По-третє, маємо усвідоми­ти, що конфлікт можна регулювати і управляти ним.

Основні способи врегулювання конфліктних ситуацій

Вивчаючи конфлікти, слід брати до уваги чинник зростан­ня великої практичної потреби в конфліктологічних підходах. Сучасний період розвитку нашого суспільства характеризу­ється значним посиленням напруженості, зростанням проти­річ, виникненням численних конфліктів у різних сферах сус­пільного життя. Одначе більшість суб'єктів управління — державних, суспільно-політичних, професійних організацій виявляють слабке розуміння внутрішніх причин того, що відбува­ється, неспроможність адекватно реагувати на вибухонебезпечні процеси. Досить часто це є наслідком відсутності прикладних методик моніторингу конфлікту, експертизи та оптимізації останнього.

Якщо з позицій конфліктології аналізувати таке маловивчене явище суспільного життя як перехідний період, що є тран­сформацією соціальної системи з ригідного (жорсткого) стану в гнучкий (плюралістичний), впадають в око його своєрідні особ­ливості:

1) всі найважливіші сфери суспільного життя пронизує всеохоплюючий політичний конфлікт, а тому політологічний аналіз соціальних колізій у багатьох випадках набуває вирішального значення;

2) якщо за умов стабільності соціально-політичний кон­флікт має переважно горизонтальний характер (боротьба в рамках режиму), то в перехідний період — вертикальний (бо­ротьба за режим).

Необхідність пошуків засобів регулювання конфлікту та управління ним випливає з усвідомлення нової конфліктологічної парадигми мислення:

по-перше, належить визнати і вмо­тивувати значення соціальних конфліктів як щоденного і при­родного явища соціального життя, його невід'ємного атрибута;

по-друге, слід визнати не тільки неминучість конфліктності в суспільстві, а й виявлену та підкреслену конструктивну роль конфліктів у суспільному розвитку;

Отож, більшість соціально-політичних конфліктів можуть бути оптимізовані на будь-якому рівні та стадії, а головне інструмен­тальне завдання щодо конфлікту повинно бути визначено як управління ним.

Перш ніж розв'язувати конфлікт, спробувати перемогти в ньому або уникнути конфлікту, необхідно його проаналізувати. Для цього потрібно:

• визначити рівень напруженості, яка виникла;

• оцінити реальні сили окремих сторін конфлікту;

• визначити основні причини конфлікту;

• віднайти безпосереднє джерело, привід для конфлікту;

• визначити суть ідеологічних, екологічних, політичних, інших вимог (якщо такі є) конфліктуючих сторін.

Управління конфліктом — врегулювання, розв'язання, при­душення, а також ініціювання певних конфліктних ситуацій в інтересах суспільства в цілому чи окремих його суб'єктів.

За всіх особливостей та специфічних умов розв'язання кож­ного конкретного конфлікту можна виокремити найзагальніші складові технології запобігання політичному конфлікту та його розв'язання.

Розглянемо способи запобігання політичному конфлікту.

По-перше, потрібно мати якомога більше інформації про об'єктивні умови, в яких політичний конфлікт може виникну­ти, її збирають багатьма методами, включаючи різноманітні со­ціологічні, експертні опитування, референдуми тощо. При цьо­му особливого значення набуває вивчення осіб, задіяних у конфлікті, мотивів і аргументів, якими вони керуються в полі­тичній діяльності та поведінці.

По-друге, вирішальне значення для запобігання політичному конфлікту має розробка спеціальної програми дій з метою попе­редження, недопущення переростання конфліктної ситуації в конфлікт. Розробляє таку програму сторона, не зацікавлена в можливому конфлікті. При цьому продумуються і плануються першочергові та подальші дії, що можуть (прогностично) усуну­ти основні причини, які зумовили конфліктну ситуацію (йдеть­ся про нейтралізацію соціально-економічної бази конфлікту). Багато в чому політична конфліктна ситуація може виникати за наявності політичного лідера як конфліктної особистості.

По-третє, запобігти політичному конфлікту можуть реальні дії щодо його недопущення.

Коли конфліктна ситуація переростає в політичний конф­лікт, постає проблема його розв'язання. У цьому разі використо­вують політичні технології, практично аналогічні тим, які за­стосовують для попередження конфлікту, але постає складна центральна проблема — як знайти вихід із ситуації, що склала­ся.

Практика політичної життєдіяльності свідчить, що політич­ні конфлікти розв'язуються переважно двома способами — си­ловим та переговорним. Звісно, другий спосіб складніший, пот­ребує великої практичної підготовки тих, хто готує, організовує, веде переговорний процес, але саме цей спосіб найперспективніший і плідний.

Розрізняють два основних методи ведення переговорів — по­зиційний торг і принципові переговори, або переговори по суті.

Переговори як позиційний торг характеризуються спробою розв'язати конфлікт, досягти домовленості шляхом певних пос­тупок сторін. Такі переговори здебільшого малоефективні й до розв'язання конфлікту фактично не приводять.

Набагато складніші та результативніші принципові перего­вори, або переговори по суті. Вони потребують розмежування між учасниками переговорів та предметом переговорів, зосеред­ження на інтересах, а не на позиціях сторін, окреслення кола можливостей перед тим, як вирішувати, що робити. У резуль­таті таких переговорів найчастіше сторонам вдається зберегти особисту позицію, погляди. В ідеальному варіанті підсумок та­ких переговорів виглядає як "перемога — перемога".

Практично кожний учасник політичного конфлікту, якщо він заінтересований у його припиненні, повинен замислитись і поставити перед собою три завдання:

· як запобігти конфлікту;

· як поводитись під час конфлікту, щоб максимально перешкодити його загостренню;

· як завершити конфлікт із щонаймен­шими втратами для себе.

Це своєрідні етапи розвитку, перебігу конфлікту, які передбачають і своєрідні дії конфліктуючих сторін.

Для подальшої локалізації конфліктогенного поля дуже важливо знати і вміти вибрати способи і стиль поведінки в конфліктній ситуації Тут є кілька підходів їх можна умовно поділити на морально-правовий, примусово-переговірний (реалістичний), си­ловий, ідеалістичний. Характеристику їм дають як зарубіжні, так: і вітчизняні фахівці: А Філлі, Р. Даль, М. Амстутц, П. Шазан, О Чумиков та ін Зупинимося на стислій характеристиці змісту даних підходів, оскільки детальне їх вивчення й застосування е досить перспективним в Україні.

Морально-правовий (нормативний підхід) робить можли­вим врегулювання конфлікту з допомогою вибору правових і моральних норм Результативність залежить від того, чи є між сторонами згода стосовно цих норм

Силовий підхід використовується, коли за нерівності партнерів сильніша сторона намагається придушити слабшу й нав'язати їй свою волю. Але використання цього способу призводить до досить складних наслідків: здебільшого причина не усувається, тому зберігається загроза нового загострення, до того ж слабка сторона може не підкоритися і чинити пасивний опір, що криє загрозу виникнення «подвійного», «заблоковано­го» конфлікту. Перемога з використанням силової моделі має перехідний характер, коли за певних умов переможець може стати переможеним. Такими засобами користувався тоталіта­ризм, намагаючись фактично розправитися з конфліктами Цей підхід веде до поглиблення конфліктів, зростання їх кількості та складності, а тому викликає активний опір і моральний осуд у масовій свідомості й поведінці.

Чи означає це, що силова модель взагалі не може викорис­товуватись? Ні. Р. Даль вважає, що в умовах демократії за­стосування сили можливе, але тільки щодо меншин, які не мають солідарної підтримки в суспільстві. Будь-яка держава володіє первинною функцією застосування насильства у ви­падках порушення законів, захисту честі й гідності окремих громадян, суспільства в цілому. Цей силовий механізм не лише перешкоджає, а й служить підтримці суспільної свідомості. Але треба враховувати й таке: якщо для діючої влади (як і для будь-якої панівної структури) сила стає засобом досягнення поставленої мети, вона врешті-решт перетворюється на інстру­мент, з допомогою якого опозиція скидає цю владу.

Реалістичний підхід називають іще методом торгу, або при­мусово переговірним. Суть конфлікту за такого підходу роз­глядається як вроджене прагнення людини до панування. Ос­кільки всі панувати не можуть, відбувається примус з боку тих, хто панує. Прихильники даного підходу розуміють, що миру не може бути ніколи, тільки перемир'я, що довготрива­лої стабільності він не приносить, бо відбувається не вирішення, а тимчасове врегулювання проблеми. Даний підхід є акту­альним з огляду на суперечливі колізії становлення нових еко­номічних відносин в Україні.

Ідеалістичний підхід має місце, коли всі зацікавлені сто­рони, незалежно від стану і статусу, встановлюють взаємовід­носини, прийнятні для всіх, що відповідають індивідуальним поглядам кожного. За основу береться визнання того, що на даний момент усі сторони зазнають небажаних втрат, але зреш­тою всі виграють. Задоволення інтересів відбувається без яв­ного чи прихованого примусу, що забезпечує «самопідтримку» досягнутої ситуації. Існує чимало теоретичних рекомендацій щодо застосування даного підходу, зокрема А. Філлі та П. Шарана. Багато вітчизняних політиків кінця 80-х — початку 90-х рр. вважали такий спосіб, як компроміс, найкращим для розв'язання конфліктів.

Інтегративний спосіб передбачає, що кожна зі сторін, за­буваючи про свої попередні цілі й цінності, знаходить нові вза­ємоприйнятні. У процесі реалізації цього способу важливо зро­зуміти: оскільки вибір цілей і засобів їх досягнення теоретично безмежний, то обов'язково знайдеться вибір неконфліктного характеру.

Останнім часом дослідники особливу увагу звертають на аналіз маловивченої проблеми вибору поведінки в конфліктній ситуації. Вирізняють такі тили поведінки:

· пряме протиборство чи конкуренція (насилля);

· ухилення; пристосовництво (розз’єднання);

· уступки; співро­бітництво (примирення).

Важливу роль в ефективному врегулюванні кон­флікту відіграє також вивчення принципів і стадій управління конфліктним процесом.

Першою дією з управління конфліктом слід вважа­ти його інституціоналізацію — встановлення чіткої процедури врегулювання цього конфлікту. Первісний конфліктний аналіз має отримати подальший розвиток у рішеннях державних ор­ганів і в нормативних актах. У такий спосіб ліквідується роз­рив між владними структурами й наукою. В даному разі мова повинна йти про конфліктний моніторинг, тобто про інфра­структуру дослідницьких центрів, лабораторій, громадських служб, процедур відстеження й нейтралізації вибухонебезпечних ситуацій.

Наступний етап — легітимація конфлікту: він має пока­зати, наскільки добрі чи погані норми та правила, що виступа­ють у формі законів, указів, протоколів, меморандумів.

Подальший етап управління конфліктом — структурування конфліктуючих груп.

Завершальний етап управління конфліктом — редукція, тобто послідовне ослаблення конфлікту завдяки переведенню його на інший рівень.

Заслуговує на увагу також проблема вибору оптимальної процедури для вирішення конфлікту Існують і спеціальні конфліктологічні процедури - парламентські дебати, узгоджувальні комісії громадський та арбітражний суди, адміністративний процес, кримінальне судочинство, конституційний суд.

Дата добавления: 2015-05-26