Забава, гра й узагальнений інший

Ми говорили про соціальні умови, за яких самість постає як об'єкт. На додаток до мови ми знайшли дві ілюстрації, одну у забаві й іншу у грі, і я хотів би підсумувати і деталізувати моє бачення цих речей. Я казав про них з позиції розгляду дітей. Ми можемо, звичайно, вказати також на налаштованості примітивних племен, з яких постала наша цивілізація. Вражаючу ілюстрацію забави, як відмінної від гри, знаходимо у міфах і різновидах забав, які здійснюють примітивні племена, особливо у релігійних церемоніях. Ми можемо тут і не знайти тієї чистої налаштованості забави, як у випадку маленьких дітей, оскільки учасники є дорослими, і безсумнівно, залежність цих процесів забави від того, що вони витлумачують, так чи інакше є у свідомостях навіть найбільш примітивних з них. У процесі витлумачення таких ритуалів відбувається оформлення забави, яке напевно можна порівняти з тим, що відбувається в дитячому садочку з забавами маленьких дітей, коли їх перебудовують у систему, котра матиме визначену структуру чи зв'язок. Щонайменше, щось схоже виявляємо у забаві примітивних людей. Цей різновид діяльності належить, звичайно, не до їхнього щоденного життя і справ з оточуючими предметами -там ми маємо більш чи менш розвинуту самосвідомість - але до їхніх налаштованостей стосовно довколишніх стихій, природи, від котрої вони залежать. У їхньому ставленні до цієї природи, яке є темним і непевним, ми маємо значно примітив­нішу реакцію, і вона знаходить свій вияв у прибиранні ролі іншого, розігруванні у сценах своїх богів і героїв, проходженні через певні обряди, які представляють те, що дані персонажі за припущенням роблять. Цей процес, напевно, розвивається у більш чи менш визначену техніку і є керованим; а проте, ми можемо сказати, що він виник з ситуацій, схожих на ті, де малі діти граються у батька чи учителя - незрозумілих персонажів, які є довкола них, впливають на них, і від котрих вони залежать. Цих персонажів вони наслідують, їх ролі грають, і таким чином, керують розвитком своїх особистостей. Цей результат є саме

тим, заради чого працює дитячий садбчок. Він бере ознаки цих різноманітних незрозумілих істот і ставити к у таким чином організовану соціальну співзалежність однієї до іншої, що вони вибудовують характер маленької людини.⁶ Вже. саме внееення організації ззовні передбачає її брак у досвіді дитини у цей період. На тлі такої ситуації з малою дитиною і примітивними племенами ми маємо гру як таку.

Фундаментальна відмінність між грою і забавою полягає в тому, що в першій дитина мусить володіти настановленнями всіх інших, залучених до такої гри. Учасник гри, за припу­щенням, організовує настановлення інших гравців у якийсь різновид єдності, і саме ця структура керує реакцією означеного індивіда. Ми використали раніше як ілюстрацію гравця в бейсбол. Кожна з його дій визначається його припущенням дій інших гравців. Те, що він робить, визна­чається тим, що він є кожним іншим зі своєї команди; в гіршому разі, хоча б настільки, наскільки їхні наміри впливають на його власну особливу реакцію. Ми отримуємо, в такому випадку "іншого", який є системою намірів всіх залучених до одного з ним процесу.

Організовану спільноту чи соціальну групу, яка надає єдності самості індивіда, можна назвати "узагальненим іншим". Настановлення узагальненого іншого є настановленням всієї спільноти.⁷ Так, наприклад, у разі такої соціальної групи як бейсбольна команда, ця команда є узагальненим іншим тією

¹¹ ["The Relation of Play to Education, " University of Chicago Record, I (1896-97), 140 f f.]

⁷ Для неживих об 'сктів с можливим не менш ніж для людських організмів, формувати ролі узагальненого і організованого — повністю соціалізованого -іншого для будь-якого окремого людського індивіда тією мірою, як він реагує на такі об 'скти соціальна чи згідно з соціальною формою (за допомогою механізмів думки, внутрішнього діалогу жестів). Будь-яка річ - будь-який об'єкт чи множина об'єктів, живі чи неживі, людські чи тваринні, чи навіть просто фізичні - стосовно якої він діє чи на котрі реагує, соціальна с для нього елементом його узагальненого іншого, схоплюючи настановлення якого до себе, він стас свідомим самого себе як об 'скти чи індивіда і таким чином розвиває самість чи індивідуальність. Так, наприклад, культ, у своїй примітивній формі, є просто соціальним втіленням залежності між певною соціальною групою чи спільнотою і її фізичним оточенням - організованим соціальним засобом, засвоєним індивідуальними членами означеної групи чи спільноти, для входження у соціальні взаємини з тим середовищем чи (у певному сенсі) реалізацію діалогу з ним; і у такий спосіб, це середовище стає частиною повного узагальненого іншого для кожного з індивідуальних членів такої соціальної групи чи спільноти.

мірою, як вона входить - як організований процес чи соціальна діяльність - до досвіду кожного зі своїх індивідуальних членів.

Якщо окремий людський індивід повинен розвинути самість у найповнішому сенсі, для нього не є достатнім просто оволодіти налаштованостями інших людських індивідів стосовно нього й одного щодо іншого в межах людського соціального процесу і ввести увесь цей соціальний процес як ціле до свого індивідуального досвіду просто у визначених термінах; він повинен також, так само як він опановує налаштованості інших індивідів до себе й одного щодо іншого, оволодіти їхніми налаштованостями стосовно різноманітних проявів чи аспектів спільної соціальної діяльності чи соціальних заходів, до котрих, як члени організованого суспільства чи соціальної групи, вони залучені; і він повинен, ще, через узагальнення цих індивідуальних налаштованостей означного організованого суспільства чи самої означеної соціальної групи як цілого, діяти задля різних соціальних проектів, які в будь-який визначений час ця група реалізовує, чи задля ширших різновидів загального соціального процесу, який складає її життя, і котрого ці проекти є окремими проявами. Це охоплення широких діяльностей будь-якого соціального цілого чи організованого суспільства як такого в межах поля досвіду будь-котрого з індивідів, залучених чи внесених у це ціле, є, інакше кажучи, суттєвим фундаментом і попередньою умовою найповнішого розвитку самості такого індивіда: тією мірою, наскільки він оволодіває настановленнями організованої соціальної групи (до котрої належить) до організованої кооперативної соціальної діяльності чи множини таких діяльностей, до яких ця група залучається як така, він розвиває повну самість чи оволодіває тим різновидом повної самості, яку розвинув. А з іншого боку, складні кооперативні процеси і діяльності та інституційні функціонування організованого людського суспільства є також можливими тільки остільки, оскільки кожний залучений до них чи такий, що належить даному суспільству, індивід може опановувати загальні настановлення решти таких самих індивідів до цих процесів, діяльностей та інституційних функціонувань і до організо­ваного соціального цілого досвідних взаємин і взаємодій, сконституйованого внаслідок цього, та може спрямовувати свою власну поведінку відповідно до них.

Саме у формі узагальненого іншого соціальний процес впливає на поведінку залучених до нього і реалізовуючи* його індивідів, тобто саме так спільнота керує поведінкою своїх. індивідуальних членів; оскільки саме у цій формі соціальний процес чи спільнота вступають як визначальний чинник до мислення індивіда. У абстрактній думці індивід опановує настановлення узагальненого іншого⁸ до самого себе, не звертаючись до його вираження у будь-яких інших індивідах, а у конкретній думці він опановує це настановлення тією мірою, наскільки воно знаходить вираження у настановленні до його поведінки тих інших індивідів, разом з котрими він залучається до певної соціальної ситуації чи дії. І взагалі, він може мислити, тільки опановуючи настановлення узагальненого іншого до себе якимось з цих способів, оскільки тільки так може відбуватися мислення - чи інтерналізований діалог жестів, який складає його. І тільки через опанування індивідами настанов­лення чи настановлень узагальненого іншого до них самих може постати універсум спілкування як визначена система загальних соціальних значень, які мислення припускає в своєму контексті.

Самосвідома людська особистість, далі, сприймає чи привласнює організовані соціальні настановлення соціальної групи чи спільноти, до котрої вона належить, (чи якоїсь її частини) стосовно різного кшталту соціальних проблем, які стоять перед цією групою чи спільнотою в будь-який визна­чений час, і котрі постають у зв'язку з відповідними різно­манітними соціальними проектами чи організованими кооперативними заходами, до яких цю групу чи спільноту залучено; і як індивідуальний учасник цих соціальних проектів чи кооперативних заходів, вона керує своєю власною поведін-

* Ми вже сказали, що внутрішній діалог індивіда з самим собою в термінах слів чи значимих жестів - діалог, який складає процес діяльності мислення -здійснюється індивідом з позиції "узагальненого іншого". Чим абстрактнішим с цей діалог, чим абстрактнішим виявляється мислення, тим більше віддаляється узагальнене інше від будь-якого зв 'язку з окремими індивідами. Саме у абстрактному мисленні діалог, що відбувається, ведеться індивідом швидше з узагальненим іншим, ніж з будь-яким окремим індивідом. Тому виходить, наприклад, що абстрактні поняття формулюються у термінах відношень усієї соціальної групи чи спільноти; вони формулюються на підставі усвідомлення індивідом настановлень узагальненого іншого до них, коли він опановує це настановлення узагальненого іншого, і пізніше реагує на них. І тому виходить також, що абстрактні висловлювання формулюються у формі, яку будь-хто - будь-який інший здатний мислити індивід - прийме.

кою відповідним чином. У політиці, наприклад, індивід ототожнює себе з цілою політичною партією і сприймає організовані настановлення всієї цієї партії до решти певної соціальної спільноти і до проблем, які стоять перед партією в межах певної соціальної ситуації; і він, тому, реагує чи віяповідає в термінах організованих настановлень певної партії як цілого. Він, таким чином, долучається до особливої системи соціальних відносин з усіма іншими індивідами, які належать до цієї політичної партії; ітак само, він відповідно прилучається до різних інших особливих систем соціальних взаємин з різними іншими класами індивідів, при чому індивіди кожного з цих класів є іншими членами ще якихось інакших особливих організованих підгруп (визначених у соціально-функціональних термінах), членом котрих він сам е також в межах всього певного суспільства чи соціальної спільноти. У найбільш високорозвинутих, організованих і складних людських соціальних спільнотах - спільнотах вибудованих цивілізованою людиною - ці різні соціально-функціональні класи чи підгрупи індивідів, до яких належать будь-який окремий індивід (і разом з іншими індивідуальними членами яких він, таким чином, вступає у особливу множину соціальних взаємин) бувають двох видів. Деякі з них є конкретними соціальними класами чи підгрупами, такими як політичні партії, клуби, корпорації, котрі всі дійсно є функціонуючими соціальними одиницями, у термінах яких їх індивідуальні члени безпосередньо відносяться один до одного. Інші є абстрактними соціальними класами чи підгрупами, такими як класи боржників і кредиторів, в термінах яких їхні індивідуальні члени пов'язуються один з одним тільки більш чи менш опосередковано, і котрі функціонують як соціальні одиниці тільки також більш чи менш опосередковано, але надають чи розкривають безмежні можливості розширити, розгалузити і збагатити соціальні взаємини між всіма індивідуальними членами означеного суспільства як організо­ваного і уніфікованого цілого. Означене членство індивіда у кількох таких групах чи підгрупах уможливлює його залучення до визначених соціальних взаємин (як завгодно опосередко­ваних) з майже нескінченною кількістю інших індивідів, які також належать одному чи іншому з цих абстрактних соціальних класів чи підгруп, що перетинають функціональні лінії розмежування між різними людськими соціальними

співтовариствами і охоплюють індивідуальних членів з декількох (інколи з усіх) таких співтовариств. З цих абстрактних соціальних класів чи підгруп людських індивідів найбільш охоплюючим і широким є, звичайно, кл^іс, окреслений за допомогою логічного універсуму дискурсу (чи системи універ­сально значимих символів), визначеного через співучасть і комунікативну взаємодію індивідів, оскільки з усіх таких класів чи підгруп він заявляє претензію на найбільшу кількість індивідуальних членів, і надає можливість найбільшій імовірній кількості людських індивідів долучитися до певного різновиду соціальних відносин (якими б опосередкованими чи абстракт­ними вони не були) одного з одним - відносин, що виникають з універсального функціонування жестів як значимих символів у загальнолюдському соціальному процесі спілкування.

Я вже вказав, в такому разі, що існує два головних етапи в повному розвитку самості. На першому з них самість індивіда є просто структурою окремих налаштованостей інших індивідів до нього самого й одного до іншого в особливих соціальних діях, в яких цей індивід бере участь разом з ними. Але на другому етапі розвитку самості індивіда, вона е не тільки структурою цих особливих індивідуальних налаштованостей, але також структурою соціальних залежностей узагальненого іншого чи соціальної групи як цілого, до якого він належить. Ці соціальні чи групові залежності вносяться в межі сфери безпосереднього досвіду індивіда і вводяться як елементи до структури чи будови його самості так само, як і настановлення деяких інших індивідів, і індивід приходить до них чи має успіх у їх опануванні за допомогою подальшої організації, а потім і узагальнення налаштованостей окремих інших індивідів у термінах їхніх організованих соціальних значень і сутностей. Так самість досягає свого цілковитого розвитку, організовуючи ці індивідуальні настановлення інших в організовані соціальні чи групові настановлення, і таким чином стаючи індивідуальним відображенням загального систематичного шаблону соціальної чи групової поведінки, до якої вона і означені інші разом залучені - шаблону, що, як ціле, належить досвіду такого індивіда в термінах цих настановлень організованої групи, які, через механізм власної центральної нервової системи, він сприймає стосовно самого себе саме так, як він засвоює індивідуальні настановлення інших.

Гру наділено такою логікою, що уможливлюється така структура самості: існує визначена мета, котру треба здобути;

всі дії різних індивідів узгоджені між собою стосовно тієї мети так, що вони не конфліктують; людина не конфліктує з собою стосовно налаштованості партнера по команді. Якщо людина має настановлення того, хто кидає м'яча, то вона може також мати реакцію охоплення цього м'яча. Перше і друга пов'язу­ються так, що вони сприяють меті самої гри. Вони взаємо-пов'язуються в єдину органічну форму. Таким чином, в структуру інших самосТей вноситься певна єдність, коли ми досягаємо стадії гри, на відміну від ситуації з чабавою, де існує проста послідовність однієї ролі після іншої, ситуації, котра є, звичайно, ознакою власне дитячої особистості. Дитина є однією річчю в один момент, і іншою - в інший; і те, чим вона є в один момент, не визначає того, чим вона є в інший. Це одночасно є і чарівним, і неадекватним в дитинстві. Ви не можете покластися на дитину; ви не можете припускати, що всі ті речі, котрі вона робить, визначатимуть, що вона робитиме в будь-який наступний момент. Вона не організована у ціле. Дитина не має ні певного характеру, ні певної індивідуальності.

Гра є, в такому разі, ілюстрацією ситуації, з якої постає організована особистість. Тією мірою, як дитина дійсно сприймає настановлення іншого і дозволяє цьому настанов­ленню іншого визначати те, що вона робитиме стосовно спільної мети, вона стає органічним членом суспільства. Вона переймає дух того суспільства, і стає його істотним членом. Вона належить йому остільки, оскільки вона дійсно дозволяє настановленню іншого, котрим вона оволодіває, керувати своєю власною безпосередньою самореалізацією. Тут перед­бачається певний різновид організованого процесу. Те, що має вираження у термінах гри звичайно неперервно знаходить вираження у соціальному житті дитини, але цей ширший процес виходить за межі безпосереднього досвіду самої дитини. Важливість гри в тому, що вона є цілковито всередині власного досвіду дитини, і важливість нашого сучасного типу освіти в тому, що вона вводить нас якнайглибше всередину цієї сфери. Різні настановлення, які засвоює дитина, організовуються так, що вони здійснюють певний контроль над її реакцією, так само як настановлення у грі контролюють її власною безпосередньою реакцією. У грі ми підмічаємо організоване інше, узагальнене

інше, яке міститься в організмі сгіиюї дитини і знаходить своє вираження у її безпосередньому досвіді. І саме ця організована діяльність у власній натурі дитини, яка ке^є специфічною реакцією, надає єдності і конструює самість» цієї дйгини.

Те, що відбувається у грі, відбувається у житті дитини постійно. Вона постійно приймає настановлення оточуючих, особливо ролі тих, котрі у певному сенсі керують нею, і від кого вона залежить. Вона опановує функцію цього процесу спершу абстрактно. Вона переходить від забави до гри у дійсному розумінні. Вона повинна грати гру. Дух гри захоплює дитину більше ніж ширший дух всієї спільноти. Дитина вступає у гру, і гра втілює соціальну ситуацію, до котрої вона може ввійти повністю; її дух може захопити її сильніше ніж дух сім'ї, до якої вона належить, чи спільноти, в котрій вона живе. Існують різні форми соціальних організацій, деякі з них достатньо тривалі, деякі короткочасні, до котрих дитина вступає і грає там якісь типи соціальних ігор. Це період, коли їй подобається "належати до чогось", і вона вступає в організації, які виникають і зни­кають. Вона стає чимось, що може функціонувати у організо­ваному цілому і, таким чином, виявляє тенденцію визначати себе у своїй залежності від групи, до котрої належить. Цей про­цес є вирішальною стадією у розвитку духу дитини. Він робить її самосвідомим членом спільноти, до якої вона належить.

Таким є процес, за допомогою якого постає особистість. Я говорив про нього як процес, де дитина приймає роль іншого, і сказав, що він відбувається, по суті, завдяки використанню мови. Мова головним чином тримається на голосовому жесті, за допомогою якого відбуваються кооперативні діяльності у спільноті. Вона по суті є таким голосовим жестом, який має тенденцію викликати у індивіда те настановлення, яке він викликає в інших, і саме це вдосконалення самості таким жестом опосередковує соціальні діяльності, які кладуть початок процесу опанування ролі іншого. Останнє твердження трохи невдале, тому що воно має на увазі настановлення актора, яке насправді набагато витонченіщ, ніж те, що передбачається у нашому власному досвіді. Ми бачимо цей процес найбільш ясно у примітивній формі в тих ситуаціях, де забава дитини опановує різні ролі. Тут самий факт її готовності платити гроші, наприклад, викликає у неї настановлення особи, яка отримує гроші; самий цей процес викликає у неї відповідні діяльності

іншої припущеної особи. Індивід спонукає себе до реакції, яку він викликає і іншої особи, і далі, до певної міри, діє відповідно до цієї ситуації. У забаві дитина дійсно цілком напевно виконує роль, яку вона сама збудила в собі. Забава є тим, що вкладає, як я вже сказав, певний зміст в індивіда, який відповідає на стимул, котрий однаково впливає на нього і ще когось. Зміст іншого, що входить в першу особистість, є тією ж реакцією у цьому індивіді, яку його жест викликає в іншого.

Ми можемо проілюструвати наше головне поняття на прикладі поняття власності. Якщо ми кажемо: "Це моя власність, я повинен керувати нею," - це твердження викликає певну множину реакцій, яка повинна бути такою ж самою у будь-якій спільноті, де існує власність. Вона передбачає організоване настановлення стосовно власності, яке є спільним для всіх членів означеної спільноти. Людина мусить мати певне настановлення стосовно того, як керувати своєю власністю, і повагу до власності інших. Ці настановлення (як організовані набори реакцій) повинні існувати в кожному, так що коли один говорить такі слова, він викликає у себе реакцію інших. Він викликає реакцію того, що я назвав узагальненим іншим. Те, що робить суспільство можливим, є такими спільними реакціями, такими організованими настановленнями, стосовно котрих ми визначаємо власність, релігійні культи, освітній процес, сімейні стосунки. Звичайно, чим ширше суспільство, тим більш універсальними повинні бути ці об'єкти. У будь-якому разі, мусить існувати визначена множина реакцій, про котрі ми можемо казати як абстрактні, і які можуть належати дуже великій групі. Власність сама є дуже загальним поняттям. Вона є тим, чим може керувати тільки цей індивід, і ніхто крім нього. Настановлення власності відмінне від налаштованості собаки до кістки. Собака буде битися з будь-яким іншим собакою, що намагатиметься взяти цю кістку. Собака не приймає настанов­лення іншого собаки. Людина, яка каже; "Це моя власність", -приймає настановлення іншої особи. Людина апелює до своїх прав, тому що вона спроможна перебрати настановлення, яким володіє кожен інший у даній групі стосовно власності, таким чином пробуджуючи у собі це настановлення інших.

Саме організація настановлень, які є спільними для групи, є тим, що формує організовану самість. Особа є особистістю, тому що вона належить до спільноти, тому що вона вносить

інститути цієї спільноти до своєї ддасної поведінки. Вона бере її мову як посередника, за допомогойг якого здобуває свою особистість, і далі через процес засвоєння різних ролей, зразки котрих надають всі інші, опановує настановлення цих членів спільноти. Такою, у певному сенсі, є структура особистості людини. Існують певні спільні реакції, якими кожний індивід володіє стосовно певних спільних речей, і поступово, як ці спільні реакції пробуджуються в індивіді, коли він впливає на інших осіб, він вибудовує свою власну самість. Структурою, далі, на котрій тримається самість, є означена реакція, яка спільна для всіх, оскільки людина повинна бути членом спільноти, бути самістю. Такі реакції є абстрактними настанов­леннями, але вони складають саме те, що ми називаємо характером людини. Вони дають їй те, що ми називаємо її принципами, визнаними настановленнями всіх членів спільноти стосовно того, що є вартостями цієї спільноти. Людина ставить себе в позицію узагальненого іншого, яка є організованими реакціями всіх членів означеної групи. Ця позиція є тим, що керує поведінкою, контрольованою принципами, і особа, котра має таку організовану групу реакцій, є людиною, яка, ми кажемо, має характер у моральному розумінні.

Саме структура настановлень, в такому разі, є тим, що складає самість, відмінну від групи навичок. Всі ми маємо, наприклад, певну групу навичок, таких як особливі інтонації, котрі людина використовує у своєму мовленні. Це група навичок голосового вираження, якими людина володіє, але про які вона не знає. Набори такого типу навичок, якими ми володіємо, для нас нічого не означають; ми не чуємо тих інтонацій нашої мови, котрі чують інші, якщо не звертаємо особливої уваги на них. Навички емоційного вираження, які також належать нашому мовленню, такого ж типу. Ми можемо знати, що ми виразили радість, але деталі цього процесу не розкриваються для наших свідомих самостей. Існує ціла в'язанка таких навичок, які не належать свідомій самості, але допомагають укласти те, що називається позасвідомою самістю.

Нарешті те, що ми розуміємо під самосвідомістю, є пробудженням у нас саме тієї групи настановлень, які ми пробуджуємо у інших, особливо коли вони є важливою множиною реакцій, котрі працюють задля сформування членів спільноти. Є невдалим об'єднувати чи змішувати свідомість, в

тому значенні, в якому ми звичайно використовуємо цей термін, і самосвідомість. "Свідомість" найбільш часто використовуєть­ся в значенні поля досвіду, але "самосвідомість" вказує на здатність викликати у себе самих множину певних реакцій, які належать і іншим з нашої групи. Свідомість і самосвідомість не одного рівня. Тільки сама людина, добре це чи ні, має доступ до власного зубного болю, але це не те, що ми розуміємо під самосвідомістю.

До цього місця я наголошував на тому, що я назвав струк­турами, на яких тримається самість, її каркас, так би мовити. Звичайно, ми — не тільки те, що спільне для всіх: кожна з самостей відмінна від будь-якої іншої; але повинна існувати така структура, яку я накреслив, для того щоб ми могли бути членами спільноти взагалі. Ми не можемо бути самими собою, якщо кожен з нас не є також членом ширшої єдності, в якому представлено спільність настановлень, що керує настанов­леннями всіх. Ми не можемо мати прав, якщо ми не маємо спіль­них налаштованостей. Те, що ми здобули як самосвідомі особи, робить нас такими членами суспільства і дає нам самості. Са­мості можуть існувати тільки у визначених співзалежностях до інших самостей. Не можна чітко розмежувати наші власні са­мості і самості інших, оскільки наші самості існують і входять, як такі, до нашого досвіду тільки остільки, оскільки самості ін­ших існують і входять до нього в такий же спосіб також. Інди­від має самість тільки у стосунку до самостей інших членів своєї соціальної групи; і структура його самості виражає чи відобра­жає загальний шаблон поведінки соціальної групи, до якої він належить, точно так само, як це робить структура самості кож­ного іншого індивіда, що належить до цієї соціальної групи.

Дата добавления: 2015-05-26