Еколого-біологічна характеристика основних дерноутворюючих трав в умовах степової зони України 3 страница

Цей злак добре пристосований до суглинку i супiску та слабо засолених ґрунтiв. Пiсля зiмкнення травостою добре протистоїть впливові небажаних видів. Швидкiсть росту середня. Негативна властивiсть цього виду – низька зимостiйкiсть в умовах Днiпропетровську. Тому доцільно використовувати на територiї промислових пiдприємств Кривого Рога, Нiкополя, Запорiжжя i т. iн., особливо на схилах пiвденної експозицiї. Для влаштування газону використовують пучки укорiнених ортотропних пагонiв, кореневища та вiдтинки плагiотропних надземних (тих, що стеляться) пагонiв.

Стоколос безостий – Bromopsis inermis (Leyss.) Holub. Це рослина з коротким повзучим кореневищем, утворює пухкі дернинки. Стебло прямостояче, висотою до 80–150 см, в нижній частині сплюснуте. Листки 4–6 мм завширшки, лінійні, плоскі. Волоть багатоколоскова, прямостояча.

Утрішній злак: цвісти починає з 5 год – 5 год 30 хв до 11 год – 11 год 30 хв за температури 16–18 °С і відносної вологості 70–90 %.

Ксеромезофіт. Володіє широкою екологічною амплітудою: хороше росте як у місцях з надмірним зволоженням, так і в достатньо сухих. Віддає перевагу багатим ґрунтам. В цілому ця рослина доречна як на незатінених, так і затінених ділянках різних типів газонів, а тим паче на різних типах дернового покриву в умовах техногенних територій.

Житняк гребiнчатий – Agropyron cristatum (L.) Gaertn. ssp. pectinatum. Багаторiчний злак, вiдомий своєю посухо- та солевитривалiстю. Це пухко­кущовий багаторiчний злак з листовою пластинкою шириною 3–5 мм. Придатний для утворення дернового покриву в досить сухих мiсцях та в таких, де є ознаки слабкого засолення.

Пирiй повзучий – Elytrigia repens (L.) Nevski.Зелена або сизувато-зелена рослина висотою 50–130 см з довгим повзучим кореневищем. Листки плоскі, зверху шорсткі, до 10 мм завширшки. Суцвіття – прямостоячий колос довжиною до 15 см.

Післяобідній злак: цвіте з 14 год до 18 год – 18 год 30 хв за температури 20–32 °С і відносної вологості повітря 50–95 %. Кожна окрема рослина цвіте 7–8 днів, а популяція в цілому – 15–20 днів.

Рослині властива досить значна екологічна пластичність. У природних умовах росте на луках, уздовж доріг, на степових схилах, по чагарниках, як бур’ян на полях, городах та в садках. Цей вид вiдомий скорiше як бур’ян, що швидко розповсюджується довгими повзучими кореневищами. Зазначається вiн i серед газонних, але тiльки другорядних рослин. Проте ця рослина формує доволi стiйкi травостої на територiях, забруднених техногенними викидами. Вона стiйка до витоптування та рiзних екстремальних метеорологiчних явищ, характерних для Днiпропетровщини. Із збiльшенням висоти викошеного пирiю з 4 см, як це рекомендовано для бiльшостi газонних видiв, до 7–8 см, формується свiтло-зелений, вирiвнений вiдносно поверхнi ґрунту газон, що зеленiє впродовж року, окрiм зимових мiсяцiв.

Види, які ростуть на території промислових підприємств, зазнаючи вимову різних екологічних чинників, знаходяться в стресовому стані. Адаптація рослин до стресу – це складний метаболічний процес, який складається з великої кількості адаптивних механізмів, що дозволяють рослинному організму виживати в умовах постійної дії негативних факторів. Адаптація – це використання генетичного, екологічного (пластичність) та фізіологічного потенціалу виду в умовах, які змінюються. Реакції рослин на стрес по характеру їх прояву і направленності в відповідь на них метаболічних процесів поділяються на адаптивні (направлені на виживання), шкідливі (пагубні), а також нейтральні за своєю дією.

Типовою «адаптаційною організменною системою», що здатна існувати в конкретних екологічних умовах, є екобіоморфа. Екобіоморфа – це сукупність видів, які мають схожі форми росту, біологічні ритми, а також еколого- фізіологічні, в тому числі пристосувальні і середовищеутворюючі особливості, і отже, що відіграють близьку роль в угрупуваннях. Отримані цікаві матеріали матеріали щодо розуміння еколого-морфологічних особливостей багатьох рослин з метою вияснення причин, які обумовили домінантне положення тих чи інших видів в рослинних угрупуваннях в конкретних умовах існування. Крім того, увага до проблеми екобіоморф викликана тим, що один із найпродуктивніших напрямків практичного застосування теоретичних здобутків в екології та ботаніці має велике господарче значення при моделюванні фітоценозів. Концентрованим виявленням цього стали рекомендації по необхідному співвідношенню «біологічних груп» рослин для створення стійкого дернового покриву. Добір трав з цією метою здійснювався враховуючи їх екобіоморфологічні особливості. Отримані дані вказують, що газонні трави здатні формувати асиміляційний апарат в межах 1,2–3,6 м²/м² поверхні ґрунту з шириною листової пластинки (територія промислових підприємств) на вегетативних пагонах у мітлиці повзучої 0,24 см (в контролі 0,23 см), тонконогу лучного 0,18 см (0,28 см), костриці червоної, 0,19 см (0,23 см), а генеративних 0,20 см (0,20 см), 0,24 см (0,26 см) та 0,27 см (0,26) см відповідно. Також приводяться дещо інші цифри, наприклад для тонконогу лучного площа листків становить 5,94–6,45 дм²/м² в різних екологічних умовах. Це ж стосується і ширини листової пластинки. Наприклад, ширина листової пластинки костриці червоної може збільшуватися до 0,5 см.

У газонознавців немає й досі одностайності в розумінні біоморфологічних показників газоноутворювачих трав на території промислових підприємств. Наявність розбіжностей при характеристиці кожного конкретного виду в умовах екологічної нерівноваги змусила нас виконати дослідження для проведення обґрунтованного упорядкування наукових матеріалів відносно еколобіоморфологічних особливостей багаторічних газоноутворювачих злаків. При класифікації екобіоморф (висота вегетативних та генеративних пагонів, ширина листової пластинки) наведені згідно класифікації проф. Л. П. Мицика з корекцією відповідно до умов забруднених територій.

Терміни «екобіоморфа» та «життєва форма» рослин (в їх проекції на об’єкти, що вони означають) є близькими між собою і в спеціальній літературі часто використовуються як синоніми. Тому саме в такому розумінні й будемо їх застосовувати, не обговорюючи деталі, які все ж відрізняють ці поняття. Увага до проблеми екобіоморф, крім іншого, викликана тим, що, як видається, один із найпродуктивніших напрямків практичного застосування теоретичних здобутків в екології та ботаніці міститься на перехресті вчення про життєві форми та про моделювання фітоценозів. Концентроване виявлення цього демонструють рекомендації відносно співвідношення різних груп рослин при проектуванні лісових масивних та смугових насаджень, а також при складанні травосумішей для сіяних пасовищ, сіножатей, газонів та ін. Створені при цьому культурбіогеоценози стійкіші, а взаємини між компонентами прогнозованіші, коли, існує більш повна інформація про екобіоморфологічний статус рослин, що плануються до використання.

Зважаючи на й досі не однозначне розуміння поняття «екобіоморфа», в основному будемо дотримуватись довідкового тлумачення: це «сукупність видів, що мають схожі форми росту, біологічні ритми, а також еколого-фізіологічні, в тому числі пристосувальні й середовищеутворюючі (медиопативні) особливості і, отже, які відіграють близьку роль в угрупованні Більшість авторів про це поняття мають таке ж широке уявлення. Проте реалізація на практиці концепцій, пов’язаних з цільовим використанням екобіоморф та конкретних видів має складності, обумовлені різноманітністю їх оцінок окремими авторами. Цьому зарадити може обґрунтована, загальновизнана, зрозуміла класифікація екобіоморф рослин. На думку В. М. Голубєва, «єдиним та імовірним виходом з глухого кута, в якому перебуває класифікація (точніше таксономія) життєвих форм, є використання принципів лінійності або політомії».

В умовах посиленого техногенного тиску критерії класифікаційних розмежувань змінюються в більшій або меншій мірі порівняно з нормальними, екологічно відносно чистими умовами. Саме тому виникла необхідність створення відповідної схеми, пристосованої до умов, притаманних територіям підприємств металургійної та хімічної промисловості, розташованих в Степовому Придніпров’ї. В основу наших пропозицій покладена лінійна система життєвих форм рослин, в якій крім інших переваг, кожній одиниці надається певний символ, що дозволяє в закодованому вигляді зберігати одержану інформацію та обробляти її за допомогою технічних засобів. Вона, як і будь-яка лінійна система, відкрита для доповнень, уточнень та деталізації без заперечення попередніх напрацювань, що містяться в класифікаційних системах ієрархічного типу.

Показані нижче ознаки рослин є важливими критеріями реагування живої системи на екологічні фактори в різних рівнях її організації. Тому саме вони взяті за об’єкт найбільш уважного спостереження. Отже для техногенних умов Степового Придніпров’я ми пропонуємо виділяти такі класи багаторічних злаків за кожною із зазначених ознак:

1) Висота вегетативних пагонів:

– найнижчі. Висота основної маси вегетативних пагонів – менше 10 см. Із вивчених нами, – наприклад Agrostis stolonifera;

– низькорослі (10–20 см). Наприклад Fectuca valesiaca, Poa pratensis;

– середньорослі (20–30 см) – Dactylis glomerata, Poa angustifolia. В умовах без техногенного впливу цей показник дорівнює 20–35 см;

– високорослі (30–40 см) – Elytrigia repens. В умовах без техногенного впливу, цей показник становить 35–50 см;

– найвищі (понад 40 см). У відносно «чистих» умовах – понад 50 см. Серед вивчених нами в техногенних умовах таких видів не зареєстровано.

2) За ознакою висоти генеративних пагонів існують такі три класи із загальновідомими назвами:

– низові. Основна маса пагонів – менеше 30 см. Приклад – Agrostis stolonifera.

– середньорослі (30–60 см). Наприклад Poa pratensis, P. angustifolia, Dactylis glomerata, Elytrigia repens. В умовах без техногенного тиску інтервал висоти пагонів цього класу становить 30–60 см;

– верхові (понад 60 см). Серед вивчених нами таких не зазначено.

3) Ширина листової пластинки:

– найвужчелисті (менеше 1,5 мм) – Festuca velisiaca, F. ovina;

– вузьколисті (1,5–3,0 мм) – Poa angustifolia, Agrostis stolonifera;

– середньошироколисті (3,0–6,0 мм) – Poa pratensis, Dactylis glomerata;

– широколисті (6–9 мм) – Elytrigia repens, Festuca orientalis;

– найширшолисті (понад 9 мм). Серед вивчених нами в техногенних умовах таких не зареєстровано. В умовах без техногенного впливу до цього класу належить Festuca orientalis.

Вивчення ростових показників дозволяє говорити про зовнішній прояв впливу навколишнього середовища на рослину, що лише посередньо відображає залежність внутрішніх процесів рослинного організму від екологічних чинників. Дослідження фізіолого-біохімічних показників дає можливість розкрити як патогенетичні, так і адаптивні механізми, що притаманні рослинам в змінених умовах довкілля, і, шляхом впливу на ці механізми, застосовувати науково-обґрунтовані заходи для створення стійких штучних фітоценозів високої якості. При вивченні стану рослин за антропогенного пресінгу необхідне дослідження всіх сторін життєвого стану, оскільки вони важливі в однаковій мірі та взаємопов’язані.

При створенні газонів використовують також інші, менш адаптовані до степових умов види газонних злаків, які краще використовувати на невеликих ділянках під крапельне зрощування.

Тонконіг лісовий або дібровний, боровий – Poa nemoralis L. Багаторічний напівверховий злак з пухкокущовым типом кущіння, який утворює пухкі дерновини. В рік посіва темп росту та розвитку порівняно високий, повного розвитку досягає на другий рік, існує в травостані 5–6 років. Відрізняється від тонконогу лучного більшою тіневитривалістю. Рекомендується для влаштування газонів лучного типу в парках та лісопарках переважно в тіни, під пологом лісових насаджень, а також газонів партерних та звичайних в умовах притінки. Використовується рідко, як нестійкий до витоптування та стрижки.

Тонконіг звичайний – Poa trivialis L. Багаторічний злак с кореневищним типом кущіння. Утворює густий яскраво-зелений травостан, проте за ступінем вегетативного розвитку значно поступається тонконігу лучному. Повного розвитку сягає на другий рік, тривалість життя в травостані до 7 років. Відростання після стрижки уповільнене. Вимогливий до вологи ґрунту та родючості, тіньовитривалий, стійкий до пониження температур, до витоптування. Рекомендуєтся для влаштування газонів звичайного та лучного типів, у складі травосуміші.

Тонконіг болотняний – Poa palustris L. Багаторічний злак кореневищно-пухкокущового типу кущіння. В рік посіву рост та развиток уповільнений, повного розвитку досягає на 2 рік, тривалість життя в травостані 5–7 років. Добре переносить зкошування, утворюючи витончений декоративний травостан. Стійкий до підвищеного зволоження, до низьких температур, до витоптування. Пагано переносить тривалу засуху, росте на родючих ґрунтах. Рекомендується для влаштування звичайних та лучних газонів в умовах підвищеної зволоженості.

Тонконіг бульбистий – Poa bulbosa L. Пухкодернинний злак, до 20–25 см заввишки, що утворює розпушені дернинки з вузькою листковою пластинкою. Квітує з квітня по червень. Добре росте в степовій зоні, наи глинистих та кам’янистих схилах, на скелях, на узбіччях доріг. Посухостійкий, світлолюбний, погано відновлюється після витоптування. Перевагу віддає сухим та в міру зволоженим ґрунтам. Використовують в складі травосумішей для газонів, в альпінаріях тощо.

Полевиця собача – Agrostis canina L. Багаторічний злак заввишки до 30 см з тонкими короткими кореневищами та пагонами, що вкорінюються на поверхні. Утворює щільну, пружну дереновину яскраво-зеленого кольору. Із наземних вузлів формує велику кількість коротких бічних пагонів, що швидко вкорінюються з гкстим листям. Полюбляє надмірно зволожені торф’янисті ґрунти, проте добре зростає на інших типах ґрунтів. Морозостійкий, може зростати в умовах недостатнього освітлення. В рік посіва росте повільно, повністю формується на 2–3 рік. Рекомендується для використання на бідних, але добре зволожених ґрунтах.

Райграс багатоквітковий – Lolium multiflorum Lam. Пухкокущовий верховий злак. Добре зростає на родючих суглинистих ґрунтах. Теплолюбний. Вологолюбний, птоте тривалого затоплення не витримує. Один із найбільш швидкорослих злаків. Тому пригодний у тих випадках, коли необхідно найшвидше створити покриття газонного типу з метою замаскування, закріплення земельних інженерних споруд тощо. Використовується також для тимчасових декоративних газонів. Щільний травостан тримається тільки перший рік, на другий – сильно зріджується, на третій – майже повністю випадає.

Райграс високий – Arrhenatherum elatius (L.) P. Beauw. ex J. Presl & C. Presl. Пухкокущовий злак. Має добре розвинені глибоко занурені корені. Краще всього зростає на середньозволожених пухких суглинистих, але не дуже важких ґрунтах. Чутливий до пізньовесняних заморозків, холодних малосніжних зим не виносить. Характеризується середньою посухостійкістю. Один із злаків, що розвивається найбільш рано. Дає сходи через 10–12 (18–20) днів після посіву. Завдяки швидкомуу зростанню вже в 1-й рік утворює густий травостан з проективним покриттям 95–98 %. У наступні роки весною починає ріст рано і після зкошування відростає швидко. Повного розвитку досягає на другий рік. Колоситься в першій половині травня, цвіте в кінці травня, насіння дозріває до середини червня. Рослина не довговічна, в травостані утримується 3–5 років. Витоптування виносить посередньо. Пригодний для звичайних та лучних газонів, а також для задернення схилів.

Белардіахлоа фіолетова – Bellardiachloa violacea (Bell.) Chiov. Низькорослий щільнокущистий злак. Утворює низькорослий, щільний газон з фіолетовим відтінком. Не потребує частої стрижки.

Для створення газонів використовують також кострицю сріблясту (Festuca punctoria Sm.), к. сизу (F. glauca Lam.), к. Готьє (F. gautieri (Hach.) K. Richt.). У перший рік вони ростуть дуже повільно, відповідного розвитку досягають тільки на другий рік вегетації, а повного – на 3–4-й роки. На другий рік життя вони набувають високої конкурентної здатності і можуть витісняти бур’яни з травостану, виявляючи високу стійкість до високих концентрацій хлору, оксидів азоту, окису вуглецю. Можуть зростати в умовах жорсткого гідротермічного режиму.

Дата добавления: 2015-05-26