Розділ 5. Методи проектування й створення окремих елементів благоустрою території 1 страница

Інженерна підготовка території – це комплекс робіт зі створення умов для проведення основних робіт щодо благоустрою та озеленення. Залежно від розмірів об’єкта, його значущості, функцій, а також з урахуванням впливу природних чинників, ступеня антропогенних навантажень склад і зміст робіт з інженерної підготовки території може бути різним. Основні завдання інженерної підготовки території – це: підготовка території під будівництво доріг, споруд, малих архітектурних форм, павільйонів, вирівнювання поверхні ділянок за проектними відмітками, тобто вертикальне планування, безпосередньо пов’язане з організацією поверхневого стоку дощових і талих вод, закріпленням берегів та схилів річок, озер та інших водоймищ, ярів, балок; осушення ділянок, захист від підтоплення; захист від зсувів, вітрової ерозії, змиву родючого шару ґрунту; осушення болотистих ділянок та зрошення (іригація) в засушливих умовах; заходи щодо запобігання селям, карстовим явищам; технічна та біологічна рекультивація території; планування території або облаштування поверхні, створення нового рельєфу з різними його формами; створення сприятливих умов для зростання цінної рослинності – дерев, чагарників, трав’янистих асоціацій.

Планування території, або підготовка до будівництва, включає такі етапи: розчистка території для будівництва; влаштування землевозних доріг; осушення території і виробок; п ересадка або захист зелених насаджень; вертикальне планування(інженерні заходи, спрямовані на зміну існуючого рельєфу місцевості, відведення зливових та ґрунтових вод від будівель для забезпечення умов проектного планувального рішення). Для практичного вертикального планування здійснюють земляні роботи. Трудомісткість їх залежить від складу порід, які поділяють на скельні, напівскельні та нескельні. Якщо роботи проводять у зимовий період, то виконують дії стосовно захисту ґрунту від промерзання або застосовують методи розробки мерзлого ґрунту. Далі розпочинають будівництво об’єктів спеціального призначення (системи водозабезпечення, поливу та зрошення, системи дренажу, колодязі та водонапірні башти, насосні станції, системи дорожньо-транспортної мережі, електрокомунікацій та освітлення, системи каналізації та зливової каналізації, системи терасування, вали і підпірні стінки, водоймища, огорожі, малі арзітектурні форми, інфраструктура господарських, торгових, житлових будівель, теплиці та парники, розсадники, системи безпеки, обігріву, утилізації твердих відходів, дитячі майданчики, вольєри для собак, опори для рослин, садові меблі).

Особливе місце займає система водовідведення та дренажу. Метод осушення території об’єктів – це вплив на різні чинники, від яких залежить перезволоження корененасиченого шару ґрунту. Метод осушення залежить від типу водного забезпечення перезволожених земель, місця розташування об’єкта і функціонального використання території. До способів осушення території належать водовідведення та водовідлив.

Є такі види водовідведення:

– відкрите, або власне водовідведення – осушення земель відкритими каналами, коли воду відводять за допомогою наземної мережі канав, лотоків, кюветів, осушувачів, збирачів, магістральних каналів та водоприймачів;

– закрите, або дренаж–стік відводять із використанням підземної системи трубопроводів – водостічної мережі;

– змішане – водовідведення включає поєднання закритих підземних водопроводів та відкритих канав і лотоків.

На території парків, міських садів, бульварів поверхневий стік можна спрямувати на ділянки самих лише насаджень – на газони, рослинні угруповання – шляхом підняття доріг над рельєфом поряд розміщених газонів (в умовах аридного клімату).

Зливову каналізацію, зв’язану з дренажем, розподіляють на каналізацію: внутрішнього типу, яка збирає стік з окремої ділянки озелененої території; об’єднаного типу, що збирає стік з усіх ділянок озелененої території.

Дренаж класифікують:

1) за цільовою спрямованістю (осушувальний, розсолювальний, аераційний);

2) за принципом дії (систематичний, вибірковий, головний, або відсічний);

3) за природними (ґрунтовий, геологічний, гідрогеологічний) та економічними умовами (горизонтальний, вертикальний);

4) за відношенням до рельєфу (поперечний, поздовжній);

5) за конструкцією підземного водотоку (трубчатий, порожнинний, порожнинний із наповнювачем);

6) за матеріалом, із якого виконано дренаж (дерев’яний, гончарний, кам’яний, азбестоцементний, пластмасовий, геосинтетичний).

За об’єктами ландшафтної архітектури виділяють спеціальні типи дренажів: подвійний; дренаж Реролле; береговий; тальвеговий; променевий; кільцевий пристінний; скісний.

Під час будівництва застосовують технологіїводовідливу. Воду відкачують поршневими, діафрагмовими або відцентровими помпами та відводять по лотоках або водовідвідних канавах від виїмки.

Існує декілька варіантів захисту від зсувів та вітрової ерозії, що можуть бути особливо активними в умовах наявності схилів. Схили рельєфу та ярів планують, формуючи нахил, близький до нахилу природного схилу. Спланований схил закріплюють мостінням, дернуванням, сіянням трав, посадкою вербових живців та саджанців, а в деяких випадках – і кам’яним муруванням. Для гальмування процесів розвитку ярів, регулювання стоку талих і зливових вод, збереження снігового покриву від видування його в яри створюють приярові смуги деревонасаджень. Практика показала, що цього буває недостатньо, і тому було розроблено такі методи:

– застосування габіонових конструкцій – спеціальних інженерних конструкцій, металевих корозійностійких кліток, які виготовляють із металевої сітки подвійного кручення, використовуваної для закріплення берегів, схилів, стабілізації ґрунтової ерозії та ін. Габіонові ящики наповнюють будь-яким камінням за умови, що його маса та характеристики відповідають статичним, функціональним вимогам до споруди. Простір між камінням заповнюють ґрунтом, який виконує функцію матеріалу для зв’язку;

– зрізування схилів для надання їх поверхням заданого профілю. Слід зауважити, що значну підрізку схилів не завжди можна здійснити, оскільки можлива наявність підземних вод руйнує зріз (суфозія);

– влаштування терас. При цьому планування ділянки на схилах може бути як терасним, так і безтерасним. За поперечних нахилів до 20º та невеликої їх ширини майданчик можна розглядати як безтерасний. Застосування безтерасних схем відзначається поєднанням основних планувальних площин без різких змін нахилів та відміток. У випадку розміщення ділянки на схилах, більших 20º, слід застосовувати терасне планування, забезпечуючи вихід терас на одну з прилеглих вулиць. Просторове та функціональне з’єднання терас здійснюють за допомогою сходів і з’єднувальних доріжок, об’єднання терас – схилами.

Для утримання схилів терас і влаштування об’єднувальних доріжок використовують підпірні стінки або висаджують дерева, корені яких створюють армувальне середовище, що перешкоджає зсувам ґрунтів, формують геопластичні проекти з використанням геосинтетики та килимового газону. На ділянках, де можливі зсуви, методами вертикального планування влаштовують тераси зі зворотним нахилом. Поверхні терасованих схилів задерновують, засівають травами, засаджують чагарниками та деревами, створюють альпінарії. Терасування схилів і спорудження на них підпірних стінок слід виконувати в комплексі з організацією поверхневого стоку на схилах. Чим крутіший схил, тим вужчі тераси; звичайно їх будують за нахилів схилу до 35°, але іноді – до 60°.

Тераси бувають: східчастіпохилі;східчасті горизонтальні; гребінні (за рахунок насипних гребенів); траншейні (за рахунок насаджень у траншеях); канавкові (за рахунок насаджень у канавах). Підпірні стінки можуть бути створені шляхом: сухого кам’яного мурування; установлення спеціально підготовлених колод; підземного закріплення терас різними матеріалами; із застосуванням бетонування з наступним декоруванням каменем, плиткою тощо; побудови на бетонному фундаменті стін із природного каменю, цегли або декоративних плит, підпірних стінок, плетених із товстих гілок, або залізобетонних підпірних стінок із підсиленою основою (2–4 ряди буронабивних паль, розміщених у шаховому порядку та забитих на 2/3 довжини). Якщо підпірна стінка має заглиблений фундамент, то обов’язкове створення закритої дренажної системи. Укладаючи каміння, видержують нахил 10–15° – це дозволяє воді стікати.

Для з’єднання терас використовують сходи. Вони зручні, якщо між їх основними частинами – підсхідцем та проступом – витримано співвідношення, визначене правилом, згідно з яким сума розмірів 2 підсхідців та 1 проступу повинна дорівнювати середньому кроку людини, тобто 60–65 см. Звичайно висота підсхідця складає 14–17 см (не менше 12 і не більше 20 см), ширина проступу – 28–30 см (не менше 25 та не більше 40 см). Сходи бувають із ґрунтовими та засипними східцями (закріплені фашинами, торцевими зрізами підтоварника, розпиляним уздовж кругляком, дошками, плоским природним камінням, бічними струнними дошками), із монолітного бетону, з цегляними східцями на бутовій основі, на бетонному фундаменті;

– насипка валів – перекриття стоку зі схилу валами. Вали бувають крутосхилими та пологими залежно від нахилу поверхні;

– організація стоку. Скидання води на дно яру здійснюють системи швидкостоків, перепадів та лотоків. У разі крутих схилів споруджують вузькі лотоки типу швидкостоків, які спрямовують потік води донизу, консольні скидачі з приймальними колодязями або висячі лотоки. Дно яру закріплюють створенням поперечних донних перешкод у вигляді порогів, дамб із гравію, каменю, дерев тощо. При цьому концентрувати потік слід по осі яру, для чого дамби роблять опуклими до вершини яру.

Для створення нормального водного режиму у випадку дефіциту вологи здійснюють також гідромеліоративні роботи, зокрема зрошення: краплинне; напуском; за допомогою туманоутворювальних установок; дощуванням; водопідведенням; борознисте; полив по борознах на горизонтально спланованих ділянках; полив змінним струменем; переривчатий полив по борознах. Зрошення буває автоматичне (за допомогою систем автоматичного зрошення) і звичайне.

Технічна рекультивація земель полягає також у формуванні ґрунтових конструкцій, які використовують у процесі створення доріг, майданів, планування рельєфу, рекультивації відвалів виробництва, створення систем очищення стоків із земельних ділянок та водоймищ. Основне завдання шляхової мережі – об’єднання функціональних зон з урахуванням послідовного розкриття мальовничих перспектив. Трасування підпорядковують характеру природного ландшафту. Під час проектування шляхової мережі враховують функціональне призначення доріг, характер їх покриття, зручність експлуатації, а також декоративність. Вкрай нерозумно прокладати пішохідні маршрути посеред галявин, газонів і мальовничих відкритих просторів. Також небажано відсовувати доріжки до огорож, узлісь та насаджень. Осі всіх доріг, доріжок та стежок повинні обов’язково перетинатися в одній точці (центр саду, який не повинен до себе привертати надмірну увагу). Алеї для масового пішого руху в найбільш відвідуваних місцях повинні мати ширину 12 м, поздовжній нахил для забезпечення зручного руху та доброго водовідведення має бути в межах 3 %. Дороги для автопрогулянок у парках повинні мати ширину 7 м, максимальний поздовжній нахил – 5–6 %, мінімальний – 0,5 %. Господарські дороги – шириною 3,5 м – можуть бути також вписані в загальну шляхову мережу. На присадибній ділянці будують основну дорогу шириною 2,25–2,5 м і стежки шириною 0,75–1,5 м.

Товщина та міцність покриття доріг залежать від рівня навантаження на поверхню (поділяють на тверді – монолітні та мощені, м’які та комбіновані). Чим значніше навантаження, тим товще та міцніше покриття. Асфальтобетонні тверді покриття використовують під час створення автомагістралей і влаштування автопрогулянкових маршрутів. Використовують покриття тверді (цементово-ґрунтові, вапняково-ґрунтові, цементово-бетонні та цементово-піщані плиткові покриття, покриття з натурального каменю, бетонних плит, керамічної плитки, декоративного бетону з обробкою гідрофобізувальним розчином, із зрізів деревини), м ’ які (піщано-гравійні покриття та м’які набивні дорожні покриття – щебінь, гравій, мармурова кришка, шлак, галька, кора, стружка, тирса, торф, м’які трав’яні покриття, покриття з гуми та інших м’яких полімерів), комбіновані («газони» з використанням бетонної газонної решітки). Дороги повинні забезпечувати поверхневе водовідведення. Їх конструкція складається з основи, покриття, бордюрів та водотоків, які влаштовують по боках на відстані 40–50 см від доріг та 15–30 см від доріжок у вигляді нешироких кюветів та лотоків. Структурні шари покриття складаються з підготовленої земляної ущільненої основи (корита), несучої основи (декілька шарів для суглинистих ґрунтів, що просідають), верхнього покриття та обмежувачів (бордюрів). Шари розділяють геосинтетичною тканиною, яка пропускає воду, але не матеріал. Матеріал шарів знизу більш великомірний, зверху дрібніший. Є також мощені покриття на цілісній бетонній основі. Дороги бувають двосхилого, односхилого та бордюрногопрофілів. Двосхилий профіль виконують опуклим, односхилий – опуклим та увігнутим, щоб вода під час дощу не могла заливати дорогу повністю. У разі використання двосхилого опуклого профілю для збору води встановлюють поперечний лотік або парні дощоприймальні колодязі. Для односхилого профілю дощоприймальні колодязі встановлюють з одного (більш низького) краю доріжки. У випадку використання двосхилого увігнутого профілю водовідвідний лотік формують уздовж поздовжньої осі доріжки. У процесі створення майданчиків формують багатосхилу поверхню. Вода збирається по периметру майданчика за рахунок підняття його центру.

Планування рельєфу поверхні саду можна проводити з допомогою створення рокаріїв, конструкцій із каменю з використанням рослин. Вони гарно поєднуються з системами терас та сходів, підпірних стінок (бажано сухого мощення).

Рокарії бувають: ландшафтні; художні; колекційні. Під рокарій обов’язково роблять гідроізоляцію (особливо якщо він із водоймищем або на легких піщаних ґрунтах) та дренаж (якщо він на важких ґрунтах). Створюють корито глибиною до 0,5 м, потім його утрамбовують, далі накладають несучу основу з шарів бутового каменю, щебеню, гравію, іноді піску (почергово, шар за шаром, починаючи з бутового каміння до піску, просипаючи або промиваючи матеріали верхніх прошарків в нижні до неможливості подальшого просипання, розділюючи при цьому прошарки геосинтетичним полотном). Найкраще використовувати декілька послідовностей вказаних прошарків. Декоративне каміння поміщають на основу з буту або щебеню, залежно від розміру каменю, так щоб не відбувалося просідання. Камені викладають групами (можна тріадами) в стійкому положенні (плоско). Потім розподіляють ґрунт, можна по нішах або заглибинах, та висаджують рослини. Рослини можна висаджувати в ніші, розщелини, лунки, дернинами на площині, в поверхню пористих каменів. Гідроізоляція може бути з полімерних плівок, природної глини, бентонітових матів. Камені підбирають однакові (краще всього природний камінь – з осадкових порід, такі як піщаники, вапняки, туф, доломіт, ракушняк; з метаморфічних пород – мармур та кварцит; з магматичних пород – граніти, габро, базальт) та приблизно одинакових розмірів. Найбільш сумісні з рослинами осадкові породи. Вони не надто міцні, але характеризуються такими цінними властивостями, як пористість та здатність зберігати тепло. Коріння рослин поряд з ними дихає, рослини не перезволожуються та краще перезимовують. Найкращими є вапняки – вапнякові туфи, травертини, доломіти, ракушняк, конгломерати зкамянілостей. Проте вони не придатні для створення рокаріїв з вересовими та іншими кальцифобами, оскільки виділяють в ґрунт багато карбонату кальцію, шкідливого для них. У осадкових порід є шаруватість, що важливо при побудові рокаріїв. Тому плити сланців, вапняків та піщаників є основними породами каменю для побудови сухих підпірних стінок. Важливою є здатність каменю утворювати глиби та шари. Щільні породи частіше за все формують масиви і привидобутку розколюються на блоки. Блочність – це один з будівельних термінів, що характеризує здатність породи розколюватися на рівні глиби з гранями, що близькі до 90º. Для рокаріїв важливими є нерівномірно гранені блоки. Можливе також використання валунів, великих каменів, обкатаних льодовиком, а також булижників-окатишів, згладжених каменів не більше 30 см в діаметрі. Універсальними є різні форми піщанику, які завдяки своїй нейтральності можна використовувати в будь-яких типах рокаріїв. Гіршими в використанні є метаморфічні породи: мармур та кварцит. Після них своє місце займають магматичні породи – вулканічний туф, граніти, габброїди, базальт. До недоліків гранітів належить їх надзвичайна краса, що мрже затьмарити красу рослинних композицій. Тому перевага надається згладженим та покритим мохом та лишайниками каменям, що гармонічно вписуються в оточення.

За щільністю всі камені, що можуть бути використані в рокаріях поділяють на чотири групи:

– тверді: кварцити, граніти, габбро, щільні базальти;

– середньої твердості: діабази, доломіти, вапняки, масивні мармури;

– м’які: пористі базальти, доломіти, щільні вапняки, піщаники, глинисто-карбонатні сланці, шунгітові сланці, травертини, фельзитові туфи;

– крихкі: конгломерати скамя’нілостей, ракушняки, шаруваті вапняки, вапнякові туфи, вулканічні туфи.

Саме останні є найкращим матеріалом для рокаріїв.

В окремих випадках дозволяється використання штучного каменю.

Супутніми матеріалами є щебінь, гравій та пісок. Найкращий щебінь (колотий камінь) – з колотих магматичних порід, перш за все з граніту. Проте для будівництва рокаріїв найкращим є вапняковий щебінь, оскільки він сприяє додатковому живленню рослин та попереджує закисання ґрунту. Особливою групою щебеню є галечник, щебінь оброблений льодовиком та водою. Його використовують для декорування русел струмків, берегів озер, ставків, дна водойм. Ґрунти для рокаріїв підбирають у відповідності до потреб рослин, які тут зростають.

Для оформлення альпінарію необхідні також покрокові доріжки, бажано з плоских каменів або деревних зрізів тощо. Поверхню ґрунту для декорування вкривають також різними видами гравію та щебню, що частіш за все вкладають поверх геосинтеичних тканих волокон, щоб запобігти проникненню грвію та щебеню в товщу ґрунту. Переважно під альпінарій обирають добре освітлені схили. Проте існує багато їх різновидів, що потребують різних умов.

1) Альпінарій (каменистий сад з рослин високогірь, без участі деревних рослин). Цю назву мають каменисті сади, в яких вирощуються тільки рослини високогірь на фоні імітації відповідних їм ландшафтів, каменистих перелогів, каменистих осипів, гірської тундри, а частіше всього комбінації вище згаданих ландшафтів. Оскільки гірські рослини зростають переважно на альпійських луках, каменистих осипах, скалахта вздовж гірських струмків, то для їх вирощування відтворюються саме ці умови. Альпінарії в першу чергу слугують для створення ідеальних місць зростань рідкісних петрантів, найчастіше видів лише певного гірського регіону, або представників певної систематичної групию Проте навіть в цих умовах окремі види змінюють свій габітус, так як такі особливості, як сухість та розрідженість повітря, рівень сонячної радіації, певну вологість субстрату імітувати важко, тим більше для видів-стенобіонтів, дуже чутливих до цих умов:

– каменисте пасмо (плаский призмовидний альпінарій з припіднятими пасмами, в оточенні підпірних стінок). Ядром їх – раніше був вапняковий щебінь, а краї зафіксовані «прошарками» з вапняку. Їх розміщують вздовж доріжок та фундаментів будівель. По суті це міксбордери, що імітують спільноти високогірних лук. Їх довжтна є довільною, ширина – обмежена зоною досяжності (рука повинна досягати середини). Каміння вкладають під кутом 30–45°. Іноді на площі пасма вкладають косі, а то й вертикальні прошарки з вапняку (за рахунок чого досягається гарний дренаж та різний рівень освітлення). Підпірні стінки з боків частіш за все складають із плитняку та пористого туфу та також використовують для посадки рослин (у розщілини між камінням);

– каменистий осип (схил осипу). Це складна в будові різновидність ландшафтного альпінарію, що імітує зруйнований часом гірський масив. Він розміщується на схилі, має більші розміри і дозволяє вирощувати рослини більшого розміру. Каміння, що входить до нього має різний розмір (від великих уламків до булижників, щебеню та гальки). Найкраще, коли домінують великі брили, що розміщуються для імітації зруйнованих скель. Іноді створюються «щітки» з укладеного під різними кутами плитняку (каменисті нашарування). Важливим аспектом указаної композиції є уламки каміння, щебінь та галька, які створюють фон для великих брил та місцем вирощування коврових рослин. Кам’яний осип гарно компонується з рокаріями «Скеля», «Скальна стінка», «Струмок» та «Альпійська лучка»;

– гірська тундра. Ця композиція схожа на попередню, проте породи каміння та ґрунти – інші. Замість вапняків фігурують граніт та близькі породи, замість вапнистих ґрунтів – легкі піщано-торф’яні. Рослини розміщуються не на осипах, а переважно в розщілинах, між камінням та на берегах струмків;

2) Гірка (каменистий сад з рослинами). Це переважно невеликий пагорбовидний рокарій:

– альпійська гірка. В них переважає художня форма, «фантазійність». Це первинно були терасовані пагорби, що розміщуються поодиноко або утворюють подобу гірської системи. Тераси відділялися одна від одної проходами та сполученнями за допомогою сходів, складених з оброблених плит. Споруда обгороджувалась камінням або бардюром. Спеціальні посадкові місця в цих рокаріях не будували, а рослини розділювали камінням по всій лінії тераси. Центр композиції, його вершина – масивний вертикальний камінь або група каміння, що символізує гірський пік. По схилам, на терасах вкладали більш пласкі, не такі масивні камені, що врівноважували композицію. До складу пород каміння входили різноманітні поєднання – туфи могли знаходитись поряд з гранітами, шаруватими вапняками і навіть мармуровими блоками. Вони були схожі на архітектурні споруди, а не природні структури. Зараз це – найчастіше асиметричне гірське пасмо, невеликих габаритів. При створенні ландшафтів будуються шаруваті стінки, вузькі тераси, лунки та каменисті стінки – найбільш комфортні посадкові місця для гірських рослин. В якості каміння використовуються пористі та шаруваті породи – вапняки та піщаники. Проте використовують і граніт;

– ландшафтна камениста гірка. Це в першу чергу художня мініатюта і є частіше за все фрагментом гірського ландшафту. Слугує для прикраси саду. Входять рослини, що схожі на гірські. Можна також створювати в тіні (на світлі створюютьгірсько-лучні спільноти, в тіні – гірсько-лісові). Габарити їх не є великими і відповідають розмірам саду. Оптимальні пропорції його – співвідношення висоти та ширина, як 1:3. За великих розмірів його урізноманітнюють сходами, каскадами терас, струмками та водоспадами, але в цьому випадку він більше схожий на «Ландшафтний рокарій», та створювати його доцільніше на природному схилі. Ландшафтну гірку необхідно включити в концепцію саду, обмежуючи її кулісними насадженнями та відокремивши від господарської забудови та грядок. Використовують старе обвітрене каміння та створюють імітації гірських угруповань. Її будують як складну систему терас та підпірних стінок різної висоти та ширини, використовуючи різні способи складання. Тераси з’єднують блоками великих брил та пологими схилами, що створює багато майданчиків та різних посадкових місць, що підходять для вирощування будь-яких рослин та їх композицій;

– каменистий пагорб. Найбільш поширений тип гірки, примитивного характеру та найчастіше низького рівню художньої цінності, що залежить лише від смаку та досвіду автора. Робиться з підручних матеріалів, найчастіше невеликого розміру каміння, яке легко транспортувати. Він вписується в загальну композицію саду, добре поєднуючись з водоймами, мощеними майданчиками та газонами;

– камениста лощина або яр з каменистими схилами. Ця композиція є не чим іншим, як «перевернутим з ніг на голову» пагорбом. Вона будується переважно на тінистих місцях. Схили закріплюються системою великих уламків та похилих схилів, як і в випадку з пагорбом. На дні розмішують струмок або джерело, частіше на фоні галечнику. Ця гірка краще підходить для створення складних композицій «Гірська долина» та «Гірський ліс»;

3) Ландшафтний рокарій. Перевага цих рокаріхв в відтворенні образів перш за все гірських ландшафтів. Це переважно фантазійні сади з колекціями рідкісних гірських рослин. Він може імітувати всі згадані раніше типи каменистих садів, іноді обєднуючи їх в одне ціле, частіше неодноразово використовуючи один і той же елемент. Композиці їх підтримуються за рахунок контрастної висадки об’ємних та коврових рослин. Велику роль відігрфють хвойні культури;

4) Скелі. Це масивні споруди із гігантських кам’яних брил. Як самостійний елемент зустрічаються рідко, хоча можуть бути компонентами ландшафтних композицій. Найкраще поєднуються з гірками «Каменистий сад», «Альпійська лука», але більш за все вони гармонують з водоймами, струмками та водоспадами. Композиція має дещо монументальний вигляд. Рослини вирощуються в розщелинах та виконують переважно функції статистів;

5) Щебеневі сади та галечники. Це сади, що повинні імітувати бідні рослинність каменисті пустелі, гірські каменисті осипи, або прибережні галечники, проте як правило, їх створюють як фантазійний сад. Розміщують їх неподалік від будинку або вздовж стежки на фоні газону або мощеного майданчику. Художнє рішення їх є лаконічним, так як основними їх декоративними елементами є кругляк, щебінь, галька та декоративні трави (злаки, осоки тощо). Як самостійні елементи озеленення вони майже не пригодні, проте в великих рокаріях в якості одного з декоративних елементів вони виправдовують себе (декоративно виглядають в якості підніжжя в поєднанні з «Гірським схилом», «Скальним садом», в якості донного осипу в поєднанні з «Гірською долиною». «Прибережний галечник» є найпоширенішим елементом озеленення берегів водойм;

6) Водні каменисті сади (каменисті сади, в центрі композиції яких розміщуються водойми). Найпростіше створювати ці елементи в фантазійних садах, де немає стилістичних обмежень та контури басейнів та водоспадів можуть бути не тільки довільними, а й геометрично правильними. В ландшафтних рокаріях водні джерела є обов’язковими елементами, при цьому тут зайвою є люба штучність і саме тому вони повинні бути логічними та добре продуманими. В альпінаріях вода є необхідністю – тільки поряд з нею, призволоженому повітрі або в прохолоді струмка та водоспаду можуть зростати багато гірських рослин (особливо це важливо в умовах сухої степової зони). В терасованих рокаріях розмежовані будь-які різновиди водойм, так як кожна з терас може бути перетворена в «Водойму», «Болітце», «Гірське озеро», а струмки, що з них витікають з них, легко формують «Водний каскад». Дуже вигідними та цікавими є сухі водойми, що імітують висохлі русла струмків та водоспадів. Це галечники, яким надається форма водного потоку. Вон є традиційними елементами «японських садів», хоча також використовуються в інших рокаріях:

– гірський струмок. На «Гірському схилі» він матиме вигляд складного серпантинного потоку, або потоку, що зтікає зі скал та обтікає каміння. В «Горном лесу» це буде спокійний струмок, що приховується під покривомлісових трав та протікає в руслі між масивними брилами, або валунами;

– водоспад. Може бути в різних варіантах в відповідності до стилістики саду крапельним («водоспад сліз», що тонким струменем розбиває воду на краплі), м’яко стікаючим з тераси широким потоком, або падаючи зі скель шумним потоком;

– болітце. Болітце є доречним в межах композиції «Гірська тундра». Добре компонується з композицією «Водойма», оскільки це не тільки естетично, але й технічно виправдано, так як на його березі добре маскується заповнений гравієм резервуар, що використовується для фільтрації води, яка прогонюється насосом із «Водойми»;

7) Терасовані рокарії (рокарії з наявністю підпірних стінок, терас). Це, як правило, складні композиції, основані на комбінуванні терас різної довжини, ширини, висоти, форми та шляхів побудови. При будівництві відносно симетричних і рівних за висотою терас формується «Рокарій-східці», а при асиметричному вкладанні різновисоких терас утворюється «Рокарій-каскад». Якщо підпірні тераси складені із одноманітного каменю і єдиним способом кладки, рокарій нагадує залишки фундаментів зруйнованих будівель, а поєднання таких терас з брилами та завалами бутового каменю асоціюється з давніми руїнами. За розміщення на терасах водойм, з’єднаних водних водними потоками та водоспадами, формується «Водний каскад». Одним із класичних втілень трасованого саду є «Архітектурний рокарій», що складається із потужних, геометрично правильних терас з високими підпірними стінками, який стає природним продовженням будинку:

– терасований схил. Це комбінована велика фантазійна композиція, яка складається із системи терас. Зв’язуються тераси переходами східців, що можуть також використовуватися, як посадкові місця для коврових рослин. Тераси можуть бути як геометрично правильними, так і довільної форми, складеними як в одному, так і в кількох стилях. Кожну з терас можна зробити по різному – одні перетворити в альпінарії та луки, інші, – в водойми та мощені майданчики. Звично домінують на терасах хвойні та коврові рослини. Використовують також водні ефекти – струмки та каскадні водоспади;

Дата добавления: 2015-05-26