Проблеми механізму гарантування права власності на земельну ділянку

Механізм гарантування права власності на землю включає систему земельно-правового регулювання правовідносин щодо володіння, користування і розпорядження землями (земельними ділянками), різні форми набуття прав власності на зазначені об’єкти, реалізацію (здійснення) та захист повноважень власників у юрисдикційних органах.

ЗК України є базовим у системі регулювання правовідносин власності на землі, правові норми якого містять законодавчі засади формування правосуб’єктності носіїв титулів права власності на землю шляхом визначення їхніх прав та обов’язків (ст.ст.90, 91); захист права власності на землю (ст.78); суб’єктного та об’єктного складу цього права (ст.ст.79-80); підстави його набуття, відповідно, громадянами, юридичними особами (ст.ст.81-82); набуття права комунальної власності на землю територіальними громадами та їх склад (ст.83); правові підстави набуття, реалізації та склад права державної власності на землю в особі Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, районних державних адміністрацій (ст.84); особливості набуття у власність земельних ділянок іноземними державами для розміщення будівель і споруд дипломатичних представництв, інших прирівняних до них організацій відповідно до міжнародних договорів (ст.85); підстави виникнення спільної власності на землю, особливості її форм – спільної часткової і спільної сумісної власності на земельну ділянку та реалізації суб‘єктами права спільної часткової власності земельних повноважень щодо володіння, користування та розпорядження відповідною земельною ділянкою.

У системі гарантування права власності на землі та земельні ділянки варто виділити й інші засоби правового забезпечення, передбачені нині чинним ЗК України.

1. Запроваджено інститут права земельного сервітуту, тісно пов‘язаного з обмеженням прав власників земельних ділянок на користування частиною цієї ділянки для задоволення визначених законодавством суб‘єктивних можливостей відповідних осіб, визначено порядок його встановлення, дії стосовно правонаступників сервітутів та підстави його припинення (ст.ст.98-102).

2. Визначено для власників земельних ділянок дотримання правил добросусідства, їх змісту, форм дотримання та захисту (ст.ст.103-109).

3. Легалізовано обмеження прав власників на землю та земельні ділянки шляхом його визначення, встановлення правових форм застосування, закріплення особливостей режиму таких земель та обмежень власників стосовно реалізації належних їм повноважень (ст.ст.110-115).

4. Урегульовано механізм набуття і реалізації права власності на землю й земельні ділянки громадянами і юридичними особами, визначено підстави настання цих прав, можливості передачі відповідних прав власності на земельні ділянки, детально регламентовано процедури приватизації земельних ділянок громадянами, набуття права власності на земельну ділянку за давністю користування, а також у разі переходу прав на будівлі та споруди, передбачено норми, які регламентують порядок безоплатної передачі земельних ділянок у власність громадян, час виникнення права власності на земельну ділянку, форми та зміст документів, що його посвідчують (ст.ст.116-121, 125-126).

5. У системі гарантування права власності на землі та земельні ділянки за чинним ЗК України чільне місце відводиться позитивному правовому регулюванню придбання земельних ділянок у власність на підставі цивільно-правових угод, зокрема, продажу земельних ділянок державної чи комунальної власності громадянам і юридичним особам, іноземним державам, іноземним юридичним особам (ст.ст.127-129); особливостей продажу земельних ділянок сільськогосподарського призначення для ведення сільськогосподарського товарного виробництва громадянам України, які мають сільськогосподарську освіту або досвід роботи у сільському господарстві чи займаються веденням такого виробництва та юридичним особам, установчими документами яких передбачено ведення зазначеного виробництва (ст.130), а також набуття права власності на земельні ділянки за договорами міни, дарування, успадкування та ін. (ст.131), зміст таких угод та можливість укладання договору застави земельних ділянок, які належать громадянам та юридичним особам на праві власності.

6. Важливим правничо-гарантуючим засобом доцільно визнати юридичні важелі ЗК України, які регламентують продаж земельних ділянок державної або комунальної власності суб’єктам підприємницької діяльності під забудову на конкурентних засадах, визначають особливості їх підготовки до земельних торгів, процедури їх проведення та визнання такими, що не відбулися (ст.ст.134-138), а також відчуження земельних ділянок, що перебувають у власності громадян чи юридичних осіб на аукціонах за рішенням суду в разі звернення на них стягнення (ст.139).

Гарантування права власності на землі та земельні ділянки здійснюється і за допомогою норм ЗК України, які визначають вичерпний перелік підстав для його припинення, зокрема, у разі добровільної відмови від наданої правової можливості володіння, користування та розпорядження, смерті власника за відсутності спадкоємця, відчуження земельної ділянки за його рішенням, звернення стягнення на неї на вимогу кредитора, відчуження її з мотивів суспільної необхідності або суспільних потреб, конфіскації за рішенням суду, невідчуження земельної ділянки іноземними особами та особами без громадянства у встановлений термін (ст.140).

Проте, вищезазначене формулювання підстав, тобто обставин, з настанням яких має припинятися право власності на земельні ділянки не можна повною мірою визнати виправданим, оскільки їх наявність сама по собі не позбавляє права власності, а лише слугує умовою для такого припинення на підставі відповідних юридичних фактів або їх сукупності, що утворюють юридичний склад. Скажімо, добровільна відмова від права власності на земельну ділянку або смерть власника, чи звернення стягнення на неї не припиняють правосуб’єктності власника, враховуючи що за цих умов необхідно ще здійснити сукупність юридичних дій, спрямованих на таке припинення – подання заяви, винесення відповідного рішення про припинення, анулювання відповідних записів у реєстрових документах, позбавлення правовстановлюючих документів тощо.

Отже більш вірно визначати вищеназвані обставини у якості умов для настання можливостей припинення суб’єктивного права власності на землі або земельні ділянки.

У контексті вищезазначених проблем чільне місце належить і нормам гарантуючого призначення, які визначають вимоги щодо встановлення та зміни меж районів, сіл, селищ, міст, районів у місті, порядок їх встановлення, посвідчення прав власності відповідних суб’єктів державними актами на вказані права (ст.ст.173-176); здійснення землеустрою в частині формування раціональної системи землеволодінь, встановлення на місцевості меж земельних ділянок власників, у процесі розгляду і затвердження землевпорядної документації та проектів створення нових землеволодінь та інших землевпорядних заходів (ст.,ст.181-186); ведення земельного кадастру (ст.ст.193-206); проведення контролю за використанням та охороною земель, моніторингу земель (ст.ст.187-206).

Генеральною гарантією вищевикладених способів захисту, своєрідною “гарантією гарантій” права власності на землі та земельні ділянки на забезпечувальному рівні доцільно визнати застосування методів юридичної відповідальності за порушення земельного законодавства в частині визнання недійсними угод, укладених із порушенням встановленого порядку купівлі-продажу, дарування, застави, обміну земельних ділянок та, зокрема, притягнення винних осіб до адміністративної й кримінальної відповідальності за порушення вимог легалізованого права власності на земельні ділянки.

Так, стягнення забезпечувального адміністративно-правового характеру можуть застосовуватися в разі скоєння адміністративних правопорушень, які зачіпають інтереси та порушують права відповідних власників земельних ділянок: псування сільськогосподарських та інших земель, забруднення їх хімічними і радіоактивними речовинами, нафтою та нафтопродуктами, неочищеними стічними водами, виробничими та іншими відходами тощо (ст.52 Кодексу України про адміністративні правопорушення^[1]); використання земель не за цільовим призначенням, недотримання природоохоронного режиму використання земель, розміщення, проектування, будівництво, введення в дію об’єктів, які негативно впливають на стан землі та ін. (ст.53 КУпАП); самовільне зайняття земельної ділянки (ст.51¹ КУпАП), приховування або перекручення даних земельного кадастру (ст.53² КУпАП); несвоєчасне повернення тимчасово займаних земель або невиконання обов’язків по приведенню їх у стан, придатний для використання за призначенням, або невиконання умов знімання, зберігання і нанесення родючого шару ґрунту (ст.54 КУпАП); відхилення без належного дозволу від затверджених у встановленому порядку проектів внутрігосподарського землеустрою (ст.55 КУпАП); знищення громадянами межових знаків землекористування (ст.56 КУпАП); самовільна забудова площі залягання корисних копалин (ст.57 КУпАП); використання ділянок земель державного лісового фонду для розкорчовування, спорудження будівель, переробки деревини, влаштування складів і т.ін. без належного дозволу на їх використання (ст.63 КУпАП); пошкодження сінокосів і пасовищних угідь на землях державного лісового фонду (ст.74 КУпАП); порушення правил охорони та використання територій та об’єктів природно-заповідного фонду шляхом здійснення в межах територій та об’єктів природно-заповідного фонду, їх охоронних зонах, а також територіях, зарезервованих для наступного заповідання, забороненої господарської та іншої діяльності, порушення інших вимог режиму цих територій та об’єктів, самовільної зміни їх меж, невжиття заходів для попередження і ліквідації негативних наслідків аварій або іншого шкідливого впливу на території та об’єкти природно-заповідного фонду (ст.91 КУпАП).

Проте, очевидно, що Кодекс України про адміністративні правопорушення не містить окремої статті, яка б передбачала спеціальні гарантії захисту права власності на землі та земельні ділянки, як це, скажімо, забезпечено стосовно права державної власності на надра, лісові, водні ресурси, тощо в окремому розділі зазначеного кодексу. Враховуючи особливий режим землі як основного національного багатства, очевидно доцільно передбачити відповідні адміністративно-правові гарантії захисту права власності на землі та земельні ділянки в Україні.

У системі гарантування права власності на землю задіяні також санкції кримінально-правового захисту у частині, що стосується забруднення або псування земель речовинами, відходами чи іншими матеріалами, шкідливими для життя, здоров’я людей або довкілля, внаслідок порушення спеціальних правил, якщо це створило небезпеку для вищезазначених об’єктів. Настання тяжких наслідків, а також загибель людей, їх масове захворювання визнаються кваліфікуючими ознаками, що посилюють застосування кримінально-правових санкцій (ст.239 Кримінального кодексу України).

Разом із тим, варто вказати на те, що нині чинний КК України не передбачає застосування кримінально-правових способів захисту права власності на землі та земельні ділянки в якості самостійного складу злочинів, що навряд чи є виправданим з точки зору конституційно-правових вимог гарантування цього права, а тому, в разі скоєння таких правопорушень проти власності, можливе застосування кримінально-правових норм, які передбачають притягнення винних осіб як за злочини проти майна (наприклад, умисне знищення або пошкодження майна).

Отже, право на землю гарантується конституційно-правовими нормами, земельно-правовим регулюванням і забезпеченням, іншими актами законодавства України, спрямованими на регулювання різноманітних правовідносин, об’єктами захисту яких виступають права різних власників на окремі категорії земель та земельні ділянки, використання яких пов’язується із титулом права власності у різних правових формах, що дозволяє говорити про наявний, хоча і дещо недосконалий, механізм правового гарантування прав власників у зазначеній сфері, а у разі порушення цих прав застосувати вищевикладені засоби для захисту повноважень правосуб’єктних осіб.

Дата добавления: 2015-05-31