави характеризуються також міцною централізованою владою, при якій місцеві органи є лише виконавцями волі вищих органів.
101. Федерація територіальна і федерація національна: поняття, основні ознаки.
Це складна держава, до якої входять певні утворення, які мають окремі ознаки державного суверенітету.
Ознаки федерації:
1. Наявність загальнодержавної Конституції та конституцій суб’єктів федерацій.
2. Функціонування загальнодержавних вищих органів влади та відповідних вищих владних структур на рівні суб’єктів федерації, повноваження між якими чітко визначає загальнодержавна Конституція.
3. Можливість подвійного громадянства.
4. Можливість для суб’єкта федерації бути самостійним учасником міждержавних відносин або мати своє самостійне представництво в авторитетних міжнародних організаціях.
5. Можливість існування поруч із загальнонаціональними збройними силами і військових формувань на рівні суб’єктів федерації.
6. Можливість існування подвійної системи оподаткування, коли суб’єкти федерації наділяються правом встановлювати власні податки та збори, що формують їх фінансові ресурси.
Головною ознакою є право кожного суб’єкта федерації вийти зі складу держави й утворити свою самостійну, незалежну державу.
Національні — федерації побудовані з урахуванням національного складу населення, тобто її суб'єкти відрізняються за складом населення і називаються за основною (титульною) нацією (Бельгія).
Територіальні — федерації побудовані за територіальною ознакою, де всі суб'єкти однонаціональні за національністю або багатонаціональні, але жодна з національностей не має абсолютної більшості, або представники однієї національності проживають на території різних суб'єктів федерації, а в основу об'єднання покладено принцип загальних економічних, політичних, культурних інтересів (Малайзія, Нігерія).
Ознаки територіальної федерації:
1) державні утворення в її складі не є суверенні, вирішення питань зовнішньої і внутрішньої політики залежить від центральних органів влади;
2) юридичне розмежування повноважень між центральними і місцевими органами влади здійснюється на основі конституції;
3) суб'єкти не мають права представництва у міжнародних організаціях;
4) федеративна конституція не передбачає або забороняє односторонній вихід суб'єктів із союзу;
5) збройні сили підпорядковані союзним органам, головнокомандуючий — глава держави. Суб'єктам у мирний час забороняється утримувати професійні збройні сили.
Національна федерація характеризується багатонаціональним складом населення, що компактно проживає на території суб'єктів федерації, та має наступні ознаки:
1) суб'єктами є національні державні утворення, які мають рівний правовий статус;
2) будується на принципі добровільного об'єднання суб'єктів;
3) забезпечує суверенітет великих і малих націй, їх вільний розвиток;
4) суб'єкти мають власні органи державної влади: парламент, президента, судову систему, їх органи виконавчої влади самостійно здійснюють зовнішню політику;
5) вищі органи федерації формуються із представників суб'єктів і лише координують діяльність останніх;
6) право суб'єктів на вільний вихід із союзу.
49. Поняття правового статусу особи (громадянина).
Правовий статус особи – це система закріплених у НПА і гарантованих державою прав, свобод, обов’язків, відповідальності, відповідно до яких індивід як суб’єкт права координує свою поведінку в суспільстві.
Види правового статусу особи: загальний, спеціальний, індивідуальний.
Елементи правового статусу особи:
- статусні правові норми і правові відносини;
- суб’єктивні права, свободи і юридичні обов’язки;
- громадянство;
- правові принципи і юридичні гарантії;
- законні інтереси;
- правосуб’єктність;
- юридична відповідальність.
28) 59. Право в системі соціальних норм суспільства.
Соціальні норми – це правила поведінки загального характеру, що регулюють взаємовідносини між людьми в суспільстві, є проявом їхньої волі та забезпечуються різноманітними засобами соціального впливу. Мають загальний характер, тобто стосуються як конкретної особи, так і спільності людей, котрі є учасниками суспільних відносин.
Норми права співвідносяться із соціальними як частина з цілим, оскільки вони – важлива, але не одна лише форма регулювання суспільних відносин.
Норми звичаї – правила поведінки, що внаслідок багаторазового повторення та використання протягом тривалого часу закріпилися в свідомості й поведінці людини і виконуються не через примус, а через особисте переконання.
Норми традиції – правила поведінки, що закріплюються в свідомості людей і виконуються ними не з необхідності, а через власне переконання та передаються з покоління в покоління в сім ї, в певній місцевості.
Корпоративні норми – правила поведінки внутрішнього характеру, що встановлюють, регулюють, і забезпечують діяльність об єднань громадян, трудових колективів та спрямовані на досягнення тієї мети, заради якої вони були створені.
7. Вчення про розподіл влад та його роль в управлінні справами суспільства і держави.
Вперше в історії ідею про необхідність розподілу державної влади на 3 гілки сформували в 17-18 ст. такі вчені як Джон Локк, Томас Гобс, Руссо, Монтеск є, Вольтер та ін. Відповідно до уявлень даних авторів державна влада має функціонувати на основі її поділу на 3 гілки влади для того, щоб:
- гарантувати ефективність, дієвість державної влади;
- блокувати будь-яку спробу надмірної концентрації державної влади в руках однієї особи або групи осіб.
Принцип розподілу влад на сучасному етапі включає наступну систему вимог:
- розподіл функцій, повноважень між органами державної влади;
- закріплення певної самостійності кожного органу державної влади при здійсненні ним своїх повноважень і неприпустимість втручання в компетенцію однієї з гілок влади з боку інших;
- наявність у органів державної влади можливості контролювати дії один одного через систему стримань та противаг.
Законодавча влада виконує такі функції: законотворчу, установчу, контрольну, фінансову, представницьку.
Виконавча влада – це влада, що наділяється правом управляти, керувати різними сферами суспільного життя.
Судова влада – це самостійна, незалежна гілка влади, яка здійснює правосуддя, захищаючи або поновлюючи порушені права і свободи фізичних чи юридичних осіб; охороняє суспільство від протиправних посягань. Роль судової влади в цілому полягає в утриманні законодавчої і виконавчої влад в рамках права і закону.
studopedia.su - Студопедия (2013 - 2024) год. Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав!Последнее добавление
