Рудницькии, Манчіні та Ренан

ЩО ТАКЕ НАЦІЯ?

Існує безліч найрізноманітніших дефініцій нації, але досі немає жодної, що була б загальновизнаною. Цьому не слід дивуватись. Нація - надто складне сус­пільне явище. Процес її творення надзвичайно плин­ний. Майже ніде він не досяг закінчених і викриста-лізованих форм. Крім того, не вдалися спроби ви­значити націю як громадський колектив за якимись об'єктивними ознаками. Сутність нації, як зараз по­бачимо, лежить поза ними у сфері психологічних пе­реживань. Не слід також забувати, що саме соціо­логічне нація ще мало досліджена. І як слушно заува­жив Зомарі на II конгресі німецьких соціологів, “де­фініція, звісно, з'являється наприкінці тривалих нау­кових досліджень, а тут (тобто щодо націй - О.Б.) з неї почали”.

Чимало дослідників нації вбачають в ній щось міс­тичне. Наприклад, російський економіст Б. Струве вважає її “істотою містичною,... надприродною та ір­раціональною”. Так само російський філософ М. Бердяєв називає націю “містичним організмом”. П. Со-рокін, як ми бачили; виключає націю із сфери соціо­логії. Звичайно, багато вчених трактують це питання інакше, приймаючи відому класифікацію Фр. Тенніса, що розрізняє два основні типи соціологічних уг-рупувань: первісну спільноту (Sprachgemeinschaft) та пізнішу і організаційно вищу спілку (Gemeinschaft). Як народ, так і націю вони зараховують, ясна річ, до пер­шого типу. Зрештою, кожен з них підкреслює ту чи іншу ознаку нації як найхарактернішу. К. Каутський розуміє народ як “мовну спільноту” (Sprachgemeinschaft), літературну самостійну мову, вважаючи її істотною ознакою модерної нації. Згідно думки О. Бауера, народ - культурна спільнота, з одного боку, а з іншого - це “спільність вдачі, розвинена із спільності долі <...> під впливом історичного співжит­тя”. У багатьох визначеннях нації підкреслюється особлива роль і вплив минулого та традиції на розви­ток нації. Та <...> останнім часом у витлумаченні при­роди нації здебільшого увага звертається на сучасність і майбутність. Скажімо, для чеського філософа

І. Б. Козака “народ - це не є щось дане, але означає завдання”. Цікаво дивиться на цю справу інший чесь­кий біолог і філософ проф. Е. Радль. Він вважає, що “національність є не ознакою людини, а її обов'яз­ком”. Зрештою, для нього “вільна нація зумовлена майбутністю, а не минувшиною”.

Усе [ще] дискусійним з наукового погляду лиша­ється питання про те, чи можливо визначити націю за об'єктивними прикметами. Можливість цього припус­кає так зване атомістичне розуміння суспільства, за яким соціологічні угрупування різного плану (стан, каста, клас, партія і також нація) є просто сумою лю­дей, що їх складають. В українській науці захисником цієї теорії став відомий географ проф. С. Рудницький, який виклав її у розвідці “До основ нашого націоналіз­му”, де навів і свою дефініцію нації. Вона звучить так:

“Самостійним народом або нацією визнаємо більшу чи меншу групу людства (відміну людської породи), що має певну суму своєрідних, тільки собі властивих прикмет, які об'єднують усі індивіди цієї групи в одну цілісність. Такими прикметами є: 1) антропологічна расовість (своєрідна будова і вигляд тіла); 2) само­стійна мова (з літературою, наукою тощо); 3) власні історичні традиції і змагання (на політичному, суспіль­ному й т. д. полях); 4) власна культура (як матеріаль­на, так і духовна), спільні культурні прямування;

5) власна національна територія, на якій або була, або є чи може бути власна національна держава”.

Усі ці засади самостійного народу зумовлюють з усіма своїми передумовами “це спільне загальне почут­тя, цей постійний плебісцит, що продовжується з дня на день і творить націю, цю велику спілку, яка спира­ється на свідомість жертв, що вже були спільно прине­сені і які готові принести в майбутньому; цю спілку, що тримається на згоді та виразно висловленому ба­жанні й далі продовжувати спільне життя” (Е. Ренан).

В “Теорії нації” проф. В. Старосольський слушно і доказово розкритикував цю дефініцію... З її помил­ками читач ознайомиться далі, коли буде зроблено критичний огляд цих “основних прикмет нації”.

Мусимо нагадати, що першу спробу систематизації цих об'єктивних ознак нації зробив видатний італійсь­кий націолог С. Манчіні... В своєму славетному вик­ладі Манчіні навів такі основні зовнішні ознаки нації:

1) спільна територія (еlemento geografio); 2) спільне походження (rагга); 3) спільна мова (Ііпgua); 4) спільні звичаї і побут; 5) спільні переживання і спільна історич­на минувшина (storia) і, зрештою, 6) спільне законо­давство (leggi) та спільна релігія (religion). Проте Ман­чіні мусив визнати, що згаданих об'єктивних ознак ще не вистачає для утворення нації, бо вони не тільки окремо, а й разом узяті, є “немов мертва матерія, хоча й життєздатна, але в яку ще не внесений подих жит­тя...”. Тим подихом, що оживляє націю, є “національ­на свідомість”, отже, почуття, яке вона витворює із самої себе й яке дає їй змогу утримуватись зовні і виявлятися внутрішньо.

Як бачимо, в основу дефініції, наведеної проф. С. Рудницьким, було покладене це визначення Ман­чіні. На жаль, в інтерпретації українського вченого вона багато втратила щодо виразності її італійського оригіналу. Зайвим є також те, що проф. С. Рудниць-кий об'єднав першу частину дефініції Манчіні, в якій трактується про “елементи нації”, з відомою формулою нації Е. Ренана. Адже цей французький націолог рішуче порвав із атомістичним розумінням нації, про­тиставляючи йому своє психо-волюнтаристське трак­тування. У своєму не менш славетному викладі “Що таке нація?”, виголошеному тридцять років тому піс­ля матуринського виступу Манчіні, Ренан категорич­но відкинув значення цих об'єктивних “прикмет” нації, шукаючи її сутність в зовсім іншій, позаматері-альній сфері.

“Людина, - казав він, - не є рабом ані раси, ані мо­ви, ані своєї релігії, ані течії рік, ані напрямку гірсь­ких верховин. Велике скупчення людей, здорового глуз­ду і повного серця витворює моральну свідомість, яку звемо нацією”. А далі він розгортає це стисле визна­чення, пояснюючи так: “Нація - це душа, духовна заса­да. Дві речі, які, правду кажучи, є по суті те саме, тво­рять цю душу, цей духовний принцип. Одна - це спільне визначення багатої спадщини спогадів. Друга - це те­перішня згода і бажання жити разом, вияв волі продов­жувати та відновлювати цю неподільну спадщину ми­нулого... А коли виринають сумніви щодо кордонів, тоді запитайте населення, якого це стосується. Воно, звичайно, має право висловити свою думку з цього приводу...”. Так для Ренана плебісцит стає технічним засобом виявлення національної волі населення з при­воду речей, що є під сумнівом; з цього погляду нація для нього рівнозначна з повсякденним плебісцитом.

Синтетичну й досі ще актуальну дефініцію нації дав <...> італійський націолог Маміямі, визначаючи її як “певну кількість людей, пов'язаних кровним поход­женням, спільністю психічної вдачі та спільною мо­вою, тобто тими відповідними передумовами, що сприяють більш вузькому суспільному об'єднанню”.

Крім згаданих тут критеріїв нації, останнім часом за найоб'єктивнішу її ознаку визнається змагання кожного народу за політичну та державну самостій­ність. З цього погляду цікавою є <...> дефініція нації Ем. Дюркгейма, висловлена під час світової війни, останній абзац якої звучить так: “Серед культурних народів вважається тепер засадою, що ця спільна воля, коли вона наполегливо виявляється, має право бути врахована і навіть визнана, що вона є єдино трива­лою підвалиною держави”. Так само видатний німець­кий вчений Макс Вебер в дебатах про націю на II конг­ресі німецьких соціологів, визначаючи поняття нації, охарактеризував її як “свого роду почутєву спільно­ту, рівнозначною з якою була б власна держава, яка (цебто нація) нормально прямує до витворення її з себе”.

Не підлягає сумніву, що “національна свідомість” та “національна воля” є тією силою, яка формує модер­ну націю. Та було б зовсім неправомірним відкидати роль деяких, так званих об'єктивних, ознак нації. В добу етногенезису, коли виникав і творився народ, вони по черзі або й разом (неоднаково в різних часах) мали, безсумнівно, своє певне народотворче значення...

Дата добавления: 2015-05-26