Неявна сторона пвнези camocti

Тепер проблемою є те, як самість постає в деталях. Нам слід накинути щось з моментів її генези. Раніше всьоіо іншого існує діалог жестів між тваринами, які володіють деяким різновидом кооперативної діяльності. Там початок дії одного є стимулом для певної відповіді з боку іншого, тоді як початок цієї відповіді стає, знову ж таки, стимулом для першого пристосовувати свою дію до відповіді, яка наближається. Такою є підготовка повної дії, і в остаточному підсумку вона призводить до поведінки, яка є її результатом. Діалог жестів, однак, не несе з собою стосунку індивіда, тварини, організму до самого себе. Він не є способом дії, який потребує відповіді від самої істоти, хоча і є поведінкою стосовно поведінки інших. Ми побачили, проте, що існують певні жести, котрі справді впливають на окремий організм так само, як і на інші організми, і тому можуть викликати у нього точно такі реакції, як і у іншого. Тут, в такому разі, ми маємо ситуацію де індивід може, щонайменше, викликати реакції у самого себе і відповідати на ці реакції; умовою є те, щоб соціальні стимули мали на індивіда вплив, схожий на той, який вони мають на іншого. Це є, наприклад, тим, що відбувається у разі мови: інакше вона прості б припинила існування як значимий символ, оскільки індивід не схоплював би значення того, що сам говорить.

Своїм специфічним характером наше людське соціальне середовище завдячує особливому характеру людської соці­альної діяльності, і цей характер, як ми побачили, виявляється в процесі спілкування (точніше у троїстій залежності, на якій тримається існування значення: залежності жесту одного організму від пристосувальної реакції на нього з боку іншого) та у здатності жесту вказувати на закінчення чи наслідкову частину дії, яку він розпочинає (значення жесту є, таким чином, відповіддю іншого організму на нього як такий чи як на жест). Ймовірно, те, що виділяє жест із соціальної дії і виокремлює його як такий - що робить його чимось більшим ніж лише ранньою стадією індивідуальної дії, - є відповіддю іншого організму, чи організмів на цей жест. Така відповідь є його значенням, чи надає йому його значення. Соціальна ситуація і процес поведінки тут передбачаються означеними діями охоплених індивідуальних організмів. Жест постає як відділи-

мий елемент такої соціальної дії силою факту, що він виокремлюється чутливістю організмів до нього; він не існує як жест просто у досвіді окремого індивіда. Значення жесту одного організму, повторюю, виявляється у реакції іншого організму на те, що, ймовірно, буде закінченням дії першого організму, яку цей жест розпочинає і показує.

Деколи з наших слів впливає, що нібито людина могла б вибудовувати все розмірковування у власній свідомості, і тільки потім викладала б його словами, аби донести до когось іншого. Насправді наше мислення завжди відбувається за допомогою символів певного різновиду. Цілком можливо. Що людина могла б мати значення "крісло" у власному досвіді без того, аби там існував символ, але в Такому разі, ми б не думали про нього. Ми можемо сідати у крісло, не думаючи про те, що робимо, тобто підхід до цього крісла уже напевно виник у нашому досвіді, так що відповідне значення там наявне. Але якщо людина думає про крісло, вона повинна мати деякий різновид символу для нього. Це може бути форма крісла, може бути поза, якої прибирає хтось інший, коли сідає, але найімовірніше - цю реакцію викликатиме якийсь мовний символ. У процесі думки повинен існувати якийсь символ, котрий зможе вказувати на це значення, тобто матиме тенденцію викликати означену реакцію і також зможе в такій самій ролі слугувати іншим людям. Коли б не це, процес думки не існував би.

Всі наші символи є універсаліями.⁵ Ви не можете висловити нічого абсолютно специфічного: все, що ви кажете, і що має хоч якесь значення, є універсальним. Ви висловлюєте щось, що викликає особливу відповідь у когось іншого за умови, що пев­ний символ існує для нього у його досвіді так само, як він існує для вас. Існує мова звуків і мова рук, і також може існувати мова

^! Мислення відбувається у термінах чи за допомогою універсами. Універсалію можна витлумачити по-біхевіористськи просто як соціальну дію, як ціле, яке охоплює організацію і взаємозв 'язок настановлень всіх індивідів, що залучені до певної дії, і керує їхніми зовнішніми реакціями. Ця організація різних індивідуальних налаштованостей і взаємодій у певній соціальній дії (стосовно їхніх співзалежностей, які реалізовані самими цими індивідами) с тим, що ми розуміємо під універсаліст; і вона визначає, якими будуть дійсні очевидні реакції залучених до даного соціального акту індивідів, чи то ця дія стосуватиметься конкретного проекту певного типу (такого як стосунок фізичних і соціальних засобів до бажаних цілей), чи якоїсь суто абстрактної дискусії, скажімо теорії відносності чи платонівських ідей.

виразів обличчя. Людина може показувати горе чи радість - і викликати певні реакції. Існують примітивні племе'на, які можуть провадити складні діалоги тільки за допомогою виразів обличчя. Навіть і в цих ситуаціях, особа, яка спілкується зазнає впливу означеного виразу точнісінько так само, як вона очікує, хто-небудь інший буде його зазнавати. Мислення завжди передбачає символ, який буде викликати у іншого таку саму реакцію, як і у мислителя. Такий символ є універсалією дискурсу; він універсальний у своєму характері. Ми завжди припускаємо, що використовуваний нами символ викликатиме у4ншої особи ту саму реакцію, якщо він є частиною механізму її поведінки. Особа, яка щось каже, каже самій собі те, що вона промовляє іншим; в іншому разі вона не знає, про що говорить.

У спілкуванні людини з іншими існує значна частка того, що не збуджує у неї самої тієї ж реакції, яку воно викликає у інших. Це особливо вірно у випадку емоційних налашто-ваностей. Людина намагається залякати когось іншого; вона не намагається залякати себе. Існує ще ціла множина наявних у мові значень несимволічного характеру. Актор свідомий цих значень; тобто, якщо він приймає певну позу, він, ми кажемо, свідомий, що ця поза репрезентує, наприклад, горе. Якщо це так, він спроможний реагувати на свій власний жест у певному сенсі так, як і його аудиторія. Це не є природною ситуацією:

людина не є актором постійно. Ми дійсно деколи граємо і дивимось, яким саме буде вплив нашої налаштованості; і ми можемо з наміром використовувати певний тон голосу, для того щоб викликати певний результат. Такий тон викликає таку ж реакцію у нас самих, яку ми хочемо викликати у когось іншого. Але дуже велика частка того, що відбувається у мові, не має цього символічного статусу.

Те саме завдання знайти вираз, який викличе у інших те, що відбувається зі мною самим, стоїть не тільки перед актором, але і перед митцем взагалі. Поет-лірик має переживання прекрасного разом з емоційним захватом стосовно нього, і використовуючи слова як митець, він прагне знайти такі, котрі відповідатимуть його емоційній налаштованості, і викличуть у інших точно таку саму. Він може тільки випробовувати свої творіння на собі, дивлячись, чи ці слова дійсно викликають у ньому відгук, який він хоче викликати у інших. Певним чином, він перебуває в тому ж становищі, що й актор. Перший прямий

і безпосередній досвід не є у формі спілкування. Ми маємо цікаве свідчення про це від такого поета як Вордсворт, який дуже цікавився технікою поетичного вираження; він сказав нам у своїх передмовах, а також у своїй поезії, як його поеми виникають як поеми - загалом саме переживання не є безпосереднім стимулом для поетичного вираження. Між висхідним досвідом і його вираженням може пролягати період і в десять років. Цей процес пошуку мовного виразу, котрий викличе емоцію, яка колись одного разу вже переживалася, набагато легше здійснювати, коли людина має до діла зі згадкою про неї, ніж коли вона всередині переживань, ЯКІ виносять за межі звичного світу, і через котрі проходив Вордсворт у своєму зближенні з природою. Людина повинна проексперементувати і побачити, наскільки окремий вираз дійсно відповідає реакціям, які зараз утримуються у тьмяних згадках досвіду. Хтось колись сказав, що має дуже серйозні труднощі при написанні віршів: у нього багато ідей, але він не може знайти мови, якої потребує. На що йому справедливо відповіли, що поезія пишеться словами, але не ідеями.

Значна частина нашого мовлення не носить цього істинно естетичного характеру; у більшій його частині ми не маємо наміру відчувати емоції, які викликаємо. Ми зазвичай не використовуємо мовні стимули, щоб викликати в собі ту емоційну реакцію, яку ми викликаємо в інших. Звичайно, людина справді володіє співчуттям у ситуаціях, пов'язаних з емоціями; але те, чого вона там прагне, є чимось таким, що, в остаточному підсумку, підтримає певного іншого індивіда у його власному досвіді. У разі поета і актора означений стимул викликає у митця те, що він викликає в іншого, але це не є природною функцією мови: ми не припускаємо, що сердита людина викликає у собі той самий страх, що й у когось іншого. Емоційна частина нашої дії не викликає у нас безпосередньо тієї реакції, що вона викликає у іншого. Якщо особа люта, налаштованість іншого індивіда, в якій особа зацікавлена, і яка природно випливає з її гнівного тону, не є тією, що вона очевидно виявляє в собі. Ми не лякаємось тону, який самі можемо використовувати, щоб лякати когось іншого. В емоційній частині, яка є дуже великою у разі голосового жесту, ми жодним чином не викликаємо в собі тієї реакції, яку викликаємо у інших, як це відбувається у випадку значимої

мови. Там ми повинні викликати у cfc6e реакцію того різновиду, який викликаємо у інших; ми мусимо знати, що кажемо, і налаштованість іншого, котру ми викликаємдв собі, повинна керувати тим, що ми дійсно промовляємо. Раціональність означає, що той тип реакції, який ми викликаємо у інших. повинен так само викликатися у нас самих, і що ця реакція повинна, й собі посісти місце у визначенні того, що надалі ми збираємось казати і робити.

Що суттєво для спілкування, так це те, аби символ викликав в самості людини те, що він викликає у іншого індивіда. Він повинен володіти цим різновидом універсальності для будь-якої особи в однаковій ситуації. Мова стає можливою, коли тільки стимул може впливати на промовляючого індивіда так, як він впливає на іншого. У разі сліпої особистості, такої як Хелен Келер, наприклад, саме контактний досвід є тим, що може даватися іншому так, як самому собі. Саме з мови такого типу був вибудований дух цієї жінки. Як вона визнала, тільки коли їй вдалося встановити спілкування з іншими людьми завдяки символам, які могли викликати у неї ті реакції, які вони викликають у інших, вона змогла здобути те, що ми називаємо мисленним змістом чи самістю.

Інша група глибинних чинників генези самості представ­лена в діяльностях забави і гри. Серед примітивних племен, як я казав, необхідність розмежування самості і організму визнається у формі того, що ми називаємо "двійником": індивід володіє схожою на річ самістю, яка зазнає його впливу, тоді як він впливає на інших людей; і вона відрізняється від безпосе­редньо організму тим, що може залишати означене тіло і повертатися назад до нього. Це є підставою для поняття душі як окремої сутності.

Ми виявляємо у дітей щось таке, що відповідає цьому двійнику, власне невидимих уявних товаришів, яких багато дітей продукують у своїх особистих досвідах. У такий спосіб вони організовують реакції, які викликають у інших і також у самих себе. Звичайно, ця забава з уявним товаришем є тільки особливо цікавим різновидом звичайної забави. У цьому сенсі вона, особливо та її стадія, яка передує справжнім іграм, є грою у щось. Дитина бавиться у буття матір'ю, у буття вчителем, у міліціонера: тобто її забава є, як ми кажемо, прийманням різних ролей. Щось схоже ми маємо у разі так званих забав тварин:

кішка буде гратися зі своїми кошенятами, собаки граються один з одним. Двоє собак, граючись один з одним, будуть нападати і захищатися, і поступово, напевно, перейдуть до справжньої бійки. Існує комбінація реакцій, яка контролює глибину укусів. Але ми у цій ситуації не маємо того, щоб собаки приймали певну роль у тому сенсі, як дитина умисне приймає роль іншого. Ця Дитяча схильність є саме тим, з чим ми працюємо у дитячих садочках, де приймання ролей дітьми стає фундаментом для навчання. Коли Дитина дійсно приймає роль, вона має в собі стимули, які викликають певну специфічну реакцію чи групу реакцій. Вона може, звичайно втікати, коли її переслідують, як це робить собака, чи може, так само як він, у своїй грі повернутися і вдарити у відповідь. Однак це не те саме, що грати у щось. Діти збираються разом, щоб "гратися в індійців". Це означає, що дитина володіє певною групою стимулів, які викликають у неї самої ті реакції, котрі вони б викликали в інших, і які відповідають "індійцю". У цей період гри дитина випрацьовує власні реакції до означених стимулів, і вона використовує їх у будівництві самості. Реакція, якою вона має тенденцію реагувати на ці стимули, організовує їх. Дитина грається, наприклад, що вона пропонує собі щось, і що вона купує це; вона дає собі листа і забирає його; вона звертається до себе як до батька чи як до вчителя; вона затримує себе як міліціонер. Вона володіє множиною стимулів, котрі викликають у неї ті ж реакції, які вони викликають в інших. Вона бере цю групу реакцій і організовує їх у деяке ціле. Таким є найпрості­ший спосіб бути іншим для себе самого. Він передбачає часову визначеність ситуації. Дитина говорить щось у одній ролі і відповідає у іншій, і далі її реагування у іншій ролі є стимулом для неї у першій ролі тощо. Певна організована структура виникає у неї і у її іншого, яка відповідає цьому, і вони двоє проводять діалог жестів між собою.

Якщо ми порівняємо забаву з ситуацією в організованій грі, ми зауважимо суттєву відмінність в тому, що дитина, яка грається у таку гру, повинна бути готовою приймати налашто­ваність будь-кого іншого, залученого до цієї гри, і ці різні ролі мусять мати певну співзалежність між собою. Візьмемо дуже просту гру, таку як "ховайся та шукай", всі за винятком одного, котрий ховається, є тими, які полюють. Дитина не потребує більш ніж одного того, на кого полюють, і одного, хто полює.

Якщо малюк бавиться у першому розумінні, він тільки здійснює забаву, але не існує попередньо вигадані» фундаментальної структури. На цьому ранньому етапі він переходить від однієї ролі до іншої, коли тільки йому заманеться. Але у грі, до якої залучено якусь кількість індивідів, крім попереднього, дитин'Ї, приймаючи одну роль, мусить бути готовою приймати роль будь-кого іншого. Якщо вона отримує в бейсболі позицію дев'ятого, вона повинна володіти реакціями кожної іншої позиції у цій своїй власній. Вона мусить знати, що кожен інший збирається робити, для того щоб здійснювати свою власну гру. Вона повинна приймати всі ці ролі. Не всі вони мають бути представленими у свідомості одночасно, але в деякі моменти вона повинна мати трьох-чотирьох індивідів представленими у власній налаштованості: того, хто збирається кидати м'яч, того, хто збирається ловити його тощо. Ці реакції повинні, до певної межі, відбуватися у її власному організмі. У грі, звідси, існує така організована множина реакцій названих інших, що налаштованість одного викликає відповідні налаштованості іншого.

Ця організація викладається у вигляді правил гри. Діти дуже зацікавлені в правилах. Вони складають їх на місці, щоб знайти вихід зі складних ситуацій. Частина задоволення від гри полягає в опануванні таких правил. Ще, правила є множиною реакцій, які передбачає особлива налаштованість. Ви можете вимагати певної відповіді від інших, якщо ви сприймаєте певну налаштованість. Всі ці реакції є у вас самих також. Тут ви опановуєте організовану множину таких реакцій як те, що є, як я зазначив, чимось більш досконалим, ніж ролі, виявлені у забаві. В останній існує тільки множина реакцій, які продовжують одна одну без будь-якого визначення. Ми кажемо, що на такій стадії поведінки дитина ще не має повністю розвинутої самості. Дитина цілком розважливо відповідає на безпосередні стимули, які надходять до неї, але вони не організовуються. Вона не організовує свого життя так, як би нам хотілось, тобто як ціле. Тут тільки існує множина реакцій типу забави. Дитина реагує на певні стимули, і ця реакція є у ній самій тим, що викликається в інших, але вона не є завершеною самістю. У своїй грі вона повинна мати систему передбачених ролей; інакше вона не зможе її грати. Гра є переходом у житті дитини від приймання ролі інших у

забаві до організованої ролі в системі ролей, що є суттєвим для самосвідомості у повному розумінні цього терміна.

Дата добавления: 2015-05-26