Майнові права і обов’язки подружжя

Право подружжя на спільне майно
Як вже зазначалося, у разі відсутності між подружжям шлюбного контракту, правовий режим їх майна визначається відповідно до положень сімейного законодавства, які мають імперативний характер, тобто подружжя не може односторонньо змінювати встановлений законом правовий режим на власний розсуд. Однак подружжя не позбавлені права вчиняти будь-які дії щодо придбаного в період шлюбу майна, в тому числі ділити його у будь-яких частках між собою. В іншому разі мало б місце обмеження у здійсненні подружжям прав співвласників.
Головним принципом прав подружжя на майно є принцип спільності всього того майна (за винятками, прямо встановленими законом), яке набувається ним за час шлюбу. Відповідно до ч. 1 ст. 22 КпШС України 1969 р. "майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю". При цьому згідно з ч. 2 ст. 22 цього Кодексу подружжя має рівні права на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку. Така норма з юридичної точки зору фактично утверджує презумпцію належності подружжю на праві спільної сумісної власності всього майна, що набувається ним в період шлюбу. Існування такої презумпції має не лише теоретичне, а і практичне значення, адже вона полегшує суду визначення правової частки майна, особливо в тих випадках, коли подружжя шлюбним договором не встановлюють особливий правовий режим придбаного в період шлюбу майна.
У новому СК збережено презумпцію спільності майна, але закладено дещо інший підхід до співвідношення спільної та роздільної власності. Так, якщо в КпШС України врегулювання майнових відносин розпочинається зі статті про спільну сумісну власність, то в СК навпаки - зі статті про особисте майно кожного з подружжя. Іншими словами, з прийняттям нового СК України право спільної сумісної власності начебто втрачає своє домінуюче значення в системі майнових відносин між подружжям. Такий підхід укладачів СК певною мірою є нелогічним, адже особливістю прав подружжя на майно є, в першу чергу, його спільність, а не роздільність (такий підхід було закладено і в проекті ЦК України).
У СК загалом збережено принципові положення ст. 22 КпШС України 1969 р., але в одній нормі та з деякими редакційними особливостями. Так, відповідно до ст. 60 СК України "майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності, незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу)". Така законодавча правонаступність очевидно обумовлена наявністю позитивного досвіду в застосуванні наведеного положення. Однак, на наш погляд, ще існують можливості вдосконалення положень про спільну власність подружжя.
Так, у них безпосередньо не роз'яснюється зміст поняття "майно, нажите (набуте) подружжям за час шлюбу". Цілком зрозуміло, що не може вважатися таким майно, придбане кожним із них до шлюбу та після шлюбу. Однак певні труднощі може викликати тлумачення терміна "нажите" чи "набуте". Цей термін в юридичній практиці зустрічається досить рідко, оскільки несе швидше побутове, а не правове змістовне навантаження. Термін "набуте майно" також не визначає конкретних підстав набуття подружжям майна у спільну власність. Словом, значення термінів "нажите", "набуте" майно не має допоки свого однозначного тлумачення. Така неоднозначність у розумінні цього терміна не сприяє застосуванню правових норм на практиці. Тому в новому СК України бажано було б розкрити зміст поняття "набуте майно", аби чітко відтворити юридичну суть правовідносин, які забезпечують виникнення у подружжя права спільної сумісної власності. Це можна зробити, зокрема, давши перелік конкретних правових підстав, що забезпечують виникнення у подружжя права спільної сумісної власності. На наш погляд, спільною сумісною власністю подружжя можна визнавати те майно, яке нажите чи набуте ним шляхом одержання доходів від праці у суспільному секторі економіки, від участі у підприємницькій діяльності, від укладених обома з учасників подружжя угод або одним із них - за рахунок спільних коштів чи іншого майна, створення тих чи інших матеріальних благ індивідуальною працею одного з подружжя або їх обох, від одержання дивідендів.
Згідно з КпШС України подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо один із них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку (ч. 2 ст. 22). Тим самим законодавець фактично прирівняв ведення домашнього господарства, виховання дітей до діяльності подружжя в суспільному секторі економіки (приватному, державному, комунальному). Введення цієї норми в радянське сімейне законодавство обумовлювалося існуванням ленінських принципів чи ідей у сімейних відносинах. Тому і в юридичній літературі вважалося, що відсутність у одного з подружжя самостійного заробітку не повинна позбавляти його права на спільно нажите майно, якщо він в іншій формі брав участь у його створенні або не міг цього робити з поважних причин.
Правило про спільність майна подружжя радянська сімейно-правова наука і судова практика поширювали і на ті випадки, коли внесок кожного з подружжя в сімейний бюджет відзначався нерівномірністю у зв'язку з неоднаковим розміром заробітку кожного з них. В юридичній літературі неодноразово зверталася увага на неприйнятність у радянському сімейному праві критерію врахування ступеня участі кожного з подружжя у створенні спільного майна, оскільки в шлюбі подружжя, крім матеріальних благ, віддають одне одному - любов, дружбу, турботу.
Однак у СК України відсутнє застереження про те, що ступінь участі кожного з подружжя не впливає на обсяг їх прав на спільне майно, що може на практиці призводити до іншого тлумачення такого факту. Натомість у ньому лише розширено порівняно з КпШС України 1969 р. перелік конкретних підстав неучасті одного з подружжя у набутті майна, наявність яких зберігає дію принципу спільності майна (навчання, хвороба). Так, відповідно до п. 1 ст. 60 СК "майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважних причин (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу)".
Ані чинне сімейне законодавство, ані СК України не містять вичерпного переліку критеріїв для визначення "інших поважних причин", що може призводити до зменшеного внеску до сімейного бюджету. Але поза сумнівом, що обставинами, які зберігають за кожним із подружжя рівне право на майно у спільній сумісній власності, можуть бути також інвалідність, перебування на строковій службі в Збройних Силах України, виконання громадського обов'язку тощо. Власне такий підхід певною мірою обґрунтовувався в радянській юридичній літературі. Підтримуючи в принципі положення ч. 2 ст. 22 КпШС України та доцільність його введення в новий СК, не можна обійти увагою те, що ця стаття СК має іншу ваду, адже в ній акцентується увага не на підставах виникнення права спільної сумісної власності, а на окремих обставинах, за наявності яких зберігається за подружжям режим спільності майна. Не розкриті в СК також конкретні види підстав виникнення у подружжя права спільної сумісної власності. Тому з урахуванням викладеного норму п. 1 ст. 60 СК України вважаємо за доцільне тлумачити таким чином, що все майно, набуте подружжям за час шлюбу (тобто грошові кошти від участі у суспільному виробництві, від підприємницької та іншої суспільно корисної діяльності, майно, створене спільною працею, придбане за рахунок спільних коштів подружжя тощо), є його спільною сумісною власністю. Подружжю належить майно на праві спільної сумісної власності незалежно від розміру внеску кожного окремо до сімейного бюджету, відсутності самостійного заробітку чи іншого доходу в зв'язку з веденням домашнього господарства, доглядом за неповнолітніми чи непрацездатними дітьми, хворобою чи інвалідністю або з інших поважних причин.
Може виникнути питання про зміст неповажних причин, що перешкоджали поповненню загальносімейного бюджету. Безперечно, це може мати місце тоді, коли відсутні поважні причини для участі чоловіка у створенні спільного майна. Думається, не може розглядатися як поважна неучасть чоловіка чи дружини у створенні сімейного бюджету їх перебування у місцях позбавлення волі. Однак закладати таку обставину в закон як підставу, що перешкоджає виникненню права спільної сумісної власності, небажано. Інша справа, що в законодавстві має бути норма, яка давала б суду право в таких ситуаціях на вимогу одного з подружжя визнавати роздільною власністю майно, набуте кожним з них.
Шлюбно-сімейне законодавство України радянського періоду не містило переліку майна, яке може бути об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Оскільки ж подружжя є суб'єктами як сімейних, так і цивільних правовідносин, то цілком логічним уявляється висновок І. Жилінкової в тій частині, що подружжю може належати на праві спільної сумісної власності будь-яке майно, яке взагалі може належати фізичним особам на праві приватної власності відповідно до законодавства про власність. Між тим, згідно зі ст. 13 Закону "Про власність" об'єктами права приватної власності є жилі будинки, квартири, предмети особистого користування, дачі, садові будинки, предмети домашнього господарства, продуктивна і робоча худоба, земельні ділянки, насадження на земельній ділянці, засоби виробництва, вироблена продукція, транспортні засоби, грошові кошти, акції, інші цінні папери, а також інше майно споживчого і виробничого призначення. Таким чином, все перелічене майно може бути також у спільній сумісній власності подружжя. Передбачати такий деталізований перелік майна і в сімейному законодавстві, на наш погляд, недоцільно. В ст. 326 ЦК України записано, що фізичні та юридичні особи можуть бути власниками будь-якого майна, за винятком окремих видів майна, які відповідно до закону не можуть їм належати. Власне, подібне правило закріплено в п. 1 ст. 61 СК, згідно з яким об'єктами права спільної сумісної власності подружжя можуть бути будь-які речі, за винятком тих, які виключені з цивільного обігу.
На перший погляд, особливих проблем у визначенні можливого об'єктного складу майна подружжя не повинно виникати. Але насправді це не так. Навіть за радянських часів, коли коло об'єктів права приватної власності суворо обмежувалося, виникали труднощі у встановленні об'єктів права спільної сумісної власності подружжя. Тому Пленум Верховного Суду УРСР у своїй постанові від 15 червня 1973 р. "Про деякі питання, що виникли в судовій практиці по застосуванню Кодексу про шлюб та сім'ю Української РСР" (в редакції від 24 квітня 1981 р. № 4) роз'яснив, "що відповідно до ст. 22 Кодексу про шлюб та сім'ю УРСР спільною сумісною власністю подружжя є лише майно, нажите ними під час шлюбу, зокрема, речі домашнього вжитку, будівлі, грошові суми, сертифікати, а також вклади, внесені в ощадні каси та інші кредитні установи, та паєнагромадження в житлово-будівельному, дачно-будівельному і гаражно-будівельному кооперативах, цільові внески в садівницькі товариства, страхова або викупна сума і страхові внески, що їх одержав або вправі одержати страхувальник за договорами особистого страхування, які оплачувались за рахунок спільних коштів подружжя, та викупна сума, що належала б йому в разі дострокового розірвання договору змішаного страхування життя на час припинення шлюбних відносин, і належні подружжю грошові суми та майно за іншими зобов'язальними правовідносинами".
Не зникла потреба в таких роз'ясненнях судам і нині. Так, у постанові Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 1998 р. № 16 "Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім'ю України", з прийняттям якої втратила чинність вищезгадана постанова від 15 червня 1973 р., перелік об'єктів спільної сумісної власності був дещо оновлений.
У ч. 3 п. 9 постанови від 12 червня 1998 р. Пленум спершу сформулював узагальнене правило про спільно нажите подружжям майно, зазначивши, що, вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерела і час придбання зазначеного майна і при цьому виходити з того, що відповідно до ст. ст. 22, 25, 27 КпШС спільною сумісною власністю подружжя є нажите ним у період шлюбу рухоме і нерухоме майно, яке може бути об'єктом права приватної власності (крім майна, нажитого кожним із подружжя під час їх роздільного проживання при фактичному припиненні шлюбу). Отже, в цьому роз'ясненні дається не лише узагальнене правило про можливі об'єкти права спільної сумісної власності подружжя, але і зазначаються умови визнання таких об'єктів сумісною власністю подружжя. Таке роз'яснення Пленуму є принципово правильним.
Однак Пленум Верховного Суду України вирішив конкретизувати перелік об'єктів права спільної сумісної власності в ч. 2 п. 9 цієї постанови, в якій записав; "Спільною сумісною власністю подружжя, зокрема, можуть бути: квартири, жилі й садові будинки; земельні ділянки та насадження на них, продуктивна й робоча худоба, засоби виробництва, транспортні засоби; грошові кошти, акції та інші цінні папери, вклади до кредитних установ; паєнагромадження в житлово-будівельному кооперативі; страхова сума, страхове відшкодування, сплачені за рахунок спільних коштів подружжя, страхові платежі, які були повернені при достроковому розірванні договору страхування або які міг би одержати один із подружжя в разі дострокового розірвання такого договору на час фактичного припинення шлюбу; грошові суми та майно, належні подружжю за іншими зобов'язальними правовідносинами".
Порівнюючи переліки об'єктів спільної сумісної власності подружжя, сформульовані в постановах Пленуму Верховного Суду України 1973 р. та 1998 р., насамперед необхідно зазначити, що останній був доповнений переважною частиною видів майна, перелічених у ст. 13 Закону України "Про власність" (квартири, жилі й садові будинки, земельні ділянки та насадження на них, продуктивна та робоча худоба, засоби виробництва, транспортні засоби, акції та інші цінні папери). Звичайно, цей перелік об'єктів, що можуть бути у спільній сумісній власності подружжя, не є вичерпним, хоч і в такій формі він дає певні орієнтири судам у визначенні спільного подружнього майна. Однак поглиблений аналіз змісту цього переліку може дати підстави для відповідних правових оцінок.
По-перше, в досліджуваному переліку Пленум Верховного Суду України виділяє дві категорії майна: а) майно, що є безпосередньо об'єктом права спільної власності (квартири, будинки);
б) майно, що не є в даний момент об'єктом права спільної власності та права власності взагалі, а належить одному з подружжя чи їм обом на праві вимоги, зокрема, в зобов'язальних правовідносинах (наприклад, грошові кошти одного з подружжя в кредитних установах, паєнагромадження в житлово-будівельних та інших кооперативах, страхові платежі, страхові суми та відшкодування, які можуть бути виплачені одному з подружжя).
По-друге, Пленум Верховного Суду, правильно розмежувавши види спільного майна подружжя, припустився юридичної неточності, визнавши, що майно, належне подружжю за зобов'язальними правовідносинами, може бути спільною сумісною власністю. Допоки подружжя фактично не одержить таке майно, наприклад, вклад в кредитній установі, воно не є об'єктом права власності, а подружжю належить лише право вимоги до кредитної установи, тобто право вимагати видачі внесених грошових коштів. В юридичній літературі ще радянського періоду зверталася увага на те, що гроші, внесені власником до кредитної установи, перетворюються з об'єкта права власності на об'єкт права вимоги. Тому необхідно чітко розмежовувати поняття "спільна власність подружжя" та "спільне сумісне майно подружжя". Останнє є більш широким порівняно з першим, а відтак майнові відносини подружжя не зводяться до відносин власності.
У застосовуванні на практиці п. 9 постанови Пленуму можуть виникнути також інші труднощі, особливо щодо тієї його частини, де говориться про те, що спільним сумісним майном можуть бути страхова сума, страхове відшкодування, сплачені за рахунок спільних коштів подружжя, страхові платежі, які були повернені при достроковому розірванні договору страхування або які міг би одержати один із подружжя в разі дострокового розірвання такого договору на час фактичного припинення шлюбу. Сумнівів у необхідності таких роз'яснень не може бути, адже зумовлені вони потребами судової практики, яка не завжди була однозначною.
Наприклад, судова колегія в цивільних справах Київського обласного суду в своїй ухвалі від 4 лютого 1972 р. дійшла висновку, що страхові суми поділу між подружжям не повинні піддаватися, тому що відповідно до ст. 371 ЦК УРСР права та обов'язки за договором добровільного особистого страхування виникають лише у сторони за договором.
Однак вже 15 червня 1973 р. Пленум Верховного Суду УРСР в своїй постанові № 6 прямо зазначив, що спільною сумісною власністю подружжя є страхове відшкодування, отримане за договором особистого страхування, чим було внесено визначеність у правовий режим такого виду майна, створеного подружжям у період шлюбу. Але й після прийняття цієї постанови зустрічалися особливі підходи до вирішення означеної проблеми.
Так, ухвалою судової колегії в цивільних справах Верховного Суду УРСР від 17 грудня 1975 р. було визнано законним рішення Кримського обласного суду, за яким нараховані Укрдержстрахом загиблому громадянину страхові суми були визнані його особистим майном.
В юридичній літературі щодо правового режиму страхових платежів, страхових сум та відшкодувань також висловлювалися різні погляди. Так, на думку одних авторів, страхові суми, одержані одним із подружжя за договором добровільного особистого страхування, мають вважатися його особистим майном. Стосовно ж майнового страхування висловлювалася думка про можливість визнання одержаних одним із подружжя страхових сум (відшкодувань) спільною власністю, якщо було застраховане їх спільне майно. На думку І. Жилінкової, при визначенні правового режиму страхових відшкодувань необхідно виходити з того, що вони є спільною сумісною власністю, якщо мало місце страхування спільного сумісного майна подружжя, і роздільною, якщо страхувалося роздільне майно одного з подружжя. З такою позицією можна в цілому погодитись. Проте автор нічого не говорить про правову долю страхових платежів, внесених одним з подружжя - страхувальником за договором страхування його роздільного майна, адже такі платежі могли вноситися за рахунок спільних коштів подружжя. Вони можуть бути повернуті страхувальнику при достроковому припиненні договору відповідно до ст. 28 Закону "Про страхування" (в редакції від 4 жовтня 2001 р.). Очевидно, якщо вони вносилися за рахунок спільних коштів подружжя, то також мають вважатися його спільною власністю.
Як вже зазначалося, вклади, внесені подружжям в банківські та інші кредитні установи в період шлюбу, мають вважатися спільним сумісним майном. Звичайно, якщо вони виникли за рахунок спільно нажитих подружжям коштів. Однак ситуація щодо правового режиму вкладів подружжя є досить складною, що обумовлено зокрема тим, що вклади оформляються на ім'я лише однієї особи - вкладника. Вперше в законодавчому порядку допустимість визнання вкладу спільним сумісним майном була передбачена ст. 87 Основ цивільного законодавства Союзу РСР і союзних республік 1961 р., ст. 385 ЦК УРСР, якими передбачалося, що стягнення на вклади громадян в державних ощадних касах і в Державному банку СРСР може бути звернено на підставі рішення суду про поділ вкладу, який є спільним майном подружжя. Незважаючи на це, в літературі інколи вважали, що вклад визнається спільним майном подружжя, але лише після постановленого судового рішення про поділ вкладу. Дійсно, на перший погляд така позиція має правове підґрунтя, оскільки надання подружжю-вкладнику права самостійно розпоряджатися грошовими сумами свідчить про існування начебто презумпції роздільності вкладу, внесеного в період шлюбу одним із подружжя. Насправді ж це зовсім не так, оскільки подібна презумпція існує лише у правовідносинах, які виникають між кредитною установою та подружжям-вкладником як стороною у цивільно-правовому договорі. І це цілком логічно, адже за будь-яким цивільно-правовим договором правовідносини виникають, як правило, у сторін відповідного договору. Тому більш слушною є думка, згідно з якою вклад, створений і внесений у період шлюбу на ім'я одного із подружжя, повинен вважатися їх спільним майном, але щоб і кредитна установа розглядала його як такий, необхідне рішення суду, яке дозволить подружжю-невкладнику реалізувати своє право на спільний вклад2. Вклад, внесений одним із подружжя в період шлюбу до кредитної установи, має вважатися їх спільним сумісним майном ще й тому, що створювався він (якщо не доведено інше) за рахунок спільних доходів, які перетворилися із об'єкта права власності в об'єкт права вимоги. Укладення подружжям угод щодо спільного і роздільного майна
При здійсненні подружжям правомочностей щодо належного їм майна, безперечно, мають застосовуватися загальні положення щодо здійснення фізичними особами правомочностей власника, передбачені, зокрема, ст. 4 Закону України "Про власність". Так, відповідно до цієї статті власник на свій розсуд володіє, користується і розпоряджається належним йому майном. Він може використовувати майно для здійснення господарської та іншої, не забороненої законом, діяльності, зокрема, передавати його безоплатно або за плату у володіння і користування іншим особам. Власник, зазначається в п. 5 ст. 4 Закону "Про власність", здійснюючи свої права, зобов'язаний не завдавати шкоди навколишньому середовищу, не порушувати права та охоронювані законом інтереси громадян, юридичних осіб і держави, а також зобов'язаний при здійсненні своїх прав і виконанні обов'язків додержувати моральних засад суспільства. Поза сумнівом, викладені основоположні принципи здійснення власником належних йому правомочностей стосуються і подружжя як власників роздільного їх майна, так і співвласників спільного майна.
Відповідно до ст. 22 КпШС України (ст. 63 СК) кожен із подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження спільним майном. Як правило, подружжя досягають згоди щодо здійснення ними правомочностей співвласників. Так, вони спільно володіють і користуються предметами домашнього вжитку, жилим будинком, квартирою, побутовою технікою. Водночас не можна виключати можливість виникнення між подружжям спорів з приводу використання спільної власності. На наш погляд, якщо один з подружжя створює іншому перешкоди у користуванні спільним майном, останній не позбавлений права звернутися з відповідними позовними вимогами до суду. Однак чинне сімейне законодавство не містить положень, які б визначали конкретні засоби захисту від порушень права спільної власності одним з подружжя (співвласником) чи третіми особами. Тому, очевидно, ця проблема має вирішуватися за допомогою субсидіарного застосування норм цивільного законодавства.
Основні правові засади захисту цивільних прав, у тому числі і права власності, сформульовані у ЦК УРСР (ст. ст. 4, 145, 147, 148 та ін.), у Законі України "Про власність" (ст. ст. 48- 50). Подружжя може повною мірою використовувати визначені в цих законодавчих актах цивільно-правові засоби захисту права спільної власності, яке є різновидом права приватної власності. Тобто кожен із подружжя має однакове право на застосування речево-правових засобів захисту порушеного іншими особами права спільної власності. Дещо складнішою може виявитися ситуація, якщо один із подружжя створює іншому перешкоди у користуванні спільним майном. Знову ж таки, можна припустити висновок про допустимість застосування цивільно-правових засобів захисту прав подружжя-співвласника від порушень його права власності іншим з подружжя. Зокрема, якщо такі порушення не пов'язані з позбавленням володіння, один із подружжя може звернутися до другого з подружжя з негаторним позовом про усунення перешкод у здійсненні права власності на спільне майно.
Здійснюючи правомочності співвласників, подружжя може укладати щодо спільного майна різноманітні угоди. Якщо в таких угодах, наприклад у договорі купівлі-продажу, подружжя виступає разом на стороні продавця чи покупця, то цілком очевидно, що у обох з подружжя виникають звичайні цивільні права і обов'язки, які визначаються цивільним законодавством. За таких обставин між подружжям, як правило, не виникає спорів щодо придбання чи відчуження майна, оскільки згода на це була висловлена ними в укладеній угоді. Однак у переважній більшості випадків угоди щодо спільного майна з іншими особами укладаються лише одним із подружжя. Відповідно до ч. 1 ст. 23 КпШС України майном, нажитим за час шлюбу, подружжя розпоряджається за спільною згодою. У зв'язку з цим постає питання про форму висловлення такої спільної згоди.
Певна відповідь на це питання міститься в ч. 2 ст. 25 К-пШС України, п. 1 ст. 65 нового СК України, де записано, що при укладенні угод одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя, а щодо угод з відчуження спільного майна подружжя, які потребують обов'язкового нотаріального посвідчення, - згода другого з подружжя має бути висловлена у письмовій формі. Таким чином, можна зробити висновок про те, що законодавець у наведеній нормі передбачив так звану презумпцію згоди одного з подружжя на укладення другим з подружжя угод щодо відчуження спільного майна, за винятком угод, що потребують обов'язкового нотаріального посвідчення. Однак, встановивши таку презумпцію, законодавець не передбачив правових наслідків укладення угод одним із подружжя без згоди другого з подружжя, а також не встановив критеріїв, які стали б підставою для висновку, щоб не вважати, що той із подружжя, хто є учасником угоди, діяв за згодою другого з подружжя і якими доказами має підтверджуватися відсутність такої згоди. Не знайшло це питання однозначного вирішення ані в юридичній літературі, ані в судовій практиці. Тому воно заслуговує на увагу в нашому дослідженні.
Як правило, кожен з подружжя самостійно вступає в угоди з третіми особами, які не зобов'язані вимагати від контрагента доказів наявності згоди на цю угоду другого з подружжя, оскільки за сімейним законодавством така згода презюмується. З огляду на особисто-довірчий характер взаємовідносин між подружжям такий підхід законодавця до укладення угод одним з подружжя є в цілому виправданим, адже в іншому разі треті особи були б вимушені щоразу встановлювати наявність такої згоди того з подружжя, хто не є учасником угоди. Така вимога могла б лише ускладнювати цивільний оборот за участю фізичних осіб, що перебувають у шлюбі. У будь-якому разі в судовій практиці постає питання про правові наслідки укладення угоди одним із подружжя без згоди другого з них, зокрема, про можливість визнання її недійсною.
Так, в ухвалі судової колегії в цивільних справах Верховного Суду УРСР в справі за позовом Є., зокрема зазначалося, що розпорядження спільним майном одним з подружжя без згоди на це другого свідчить про вибуття майна поза його волею.
Судова колегія у даному випадку поставила знак рівності між двома не тотожними поняттями. За такого підходу фактично блокується можливість застосування презумпції, а відтак могла б визнаватися кожна угода недійсною за заявою того з подружжя, хто не був стороною в угоді, про відсутність його згоди на укладення такої угоди. Очевидно, для визначення правових наслідків угод щодо відчуження спільного майна необхідно встановлювати "факт незгоди" одного з подружжя на укладення угоди другим з них, а не "факт наявності чи відсутності" такої згоди. Тобто якщо не буде встановлено факту незгоди того з подружжя, хто не брав участі в угоді, на її укладення, то не буде й підстав для визнання її недійсною чи застосування інших правових наслідків.
Певною мірою це питання знайшло розв'язання у новому Сімейному кодексі РФ 1998 р., у ст. 35 якого записано, що угода, укладена одним з подружжя щодо розпорядження спільним майном подружжя, може бути визнана судом недійсною з мотивів відсутності згоди другого з подружжя лише за його вимогою і лише у випадках, якщо доведено, що інша сторона в угоді знала або завідомо повинна була знати про незгоду другого з подружжя на укладення даної угоди. Отже, за сімейним законодавством РФ недостатньо встановити незгоду одного з подружжя на угоду щодо відчуження спільного майна, необхідно також, щоб про цей факт було відомо другій стороні угоди. Звичайно, постає питання про доцільність запозичення на перший погляд позитивного російського досвіду в українське законодавство. Однак за уважного аналізу норми ст. 35 Сімейного кодексу РФ можна віднайти в ній вразливе місце, адже її зміст не дає підстав визнавати недійсною угоду щодо відчуження спільного майна одним з подружжя, якщо друга сторона угоди була добросовісною, але в суді була встановлена незгода другого з подружжя на укладення такої угоди. Така конфліктна ситуація виявилася неврегульованою в Сімейному кодексі РФ, хоча потреба у її врегулюванні існує. У зв'язку з цим можна зауважити, що вона може бути розв'язана за допомогою звернення того з подружжя, який не був стороною в угоді, до суду з віндикаційним позовом. Однак задоволення віндикаційного позову ускладнюється тим, що кожен з подружжя володіє спільним майном як співвласник, що не дає можливості кваліфікувати відчуження спільного майна як вибуття з володіння другого співвласника поза його волею, якщо враховувати і ту обставину, що у відчуженому майні так чи інакше знаходиться відповідна частка подружжя-відчужувача, яка аж ніяк не може вибувати поза волею подружжя-відчужувача. Тому, очевидно, віндикаційний позов може бути задоволений лише у тому разі, коли буде встановлено, що подружжя-відчужувач здійснив відчуження спільного майна всупереч волі другого з подружжя, зокрема з застосуванням насильства, погрози, омани тощо. Залишення таких фактів без правових наслідків не може бути обійдено увагою з боку законодавця, оскільки неправомірність зазначених дій є надто очевидною. З огляду на викладене необхідно все ж визнати вирішення проблеми правових наслідків угод щодо спільного майна подружжя без взаємної згоди недостатньо конструктивним.
На жаль, і в новому сімейному законодавстві України не можна вважати завершеним вирішення цієї проблеми. Так, у ч. 1 ст. 65 СК записано, що "дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового". У викладеній редакції ця норма має кілька недоліків. По-перше, право подружжя оспорювати укладені одноособове угоди ніколи не заперечувалося і в радянський період, адже кожна особа має право звернутися з позовом про захист порушених цивільних прав. Однак такий позов може бути задоволений лише за наявності для цього підстав. У СК не встановлено обов'язок визнавати таку угоду недійсною. По-друге, поняття "дрібна побутова угода" завжди буде давати підстави для його неоднозначного тлумачення. Тому, на наш погляд, при застосуванні вищенаведеної норми ст. 65 СК України необхідно враховувати, що угода, укладена одним з подружжя щодо розпорядження спільним майном може бути визнана недійсною на вимогу другого з подружжя, якщо буде встановлено, що набувачеві спільного майна було відомо про незгоду другого з подружжя на укладення такої угоди або коли відчуження спільного майна було здійснено всупереч волі другого з подружжя (під впливом насильства, омани, погрози тощо).
У разі наявності підстав для визнання недійсними угод щодо самовільного відчуження спільного майна може виникнути питання про доцільність визнання недійсною такої угоди у повному обсязі чи в частині частки того з подружжя, який оспорює правомірність угоди. З цього приводу О. Якименко зауважив, що той з подружжя, чиє право порушене, може просити визнати договір недійсним лише в тій частині, яка стосується його частки в спільному сумісному майні. При цьому, на думку автора, суд повинен дотримуватися правила ст. 114 ЦК УРСР про право привілеєвої купівлі частки в спільній власності, а тому при доведеності факту продажу майна без згоди Другого з подружжя, висловленій у письмовій формі на порушення ст. 114 ЦК, суд не вправі відмовити у визнанні договору недійсним у цілому. З такими рекомендаціями багато в чому можна погодитись. Безперечно, немає потреби визнавати недійсним договір відчуження спільного майна одним з подружжя без згоди другого, якщо останній просить визнати його недійсним лише в частині належної йому частки. Хоча варто зазначити, що це можливо лише у разі, коли відчужений об'єкт є ділимим, оскільки якщо такий об'єкт буде неділимим, суд змушений приймати рішення про визнання угоди недійсною в цілому. Окрім всього, вищевикладена позиція певною мірою не узгоджується зі змістом ст. 114 ЦК УРСР, яка передбачає, що при продажу частки з порушенням права привілеєвої купівлі інший учасник спільної власності протягом трьох місяців може звернутися до суду з позовом про перевід на нього прав і обов'язків покупця. Тобто ця стаття взагалі не передбачає можливості визнавати недійсною угоду, укладену з порушенням права привілеєвої купівлі частки в спільній власності. Не можна також не враховувати і тієї обставини, що у спільній сумісній власності подружжя їх частки наперед не визначаються. Тому при вирішенні такої категорії справ більш ефективними уявляються положення цивільного законодавства про визнання угод недійсними. В судовій практиці радянського періоду такі угоди в одних випадках визнавалися недійсними повністю, в інших - у тій частині, що стосувалася частки в спільному майні того з подружжя, права якого були порушені. Якщо ж майно відчужувалося за договором дарування, то в судовій практиці мали місце випадки визнання такого договору недійсним лише в частині майна, належного подружжю-позивачу.
Існують певні особливості в правових наслідках угод щодо відчуження спільного майна, які потребують обов'язкового нотаріального посвідчення, але були укладені без письмової згоди другого з подружжя, як цього вимагає норма ст. 23 КпШС України. В цій статті безпосередньо не визначені правові наслідки укладення такої угоди без письмової згоди другого з подружжя (до таких угод, зокрема, належать угоди щодо відчуження нерухомості, дарування майна на обумовлену законом суму). Тому при вирішенні спорів щодо таких угод необхідно керуватися загальноцивілістичними положеннями про дійсність та недійсність угод. Як відомо, недійсною є та угода, що не відповідає вимогам закону. Тому відчуження одним із подружжя майна за угодами, що потребують обов'язкового нотаріального посвідчення, наприклад жилого будинку чи квартири, без письмової згоди другого з подружжя є фактом, який засвідчує невідповідність цієї угоди вимогам сімейного законодавства, що, в свою чергу, є достатньою підставою для визнання такої угоди недійсною. Новий СК України не лише зберіг наведену норму ст. 23 КпШС України, але водночас передбачив необхідність письмової згоди другого з подружжя і для відчуження цінного майна (п. З ст. 65). Така новела могла б бути прийнятною, але лише за умови законодавчого визначення поняття цінного майна.
Для нотаріальної практики досить складним може виявитися питання про встановлення державним чи приватним нотаріусом факту перебування відчужувача майна у шлюбі. Якщо відчужувачем є громадянин України, то цей факт нотаріус може встановити шляхом огляду паспорта, в якому містяться відмітки про перебування його володільця в шлюбі. Однак ситуація може ускладнитися, якщо угода укладається через повіреного на підставі довіреності або іноземними громадянами, в паспортах яких чи в інших документах, що посвідчують особу, як правило, не фіксуються дані про факт перебування в шлюбі. У таких випадках нотаріус не має підстав вимагати від відчужувача майна письмової згоди другого з подружжя (якщо навіть відчужувач фактично перебуває у шлюбі) на угоду, яка потребує обов'язкового нотаріального посвідчення. Тому, на наш погляд, при укладенні таких угод в тексті договору має бути застереження про те, що відчужувач не перебуває (перебуває) в шлюбі. Таке застереження у разі виникнення спору з приводу правомірності відчуження майна давало б суду підстави робити висновок про добросовісність чи недобросовісність відчужувача майна. Законодавець робить окреме застереження про право подружжя укладати між собою всі дозволені законом майнові угоди, за винятком угод, спрямованих на обмеження майнових прав жінки, чоловіка або дітей, які вважаються недійсними і є не обов'язковими ні для подружжя, ні для третіх осіб (ст. 27 КпШС України). Тобто формально між ними можуть укладатися всі ті угоди, які мають право укладати всі інші суб'єкти цивільних правовідносин, якими, безумовно, і є подружжя. У новому СК України знайшло підтвердження правило про право подружжя на укладення між собою договорів, не заборонених законом. Звичайно, на практиці коло угод між подружжям не надто широке. Однак, оскільки між подружжям відповідно до закону можуть укладатися будь-які угоди, то важливим є питання про форму таких угод, на яке сімейне законодавство відповіді не Дає. Подібне питання може постати і щодо угод, що укладаються подружжям з їх батьками, дітьми та ін. В юридичній літературі ще радянського періоду ці питання були предметом дискусій, які, однак, досі не призвели до реальних позитивних результатів.
В юридичній літературі в ході цієї дискусії поширеною була думка про необов'язковість дотримання подружжям вимог щодо форми угод. При цьому автори означеної позиції аргументували це тим, що вимоги цивільного законодавства про форму угод, зокрема про нотаріальну форму посвідчення угод дарування на суму понад 500 крб., стосуються учасників цивільно-правових відносин і не розраховані на відносини осіб, що перебувають у шлюбі або є близькими родичами (батьки і діти), і було б неетично на угоди між такими особами поширювати загальноцивілістичні правила. Дійсно, між подружжям, іншими членами сім'ї стосунки базуються насамперед на засадах любові, дружби та інших моральних цінностях. Однак заради справедливості необхідно визнати, що в судах вирішується значна частина майнових спорів між подружжям, батьками і дітьми щодо приналежності їм майна. У зв'язку з цим виникає також потреба встановити правову природу договорів, за якими майно перейшло від одного члена сім'ї до іншого. Необов'язковість вимог щодо оформлення "подружніх", "сімейних" угод може не лише негативно впливати на ефективність захисту самих же членів сім'ї, але й інших осіб. З цього приводу в літературі цілком слушно зазначалося, що у такому разі не забезпечувалося б виконання судових рішень про відшкодування заподіяних подружжям збитків і вироків про конфіскацію майна, оскільки подружжя-боржник або один з подружжя, що скоїв злочин, завжди міг би запевнити, що належне йому майно вже було раніше подароване другому з них2. У зв'язку з цим пропонувалося передбачити в КпШС України правило про необхідність поширення на майнові угоди між подружжям положень цивільного законодавства. На жаль, у новому СК України ця ситуація не знайшла ніякого відображення, незважаючи на доцільність її практичного вирішення. У ньому лише спеціально застережено, що договір про відчуження одним із подружжя на користь другого з подружжя своєї частки у праві спільної сумісної власності подружжя може бути укладений без виділу цієї частки (ст. 64). Однак так чи інакше законодавець не вирішив питання про форму угод між подружжям. Більш того, варто було б розширити коло членів сім'ї, між якими угоди мають оформлятися відповідно до вимог цивільного законодавства.

Дата добавления: 2015-05-26