Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

Бочковський Ольгерт 3 страница




Месіянізм як основний тон у найвизначнійших поетів російської рево­люції підносить критик Іванов-Разумнік в статі, під характеристичним за­головком «Россія и Инонія»*. В сій статі, а більше ще в статі «Испьітанія въ грозЬ и бурь»** Іванов-Разумнік стає сам речником учення про Росію-Ме­сію. Особливо інтересна друга з названих статей. В ній виводить автор генезу думок, висказаних наведеними тут поетами, особливо» генезу «Скивів». І не помиляється, вказуючи на жерело, з якого вийшли «Ски9и». Се тесаме жерело, з якого брав Пушкін натхненне, пишучи «Клеветнікам Росії», з якого пив Тютчев, яке дало Вол. Соловйову натхненне для Нанмон-голізму. «Дракона» і «Трьох розговорів»***. Так є, помимо всіх ріжниць викликаних зміненими обставинами. «Два вороги стоять лицем в лице: мос­ковський «скит» і европейєць-міщанин, нова-'PocmJ стара Европа. 1 як що має Росія місію, то ось вона: розірвати з середини старий світ Европи своїм «скитством», своїм духовним та соціяльним «максималізмом» — зробити те саме, що колись старий світ зробив в противному напрямі з духовним та соціяльним максималізмом християнства. Старий світ увійшов в се «вар-

* Изд. «Скивы», 1920.

** Изд. .Скивы*, 1920.

*** «Испытанш». стор. 23 і слід.

варство» та розірвав його з середини: вій омяцціив собою християнство. 1 ось тепер місія нової Росії напоїти духом максималыма «культурний» ста­рий світ»*. Так доповняє критик думки поетів. Правда^вимастерігається, що як «скити» так і «міщане» є інтернаціональні. Але се застерЬженнє не в силі закрити національного і то суто національного жерела, з якогоГіілмве^ весь російський месіанізм. На протязі століття лишився він иезміненим по сути, помимо змінених, а то і навідворот перевернутих відносин. І ся власне обставина показує, що він узасаднений не ними, не річевою раціональні­стю, а пливе з субєктивного стану спільноти, є проявом її араціональної стихійної волі. В сьому напрямі, справді «національні прояви, се прояви експанзії»**.

Можність мати і проявляти таку власне волю характеризує націю вираз­но як стихійний, біольоґічний твір, як «спільноту» в описаному вище тех­ничному значінню сього слова.

5. Ексклюзмвність нації. В звязку з експанзивним характером нації та з обставиною, що вона - се субєктивна спільнота людей, а не спілка для означених обєктивиих цілей, є її ексклюзивність. Межі спілок можуть пе­рехрещуватися безконечно, а приналежність одиниці рівночасно до кількох спілок, є правилом. Натомість нація, як кожда спільнота не може ділитися своїми членами з иншими націями. Вона домагається їх виключно для себе. Погляд, що можна належати рівночасно до двох або й більше націй не дається погодити з поглядом, що нація се спільнота. Він може вирости тільки на ґрунті атомістичного розуміння нації або розуміння її як спілки. Таку мож­ливість признає Мізес. Він уважає навіть звичайним явищем, що люде нале­жать рівночасно до двох націй. Він каже: «Такий випадок не заходить вже тоді, коли (хто) говорить двома мовами, але тільки тоді, коли він опановує дві мови до того, що в кождій з них думає і говорить та присвоїв собі цілком спосіб думання, яким відзначається кожна з них»***. В дійсности такий випадок бувби приміром культурного, а не національного утраквізму до­тичної одиниці. Національне така одиниця мусілаб або рішитися пристати до одної з націй****, або лишиласьб національно-індіферентною, в ніякому випадку не моглаб вона бути дійсно членом обох націй.

* «Испитаиів», crop. 37.

**Johannet, цит. те.. crop. 120.

*** L. M i s e s. «Nation, Staat und Virtschaft*. 1919. crop. 11.

**** Клісячиим приміром сього є голосний в своїм часі «перехід» Костя Сро-ковського, культурного украшсыю-польсыюго утраквіста, до польського ва ціональвого табору. Срококыпв, «кий був українським письменником, став відтак вядеим польським політиком та письмеввиком.

Ся ексклюзивність нації як суспільної спільноти, проявляється не тільки супроти инших націй, її помітно скрізь, де нація стрічається з иншою якоюнебудь спільнотою. Так поміж нацією і родиною істнує свого рода тихий конфлікт, суперництво, таке саме, як поміж людством, в розумінню найширшої спільноти, та нацією або родиною (Слова Христа, що усі люде є однаково братами). Сеї обставини не слід забувати при оцінці відношення ^ійгиацюнальної справи з боку соціялізму. Не тільки соціяль-демократія*, але усісоціялістичні партії та концепції** відзначаються негативним відно-шеннєм до нації.БёзперездОэОЭ відношеннє випливає з раціоналістичного становища, спільного всім соціялістичиимсистемам, яке теоретично не може погодитися з таким виразно араціональним явищем, яіпнщія^Алекдім^сьо-го теоретичного мотиву ділає тут ще другий. Соціалізм є не тільки тео­рією. Він є кличем боротьби — а в боротьбі не вистарчає сама розумова солідарність, її учасники з практичною конечність» мусять злитися з со­бою психично в одну цілість, мусять ставати «спільнотою». Борючийся со-ціялізм мусить стреміти до обєднання своїх борців в спільноту. А томущо кожда спільнота з природи своєї є ексклюзивною, то кожда конкуруюча з соціялістичною спільнота, ставала для соціялізму небажаною***.

Се є соціольогічна основа, на якій виростало нехтуваннє національних справ соціялістичиим світом. Се нехтуваннє було безпосереднім висловом суперництва двох спільнот, психольогічною реакцією на невигоди і труд­нощі, які приносило для соціялізму, течії по своїй сути космополітичної, істнуваннє національного питання. Життє показало, що шлях нехтування не є шляхом, що веде до усунення сих невигод. А тому що усуненнє їх лежить глибоко в інтересі соціялізму. то теоретична і практична розвязка національного питання мусіла стати черговим його завданням. Се завданнє лежить м. и. в тому, щоби признавши істнуваннє націй як факт, зневтралі-зувати відємні наслідки конкуренції між національними спільнотами і міжна-родиьою спільнотою борців соціялізму.

*Masaryk, «Novi Evropa», crop. POO і •слід. В. Л е в и н с ь к и й, «Соціалістичний Інтернаціонал і ііоневолеяі народи», стор. 19. Див. «Socialni demokracie a otizka narodnoatni», Praha-

** Anten Menger, «Neue Staatsiehre», 1903, стор. 48 і слід. '""Robert Michels, «Die historische Entwiddung des Vaterfand-sgedankens» (Verb. d. 2. deutsch. Soziologentages). стор. 170 і слід.

ДІЙСНЕ ЗНАЧІННЄ «ОБЄКТИВНИХ» ПРИКМЕТ НАЦІЇ

1. Раса. Теорія, яка бачила єство нації в її «обєктивних» прикметах визначається з методольоґічного боку некритичним емпіризмом. Вона вдо-воляється самим поміченнєм, що чинники раси, культури, зокрема мови, повторяються по правилу в суспільнім феномені названім «нація». На основі сього помічення., незважаючи навіть на прогалини в сій правильности, уто-тожнює вона сам феномен з отсими обявами, в товаристві яких він звичайно виступає. Отож се не вистарчаючий метод. Поміченнєм не кінчиться зав-даннє науки. Не вистарчає само надаваннє назв та рубрикованнє досвіду, але належить перш усього провірити, в чім його істота*.Так треба віднес­тися критично і до згаданих висше помічень і запитати, в чому лежить суть звязку між нацією з одного, та расою, культурою і т. д. з другого боку. При тім треба для кождого з сих чинників ставити се питаннє окремо і окремо рішати його. бо инакше погрожувалаб небезпека неоправданої генералі­зації.

Вже вище сказано, що раса се не обєктивний крітерій нації**. Помимо сього, елемент раси не є для життя нації байдужим. Не будучи творчим чинником в тому розумінню, що істнуваннє расових окремішностей ріша-лоб про народженнє та істнуваннє нації, чинник раси має без сумніву, значіннє для життя нації. Істнуваннє расових окремішностей не можна за­перечити, а раз признается їх, то муситься признати, що фізична та мо­ральна якість одиниць, з яких складається суспільство, мусить впливати і на його якість як гуртової цілости. Так внутрішнє життє нації, як і її доля в зносинах з другими, безперечно є залежні від расових прикмет. Усе, що

* V. j a m е s, «Pragmatismus», Leipzig, 1908, стор. 107 і слід.

*• Dr. Еш. R e d l, «Rassove theorie a naród», Praha, 1918, crop. 15 і слід. 54

сказано про значіннє расового чинника для держави*, відноситься і до нації. Разом з иншими раса впливає на те, як нація живе. На сьому тлі виникають питання наскрізь практичного для нації значіння: як зберегти себе перед фізичною кволістю, якими засобами піднести расові прикмети своїх членів, питання популяційні і т. д. Між ними займає видне місце нерішене досі питаннє про наслідки расового перемішування і т. д. Дехто з учених йде ^гак далеко, що уважає сам тільки расовий момент рішаючим для долі нації**. Сьогб^юда^питання лежать поза межами нашої теми. Для неї вистарчить тільки зазначйТигЩО-Для кождої нації, має побіч инших і расова проблема своє практичне значіннє. ~—

Натомість для питання про істоту нацІГважда расова проблема в иншо-му звязку. Треба сконстатувати ось яке цікаве явище. В історіГкождоіьмай-же нації стрічаємо оповіданнє про спільне її походженнє звичайно від озна-ченної людини, бога чи героя. З дивною точністю повторяються сі оповідання та вірування, скрізь вються червоною ниткою через раси та суходоли***. Конкретний їх зміст зміняється в залежности від умовин, типу та степени культури, але сущним і постійним в ньому є все віруваннє, в спільне поход­женнє, а значить і кровний звязок усіх членів даного суспільства. Трайчке каже про се явище: «звязок права мусить відчуватися заразом як природ­ний, даний самою спільнотою крови, звязок; дійсним або мнимим спорід-неннєм, бо щодо сього, находяться народи в дивних ілюзіях. Мало що не всі благородні народи, як Атонці, називають себе майже усі помилково тузем-цями та чваняться, що є чистокровними. Власне державотворчі породи є сильно перемішаними, як Римляне та Антійці»****. Так отже правильність яку помічуємо відносно звязку між нацією та расою є иншого рода, як голо­сить расова теорія. Не йде в ній про обєктивний звязок між явищами нації та раси, а виключно про субєктивний. Не обєктивне істнуваннє окремої раси вяжеться з істнуваннєм нації тільки субєктивне переконаннє, яке живе в нації, про окрему, власну расовість. «Почуттє є всім. Почуттє раси у власній

* Див. м. й. K j e 11 e n, цит. tb., crop. i CAia~«Gi4indriss zu einem System der Politib, 1920, стор. 81 і слід. «Die GróBinachte und die Weltkrise», стор. 11, 27. 38, 59, 82. 113. 137, 158. Dr.Jindrih Matiegka, «Plemeno a naród», Praha, 1919. стор. 12 і слід.

**Gustave le Bon, «Les lois psychologiques de 1'evolution des peuples», 1895. «La psychologie politique» (Paris, Flammarion).

*** R. J o h a n n e t, «Le principe des nationalites», 1918, стор. 45 і слід. 204 і слід. 290 і слід. 365 і слід.

**** Н. v. T r е і t s c h k e,.Politib, B. I., 1913, стор. 278.

груди установляється найвищим суддею», х»же0ппенгаймер про Шам-берлєна*. А се «почуттє» та переконаннє таксам&-які його практичний успіх та практичне значіннє, є зовсім незалежні від йоговравдивости. Тео­рія «ясноволосої бестії», як типу німецької раси, теорія яка увійййкі^вінвен-тар націоналістичного німецького арсеналу, є звязаною якраз з рішучйше^ германськими антропольогічно частинами німецької нації**. Трайчке, який цілим своїм світоглядом склоняється скорше до перецінювання значіння раси***, мусить констатувати: «Ніхто не схоче сказати про (сі) неперемі-шані германські племена, що тут лежала державотворча сила Німеччини. Властивим носієм культури та провідником на шляху був для Німеччини в середньовіча південно-німецький нарід, що має сильну кельтийську доміш­ку, а в новій добі історії перемішані з славянами північні німці. Тесаме відно­ситься в Італії до Пємонту. У Франції тільки ще в Бретонії мається чисту кельтийську кров». Але «ніхто не захоче приписати сьому народцеві (Бре­тонцям) державотворчої сили»****. Правда, тут говориться скрізь про дер­жавну, а не національну творчість, але в звязку, в якому одно з другим обговорюється в «політиці», оба поняття зовсім зливаються.

Отож зовсім самостійно, зовсім незалежно від своєї правдивости, думка про спільне походження та окрему расовість повторяється правильно та має чимале практичне зиачіннє в життю націй. Роля таких думок в історії всіх майже народів настільки відома, що немає тут потреби окремо доказу­вати її. Ся правильність становить сама по собі факт, і теорія мусить відне­стися до неї як до факту та запитати, в чому лежить її значіннє та що вона доказує.

Перш усього находимо тут ще один з доказів, що суть національної спільноти лежить не в обєктивному, а в субєктивному моменті. Але ся дум­ка, про кровне спорідненнє членів нації, позволяє нам ще глибше вглянути в суть національної спільноти. Вона є безпосереднім висловом того, як на­ція, такби мовити, сама себе розуміє, а властиво відчуває чим в її очах є те. що робить з неї одноцілу суспільну одиницю - в якого жерела виводить само себе національне почуттє. А томущо жерело, з яким звязує себе якесь почуваннє, означає рівночасно і сам рід і зміст сього почування, то посеред­ньо одержимо і пояснение самого змісту почування, про яке росходиться.

* «Die Rassentheoretiache Geschichtsphilosophie», crop. 116.

** Івтересие з сього боку є твердженнє, що сам Ніцше е польського, а ае німецького походженні.

*** Див. цит. тв., стор. 271 і слід.

**** Там же, стор. 279.

Коли майже кожда нація уважає себе не чим иншим, а безмежно поши­реною родиною, то се значить, що почуттє національного звязку є по своїй сути поширеним почуттєм родинного звязку. Розуміється, наслідком само­го поширення на круг безмірно ширший від родинного, се почуттє є відпо­відно слабше. Вже Вольтер казав: «Чим більшою стає батьківщина, тим менше любимо її, бо ділена любов ослаблюється. Неможливо є любити -ддиро надто численну родину, яку тільки мало знаємо»*. Тільки в деякі момеитм^національного підйому» воно стає більше інтензивним, члени нації почуваютьсебе'тбратами» і т. д. Але такі моменти збільшують тільки інтен-зивність нацюнального^ючуваннятале зміняють його істоти. Самож почу­ваннє, без огляду на ступінь свого напруженні, є тйкимсямиМі як «родин­не». А тому що якраз родинне почуваннє в свойому первісному виді є тільки «поширеним еґоізмом»,то такимжесамим є по своїй первісній натурі і на­ціональне почуттє. Воно є поширеннєм власного «я» на широкий, обнятий ним круг нації; поширеннєм еґоізму, а в парі з ним альтруістичним, злиттєм себе з нацією. Стихійність, чиста біольоґічність та араціональність націо­нальної спільноти виступає в цілій ясности власне в сьому навязуванню національної свідомости до спільного походження, в сьому основуванню себе на кровному звязку.

Висловом сеїж психольоґії національного почування є і мова. Терміни як «батьківщина», «родина», «ojczyzna», «Vaterland», «patrie», «patria?», на­зви «рідної» чи «матерної» мови, всі вони навязують до родини — находячи її сферу найбільше підходячою для означення понять, що відносяться до жит­тя нації. І само слово нація теж підкреслює момент родин, отже навязує до кровного звязку**.

І врешті, одинока яку маємо спроба дати фільософічну розумову і раці­ональну основу національному почуванню вказує теж на поширеннє влас­ного «я», як на найглибший зміст любови батьківщини. Основна думка ось-мої з «бесід до німецького народу» Фіхте, є така: «Чим є нарід в вищому значінню слова, та чим любов батьківщини». Одиниця находить в своїй нації поширеннє себе, а в безсмертности нації власну.безсмертність на землі. «Так було все... Що одушевляло благородних поміж Римлянами,... до трудів і посвят, до терпінь та страдань за батьківщину. Вони сами висказують се часто і виразно. Се була їхня дужа віра в вічне істнуваннє їхньої Роми, та їх самопевне сподіваннє, що вони самі далі житимуть в сій вічности (Роми) у

*Michels, «Die historische Entwicklung d.'-s Vaterlandsgedankens», стор. 153.

**Rene Johannet. «Le principe des nationaliŁźs», Paris, 1918, стор. 15. 57

хвилях часу»*. Правда, що дефініція нації/яку^дає Фіхте не зводиться до самої тільки кровної спільности. Нація по Фіхте^ве^загал людей, що жи­вуть з собою в суспільности та плодяться природно тгґдухово, загал, що остає підякимсь окремим законом розвивання у себе божеськости**. Але в основі се всежтаки та концепція продовження власного життя одйнмнів слідуючих по собі поколіннях — яка лежить в основі поняття родини і роду. Се та концепція тревалої спільноти спільнотою, що обіймає собою не тільки сучасне поколіннє, але й минулі і майбутні. І нація і родина се така власне спільнота «в двох перекраях», спільнота «в часі» та спільнота «в просторі». себто в сучасности.

Фіхте перейшов межі чисто анімального розуміння нації. По сути, його розуміинє «культурницьке». Але для його звязок мови з культурою є безпо­середній4'**, а межі поширення мови не перехрещуються з межами раси:

через те для його немає сумніву, щодо расової суцільности як основи нації. І власне тому Фіхте не як теоретик, але як один з иайвизначнійших прак­тичних речників національної ідеї є так дуже характеристичним; навіть він, раціоналіст та ідеаліст****, не міг викинути з розуміння нації думку про кровну звязь її членів між собою, навіть для його нація се по сути розросла безмірно родина. Устами Фіхте мадіфестується нація як исихольогіч су-бєктивно тотожна з родиною спільнота.

2. Культура. Сьогодня думка про расову єдність в розумінню спільно­го родоначальника — одиниці чи племени — не має в життю нації рішаючо­го практичного значіння. Правда, все ще в залежности від обставин ужива­ється иноді расових аргументів в національній боротьбі*****, але пануючим в практиці розуміннєм національної спільноти є розуміннє її як спільноти на полі культури. Речником такого розуміння нації є пр. Найманн. Він каже, що нація, се «численійще поселение, що наслідком високої, своєрідної куль­турної творчости зискало своєрідну личність, яка на широких областях переноситься від покоління на поколінне»******. На сьому стоїть і Жит-ловський, в наведеній вже дефініції.

* «Reden an die deutsche Nation» (Reclam), crop. 131.

** Там же, стор. 128.

*** Голо—о його 4 бесіді «Голова! ріжвиці поміж німецьким, та мвшими ва-родима германського походження», цит. тв., стор. 54 та три дальші.

**** Meinecke, цнт. тв., стор. 46 і слід.

***** H-Charrisaut, цит. тв., стор. 46 і слід.

****** F r. J. N e u m a n n, «Volk und Nation». 1888, стор. 132.

Фактичні причини, чому елементи культури підношено до значіння осе-реднього чинника нації, є дуже ріжнородні. Се випливало иноді з політич­них умовин, як пр. в Німеччині, коли там тільки в культурному розумінню було можна ставити домаганнє єдности нації, не попадаючи в конфлікт з істнуючими державними межами*. Иноді се «недорозвій» нації**, звичайно в звязку з політичним гнетом над нею, що не позволяє життєвій енергії ^авй*** переступати меж культурної діяльности. Загально се вяжеться з обставинбю.щавпубличному життю прийшли до голосу середні суспільні верстви, з розбудженим-жтересом до справ культури****. Але чи не най-важніщою причиною, яка відвигала «культурне» розуміннє націй, був роз­виток капіталістичного імперіялізму*****. Признание иишої.-нр, расової' основи нації, булоб для,його невигідним тому, що воно назначалоби межі для національної експанзії. Натомість гнучке поняттє культури не тільки не клало таких меж, але ще давало вигідне гасло, в імя якого можна було переступати Їх. Характеристично з сього боку для усього націоналістично­го імперіялізму виводить Трайчке про винародовленнє в імя «вищої культу­ри». «Правда, воно не йде без безконечного страдания поневолених. Таким способом відбулося в найвищій мірі інтересне зліттє на Грунті північно-східних кольоній. Се було убийство народу, сього не можна заперечити;

але коли перемішаннє було скінченим, воно стало благодатю. Що моглиб сотворити в історії Пруси? Перевага Німців над Прусами була така велика, що для них як і для Вендів було щастєм, коли їх зГерманізовано»******.

Ся тирада характеристична не тільки для німецького імперіялізму. Се є спільна мова усіх імперіялізмів, що прибирають на себе форми воюючого націоналізму. «Несение вищої культури», се найновіще історично з усіх способів оправдуваннє імперіялістичних забаганок та походів. Зокрема «культурна місія» та «нащіплюваннє» вищої культури чи культури взагалі є «ідеалістичним» виправдуваннєм усеї кольоніяльної політики всіх євро­пейських держав з усіма її крівавими страхіттями га жорстокостями. В на-ціональнихже боротьбах, яких сценою є Европа, стрічаємо раз-у-раз по-

*Mi'inecke, цит. тв.

**Бочковсьжий, цит. тв., стор. ЗО.

*** Там же, стор. 15 і слід.

**** Так R e n n e r. цит. тв., стор. 90. - А. М e n g e r, «Neue Staatsiehre» (Він не робить ріжниці між національним та державним патріотизмом).

***** K e n и е г цит. тв., стор. б, 1.

****** T r e i t s c h k e. «Polilik.. I. В., стор. 280-281. 59

кликування на культурну вищість, з одинокоиі'нятою, виправдати нею па-нованнє одної нації над другою. Субєктивну імперїікустичну затію, при­кривається не тільки інтересом загальнолюдським, але ййвіть інтересом тих, проти кого вона звертається. В сьому приміненню треба культурниць­ку теорію поставити на одній лінії з усіма другими, які від випадку до вй-^ падку підноситься на оправдание поодиноких імперіялізмів, або імперіялі-зму взагалі: однаково, чи се лєґітимістична, чи расова теорія, чи теорія економічних, політичних та стратегічних конечностей і т. д. Ріжниця поміж ними тільки в тому, до кого в першій мірі адресована кожда з них. Теорія «культурної місії» має на увазі найширші кола, бо висуває аргумент в рівній мірі широкий, як туманний та непідлягаючий ніякій обєктивній контролі.

Таке практичне значіннє сеї теорії.

Вище вже сказано про її помилковість. Вона не дає пояснення про єство нації. Але вона всежтаки звертає увагу на чинник, який для нації має пер­шорядне значіннє. З одного боку, культура се якість нації. Від культури нації, її типу та висоти залежить доля нації так само, як життєвий успіх одиниці залежить від її якости*. З другого боку, чинник культури, хоч сам собою не становить нації, становить одну з найважнійших умовин для її народження. Вага культури для народин національної спільноти лежить в ось яких трьох моментах:

Обставина, що одиниці якогось гурта належать до одного культурного типу, що значить, вони живуть однаковими правовими, моральними, есте­тичними поняттями, однаковими умовими інтересами, однаковим побутом, ся обставина робить їх спосібніщими обєднатися в національну спільноту. Єдність культури сприяє, таким чином, створенню нації позитивно, а нега­тивно вона помагає нації відмежитися на вні, від других національних спільнот.

Далі, спільна культураулегшує техничне порозуміннє між членами нації. Особливо чинник мови, письма має преважно значіннє в сьому напрямі. Сі чинники є заразом найкращим зовнішнім способом маніфестувати свою національну приналежність та пізнавати національних собратів.

Врешті спільність культури творить спільність культурних інтересів. яка хоч і сама собою не рішає ще про істнуваннє спільноти в техничному значінню свого слова, то все становить умову, корисну для народин спіль­ноти.

* T. G. M a s a r у k, «Narodnostni filosofie doby novejSi», Praha, 1919, особливо стор. 8 і слід.

В сих трьох напрямах значіннє культури для нації лежить передовсім в поверхових та зовнішніх її проявах. Тому власне значіннє мови для нації таке велике*, тому азбука могла стати рішаючим чинником національного розмежування між Хорватами та Сербами. Глибока суть культури, куль­турні ріжниці, які не лежать на поверхні її та не кидаються у вічі, мають для народження нації далеко менше значіннє. Видно се ясно по релігії. Не її.догматичний бік, але власне обряд та організація впливали иноді дуже спільноніГжіи-гє^ націй, на затирание або поглиблюваннє національних

меж. ~~ —-—-

Історія всіх релігійних рухів виказуй тагдядао^ що все тільки дуже об­межена та іменно тільки найменш глибока частина релігійного угеяня за-хоплювала маси. 1 те саме правило, яке помічуємо відносно релігії, відно­ситься до цілости культурного життя взагалі. На другому німецькому з'їзді соціольоґів в 1912, що був присвячений переважно питанню нації, загаль­ний вислід дискусії був такий, що практичне значіннє культури для нації не залежить від глибини та вартости її змісту. Такий погляд висказав м. й. Макс Вебер: «Спільні культурні добра можуть отже становити обєднуючий чинник. Але при сьому не має значіння обєктивна цінність сих культурних дібр і тому не можна розуміти нації як культурної спільноти. Власне часо­писі, в яких зовсім певно не все збирається найкраще з літературної куль­тури, споюють маси найсильнійше»**. З другого боку, виказалася диску­сія, що не можна поставити абсолютного правила, які власне культурні чинники мають для життя нації найбільше значіннє. Се проявилося особ­ливо ясно відносно мистецтва, а зокрема музики***. Але чинник, який в одних обставинах є без значіння, може в инших стати чинником перворяд ної ваги. Усе залежить від фактичних, конкретних відносин****.

Взагалі значіннє культури для нації можна пояснити порівнаннєм з ца­рини химічних сполук. Культурна єдність, се як якість химічних первнів, дякуючи якій вони лучаться з собою. Сама сполука наступає не инакше, як серед означених умовин термічних, иноді механичних і т. д. Без сих умовин не здійсниться сполука помимо того, що мається означена якість первнів. Можна теж означити ролю культури і так. Вода ціпеніє в лід при означеній

* Про значіннє мови основне В.Левинський, «Народність і держава», стор. 5 і слід.

** «Verhandlungen des zweiten deutschen Soziologentages von 20. bis 22. Oktober 1921 in Berlin», 1913, стор. 57.

***Там же, стор. 73 і слід.

**** Див. теж Житловський, цит. тв., стор. 26. 61

температурі. Але при абсолютному спокою можиїюстудити її нище нуля, а вона не стане ледом — щойно хочби найменший рухвімідиче перехід її від плинного до ціпкого стану. Культурна якість се ніби темперйтум суспіль­ного гурта, який ціпеніє в націю щойно наслідком зовнішніх товчків, як вода під впливом руху.

3. Історичні традиції. В звязку з культурою треба розглядати «спільні традиції)», як націо-творчий чинник. Вже самий вислів вказує, що йде тут не про обєктивний факт спільної минувшини, але про «традиції», отже субєктивний момент памяти та спогадів про сю спільну минувшину. Сього не можна забувати при оцінці значіння історичних традицій для нації. Бу-лоб помилкою думати, що спільна минувшина обєктивно витворює націю. Спільнота, яку називаємо нацією, виїмкове тільки має спільну минувшину в розумінню однакової долі в минувшині. Може одна тільки Америка до кінця XVIII століття дає картину яка моглаб бути справді «спільною тра­дицією» усеї нації. Взагалі» історія кождої нації представляє собою не мен­ше внутрішньої ворожнечі на політичному, а передовсім суспільному тлі, як «спільних» традицій. Без виїмку, скрізь народні низи находяться, на про­тязі століть, в боротьбі з верхами із правила відносилися байдуже до подій, признаних відтак за найважніщі в історії нації. Грушевський виказав се щодо історії України*, а видані Драгомаиовим історичні пісні ясно доказу­ють, що те, що затямили народні маси та що становить їхню історичну традицію, не є спільною традицією всього українського народа**. З друго­го боку, майже кождий нарід поділяв в минувшині в неодному напрямі спільну долю з другими народами. Обєктивно се булаб основа для націо­нального злиття з ними, тимчасом память сеї спільної долі звичайно затра­чується і не переходить в склад національних традицій. Український нарід в широких своїх масах переживав на протязі цілих століть спільну суспіль­ну недолю з польськими та московскими народніми масами, безперечно переживав теж і спільні з сими народами політичні процеси. Чомуж усе те спільне не стало національною традицією?

Справа мається тут подібно як з культурою. Зовсім субєктивно нація робить вибір серед матеріялу численних, иноді з собою дуже суперечних, переживань минувшини і тільки деякі з них зачисляє до своєї національної традиції. При сьому виборі рішаючу ролю має кождочасна актуальність. Анальогія минулих з сучасними переживаннями є головним мотивом, чому

*М. Грушевський. «Історія України».

**М. Драгоманов, «Політичні пісні українського народу XVIII—XIX ст... 1883.

спомини минулого задержуються, чому иноді забуте вже минуле прига­дується та наново стає традицією. Відповідно тому, яка суспільна кляса стає провідницею в життю нації, стає її клясова традиція національною. Ґлорифікація історії німецького міщанства в шестій бесіді Фіхте*, вяжеть-ся з переходом проводу в життю німецької нації в руки сеї суспільної кляси.

^^ 1 так є все. Не минувшина як така творить націю. Свою безпосередню ролЮпн^гворчий чинник вона відограла тоді, коли була сучасністю. Посе-реднєж значТШгє^ї»-як історичної традиції, є тісно звязане з її відношеннєм до кождочасної теперішньостит-якапсе навязує передовсім до того, що в минулому находить актуальним для себе, звяэанимд сучасним пережи­ванием, дальше продовженнє чого находить вона в себе. ІсторичнаТрадицні є не тільки голосом минувшини, вона є все рівночасно і голосом теперіш-ньости про минувшину. Переживання минувшини полишили свої наслідки в психольоґії, почуваннях, настроях, способі думання і т. д. Вони впливали як кожда сучасність на творение «народности». Сі наслідки тревають далі навіть тоді, коли забулися події та відносини, що викликали їх. Колиж вони не забулися, коли не тільки наслідки його, але й саме минуле живе далі в традиції памяти, тоді значіннє його для нації є такесаме, як само переживаннє, бож воно і є переживанием наново вже пережитого. Шляхом спомину, минувшина стає теперішністю. Але для того щоби се могло ста­тися, треба щоби дані події минувшини були відчуті як свої власні. Инши-ми словами, мусить для сього істнувати почуттє субєктивної єдности, яка обіймає минулі та живучі покоління і творить з них одну цілість. Отже істнуваннє такої «спільноти» є умовою для істнування історичної традиції. Теза про ролю історичної традиції, як чинника що творить націю, оберта­ється, таким чином, в противну тезу, про націю як жерело та конечну умову для істнування історичної національної традиції.




Поделиться с друзьями:


Дата добавления: 2015-05-26; Просмотров: 315; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



studopedia.su - Студопедия (2013 - 2024) год. Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав! Последнее добавление




Генерация страницы за: 0.068 сек.