Правосуб’єктність націй і народів, що борються за національне визволення

Нації і народи, що борються за національне визволення, як суб’єкт міжнародного права набули актуальності в 60-ті роках XX століття її період розпаду колоніальної системи. Народ, який в процесі визвольної боротьби набуває елементи державності, створює органи, 

цивільні або військові, що здатні його представляти на міжнародній арені, стає суб’єктом міжнародного права і трактується як держава in statu nascendi.

Сучасним прикладом народу, що бореться за свою незалежність як суб’єкт міжнародного права, є палестинський народ. У 1964 р. було створено його представництво в особі Організації Визволення Палестини (ОВП). У1974 р. ОВП було визнано ООН офіційним представником Палестинського народу. ОВП отримала статус спостерігача в ООН. В березні 1993 р. ОВП було визнано представником палестинського народу ізраїльським урядом. В даний час статус спостерігача в ООН має не ОВП, а Палестина, яка має право участі в сесіях ГА ООН (без права голосу). Палестинський народ як суб’єкт міжнародного права має: право посольства (наприклад, Палестина утримує постійну місію спостерігачів при ООН), право укладати двосторонні угоди (наприклад, ізраїльсько-палестинські домовленості 1993 p.), право участі в роботі міжнародних організацій (наприклад, статус спостерігача в ООН, членство в Лізі Арабських Держав).

До створення палестинської держави палестинський народ залишатиметься суб’єктом міжнародного права

23.

Державоподібне утворення - це особлива історично сформована політико-релігійна або політико-територіальна одиниця (Ватикан, Мальтійський орден).

Міжнародна правосуб'єктність державоподібних утворень, до яких належать так звані вільні міста та території (Краків — до 1846 р.; "вільна держава Данциг" - 1920-1939 рр.; "вільна територія Трієст"); а також такі специфічні утворення як Ватикан і Мальтійський Орден обумовлюється міжнародними договорами. Державоподібні утворення мають певну подібність з державами, проте не володіють у повному обсязі притаманними державам ознаками.

Їх часто називають квазі-суб'єктами міжнародного права. Наприклад статус Ватикану - резиденції глави католицької церкви (Папи Римського) в особливому районі Риму - у даний час визначений угодою 1984 р. між Італією і "Святим престолом" (так Ватикан іменується в міжнародних актах).

Такі учасники міжнародних відносин мають право укладати міжнародні договори з іншими суб'єктами міжнародного права, відкривати дипломатичні та інші представництва, брати участь у роботі міжнародних організацій тощо.

Як і раніше, спірною є думка про правосуб'єктність індивідів (фізичних осіб) у міжнародному праві. Так, австрійський юрист-міжнародник А. Фердросс, розглядаючи поняття і види суб'єктів міжнародного права, відзначав, що "суб'єктами міжнародного права є особи, поведінка яких регулюється безпосередньо міжнародним правопорядком".

Американський юрист Ч. Хайд у своїй багатотомній праці "Міжнародне право, його розуміння і застосування Сполученими Штатами Америки" зазначав, що у численних багатосторонніх договорах відображається властиве різним групам держав усвідомлення необхідності обмежити свободу фізичних осіб вчиняти протиправні дії (наприклад, проти дипломатичних та інших "представників" держав), які, якщо їх не припиняти, зробили б неможливим міжнародне спілкування.

Слід згадати, що Україна ратифікувала 1996 р. Європейську конвенцію про захист прав і основних свобод людини. Відтепер є реальна можливість кожного громадянина України за потреби і якщо вичерпані всі національні засоби звертатися для захисту своїх прав у Європейський суд з прав людини. При цьому кожна така фізична особа стає стороною у відносинах із суверенною державою, тобто стає учасником міжнародних правовідносин. Отже, індивід дедалі безпосередніше й тісніше контактує з міжнародним правом, розширюється обсяг його міжнародної правосуб'єктності.

Україна як суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава почала свою новітню історію з моменту прийняття Акта проголошення незалежності України 24 серпня 1991 p., схваленого 1 грудня 1991 р. всенародним референдумом. Суверенітет України як об'єктивно властива з моменту виникнення будь-якої держави особливість, характеризує верховенство держави на всій її території і незалежність у міжнародних відносинах. Саме суверенність, притаманна тільки державам, визначає характерні риси держави і як суб'єкта міжнародного права. На основі своєї суверенності Україна ipso facto (в результаті факту свого існування) стала суб'єктом міжнародного права - носієм юридичних прав та обов'язків.

У ст. 2 Конституції 1996 року закріплена норма про устрій держави, тобто про те, що Україна є унітарною державою. Відповідно до уявлень класичного міжнародного права, що відображені у деяких фундаментальних теоретичних курсах міжнародного права, питань про міжнародну правосуб'єктність унітарної держави не виникало. Вважалося, що унітарна держава бере участь у міжнародних відносинах як єдина держава. Проте на сучасному етапі міждержавних відносин питання про правовий характер не лише самої унітарної держави, а й її складових частин є дуже актуальним. Зростає обсяг таких зв'язків між містами-побратимами, адміністративно-територіальними одиницями тощо.

Ця тенденція належно відображена у конституційному праві України. Поряд з принципом єдності і цілісності державної території (ст. 132 Конституції) за основу територіального устрою України взято також принципи єднання, централізації і децентралізації у здійсненні державної влади, збалансованості соціально-економічного розвитку регіонів. Систему адміністративно-територіального устрою України становлять: Автономна Республіка Крим, області, райони, міста і т.д. Міста Київ і Севастополь мають спеціальний статус, що визначається законами України. Загалом зростає обсяг укладених регіональних і транскордонних угод у галузі культури, економіки тощо. При цьому питома вага таких зв'язків у системі взаємодії держав стає дедалі більш відчутною і значущою.

Дата добавления: 2015-05-31