Право на повагу до людської гідності

Гідність - це сукупність високих моральних, світоглядних, професійних якостей людини, які дають їй підстави для самоповаги, для усвідомлення своєї суспільної цінності.

Відповідно, змістом права на повагу до гідності людини є законодавче встановлена і гарантована державою сукупність норм, які надають кожній людині впевненість у своїй суспільній цінності, можливість усвідомлювати себе як особистість, поважати власні моральні принципи й етичні норми, наполягати на повазі до себе інших людей, державних органів та їх посадових і службових осіб, а також вимагати, щоби будь-які сумніви щодо її моральних якостей і етичних принципів були належним чином обґрунтовані.

Право на повагу до людської гідності встановлене ст. 28 Конституції України. Зазначене право не може бути обмежене навіть в умовах воєнного або надзвичайного стану.

Конституція України прямо забороняє:

o катування людини;

o жорстоке, нелюдське або таке, що принижує гідність поводження з людиною;

o застосування покарань, які є жорстокими, нелюдськими або такими, що принижують гідність людини;

o медичні, наукові чи інші досліди щодо людини без її вільної згоди. Наведена конституційна норма є відтворенням положень, які містяться у ст. 5 Загальної декларації прав людини, статтях 7 і 10 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, ст. З Європейської конвенції з прав людини.

Відповідно до Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність видів поводження і покарання, катування означає дію, якою навмисне спричиняються сильний біль або страждання (фізичне чи моральне) будь-якій людині з метою:

o отримати від неї або від третьої особи відомості чи визнання;

o покарати її за дії, які вчинила вона або третя особа чи у вчиненні яких вона підозрюється;

o залякати чи примусити до будь-якої дії її або третю особу;

o дискримінації будь-якого характеру, коли такий біль або страждання спричинюються державними посадовими особами чи іншими особами, які виступають як офіційні, чи з їх підбурювання, чи з їх відома, чи з їх мовчазної згоди.

Зміст цього терміна не включає болю або страждання, що виникли внаслідок лише законних санкцій, які невіддільні від цих санкцій чи викликаються ними випадково. Ніякі виняткові обставини, якими б вони не були, стан війни чи загроза війни, внутрішня політична нестабільність тощо, а так само наказ вищестоящого начальника або державної влади не можуть бути виправданням катувань.

У цьому зв'язку слід вказати на те, що окремі закони України суперечать міжнародно-правовому визначенню катування, хоча вказана Конвенція і ратифікована Українською PCP 26 січня 1987 р. Так, відповідно до ст. 127 Кримінального кодексу (далі - КК) України, катуванням визнається умисне заподіяння сильного фізичного болю або фізичного чи морального страждання шляхом нанесення побоїв, мучення або інших насильницьких дій з метою спонукати потерпілого або іншу особу вчинити дії, що суперечать їх волі, навіть якщо ці дії вчинені і недержавними посадовими особами чи іншими особами, які виступають як офіційні (службові). Натомість примушування давати показання при допиті шляхом незаконних дій з боку особи, яка проводить дізнання або досудове слідство (ст. 373 КК України), а так само перевищення влади або службових повноважень, які супроводжувались насильством, застосуванням зброї або болісними і такими, що ображають особисту гідність потерпілого, діями (ч. 2 ст. 365 КК України) не вважаються катуванням. Ці суперечності у законодавстві, на нашу думку, слід виправити.

Згідно із приміткою до принципу б Зводу принципів захисту всіх осіб, що підлягають затриманню або ув'язненню в будь-якій формі, термін - жорстокі, нелюдські чи принижуючі гідність види поводження або покарання повинен тлумачитися таким чином, щоби забезпечити, у міру можливого, найбільш широкий захист проти зловживань фізичного чи психологічного характеру, включаючи утримання затриманої чи ув'язненої людини в умовах, які позбавляють її, тимчасово або постійно, будь-якого із її природних почуттів: зору, слуху, просторової або часової орієнтації, та які можуть викликати стрес, почуття жаху чи неспокою, здатні принизити чи образити їх, зламати їх фізичний чи моральний опір.

В окремих актах Європейського Суду зазначається, що до актів жорстокого, нелюдського і принижуючого гідність поводження треба відносити такі, як позбавлення сну, харчування і води, багатогодинне стояння біля стіни, одягання капюшонів, утримання в приміщенні з постійним та голосним звуком або у підвалі, де людина ризикує наразитися на небезпеку нападу щурів, розлучення матері з немовлям, поміщення здорової людини до психічно хворих тощо. Надзвичайно жорстокою треба визнати затримку тривалістю в кілька років між винесенням та виконанням смертного вироку, тобто коли держава недотримується розумного строку для оскарження вироку і прийняття рішення про помилування. Принижуючими гідність людини треба визнати і такі дії, як огоління голови, виставлення оголеної людини на очі інших людей, примушування одягатися так, щоби це викликало насмішки, примушування їсти неїстівні речовини тощо.

Звичайно, що оцінка акту як жорстокого, нелюдського і принижуючого гідність поводження залежить від сукупності таких обставин, як тривалість та інтенсивність відповідного поводження, його наслідки для здоров'я людини, стать, вік, попередній стан здоров'я та інші індивідуальні особливості потерпілого.

Кожна людина самостійно оцінює, чи е те або інше поводження з нею таким, що принижує її гідність. У багатьох випадках як жорстоке, нелюдське чи таке, що принижує гідність, поводження можуть розглядатися дії правоохоронних органів, пов'язані з особистим оглядом, обшуком та іншими слідчими діями стосовно громадян. У зв'язку з цим слід зазначити, що такі дії повинні здійснюватися на підставах і в порядку, чітко визначених законами України. Під час їх проведення може виникнути потреба в тому, щоб особи, які беруть участь у них, виконали певні дії, які, однак, на їх думку, можуть принизити їх гідність. Будь-яка людина, яка має підстави вважати, що ті чи інші дії за її участю принижують її гідність і явно не викликані необхідністю проведення повного, об'єктивного та всебічного розслідування, має право відмовитися від них на підставі ст. 28 Конституції України.

Законодавство України містить певні правові гарантії дотримання права людини на те, що вона не буде піддана катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує її гідність, поводженню. Так, відповідно до ст. 62 Конституції України, обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, ст. 22 Кримінально-процесуального кодексу (далі - КПК) України забороняє домагатись показань обвинуваченого та інших осіб, які беруть участь у справі, шляхом насильства, погроз та інших незаконних заходів, а ст. 373 КК України передбачає відповідальність за порушення цієї заборони.

Чинне законодавство України не допускає і жорстокого, нелюдського або такого, що принижує гідність людини, покарання.

Так, забороняється фізичне покарання батьками, опікунами, піклувальниками, вихователями, вчителями дітей та інших підопічних. Відповідно до ст. 50 КК України, покарання не має на меті завдати фізичних страждань або принизити людську гідність. Система покарань у кримінальному праві України не містить покарань, які б передбачали мордування, нанесення тілесних ушкоджень чи завдавання фізичного болю або були спрямовані в основному на приниження честі і гідності людини. З іншого боку, КК України, міри покарання у статтях Особливої частини якого у більшості випадків не мають належного наукового обґрунтування, є в цілому надзвичайно жорстоким законом. Так, ним передбачена значна кількість діянь, які є аналогами адміністративних чи дисциплінарних правопорушень або цивільно-правових деліктів, фактично не становлять суспільної небезпеки, але їх вчинення тягне застосування санкцій у виді позбавлення волі. Злочини, наслідком яких є лише матеріальна, політична чи організаційно-управлінська шкода, часто караються більш суворо, ніж злочини, наслідком яких є загибель людини. Існування ж невиправдано-жорстоких та нічим не обґрунтованих покарань не може не принижувати людську гідність.

Питання, пов'язані з проведенням медичних, наукових та інших дослідів щодо людини, регулюються Основами законодавства України про охорону здоров'я (зокрема, статтями 43-45).

Так, згода об'єктивно інформованого дієздатного пацієнта необхідна для вживання методів діагностики, профілактики та лікування. Згода хворого або його законних представників на медичне втручання не потрібна лише у невідкладних випадках, коли реальна загроза життю хворого є наявною.

У медичній практиці лікарі зобов'язані застосовувати лише нормативне дозволені методи профілактики, діагностики і лікування та лікарські засоби. Нові, науково обґрунтовані, але не допущені до загального використання методи і засоби можуть застосовуватися лише в інтересах вилікування хворого та за його згодою, а щодо дітей та осіб, яких було визнано судом недієздатними, за згодою їхніх законних представників.

Застосування медико-біологічних експериментів на людях допускається із суспільно корисною метою за умови їх наукової обґрунтованості, переваги їх можливого успіху над ризиком спричинення тяжких наслідків для здоров'я або життя, гласності, повної інформованості і добровільної згоди людини, яка підлягає експерименту, щодо вимог його застосування. Забороняється проведення такого експерименту на хворих, ув'язнених або військовополонених, а також терапевтичного експерименту на людях, захворювання яких не має безпосереднього зв'язку з метою досліду. Відповідні вимоги встановлені також щодо застосування методу пересадки від донора до реципієнта (трансплантації) органів та інших анатомічних матеріалів, застосування штучного запліднення та імплантації ембріона, методу стерилізації, зміни (корекції) статевої належності тощо.

Правовими гарантіями реалізації перелічених положень є норми статей 16,38,78, згідно з якими зазначені вище медичні втручання можуть проводитися тільки в акредитованих закладах охорони здоров'я, пацієнт має право на вільний вибір лікаря, на ознайомлення з історією своєї хвороби, на лікарську таємницю тощо, а медичні працівники мають перед пацієнтами певні обов'язки і несуть кримінальну та іншу відповідальність за їхнє халатне виконання.

Праву людини на повагу до її гідності, як це випливає із ст. 28 Конституції України, кореспондує обов'язок як офіційних, так і будь-яких інших осіб поводити себе у стосунках з іншими людьми таким чином, щоби не принижувати гідність людини.

За наклеп, тобто поширення завідомо неправдивих вигадок, що ганьблять іншу людину (про її нібито протиправний або аморальний вчинок тощо), і за образу, тобто умисне приниження честі і гідності людини, виражене в непристойній формі, винні особи несуть передбачену законодавством України цивільно-правову відповідальність, що є певною правовою гарантією захисту права людини на повагу до її гідності.

Слід зазначити, що питання проте, чи ганьблять іїті або інші вигадки, чи є ті або інші слова чи дії образою, може вирішити лише сама людина. Для одного брутальні слова, висловлені на його адресу, є образою, для іншого, на жаль, нормою спілкування.

Доречно зазначити і те, що відповідно до рішення Європейського суду з прав людини від 8 липня 1986 р. у справі Лінгенса, межа допустимої критики є значно ширшою, коли йдеться про політичного діяча, аніж коли це стосується пересічної особи, що пояснюється необхідністю забезпечення свободи слова для формування громадської думки про поведінку та ідеї керівників держави. Втручання держави у здійснення свободи слова під приводом захисту гідності та репутації політичних діячів має бути крайнім заходом. При цьому, вирішуючи питання про наявність ознак наклепу, слід розрізняти факти, наявність яких можна довести, та оціночні судження, правдивість яких довести неможливо.

Відповідно до ст. 23 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України, особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав, у тому числі такої, що полягає у приниженні честі і гідності, а також ділової репутації громадянина. Згідно зі ст. 297 ЦК України, фізична особа має право звернутися до суду з позовом про захист її гідності та честі, а ст. 277 цього Кодексу встановлює порядок спростування недостовірної інформації, у тому числі такої, що принижує честь і гідність людини.

КК України містить значну кількість норм, якими встановлено кримінальну відповідальність за злочини, основним або додатковим безпосереднім об'єктом яких є честь і гідність особи. Це, зокрема: статті 121-126, 129 (різні види тілесних ушкоджень і погроза вбивством), 142 (незаконне проведення дослідів над людиною), 146 (незаконне позбавлення волі або викрадення людини), 152-156 (зґвалтування та інші статеві злочини), 161 (порушення рівноправності громадян залежно від їх расової, національної належності або ставлення до релігії тощо).

Дата добавления: 2015-05-31