Нація і держава

Стара доба і навіть середньовіччя не знали націо­нального життя. Антична і феодальна держави були анаціональні. Абсолютистська держава також не мала свого власного національного обличчя. Об'єднувала її тоді династія інтернаціональна. Австрійські Габс-бурґи, наприклад, були панами не тільки у Відні, Празі, Будапешті, але певний час у Мадриді та Брюс­селі. Чеські й німецькі королі були цісарами - спадко­ємцями римської імперії. Іспанські королі панували в Голландії, польські - в Чехії, мадярські - в Польщі тощо. Молодий капіталізм, об'єднуючи держави гос-подарськи, націоналізував їх і цим сприяв народотвор-чим процесам.

Яскраво ці націогенетичні тенденції виявилися в середині XIX ст. Ще Віденський конгрес (1815) цілко­вито нехтує національними засадами. Для Меттерні-ха Італія була “географічним поняттям”. Але в 1831 р. Дж. Мадзіні закладає “Молоду Італію”, що відігра­вала провідну роль у визвольній боротьбі цієї країни й ідеологічно позначилась на тогочасних національ­них рухах взагалі. Адже вона була зразком для націо­нально-революційного товариства “Молода Європа”, яке виникло в 1834 році. Революції XIX ст. мали во­чевидь національно-революційний характер. Грець­ка і польська революції 1830 року були інспіровані літнім партизанським вибухом. “Весною народів” влучно названа європейська революція 1848р., що розпочалась у Франції і мала відгомін у всій середній Європі і, головним чином, в Угорщині. Доба 1848-1871 років - це час реконструкції політичної карти Європи в дусі національних засад. Скрізь серед поневолених народів лунало тоді революційне гасло волі та об'єднання. Змагаючись під цим прапором, Італія та Німеччина перемогли свій споконвічний партику­ляризм і здобули державну самостійність. На цей час припадає також поступове осамостійнення та об'єд­нання балканських народів (Греції, Сербії, Румунії, Болгарії). Це також доба загальних національних зру­шень в Австро-Угорщині, що в 1876 р. через компро­місний дуалізм між Віднем і Будапештом прагнула подолати його німецько-мадярською гегемонією в Габсбурзькій монархії, до того ж за рахунок переваж­но слов'янських народів.

Здавалось, що національна ідея переможе в держав­ному будівництві. Розпадалися анаціональні велико-держави (Австро-Угорщина, Туреччина); на їхніх руї­нах поставав новітній тип національної держави. Ві­домий швейцарський державознавець Брюнчлі склав формулу цього процесу: “Кожна нація покликана і має право утворити свою державу. Як людство складаєть­ся з певного числа народів, так і світ має бути поділе­ний на стільки ж держав. Що нація, - то держава; що держава, - то нація!”.

Історична та політична практика незабаром дове­ла, що цей етнополітичний ідеал нездійсненний. Чис­тий тип національної держави ніде не був зреалізова­ний. Натомість залишився й надалі тип національно-змішаної “держави народів”. Передовсім, це вияви­лось у давній і своєрідній Швейцарії, далі в Австро-Угорщині, яка, обравши шлях конституціонізму, шу­кала виходу із свого лабіринту національних супере­чок. В 1830р. на руїнах Нідерландського королівст­ва, де переважав голландсько-фламандський елемент над валлоно-французьким, постала сучасна Бельгія як спроба державного синтезу двох різних етнічних складників, яких мала об'єднати спільна “бельгійсь­ка душа”.

Націологи сперечалися про те, куди прямує полі­тичний розвиток Європи. Одні обстоювали тип на­ціональної держави, що, мовляв, найкраще відпові­дає ідеалам демократії. Інші, рахуючись із політичною дійсністю, боронили тип “держави народів”. Особли­во це стосується К. Реннера, що в демократизованій Австро-Угорщині вбачав майбутню наддунайську Швейцарію, - природній етап до прийдешнього типу “інтернаціональної” або “світової” держави. В дер­жавній практиці нехтувались ці абстрактні схеми і висувались конкретні тези: якщо нація не в змозі ви­творити однієї держави, то держава може і має випле­кати зі свого населення одну націю. На цей шлях ста­ли передвоєнна Угорщина і Пруссія, сподіваючись примусовою асиміляцією перша мадяризувати, а дру­га - згерманізувати національне церкви. Та виявило­ся, однак, що це завдання - в добу загальнонаціональ­ного ренесансу - перевищує сили держави. Засимілю-вати новочасні нації масово не може навіть найбру-тальніший утиск.

Світова війна активізувала політичний націона­лізм. Колесо історії ніби заново повернулося у бік на­ціональної засади як державотворчої. Але її наслідки саме в цьому плані не дуже втішні. Версальський мир означає поступ у порівнянні із Віденським конгресом. Проте мовна політична карта Європи, складена ним, викликає, власне з національного боку, певні сумніви і справедливу критику.

К. Реннер колись влучно сказав, що справа взає­мин між нацією і державою - це свого роду “квадратура кола”, тобто питання, яке математика марно намагається розв'язати.

Із соціологічного погляду нація і держава - явища різного порядку. Звести державу до етнографічної бази - річ безнадійна, бодай за сучасних відносин. У житті держави співдіє кілька чинників, головним чи­ном географічний, господарський та історичний. Ет-нонаціональні кордони в історичному розвитку із політичними здебільшого розійшлися. Сучасність ко­регує ці помилки історії. Але можливості цих ви­правлень соціологічне обмежені. Соборна держава як політичний ідеал нації практично дотепер ще ніде не була здійснена. Державне пошматовані народи бо­рються зараз за свою національну соборність, за пра­во духовно і культурно становити єдність, незалеж­но від дочасних політичних кордонів (т. зв. коннаціо-налізм).

Завдання етнополітики - теоретично сконстру­ювати такий тип держави, який би практично до мі­німуму зводив би національні меншості, тобто за­безпечував би максимальне об'єднання кожного народу.

Дата добавления: 2015-05-26