Тема 8. Формування української соціологічної 3 страница

серед українців, навіть серед університетських, і що дуже рідко хто

Коли обернемось до писаного про Україну навіть по-москов-

ському українцями, то й тут побачимо теж не дуже відрадосні про-

яви. В усякім разі, тепер твори навіть найбільше вчених україно-

любців стоять далеко нижче по науковій вартості, ніж твори чистих

москалів або українців-общерусів. Тут причиною почасти провінціаль-

не життя українців, котрі не мають під рукою столичних засобів

до науки, а також те, що стан національності, котру кривдять у Ро-

сії, не дає, власне, українолюбцям спокою духа й потрібного для

науки концентрування, збору уваги на певних точках праці. Тільки

ж тут винна й власна воля українців, котрі засиділись на старих

думках про національність і зв'язані з нею справи, думках, котрі

панували в науковому й політичному світі, а надто германському

й слов'янському, перед 1848 р., але тепер дуже перемінились в

більше освічених народів, навіть у германських і в самій Росії.

Перед 1848 р., коли у нас складались думки членів Кирило-

Мефодіївського товариства, скрізь в Європі були «Молода Італія»,

«Молода Германія»,загальне германофільство, кельтофільство,

піддаючись котрому навіть соціаліст Прудон казав, що «вільність —

річ кельтська, а деспотизм — франкська» («la liberte est gauloise, le

despotisme est franc»). В передових кругах у Росії панувала одна-

ково серед западників, як і слов'янофілів, гегельянська система

з її думками про зміни національних гегемоній по періодах все-

світньої історії. Німець Гегель думав, що німецька (германська)

гегемонія буде остатньою. Московським гегельянцям, восточникам

або слов'янофілам, звісно, це не подобалось, і вони ждали, що

після доби германської буде слов'янська, переважно великоруська.

Російські западники почасти спорились проти того й радили Росії

просто вживати готової європейської просвіти, а почасти самі

вірили, що буде слов'янська доба історії, та тільки малювали її

собі не в образі Московського царства, а в формі ліберально-со-

ціалістичній, для котрої підстави бачили в сільській громаді, котра

зосталась у Московщині (Герцен і другі). Подібні надії держались

і де в кого з восточників (Хом'яков, браття Аксакови і др.). Наші

українофіли того часу, або ліпше — українські слов'янофіли, стали

посередині між російськими западинками й московськими слов'я-

нофілами, чи восточниками, як їх звав Гоголь,— і цей стан їх, почасти

відповідаючий історичним ознакам України, давав їм свою оригі-

нальність і силу, через котру вони вносили багато поправок в теорії

російських западників і слов'янофілів і в науці, і в політиці. Дякуючи

тому наші старші українофіли, починаючи від таких, як Максимович,

котрих націоналізм зв'язувався ще з європейським романтизмом,

і кінчаючи кружком Костомарова, котрого політичні тенденції в

1848 р. були недалекі від тенденцій «Молодих Італій», «Германій»

і т. ін., не тільки дали нам наукові праці про Україну, і досі найліпші

з того, що в нас про неї писано, а ще багато де в чому вели перед

навіть усій Росії.

Але ж час не стояв. Після 1848 р. виявилось, що національна

ідея сама по собі не є ліком на всі лиха громадські (примір не тіль-

ко Венгрії й Германії, а й самої Італії, де національна ідея тісно

зв'язувалась із всеєвропейським ліберальним рухом), а часом без

других культурних ідей може служити джерелом великих помилок

(примір союзу слов'ян з реакцією в Австрії); виявилось, що питання

політичні, культурні, соціальні мають свої задачі, по крайній мірі,

стільки ж важні, як і національні, і для котрих національності можуть

бути тільки грунтом і формою варіацій. Чисто наукова праця рішуче

виділилась з літератур національних і стала цілком інтернаціональ-

ною. Виділилась із національних рамок і справа освітня, напр.

боротьба за світську школу проти церковної. Ще більше інтер-

національним став рух соціальний — боротьба за права найбіднішо-

го з працюючих класів. Навіть в таких кругах культурних справ,

в котрих націоналістичні теорії мали собі найбільше прикладу» по-

гляди перемінились: нововідкриті археологічні матеріали показали,

що культурні взаємини між народами існували за сотки, за тисячу

літ до Христа, що, напр., фінікійська азбука, від котрої пішли майже

всі теперішні азбуки на світі, сама була плодом інтернаціонального

обміну культур, так само, як і монета; що грецька скульптура й

навіть філософія, жидівський монотеїзм, римське право і т. д.— все,

що вважалось колись за плоди чисто національні, виросло під

впливами інтернаціональними. Про цільність національності в культу-

рі новіших народів християнських і магометанських, а надто після

XVI ст., і говорити сором. В самій усній простонародній словесно-

сті, котра вважалась колись дзеркалом народно-національного духу,

нова наука показала черти, спільні всім народам або просто взяті од-

ним народом від другого через перехід байок, пісень і т. ін. від Азі.

в Європу й навиворіт. Словом, навіть у тій науці, котру німці назвали

трохи по-старому націоналістичному Völkerpsychologie, матеріал

інтернаціональний висунувся на перший план; притому існування

національного елемента не відмовляється, а тільки конечний суд

над ним відкладається на той день, коли можна буде точно розді-

лити національне від інтернаціонального, а в самому національному

те, що є основне, природжене якій національності, від перемінного,

історичного, котре в одну добу життя нації існує, а потім щезає, або

в одну добу не було, а в другу появляється.

Треба сказати, що науково-політична думка в остатні часи трохи

розкидалась по подрібних справах і тепер нема таких цільних

світоглядів, як, напр., гегелівська філософія. Через те нові наукові

погляди трохи роздріблені й їх нелегко звести докупи. Тим-то можна

побачити немало противомовного навіть в писаннях одних і тих же

великих розумів нашого часу. Але більше-менше новий світогляд ви-

яснивсь не тільки в учених, але й у звичайної освіченої громади в

Європі.

В Росії, звісно, справа стоїть гірше як через меншу освіту гро-

мади, так і через те, що там цілі відділи нової науки, напр., ті,

котрі чіпають релігію, просто заборонені. Та все-таки середнім чи-

слом ліпші російські вчені свідомі в новому науковому світогляді і

його методах, а іноді їх вільність від впливів національних традицій

старих наукових центрів, їх рівні стосунки з французами, англича-

нами, німцями, слов'янами дають їм особливу ширизну поглядів.

В усякім разі загал учених росіян вийшов уже із старих націоналі-

стичних теорій, котрі ще зостались тільки в секті слов'янофілів

і найбільше у славістів, котрі обмежились тісненьким кружком ма-

теріалу й думок. Тільки ж і там старий гегельянсько-московський

націоналістичний світогляд дуже підкопаний і систематично проявив

себе недавно тільки в книзі Данилевського «Россия й Европа»,

писаній не спеціалістом гуманних наук, а натуралістом, котрий під

кінець життя понаписував такі примітки на своїй книзі, котрі рівні

тому, що він зрікається многого з того, що перше написав. Книга

Данилевського пішла в хід більше серед такої публіки, котра з власти-

вою наукою мало має діла, котра зветься в Європі шовіністами,

державно-національними самохвалами, от як, напр., буланжисти серед

французів, а наукові поваги в Росії навіть усміхаються над книгою

Данилевського.

На Україні діло стоїть далеко гірше. Тут ще живіші старі націо-

налістичні погляди як через те, що українці більше відстали від

Європи, ніж петербуржці та москвичі, так і через те, що урядові утиски

на українську національність дражнять українців і примушують їх

перецінювати вартість національності в історії й житті.

Відсталість українську не тільки від європейців, а й від росіян

можна було бачити навіть на Костомарові. Він сам, розказуючи про

свої незгоди з ліберальними професорами й літераторами петербур-

зькими, котрі гаряче прийняли його після саратовського вигнання,

говорить у своїх листах, що, може, він за 9 років життя в глухому

місті відстав від передового світу. Але це не вдержувало його від

ви ходок, переважно в «Основі», проти «модного соціалізму» або

«модного матеріалізму». Погляди, відповідні цим виходкам, були при-

чиною не тільки того, що Костомаров надавав клерикальний характер

тій популярній літературі, котру він хотів видати для України, і того,

що він дуже звужав ту літературу (ми про це говорили в II т. «Гро-

мади»), але й пошкодили йому оцінити науково багато боків у житті й

історії України. Так, він перецінив «український індивідуалізм»

і відбив увагу від спілкових змагань українців. Так, він зовсім не

зрозумів вартості неправославних впливів на українське письмен-

ство з XVI ст., протестантських і римських, і навіть зачатків пито-

мого протестантизму в братствах та в таких писателів, як Іван

Вишенський. (Про це я говорив ще 1870 р. в статті «Малороссия

в ее словесности» в «Вестнике Европы».) До того, перемішавши

європейське ліберальне демократство зо слов'янофільським народ-

ництвом, Костомаров, описуючи Виговщину, дуже став на бік черні й

Запорожжя, котрі підперли московського царя проти автономізму

козацької старшини, і через те, власне, стратив провідну думку для

суду над московською політикою в часи від Чорної Ради 1663 р.

до мазепинщини, а далі випустив з-під очей саму Січ Запорозьку,

котра в його працях по історії Гетьманщини являється уривками,

і, нарешті, не оцінив як слід і зросту ліберально-автономічних ду-

мок серед січовиків від 1667 до 1710 р., зросту, котрий натурально

привів до запорозького нарису конституції України в 1710 р., на-

писаного під впливом Костя Гордієнка. (Ми старалися показати той

зріст у передньому слові до І вип. «Політичних пісень українського

народу в XVIII—XIX ст.») Сам Гордієнко, найбільше достойний сла-

ви з українських козаків, і його конституція зостались у Костомаро-

ва загубленими серед «мазепинців», тоді як, власне, Гордієнко все

життя своє проборовся з Мазепою і опинився в союзі з ним тільки

тоді, коли не було йому іншого вибору.

В етнографічних роботах відсталість Костомарова ставила його

просто в чудний стан. Так, він усилювався по піснях установити

український народний світогляд і, між іншим, символіку, а не звер-

нув уваги на те, що найзвичайніші українські зілля носять уже

чужі — то грецькі, то латинські назви (васильки, конвалія, рута,

м'ята і т. ін.), і що з назвами мусили до нашого народу перейти

про них і погляди, казки й т. ін. з чужих сторон, і що, значить,

перше ніж ламати собі голову над окрушками чужосторонніх по-

глядів, котрі зайшли до руського народу і дуже часто не сходяться

один з другим, треба обернутись до їх джерел: візантійських, араб-

ських, латинських, перекладів церковнослов'янських і т. д.

Коли так багато важного недобачав, так помилявся й так заплуту-

вався сам Костомаров, то чого ж можна ждати від людей меншого

таланту й ученості! А й досі уся українська наука й усі українолюбці,

власне, живуть думками Костомарова. Поскільки ж ті думки в своїх

історико-філософських основах сходяться з думками московських

слов'янофілів, то виходить досить кумедна річ, що українолюбці жи-

вуть окрушками зо старої пруссько-московської філософії, котру не-

давно підновив Данилевський. Ця філософія зовсім уже не личить

українолюбцям, а надто в своїх практичних прикладах, бо вона рахо-

вана на історичну московську державу, котра душить українців.

Українолюбці це чують, але, держачись за старомодний націоналізм,

не мають сили вибитись із зачарованого круга.

Недавно можна було побачити в українській печаті зовсім ку-

медну прояву. «Правда» переклала з «Вестника Европы» статтю

д. Слонімського «Национальность в политике». Автор, досить свідо-

мий нового науково-політичного напрямку європейського, російський

ліберал, та ще й жид, безпощадно розбива московсько-слов'яно-

фільські теорії, хоч приміри приводить переважно німецькі, по-

частно пруссько-бісмарківські. Видавці «Правди» взяли до себе працю

д. Слонімського (і прекрасно зробили, бо це одна з немногих ста-

тей у львівському органі, котрі може читати людина з європейським

літературним смаком) і до прусських примірів автора подобавляли ро-

сійські. Автор, певно, не зостанеться тим недовольний. Та тільки ку-

медність виходить у тому, що основи нових національних, власне,

інтернаціональних поглядів д. Слонімського зовсім не підходять

до націоналістичної філософії правдян, котрої вихідні точки зате

підходять до філософії тих, котрих, власне, хотів побити д. Сло-

німський.

Але залишимо правдян, а перейдемо до справді учених українців.

Перше місце по пильності й талановитості між українськими

ученими тепер треба признати д. Потебні за його праці про мову й

народну словесність українську. Про лінгвістичні праці д. Потебні

я не компетентний говорити. Але про праці його про народну словес-

ність я дозволю собі сказати, що вони дуже часто мають характер

самого зводу чи покажчика матеріалу, без усякого навіть натяку на те,

яку ж провідну думку можна в йому знайти, в якім напрямку шука-

ти її. До того дивно, чому це д. Потебня, при його великій пильності,

майже ніколи не виходить за границі матеріалу слов'янського, тоді

як тепер європейська наука поставила питання про подобенство в

творах різних племен і тоді, як в Росії виходять такі широко по-

рівнявчі праці, як петербурзького професора Олександра Весе-

ловського? (Щоб мені не докорили, що я захвалюю все велико-

руське, а принижую українське, я мушу сказати, що я зовсім не

«преклоняюсь» перед усіма працями д. Веселовського, а надто пи-

саними в остатні роки, коли він часто громадить матеріал, навіть

сирісінький, мов у записній книжці, так що навіть один звісний

європейський учений, великий прихильник петербурзького професора,

як і я сам, недавно сказав про такі праці: «Це не наука, а ерудиція».

Та все-таки і в подібних працях д. Веселовського видно широку

основу, котрою може покористуватись всесвітня наука.)

Другий харківський україновідець д. Сумцов недавно попробу-

вав було в «Киевской старине» навіть виступити проти нового євро-

пейського порівнявчого методу в етнографії, але потім сам узявсь

за нього, тільки дуже незручно. Його нові праці виходять набором по-

частних вказівок, котрі повиписувані з книг, що мов пригодою по-

пались авторові до рук, і котрих вказівок учений не склав навіть

в який-небудь порядок.

Праці д. Сумцова про наших старих писателів XVI—XVII ст. цін-

ні, та тільки по виписках з рідких тепер книг. Ясної ж, а тим паче

вірної провідної думки з них не виведеш і не доб'єшся відповіді

на пекуче питання: чому наше письменство в XVII ст. пішло де в чому

навіть назад проти XVI ст., а потім і замерло не в одній Росії, а й у

Галичині, що вела перед у XVI ст.

Праця д. Сумцова про григоріанський та юліанський календарі

на Україні явно показує, чого бракує нашим ученим для того, щоб

витолкувати нашу старину, а далі дати нам раду в пекучих справах.

Для університетського професора д. Сумцова, як і для сільського

попа Ст. Качали, юліанський календар — це наша національна святи-

ня, а григоріанський — це папська удка, щоб піймати нас і сполячити.

Д[обродій] Сумцов і не подумав поглянути на те, що говорили

в XVI—XVII ст. про той календар протестанти, особливо німецькі,

і як вийшло, що нарешті цей календар прийняли й протестанти і

ніхто через те не став папівцем, ні не стратив національності.

Подібне треба сказати й про праці д. П. Житецького, напр.,

про остатню: «Очерк литер[атурной] истории малор[оссийского]

наречия в XVII—XVIII в.». Поки йдуть виписки з матеріалу та гра-

матика, то все добре й пожиточне, а як тільки вчений писатель

переходить до суті письменства, до справ освітніх, до грунтів їх, так і

виходить темнота, а то й просто фальшиві думки, котрі можуть нас

відвести просто в край, противний освіті й самому українству.

Д[обродій] Житецький теж замітив, що наше письменство в XVI ст.

подавало більше надії розвитись, ніж потім сталось у XVII ст.,

і навіть згодився з тим, що в XVI ст. оживляв наше письменство

вплив західноєвропейського руху, котрий звуть новонародженням

наук (renaissance) та протестантством. Тільки ж усе-таки він не

міг дати собі ради далі, коли прийшлось йому говорити про новий

зріст на Україні православної церкви, підпертої в XVII ст. рухом

козацьким. Д[обродій] Житецький забув усе, що він було признав до-

брого за неправославними впливами на Україну, і пішов, як зви-

чайно наші й московські казенні писателі, без розбору захвалювати

православно-козацький рух як наш «народний», як «спасителя нашої

національності». А як же вийшло, що під впливом сього спасителя

наше письменство стало йти навіть назад, а не вперед по змісту

і нарешті стало вимирати, піддаючись московському,— ця важна

наукова й практична справа зосталась зовсім для д. Житецького

і для його публіки темною. Інакше б було, якби д. Ж[итецький] не

піддававсь старомодним словам про народ та національність та по-

глянув на історію письменства других народів, де б можна було по-

бачити, що, власне, помагало, а що спиняло зріст «народного»,

тобто перш усього світського, в тім числі й простонародного, а

за тим безпремінно й національного матеріалу в старих європейських

письменствах. Літературна історія латинського Заходу ясно пока-

зує, що жива світська література переховалась там після запаку-

вання церкви, дякуючи зостаткам класичної, дохристиянської літе-

ратури на мові латинській, котра була все-таки живою для певного

класу людей; що ця латинська світська література будила охоту

і в покатоличених варварів збирати й своє усне письменство, а

далі розвивати його. Далі зросли світські громадські інтереси —

феодальні, державні, міщанські й т. ін., котрим стала відповідати

література, і нарешті під новим впливом доцерковної літератури

то через арабів, то просто наступив рух новонародження наук і

реформації, котрий рішуче освободив різні світські елементи від

тісних рамок католицьких i породив великі національні літератури.

І наша література на Україні, поскільки була доткнута тим рухом

всеєвропейським, постільки й починала жити; поскільки віддалялась

від нього, постільки й замирала. Правда, наше мужицьке життя,

більше або менше спеціально питоме, породило усну словесність,

подібну котрій, може, й не знайдеш в освічених сторонах Європи,

де другі класи закрили розвій сільського мужицтва. Так і то треба

було, щоб до нас дійшов демократичний рух Європи XVIII —XIX ст.,

щоб наші письменні люди довідались про ту нашу мужицьку сло-

весність і вирятували хоч частину її від безслідної смерті. На лихо,

наші народовці зле зрозуміли європейський демократичний рух,

котрий привів нашу громаду до пошани простонародної словесності,

перемішали його з примусовим національством і через те не можуть

собі дати ладу ні в усій історії нашого письменства, ні навіть з тим,

як їм бути з нашою простонародною словесністю, через що, між

іншим, стали думати, що одної її досить для основи всього письмен-

ства, і в самій цій словесності не розличили живих, спосібних до

поступу ознак і думок від мертвих і противних поступові.

Між теперішніми істориками України перше місце займає

д. В. Антонович. Праці його дають дорогий матеріал для історії

України, але коло того матеріалу треба ще багато заходу, щоб він

став історією, тобто викладом, освіченим ідеєю. Найліпше видно це

з того, що коли, напр., українофіли і навіть галицькі відрубники

бачать в д. Антоновичеві партизана своїх ідей, легенькі ретушовки

його праць, зроблені, напр., д, Щебальським, появлялись в «Русском

вестнике» в підпору тенденцій «обрусения», або навіть його праці

з маленькими пригіисочками звісного М. Юзефовича видавались як

програма такої системи «обрусєния» й релігійного примусу, якої в

XIX ст. навіть російський уряд не сміє провести, (Ми говоримо це,

маючи на думці переважно брошуру «Очерк истории православной

церкви в Юго-Зап[адной] Руси в XVII й XVIII ст.», фінал котрої,

де говориться, що в свій час польський уряд робив резонно, коли ни-

щив православіє, і що тепер рос[ійський] уряд мусить також нищити

католицизм, переносить пас в часи Пилипа II Іспанського і пануван-

ня теорії cujus regio, ejus religio (чиє царство, того мусить бути й

віра). Брошура та була видана від імені Київської археографічної

комісії (прсдсідатель М. Юзефович, головний редактор В. Антоно-

вич), але недавно перепечатана в монографіях В. Антоновича без

фіналу. Я висказав в «С[анкт] -П[етербургских] ведомостях» свою

думку про чудну для наших часів ідею цеї брошури ще в той час, як

вона появилась.)

Ніхто з наших істориків не вміє так точно возстановити фак-

ти переважно історії державно-політичної, коли який князь або

гетьман став правити, коли взяв яке місто й т, ін., але д. Антоно-

вич мов навмисне обходить усі ідейні боки історії, виводи з фактів,

порівняння з історією других народів і т. ін,, через що й можливе

вживання його праць і відрубниками й обрусителями, а ще гірше те,

що ширша публіка зовсім нічого не виносить з праць д. Антоновича

й через те, власне, не чита їх.. Іноді д, Антонович натяка на «народні

ідеали», котрі переважно виявились у козацтві, і говорить так, мов

народник. Тільки ж даремне ви б шукали в його працях ясного

показу тих ідеалів, а ще менше осуду їх, показу, яке місце вони

можуть мати в спільній великій еволюції європейської людності

й т. ін., тобто таких провідних думок, котрі одні тільки й можуть

сказати громаді, як їй бути з народницькими й козацькими симпатія-

ми, куди їх приткнути в сучасності. Найліпший показ такої неясності

проступів народництва в д. Антоновича можна знайти в одній з ліпших

і найстаранніше оброблених його праць — в монографії про Палія й

кінець козацтва на правім боці Дніпра. Там прекрасно показано,

коли й де був Палій, кого коли побили його козаки й т. ін., не видно

тільки, які, власне, порядки були в «Палiївській державі», що там

робили люди щодня, як господарювали й т. ін., не натякнуто на те,

яке місце займала та «Паліївська держава» по своїм внутрішнім

порядкам і культурі в ряді других форм громадського життя євро-

пейських народів і т. ін, (Вважаю не лишнім нагадати, що цей закид

я говорив д. А[нтонови]чеві ще в 1870 р., коли він прилюдно боро-

нив свою працю про Палія як магістерську дисертацію в Київському

університеті.)

Хиби д. Антоновича в більшій ще силі виступають у працях

його учеників. Ми спинимось на одному тільки примірі проф. Дашке-

вича. Між іншим, він написав одну працю, котра зветься «Борьба

культур й народностей в литовско-русском государстве в пери од

динас тичес кой у ний Литвы с Польщею». Тільки ж, не глядячи на

таке ім'я праці, даремне б стали ви шукати в ній справдешню іс-

торію цивілізації, тобто порівняння порядків державних, соціальних,

освітніх Польщі, Литви й Русі перед їх унією й у часі її, та показу,

якому ступню європейської еволюції відповідав стан кожної з трьох

країн в певні епохи. Щось подібне такому порівнянню бачимо

тільки в огляді прав королів польських і литовських в епоху Ягелло-

иів. Тільки ж автор не глянув на Польщу назад, в ті часи, коли її

королі були подібні до литовсько-руських князів, а тим паче не гля-

нув на відповідні епохи в Європі. Властивого ж культурного порів-

няння в нього зовсім нема. А тільки повна й порівнявча студія життя

Польщі, Литви й Русі з оглядом на європейську еволюцію й може

пояснити, наскільки натуральним було те, що Польща взяла гору

над Литвою й Руссю. Замість такої студії вчений автор займає нас

розмовами про те, чи «винен чи не винен» був Вітольд, або про те,

що якби Свидригайло вмів «соблюдать надлежащий порядок», то

все пішло б інакше. Звісно, після таких розмов такий великий факт,

як перевага Польщі над Литво-Руссю, зостається темним, або цілком

випадковим, або результатом «інтриг» польського вовка проти нашого

руського телятка.

Найбільше показує хиби теперішньої науки про Україну, власне,

те, що ця наука ніяк не може дати собі ради з козацтвом, хоч най-

більше з ним возиться. Остатніми часами з цією справою вийшов

чистий скандал: д. Куліш, один з найбільших наших національників

і козаколюбців, став дуже гостро нападати на наше козацтво, нази-

ваючи його чистим розбищацтвом, похваляти польських панів, що

не хотіли терпіти козацтва, та Петра І й Катерину II, що зруйнували

Січ, й т. ін. (Розбишаками вийшли козаки в д. Куліша, між іншим,

через те, що він, як звичайно наші вчені, огляда нашу історію без

порівняння з історією других народів. Тим часом в історії західно-

європейських народів можна знайти факти, з котрих методом д. Ку-

ліша можна довести, що всі корпорації й класи — рицарі, міщани,

студенти, навіть монахи, а нарешті й інституція королів — були роз-

бишаки і всі революційні рухи, як і державні війни, були розбоями.)

Така переміна в поглядах д. Куліша підняла проти нього всіх

українолюбців, та, окрім заміток Костомарова, котрий поправив деякі

почастні помилки д. Куліша, українські козаколюбці нічого не виста-

вили проти нього, окрім лайки, часто зовсім неприличної. (Найваж-

ніше, що писання проти недавньої праці д. Куліша про Богдана

Хмельницького писане москалем Карповим, котрий боронить коза-

ків проти Польщі та зате видає їх головою царському московському

урядові.) Безспірно, д. Куліш пересолив і наговорив багато зовсім

чудного, та все-таки зміна його поглядів свідчить, по крайній мірі,

про те, що настав уже час, коли не можна цінити історію нашої

України з погляду одного, та ще й хвилевого стану людності, ні

навіть з погляду тільки національного, а надто перемішаного з пра-

вославним; що треба оглянути історію нашу сукупно в усі її доби:

княжо-городську, феодально-литовську, пансько-польську, козацьку,

царсько-російську (з виділом цісарсько й конституційно-австрій-

ським) — і в усяку з цих діб звернути увагу на зріст чи упадок

людності, господарства, порядків і думок громадських і державних,

освіту, пряму чи косу участь українців усяких класів чи культур в

історії й культурі європейській. Зложити правдивий суд над усіма

ваганнями цих всіх справ у нашій історії можна, тільки рівняючи

її з історією других народів Європи. Тільки таким же способом

можна сказати правдивий суд і почастно над нашим козацтвом,

над його вартістю й хибами, над причинами його смерті (осередні-

ми, як і побічними) і над тим, що воно залишило по собі цінного в на-

шому народі, котре може ще дати свій плід, а що в ньому є такого,

котре треба просто «здати в архів» і признати навіть шкідливим для

поступу.

Але ж наші вчені, звичайно, й не думають про таке опрацюван-

ня історії ні всієї нашої країни, ні почастно козацтва, з котрим

вони найбільше мають діла, а думають, що кількох доволі неясних

слів про народ і народність досить буде, щоб пояснити все в такій

заплутаній справі.

Впрочім, цю хибу українські вчені ділять із московськими істо-

Дата добавления: 2015-05-26