Нація і людство

Одним із головних завдань націософії є з'ясування взаємин між нацією і людством. Загальний національ­ний ренесанс у минулому столітті - незаперечний факт, так само, як повсюдна активізація національних ру­хів у зв'язку із с

вітовою війною. Проте, неодноразово доводиться чути зауваження, що увесь цей розквіт національних прямувань і змагань у новітній добі є лише епізодом у сучасній історії, бо людство начебто простує тепер неухильно у напрямі до анаціональних або наднаціональних об'єднань панрасового або пан-континентального характеру. Внаслідок цього наро­ди, які не здобули своєї державної самостійності, за­суджені історією на поталу, бо вони, мовляв, нездатні до культурного поступу. Асиміляція цих народів є, отже, природним і неминучим супровідом сучасного прогресу, а інтернаціоналізація людських взаємин в інтерконтинентальних розмірах не сприяє буцімто кращому стану відсталих народів...

Належить з'ясувати цю справу і відповісти на пи­тання: чи справді становище цих приспаних народів таке безнадійне, і новочасний національний ренесанс, що охопив народи усього світу, - лише миттєве по­кращання стану пацієнта, який перебуває в агонії; чи примусова асиміляція цих народів є неминучим лихом, яке виключає можливість повного національного са­мовизначення?

Соціологія, звісно, не може передбачити, що ста­неться через кілька століть чи тисяч років. Та, вивча­ючи минуле й порівнюючи його із сучасним, вона має змогу зробити деякі припущення щодо тенденцій істо­ричного розвитку сучасних націогенетичних прямувань. Я назвав нашу добу націоцентричною, щоб та­ким чином підкреслити історичне призначення нації в цей час. В цьому сенсі я веду мову про націократію як найближчий етап в історії людства. Тому необхід­ним є з'ясування взаємин між нацією і людством, щоб зрозуміти й зорієнтуватися в історичних тенденціях нашої доби.

Здебільшого взаємини нації і людства трактують­ся як свого роду протилежність. Звідси висновок про те, що інтенсивний розвиток людства майже автома­тично приводить до анаціональної інтеграції на полі культури і політики. Інакше кажучи, цей процес оз­начає водночас спрокволий, але неминучий занепад національної диференціації в недалекому майбутньо­му. На цій ідеї сходяться метафізичний космополітизм, первісний романтичний інтернаціоналізм та абстракт­ний універсалізм, що відкидають або нехтують нацією як історичним чинником, вага якого явно зростає в новітній добі.

Насправді ж між нацією і людством немає історич­них суперечностей, так само, як немає їх між індиви-дами і суспільством. Людське суспільство з'єднується через поодинокі індивіди і без них чи поза ними було б неможливе. Нація - природна і реальна організа­ційна форма людства. Це вже інтуїтивно розумів ка­меняр модерного націоналізму Гердер (див. його “Ідеї до філософії людства”, що є, власне, першою спробою модерної філософії), який з'ясував питання взаємин між нацією і людством із соціологічного погляду, слушно відкидаючи тезу про суперечність і протилеж­ність між ними. Адже людство являє собою творчий синтез індивідуально викристалізованих й національ­не самовизначених народів.

Соціальна інтеграція (об'єднання) та диференціа­ція (розмежування) - це два паралельні напрями людського розвитку, які одне одного доповнюють, а не виключають. “Людство, - підкреслює Т. Масарик, - не є чимось понаднаціональним, воно являє із себе організацію окремих націй... Між національністю та інтернаціональністю немає жодної протилежності, а, навпаки, існує узгодженість. Національна засада діє водночас із інтернаціональним принципом (міждер-жавність). В залежності від того, як європейські нації індивідуалізуються, вони прямують до господарсько­го і комунікаційного об'єднання та наближаються одна до одної передовсім у ділянці технічної культу­ри. Проте індивідуалізація та централізація виявля­ються так само в духовному обміні ідей і культур (знання чужих мов, переклади). Європа і навіть люд­ство об'єднується”.

Немає підстав розглядати людство і націю як про­тилежні поняття, що виключають одне одного. Ціка­во, що й націософія “Молодої Європи” поділяла та­кож цей погляд. У маніфесті “Молодої Італії” наго­лошується: “Людство - це об'єднання батьківщини. Людство - це союз народів, що має на меті мирно і з любов'ю виконати своє завдання на землі. А той, хто поневолений, має, звісно, природне право на револю­ційний спротив. Жодна батьківщина не сміє перебу­вати у кріпацтві, тиранію мусимо ненавидіти й побо­рювати мечем та кров'ю”.

Проте, консолідація людства шляхом об'єднання народів не рівнозначна національній чи культурній одноманітності, як це гадають деякі дослідники. Цим питанням цікавився К. Каутський у своїй розвідці “Виз­волення народів”, дев'ятий розділ якої має досить промовистий заголовок - “Одноманітність світової куль­тури”. Цей видатний соціолог вважає, що боротьба проти асиміляції, яка дедалі більше загрожує моло­дим народам, - зовсім безнадійна. Асиміляція, згідно його думці, - природний наслідок культурного поступу. К. Каутський гадає, що сучасний економічний розви­ток спричиняє інтернаціоналізацію культури, а це рів­нозначне з денаціональною асиміляцією. Є, зрештою, законом еволюції, що поступ монотонізує навіть при­роду. “Не диференціація, а засимілювання народів!” - так звучить націологічний прогноз К. Каутського. “Не прилучення мас до національних культур, - пише він, - а до європейської культури, яка дедалі більше стає світовою, - така мета соціалістичного розвитку”.

Націософія цього марксистського ідеолога в дано­му випадку помилкова і щодо її тез, і щодо висновків. Каутський трактує монотонію за її аналогією із при­родою. Але ж між біологією і соціологією існує велика суттєва різниця; тому жодна аналогія між біологічни­ми і суспільними явищами має лише метафоричний сенс. К. Каутський у своїх міркуваннях з цього при­воду неправомірно плутає форму, зміст і дух культу­ри. Європейська або світова культура неможливі без націй та їхніх своєрідних і самостійних культур. Як йшлося попередньо, культура - критична ознака са­мобутності нації. У призмі власної культури істотно виявляється індивідуалізм нації, її обличчя. Суто на­ціональне в культурі того чи іншого народу стає над­банням світової культури і збагачує її. Це - немов ве­селка, що відбиває різні кольори окремих національ­них культур. У своїй сутності, своїм духом справжня культура є світовою. Та у своїх проявах - вона націо­нальна. Там, де нею нехтують або навмисно спотворюють - наслідком є не витворення справжньої куль­тури, а її механічна фальсифікація чи навіть кастра­ція (як, скажімо, за сучасних диктаторських режимів, де примусова нормалізація культурного життя в усіх ділянках без винятку призводить до культурного за­стою і занепаду). Адже творча культура може жити і розвиватися лише в атмосфері вільної критики, при­людної свободи, а не політичного примусу. Тому спро­би плекання “пролетарської культури” під Совєтами, нацистської культури у Німеччині та фашистської в Італії - переважно сізіфова праця.

Справжня культура може бути лише культурною. Все інше - культура в лапках, на послугах тієї чи іншої політичної доктрини. Гейне і Ґете нерозривно по­в'язані із німецькою культурою, всупереч тому остра­кізму, якому вони піддані у сучасній Німеччині. Совє-ти, висунувши сталінську теоретичну тезу: “Культу­ра національна за формою і соціалістична за змістом”, - практично використовують рідну мову тільки як доцільний засіб для розумової більшовизації усіх на­родів Радянського Союзу. Зайве казати, що цей шлях не призведе до витворення і розвитку нової чи нових культур, бо насправді означає псевдосоціалістичну кастрацію молодих народів СРСР, що культурно про­кинулися й стали на шлях свого національного само­визначення. Адже, як це добре розуміє і радянська націологія, “національна форма культури неодмінно зумовлена самою сутністю даного народу” (Ш. Альд-жанов). Сучасна Москва фактично знищує культур­не виявлення національної сутності підлеглих їй на­родів, бо, як іронічно зауважив представник радянсь­ких тюрків (Аослан Зубудай), “радянським народам” дозволено, щоб вони писали вірші “національною мовою”, але вимагається, щоб ці поезії були за своїм змістом проявом пролетарських тенденцій...

Дуже сумнівно, щоб цей шлях призвів до справж­нього національного самовизначення радянських на­родів. Нація - це щось ширше за пролетаріат; скорі­ше, це є безнадійна спроба Москви у “перетопленні” численних народів Радянського Союзу в нову “радян­ську” націю, що є лише етапом до подальшого змос-ковлення. Ми - свідки пробудження і народження біль­шовицького патріотизму і націоналізму, про що тут вже згадувалось.

Цікаво зазначити, що коли йдеться про росіян, то радянська преса та публіцистика розуміє націю інтег­рально, а не лише в пролетарському аспекті. З цього погляду надзвичайно симптоматичною є вступна стат­тя в “Правді” (15 січня 1937 року) підзаголовком “Ве­ликий російський народ”, де, зокрема, знаходимо таке національне “вірую” московських більшовиків. “Ми любимо свою батьківщину, - наголошується в статті, - ми любимо свою мову: мову велику, могутню, ма­льовничу. Вона стає нині міжнародною мовою. Прог­ресивні люди вивчають її. Ми пишаємось іменами Пушкіна, Лєрмонтова, Толстого, Бєлінського, Добро-любова та Чернишевського, Менделєєва, Сеченова і Павлова. Ці призвища разом з іменами Ломоносова, математика Лобачевського, винахідника радіо Попо­ва, героїчних мандрівників Пржевальського, Міклу-хи-Маклая, хоробрих мореплавців - Лаптевих, Деж-нева, Седова і багатьох інших, - творять нашу націо­нальну славу, і ми з повним правом пишаємось ними. Ніщо не може протистояти творчим силам відродже­ного народу, який будує свою державу. Такий народ здатний до великих справ, героїзму, чуда!”.

Саме ця цитата з центрального більшовицького органу підтверджує непохитність тези про національ­ну культуру як підвалину культури взагалі. Мається на увазі культури повної, інтегральної, а не якоїсь обрізаної, - лише для партійного вжитку. Ніхто не забороняє московським більшовикам плекати куль­туру російської нації, що відроджує наявні ознаки національного месіанізму; але ніхто не може перешко­дити усім іншим народам СРСР піти шляхом власно­го національного розвитку й визволитись із приму­сових лабет “пролетарського [інтернаціоналізму”, в яких тримає їх радянський режим.

Цей приклад радянської теорії та практики у справі, про яку тут йдеться, ще зайвий раз підтверд­жує перемогу національної засади як організуючого чинника людства і заперечує небезпеку культурної монотонії світу. Впродовж усього часу, як народи живуть і розвиваються вільно та незалежно, не існує такої загрози. Творча і жива нація - вічне джерело культурного поступу людства, Не забуваймо, що архі-твори національного мистецтва є водночас шедевра­ми світової культури, що національні генії належать до пантеону всього людства. Музика Ваґнера чи Шо-пена, що вийшла з нетрів національної стихії, здобу­ла визнання світу. Безсмертна поезія українського ве­летня Т. Шевченка, просякнута національним пафо­сом, промовляє своїм уселюдським духом до серця кожного народу. Норвежський поет Б. Бернсон читав­ся із великим захопленням у всій Європі... Архітвори національної різьби і малярства усіх часів і народів є вічними і світовими за своєю вселюдською красою.

Отже, світу не загрожує жодна одноманітність, а навпаки, завдяки сучасному ренесансу людство йде

назустріч весняному розквіту нових національних культур. Сучасні змагання і боротьба за національне самовизначення народів аж ніяк не являють культур­ної реакції, а є безсумнівним поступом в процесі людської історії... Адже ця боротьба не є боротьбою проти інтернаціоналізму людськості, а боротьбою проти поневолювачів, зловживань держав щодо ніве­ляції та примусової асиміляції. Людство прямує не до одноманітності, а до єдності, за допомогою якої ста­не можливим осамостійнення націй, їхнє органічне об'єднання, союз усіх народів Європи і, зрештою, об'єднання усього людства (Т. Ґ. Масарик).

Дата добавления: 2015-05-26