Тема 8. Формування української соціологічної 6 страница

Тепер знаходяться сліди проби переробок творів грецьких філо-

софів для єгиптян. Давно звісні переклади творів грецьких філосо-

фів і лікарів (Арістотеля, Галена і др.) на мову сірійську (найбіль-

ше між V і VIII в.), з котрої вони перекладались потім (з X в.) на

арабську мову, а з неї пішли переклади латинські і т. і. (Нагадаємо,

що перші проби перекладів Арістотеля з арабського на латинське були

прокляті папами 1209 і 1231 р., котрі веліли катам палити ті книги.)

Більше розповсюдились: «Повість про Олександра Великого» (котра,

певно, пішла з Єгипту та обійшла всі мови Передньої Азії й Європи),

«[Повість] про Трою», а ще більше витяги з індійської збірки байок,

перероблені спершу для персів, а далі для сірійців і арабів («Калїла

і Дімна»), а нарешті для всіх народів середньовічної історії, та

«Книга семи мудрих», теж спершу зроблена по індійських дже-

релах персами (Сіндібад-Німе). Ця страшенно шкідлива книга, а над-

то в християнських чернечих переробках, джерело зневаг проти жі-

нок, була найбільше розповсюдженою книгою на світі, аж поки нові

місіонери християнські, переважно англічани, не розпустили в XIX в.

на сотнях мов переклади Біблії, та все-таки вона, як і другі, згадані

вище, переходячи від народ а до народа, служила письменському обмі-

ну між народами й виробці думки, що всяка мова варта того, щоб

на ній було письменство.

Так уже в часи переходу старих віків у середні повстали одна

проти другої дві думки (принципи, ідеї): 1) національно-державний

централізм, примус до державної мови і 2) людяно-освітній уні-

версалізм з вільністю кожної народної мови.

Розвал римської держави нападом різних малоосвічених (варвар-

ських, як казали греки) народів (німців, слов'ян і др.) прикрив

обидві думки ніби туманом. Варвари, що завоювали різні країни

римської держави і хрестились у римсько-християнську віру, самі

вчились латинської мови, хоч при тому держались і своїх і навіть

пробували писати на них книги святі й світські. Але згодом, коли в

римській церкві запанували єпископи, а над ними найстарший,

римський папа, тобто коли виробилось церковне панство й царство,

то римська церква, котра здавна не терпіла іншої мови в службі

церковній, окрім латинської, почала всяко забороняти вживати в

церквах інші мови й перекладати церковні книги на ті мови. (Папа

Григорій VII, котрий найвиразніше поставляє своє царство над усім

світом та примушував попів не женитись, виразно заборонив у листі

до герц[ога] Чехії народну мову в церкві й у св. письмі.) І так стояла

ця справа, аж поки серед нових християнських народів не почались

противупопівські рухи, котрі навчали, що християнин може сам просто

без попа обертатись до бога, і котрі противились найбільше панству

єпископів і царству папи. Тільки ці рухи рішуче взялись за діло

старих християн — нести науки християнські на всяких мовах по

всьому світові.

Цікава історія християнської науки, напр., в Англії. Англи почали

хреститись в VI—VII ст., а вже з середини VII ст. починають появля-

тись на англійській мові переробки й переклади частин Біблії, але

згодом заборони таких перекладів прийшли з Риму і в далеку

Англію. Тільки рішучі противники папства й навіть попівства в

Англії, як Віклеф, Пюрвей і другі, переклали Біблію на нову ан-

глійську мову (в 1384—1388 р.). Але римсько-англійське попівство

докоряло Віклефові, що він своїм перекладом Біблії для простих лю-

дей «розсипав перли перед свинями», і почало палити учеників

Віклефа (котрі спершу звались бідними попами) і їх англійські

Біблії. В 1404 р. собор англійських єпископів рішуче заборонив ужи-

вати всякі переклади Біблії, окрім латинського.

В землях французьких почали перероблювати й перекладати час-

тини Біблії з XI ст. під впливом противупопівських учителів грецьких

(катарів, тобто чистих) і болгарських (богумилів), котрі пішли від

учителів армянських (павликіян). Церкви або товариства, зложені з

людей з такими думками, звались у французьких землях, між ін-

шим, бідними братами. Вони-то й хотіли мати Біблію на зрозумілих

їм простих мовах і спочатку навіть обертались за тим до папи, але

даремне. В 1229 р. собор єпископів у Тулузі заборонив світським

людям держати й латинську Біблію, а надто читати Біблію на

простих мовах, а незабаром другий собор постановив, що хто не від-

дасть єпископу за 8 день своєї книги перекладу Біблії, щоб єпис-

коп спалив його, того самого вважатимуть за єретика, тобто коли

схочуть, то й спалять. Скоро противупопівський рух у південній

Франції знищено, по волі пап та королів, огнем і мечем, і проби

перекладати Біблію на прості мови (провансальську й французьку)

у Франції завмерли.

З кінця XIV і в XV ст. думки французьких «бідних людей» і

англійських «бідних попів» зайшли до чехів і зараз же в них яви-

лись проби перекладів Біблії на чеську мову. Хоч папа з єпископами і

палили і нищили чеських учителів братської віри, напр. Гуса й др., а

все-таки не вспіли задушити зовсім їх думок. В 1480 р. Біблія чеська

була навіть видрукована.

А тут іще вчених людей скрізь стало більше, почалось новонаро-

дження наук, і вчені люди навіть римської церкви почали читати

Біблії грецькі й жидівські, порівнювати з ними переклад латинський,

перекладати частини Біблії на свою мову. Коли німець Лютер став

учити проти папи й єпископів та проти римської церковної служби

й задумав перекласти Біблію на німецьку мову просто з жидівської

та грецької, то знайшов більше 20 проб німецьких перекладів Біблії.

В 1522 р. Лютер надрукував німецький переклад Нового Завіту, а в

1534 р.— повний переклад Біблії. З Лютера почалось рішуче про-

тестантство або реформація (переміна) в церкві римській, від котрої

відпала половина Західної Європи. Зараз за Лютеровим перекладом

видруковані були англійські (з 1524 р.), французьке-швейцарський

(1535), голландський (1537), шведський (1541), фінський (1548),

данський (1550), польський (1561, 1565) і т. д. Фінський переклад

лютеранських церковних книг і Біблії були перші книги на мові

фіннів, також само було і з лютерськими книгами на мовах литов-

ській і естонській, котрі так стали письменними і урятовані були від

загибелі {4-2}. Згодом, в XVIII—XIX ст., серед протестантів в Англії

заклались товариства, щоб друкувати Біблії на всяких мовах, котрими

говорять в англійській державі, а далі по всьому світові, і ці товари-

ства повводили так в число письменних мов мови найдикіших

народів усього світу.

Отак-то вільний церковний рух проти римської церкви з дум-

кою всесвітньою послужив до освячування всяких мов і національ-

ностей.

Про це все див.; Herzog «Real-Encyclopaedie der protestantischen

Theologie», статті «Bibel», «Bibellesung», «Bibelübersetzung» і т. і.,

подібні ж статті в «Encyclopaedia Britannica» і, нарешті, дуже цікаву

книгу Gastera «Graeco-slavonic literature and its relation to the folklore

of Europe during the Middle ages», де оглянуто вплив армено-греко-

болгарського богумільства на Захід Європи.

Серед східних церков не вспіло вирости церковне царство, по-

дібне до римського папства, і через те там не було такого рішучого

утиску нових простих мов у церквах, як у церкві римській. Але

позаяк і тут була церковна аристократія — єпископи, то потроху і

тут завелась зневага до нових мов у християнських народів і на-

віть до старих, негрецьких. Так, патріархи-греки в Олександрії, Єруса-

лимі й Антіохії заходжувались витиснити з церков мови єгипетську

й сірійську й замінити їх грецькою.

Подібне ще більше вперто робили грецькі архієреї серед волохів

та болгар, і коли недавно болгари рішуче поновили собі осібну

церкву, то цареградський патріарх, а за ним і інші східні прокляли

болгар, обвинивши їх у нечуваній єресі (схизмі) — філоетнізмі

(любові до осібності народної), буцімто противній християнству.

Та й у слов'янських церквах завелась своя латина: і досі у право-

славних слов'ян — новоболгар, сербів, румунів, москалів — у церквах

служать на мові староболгарській, котру тепер навіть у Болгарії

народ мало розуміє, а в інших країнах — ще менше. Коли тепер на

різних мовах слов'ян православних або уніатів східного обряду

появились переклади Біблії, то сталось це дуже недавно і під впли-

вом протестантів, а в Болгарії так і просто заходом протестантів.

Сербський переклад зробила світська людина В. Караджич, і перше

подав його рос[ійському] Біблійному товариству ще в 1819 р., та

воно дало його на перегляд сербу ж Стойковичу, так той обурився

простонародною мовою перекладу і ввесь його перекрутив на церков-

не таки. Тільки 1847 р. Караджич видав свій чистий переклад і за

те дістав трохи не анафему від сербських архієреїв і попів, і тільки

нескоро потім переклад його уряд допустив у Сербію.

В Росії єпископи заборонили було ще в 1824 р, російський пе-

реклад Біблії, виготовлений Біблійним товариством, а коли недавно

дозволили — тільки щоб питати дома, а не в церквах,— то забо-

ронили переклад український. В Австрії для українців східного об-

ряду надруковано русько-український переклад молитов і Нового

Завіту, та зробили те зовсім не українські попи східного обряду,

а світські люди, і св. Юр довго не хотів благословити навіть пере-

кладу молитов, а перекладу Нового Завіту і досі не хотять ширити

галицькі попи, та й не можуть ширити, не зриваючи з римською

церквою, бо той переклад зроблено не з латинської Вульгати, котру

собор єпископів римсько-католицьких у Тріденті признав обов'язко-

вою для всіх римських католиків. (Нагадаймо, що римські попи,

навіть після реформації, видавали накази, котрі коли не забороняли

так рішуче простим людям читати Біблію, як у середні віки, то

так утрудняли її, що це було рівне забороні. Така булла папська

1713 р. «Unigenitus Dei filius, breve 1816 р.» на ім'я єпископів Гнє-

зневського і Могилевського проти дозволених раніше перекладів

Біблії, 1824 р,— проти біблійних товариств і різні прикази 1829,

1844, 1849 рр.) Треба спом'янути як дуже добру пригоду в церкві

російській те, що в ній ще в XIV ст. Степан Пермський переклав

кілька церковних книг на мову досить диких зирян і тим зробив

таке добре діло, яке тільки через 400—500 років стали робити ан-

глійські місіонери. Русолюбці бачать у тому особливий знак народного

характеру москалів — доброї терпимості (толеранції) до всяких чу-

жих націй. Але ми, не відмовляючи самому Степанові добрості,

думаємо, що вчинок його можливий був тільки через те, що в його

часи ще не вспіло в північній Московщині втвердитись церковне

панство.

Почасти через подібний недогляд або непорядок церковний по-

явились у XVI ст. проби приблизити Біблію до мови народної на

Білій Русі та у нас, на Україні. Тоді тут церкви східно-православна

й західно-католицька стояли одна поряд з другою і начальство цер-

ковне було розстроєне, а до того сюди через Польщу приходив з

чехів дух гусівський. От ще з XV ст. дійшов до нас кусник Біблії,

переложений з чеської на мову, приближену до української, далі в

1517 р. світська людина Фр. Скорина почав друкувати в чеській

Празі, раніше Лютерової, Біблію українську мовою, близькою до

білоруської. А далі вже, коли прийшло й до нас західне протестант-

ство, то чимало людей стало пробувати перекладати Біблію на на-

родну мову, та мало з тих проб було надруковано 1580, а найліпша

т. зв. «Пересопницька рукопись», переклад чотирьох євангелістів

(1556—1561), так і зосталась у єдиній рукописі. Знаменитий русь-

кий печатник Іван Федорович Москвитин говорить в передмові до

церковнослов'янського «Євангелія Учительного» 1560 р. від імені на-

кладчика, литовського гетьмана Григорія Ходкевича, таке: «Помы-

слил же был есми и се, иже бы сію книгу, выразуменія ради про-

стых людей, преложити на простую молву и имел есми о том попеченіе

великое. И совещаше ми люде мудрые, в том писме оученые, ижь

прекладаніем здавних пословиц на новые, помилка чинится но малая,

якоже и ныне обретается в книгах нового переводу. Того ради сію

книгу, яко здавна писаную, велел есми се выдруковати». Оці мудрі

люди православія й католицтва і є найбільші вороги, котрі спиняли

у нас і на Білій Русі зріст національного письменства!

В XVII ст. у нас запанувало в країнах, що козаки відбили від

Польщі, архієрейство та попівство православне, а в тих, що зостались

під Польщею, уніатське, і церковне панство не потерпіло такого

хлопського непорядку, як переклади Біблії та інших церковних

книг на просту народну мову. Так наша народна мова й не визволилась

з-під церковнослов'янської чи староболгарської через те, що наша

країна не пристала рішуче до всеєвропейського руху протестант-

ського.

Таким робом на нашій землі склався сумний стан речей, однаково

в частинах її православних, як і уніатських: щонеділі або навіть

щодня в церкві, котру наш народ привчили поважати як найвищого

суддю в справах духових, виявляється зневага мові нашого народа,

показується, що мова та не достойна стати способом розмови

між богом та людьми. Ось де найгірше «обрусеніє» в загальному

смислі цього слова, ось де перша підвалина всякої «денаціоналіза-

ції» серед нашого народа, окрім того, що, як ми покажемо в свій

час, це вживання старої болгарської мови в церквах на нашій землі

було почастно тією дорогою, котра привела освітнє життя російських

українців до помосковлення! І цікаво, що навіть найревніші націо-

нальники-народовці серед галичан ні слова не говорять проти такої

зневаги нашої народної мови церквою, проти цього кореня всяких

денаціоналізацій нашого народу!! А як би вони глибше розуміли

речі, то мусили б кричати проти неї вдесятеро дужче, ніж проти цен-

зурних утисків на українську мову зі сторони московського уряду!

З усього попереднього огляду історії церковного «обрусенія»

по різних сторонах ясно, що коли в церквах християнських під

пануванням єпископів та патріархів і пап зріс національний цен-

тралізм і примус, то проти нього знову піднявся рух просвітньо-

космополітичний, протестантство, і довів принаймні деякі сторони

Європи, котрі рішуче пристали до того руху, до пошани всяких мов

народних — до національного автономізму в справах релігії. Але на

цьому не спинився вплив руху протестантського: визволення простих

народних мов з-під ярма латини в церкві причинилось до того, щоб

дати волю цим мовам і в письменстві світському. І до того по різних

сторонах Європи робились проби письменства на різних простих

мовах, та все-таки, коли латина була єдиною святою мовою, то

проби ті робились, немов гріх який. Коли ж живі народні мови

через переклад на них євангелій і т. і. посвятились в очах христи-

янського люду, тоді вони почали сміливо вживатись для всякого

письменства й науки.

Тільки ж державні обставини в Європі склались так, що деяким

народним мовам довелось боротись з іншими, котрі, ставши держав-

ними, нав'язувались чужим людям, як колись латина нав'язувалась

всяким народам у римській державі. Так склались нові «обрусенія»,

світські, котрі тепер й оглянемо.

Після того як розвалилась держава римська, в різних країнах

Європи складались окремі держави майже завше через військову пере-

вагу певної національності над іншими. В тих державах неминуче

почав рости й свій національне-письменський централізм, хоч на захо-

ді Європи довго він маскувався й здержувався перевагою мови ла-

тинської, наслідуваної від держави римської і піддержуваної церк-

вою.

Коли після того, як норманни осілись в Англії, більш-менш

закінчився на заході Європи період «мандрівки народів», найбільше

централізованою державою там стала Англія, під королями норманд-

ського й анжуйського роду. Навіть коли королівська самоволя, зручно

організована Вільгельмом І Нормандським за поміччю церкви як

противенство сучасному континентальному феодалізму, була зломле-

на дружним напором різних станів народу (панство, попівство і міщан-

ство) і коли Англія стала монархією конституційною, то все-таки

державна сила там сцентралізувалась так, як ніде в середньовіч-

ній Європі. Натурально, що перші систематичні заходи до державно-

національного централізму в тій Європі ми знаходимо в державі

англійській. Звісно, як зневажено було все саксонське при перших

королях Англії з норманнів і анжуйців з їх французькою мовою. Зни-

щити зовсім саксонську мову було заважко для нормандсько-фран-

цузької меншості, і згодом виробилась в Англії мішана мова, ново-

англійська, котра нескоро стала увіходити і в державне життя.

(В перший раз цею мовою написаний був королівський маніфест

в 1258 р. попри мові латинській і французькій, а в перший раз про-

мова від імені короля в парламенті сказана була по-англійському

тільки 1363 р., значить, майже через 300 років після того, як по-

францужені норманни завоювали Англію (1066). Та ще й після того

французька мова вживалась довго в державному житті Англії.

Тільки ж з того часу тим енергійніше взялись англічани до дена-

ціоналізації людності кельтійської, котра ще зоставалась на британ-

ських островах.

Адміністративна політика англічан у кельтійських країнах була

зовсім римська: завойовуючи нову країну, англічани оселяли там

свої колонії, заводили свої порядки з своєю офіціальною мовою:

французькою або новоанглійською (звісно, попри латині). Так по-

ступали вони в Валлії і пізніше в Ірландії.

Вже англосакси нищили національність кельтів у Британії, але

то було нищення самої людності, щоб зайняти її місце. Так перед

часом Вільгельма Завоювателя знищені були бритти майже в усій те-

перішній Англії, окрім західних окраїн. Зараз же після того, як

норманни осілись в саксонській Англії, вони почали захоплювати

землі бриттів у Валлії (Gwallia Wales), де держали себе, як потім

іспанські «конквістадори» в Америці. Але на півночі країни стояли

ще кельтійські державки, хоч і вони мусили признавати своїм госпо-

дарем короля Англії. Валлійці не були варварами, бо не тільки

були здавна християнами, а мали від X ст. свої збори законів,

писані по-кельтському й по-латинському. Під кінець XIII ст. найдужчі

князі Валлії задумали увільнитись від англічан. Коли архієпископ

англійський поїхав у Валлію, щоб спинити повстанський рух, то

валлійські барони сказали йому виразно: «Ми не хочемо покорятись

Едварду (1-му королю Англії) і не потерпимо, щоб наш князь по-

корявся чужинцям, котрих мови, звичаїв і законів ми зовсім не

знаємо». Едвард переміг валлійців і знівечив їх національні дер-

жавки. В країнах, котрі захопили нормандські авантурники (Lords

Marchers), англійський король зоставив порядки, котрі вони там

завели, хоч там було багато феодального свавільства, котрого ан-

глійський уряд не терпів у себе, але в бувших чисто валлійських

землях Едвард завів англійські порядки. Осібний Statutum Gwalliae

(1284), хоч і признавав почасти валлійські закони, та ставив вище їх

англійські і англійську адміністрацію; чимало землі роздав король

англійським панам. Валлійцям це не дуже-то подобалось, і вони стали

бунтуватись. Англічани били їх, а надто їх кобзарів-бардів. Бунт

барда Оуена Гліндура в 1400 р. був досить важний, бо бунтовщик

став князем широкої країни. Тоді англійський уряд видав такі за-

кони, по котрим валлійцям заборонено було володіти власністю в

городах, мати які-небудь чини, носити в городах зброю; шлюби між

англічанами й валлійцями були заборонені; валлієць не допускався пе-

ред судом як свідок проти англічанина; сходи й товариства валлійцям

були заборонені. Останнє підрізувало, власне, товариства бардів і їх

поезію, котра, як звісно, мала вплив на всю Європу. Такі закони були

поновлені в 1447 р. Кажуть, що Генріх V (1413—1422) виразно забо-

ронив школи й книги валлійські. І тільки коли подібні заходи принесли

свій плід — підрізали національність валлійську, то закони англійські

за Генріха VIII в 1536 і 1543 зрівняли особисті права валлійців і

англічан і дали депутатам Валлії місце в англійському парламенті.

Це було прекрасно, тільки не мало безпосередньої ваги для

національності валлійських кельтів, котра при всіх англійських

державних і адміністративних порядках не могла мати ніякого

державного права, а при тодішньому аристократичному цензі депутат-

ському не могла мати й заступників у парламенті, бо зосталась тіль-

ки серед простого народу. Багато кельтів поанглилось, література

їх збідніла і коли зовсім не вмерла, то тільки дякуючи реформації,

а надто радикальним її сектам, котрих держава не тільки не при-

знавала, а ще й досі примушує адептів їх платити податки на англій-

ську єпископальну церкву. Реформація і ці секти принесли валлій-

цям переклад Біблії (1567 — Новий Завіт, 1588 — вся Біблія) й

сяку-таку релігійну літературу. Далі прибавилось археографічно-лінг-

вістичне дилетантство, котре зацікавилось старою кельтійською пое-

зією бардів, фольклором, і в XIX ст. основалось спеціальне валлій-

ське літературне товариство, котре робить щорічні з'їзди (Eistedfod)

по прикладові старих бардів і оживило й біжучу літературу на валлій-

ській мові.

Тепер у Валлії на 1 359 895 душ людності ще говорить валлійською

(кімрійською) мовою 934 530, а в усій Англії — 996 530 душ; з них

зовсім не розуміють по-англійському і говорять тільки по-валлійсько-

му 304 110 душ.

Валлійська мова тепер має 11 часописів (усіх часописів у князів-

стві Валлії 75) і школи, звісно, приватні. Позаяк в конституційній

Англії розвилась велика вільність товариств і навіть до недавніх

часів не було міністерства народної освіти і все шкільне діло держа-

лось корпораціями, то й не могло ні відки вийти перешкоди при-

ватним школам валлійської мови. І тепер елементарні школи в Англії

держаться не стільки просто державою, скільки товариствами та

субсидіями держави, котрі видаються через громадські й окружні

шкільні ради, то й валлійські школи можуть діставати державні суб-

сидії. Тільки ж тепер учать на валлійській мові майже виключно

тільки в школах недільних, і спеціаліст кельтійський, котрого ми

споминаємо далі, пише нам, що йому незвісні школи, котрі б, при

кельтійському викладі, одбирали державну субсидію. Так тепер можна

сказати, що, при англійській вільності, кельтійська національність

тільки терпиться, а не признається офіціально, коли не рахувати свят

в честь наслідника трону принца Валлії, на котрих тепер, ради

археологічно-етнографічного дилетантства, танцюється валлійський

танок в старій національній одежі: з пледами через плече і з корот-

кими спідницями замість штанів. Ліберально-радикальна партія, такі

люди, як Гладстон, котрий живе в Валлії, мають велику популяр-

ність серед валлійців і похваляють їх на святах за те, що вони енер-

гійно відстояли свою національність і мову, але офіціальної ваги

мова ця майже зовсім не має. Тільки недавно кілька законів та один

рапорт були переложені офіціозно на валлійську мову, причому

уряд заплатив кошти перекладу. Закладені два роки тому назад органи

крайової (по-нашому повітової) автономії (local governement) дуже

радо прийняті кельтійськими патріотами в Валлії і можуть стати

політичними осередками їх руху, але поки що наслідків їх для кельтій-

ської національності не видно. (Див.: York Powell, «History od

England»; Ferf. Walter, «Das alte Wales»; H. Gaidoz, «Les Celtes du

pays de Galles et leur litterature» в «Revue des deux Mondes», 1871,

Mars; «Revue Celtique», IV — Sebillot, «Les langues celtiques dans les

iles britaniques et en France»; Windisch, «Keltische Sprachen», стаття

в «Encyclopaedie von Ersch u. Gruber», II, Section, 35 Theil. До

того ми додали власні досліди по газетах, а також по розмовах і листу

оксфордського професора Ріса (Rhys), котрий тепер один з перших

кельтістів в Європі.

Розмову про Валлію не можна скінчити, не нагадавши, що влас-

не радикальний, майже зовсім безпопівський характер протестант-

ських церков у Валлії причинився не тільки до того, що тепер з

усіх старих кельтійських націй все-таки найліпше стоїть валлійська,

але й до того, що Валлія стала точкою, звідки вийшли великі ре-

лігійно-просвітні рухи, котрі прислужились і іншим націям. В 1662 р.,

коли упала англійська республіка і повернувшийся королівський

уряд вигнав з парафій 2000 попів за церковне й світське радикальство,

один з них заложив «Товариство ширення євангелія в Валлії». Це

товариство стало прикладом для інших, між іншим для такого,

котре ширило євангеліє і на мові шотландських кельтів-гуралів

(1709), і такого, котре ширило недільні школи в Англії і Валлії (1785).

Нарешті в кінці XVIII ст. один валлієць, Thomas Charles, настояв,

щоб «Товариство ширення християнської науки» видало двічі по

10 000 валлійських перекладів Біблії, а далі змовивсь з кількома

радикальними протестантами-баптистами (від котрих тепер пішла

українська «штунда») і одним німцем і задумав закласти товариство

для ширення Біблії на живих мовах не тільки в англійській дер-

жаві, а по всьому світові. До такої думки пристав дехто і з англій-

ської королівсько-єпископальної церкви, і так повстало в 1804 р.

товариство, зложене з людей усяких християнських церков — «Бри-

танське й чужостороннє біблійне товариство («Britisch and foreign

Society»), котре почало з того, що видрукувало 20000 примірників

Біблії валлійської та 5000 Нових Завітів, а далі почало друкувати

Біблії або хоч Нові Завіти на всяких мовах (тепер коло 250) і роз-

пустило досі коло 200 мільйонів таких книг. Цікавий уряд того то-

вариства по першому ще статуту: в комітеті мусить бути 36 членів,

з них — 6 чужосторонців, а 30 — з англічан, 15 прихильників єпис-

копальної церкви, 15 незгідних з нею (дисидентів). Перші видруковані

товариством книги були: Біблія валлійська й англійська та євангеліє

по Івану на мові могавків, народу дикого в Північній Америці.

Ніхто більше цього товариства, котрого початок вийшов, як бачите,

з Валлії, не прислужився досі стільки для притягання до письменно-

го життя найдальших і найдикіших народів і, значить, для культур-

ної автономії (освітньої вольності) народів. Тепер би слід по прикладу

його закласти таке ж всесвітнє товариство для ширення світської

науки.

Покаюсь у свого рода національній загорілості: я колись марив,

що наша Україна, 20 раз більша людністю, ніж Валлія, зробить щось

подібне. Так марив я, коли бачив чимало українців, старших і молод-

ших, котрі присягались на тому, щоб поставити свій патріотизм на

грунті передових всесвітніх думок, культурних, політичних і соціаль-

них, і рішуче нести в свій народ ті думки словом і книгами. Відносини

нашого народу до сусідів самі собою нав'язували нам подібну пропа-

ганду й серед них, а надто серед жидів, білорусів, литвинів, руму-

нів, а далі навіть і серед поляків і великорусів. Та з тих мрій виповни-

лось тільки трішечки: видрукування в Женеві перекладу української

брошурки «Про багацтво та бєдносць» для білорусів та участь га-

лицьких радикалів-украшців в печатках соціалістичної пропаганди се-

Дата добавления: 2015-05-26