Моральна свідомість. Сфери буття людського сумління

Моральна свідомість – особлива форма свідомості взагалі (найдавніша й найглибша), суб’єктивний бік моральності, здатний спрямовувати вчинки людей настільки, наскільки перед людиною відкриваються дійсні можливості вільного вибору залежно від її моральних якостей і мети.

Моральна свідомість і її елементи: норма, цінність, почуття, знання. Знання охоплюють: поняття; категорії; принципи; ідеї (в моралі й етиці). Моральна самосвідомість людини знаходить вираз в категоріях – честь і гідність, совість і сором, правда й справедливість тощо.

3.1. Норма (norma – керівне начало, правило, взірець. початкове значення норми - косинець для випрямлення лінії) – елементарна форма моральної вимоги, певний взірець поведінки, що відбиває усталені потреби співжиття й стосунків людей та має обов’язковий характер. Норма – усталена риса об’єктивного масового процесу чи явища.. Вона втілює особливості моральної свідомості певної епохи. Для кожної епохи вони можуть бути такими, що формуються, актуально-функціонуючими, відживаючими. Норма загострюється, коли починає втрачати обов’язковість для свідомості (перестає бути нормою). Норма прикладається до примхливої кривої реальності людських стосунків, виступаючи моделлю необхідної поведінки у різних ситуаціях і обставинах, оптимізуючи функціонування та розвиток суспільства. Діалектика моральної регуляції така, що захист цілого – необхідна умова свободи кожного, а обмеження чи самообмеження – необхідна умова свободи всіх. Норма і є мірою свідомої оцінки зв’язку моїх дій з соціокультурними наслідками моїх вчинків, а не простою вуздечкою, цензурою, чинником посередності. Характеру морального нормативу можуть набувати як позитивні вимоги (поважай, повертай тощо), так і заборони (не вбивай, не кради тощо). Норми регуляції різні: норми-орієнтири, норми-вимоги, норми-заборони, норми-рамки (дозволу, обмеження), норми-зразки (заохочення, припису, наслідування, виховання). Заповіді релігії – фундаментальні норми. Наприклад, декалог (десять заповідей) Мойсея. Ситуаційні норми межують з правилами етикету та зовнішньої культури поведінки. Сутнісні риси всяких норм: імперативність (вимогливість: не показова, а справжня, не гіпотетична, а категорична); здатність до універсалізації (мають потенціал універсалізації, обов’язкової для всіх вимоги); ієрархічність у системі норм: тотальні (глобальні, стратегічні), локальні, групові універсальні, спільні професійні, стадіально-вікові, етнічні й національні, “статеві” тощо. Всі норми виступають у якості “знаків” морального духу, а не лише примусу.

“Золоте правило моралі” – це норма норм, яка вимагає взаємності. Це вищий закон моральної свідомості. Від того, що я вимушений вкрасти, чи збрехати, ні брехня, ні крадіжка не стають нормами. Кому довелось це вчинити, має покутувати, а не торжествувати. В СРСР домінували не норми, а настанови на екстремізм. І не помічали аномальності титанічних зусиль чи безперервності подвигів. І придумували умовного ворога народу. Зараз помітили важливість нормального виховання, людських почуттів тощо.

У кожної спільноти – особливі цінності та норми, хоча загальнолюдське якось просвічується. Чи не найпоширеніші причини конфліктів саме тут мають витоки. Засади універсалістської (макро) етики розвивали: Лев Толстой, Махатма Ганді, Альберт Швейцер, К.-О. Апель, Ю. Габермас. Даремно їм робились закиди в уніфікації норм.

Від філософії життя – початок мікроетики: акцент на моральне покликання кожної людини зокрема (неповторність його власна та ближнього оточення). Сьогодні до цього спрямування належить комунітаризм: Макінтайр Е., Волзер М., Сендел М. та ін. До цього ж напряму належав фашизм.

Перевагу слід надавати універсалістській етиці. «Здатність до універсалізації» (Р.М. Гейєр) вища характеристика моральних норм. Але ж, саме пріоритет загальнолюдського вимагає поважати всю різноманітність проявів людських (життя і духовності), відкидає «загально-людину». Основою «золотого правила моральності»: « Чого не любиш в інших, того й сам не роби» – є позитивно подана порада; «Тож усе, чого тільки бажаєте, щоб чинили вам люди, те саме чиніть їм і ви. Бо в цьому Закон і Пророки». Варіанти золотого правила є в багатьох стародавніх культурах..

3.2. Цінність – як поняття ввели Р.Г. Лотце та Г. Коген (неокантіанці). Воно широко увійшло у науку. Спеціалізована на цінностях наукова галузь має назву аксіологія. Поширене уявлення про цінність як суб’єктивну значущість певних явищ реальності в протилежність пізнавальності (об’єктивній сутності). Не які вони є, а яке значення мають для нас з точки зору наших потреб й інтересів. Можна різними очима дивитися на один предмет. Ніцше та Гайдеггер зробили з цього вчення про піднесення самотньої суб’єктивної волі, нігілізували цінності. Та справжні цінності культури не призначені для вдоволення будь-яких потреб окремих індивідів. Швидше самі цінності, їхня наявність визначають сенс їх існування. Вони не просто задовольняють потреби, а у цілком реальному відношенні духовно творять чи відроджують людину з усіма її потребами. Кожна справжня зустріч із мистецтвом та духовними здобутками людства відроджує, збагачує, оновлює, насичує новим сенсом, незнаним раніше.

Отже, існують принаймні два типи цінностей:

1. Сенс визначається наявними потребами й інтересами людини; обслуговують самоствердження людини, якою вона є;

2. Надають сенс самому існуванню людини; творять людський зміст, принципово нові якості. Це і є цінності культури: «вищі», сенсожиттєві або самоцінності. Вища моральна цінність – ідея добра – світоглядна передумова моральності загалом. Для безпосереднього морального функціонування вона має стати чинником волевиявлення людини. До вищих цінностей чи поряд з ними належать святині – своєрідні точки концентрації надприродного, але цілком реального буття, символи сакралізації. Святині значно впливають на людей, залучають їх до нових якостей і сфер. Не-вибір святині чи відмова від неї – гріх!

Моральна оцінка йде не стільки від знання, актів логічного дискурсу (так у науці етиці, але не у житті), скільки від інтуїції (таємничих символів-значень). Надмірна соціалізація (особливо політична й правова) небезпечна для моралі, бо втрачається життєва форма спілкування, консолідації. Не існує моральних цінностей “буржуазних” чи “соціалістичних”, хоча загальнолюдський зміст не тотожний простим нормам моралі (загальне у них – життєве коріння). Ділова мораль також – нелюдська мірка людських діяльності й якостей.

3.3. Почуття. Не саме по собі чуттєве відтворення за допомогою органів чуття, а дуже своєрідне (духовне, творче, вибіркове й водночас універсальне) переживання людиною своїх стосунків з іншими людьми. Чуттєве лише відображає, а моральне почуття творить новий світ, нову якість реальності людського буття. Складний світ моральних почуттів (вини, стиду, обурення, ніжності, закоханості, взаємності, презирства, співпричетності, вдячності тощо) та переживань (задоволення – невдоволення, дружби – ворожнечі, любові – ненависті, довіри – недовіри, схильності – відрази, страху – гніву, симпатії – антипатії, схвалення – осуду тощо). Конкретна цінність морального почуття визначається лише в цілісному контексті культури в залежності від того, чим воно викликане. Мати загиблого спартанського юнака-воїна переживала почуття гордості, коли дізнавалася про доблесть сина в останньому бою. Тому І. Кант мав підстави говорити про те, що невдоволення не є простим запереченням задоволення: воно є позитивним відчуттям. Про гнів великий мислитель каже, що то є дуже благотворне почуття слабкої людини, а намагання його приборкувати викликає непримиренну ненависть. Та не завжди ненавидять того, на кого гніваються, бо гнів є певного роду чеснота; удавана мораль приховує гнів, утворюючи несправжніх друзів. Але він же говорив й інше: “людина ніколи не відчуває потягу до будь-якого предмету, не маючи водночас позитивної відрази до його реальної протилежності”. Неможливо схвалювати осуджуючи чи осуджуючи схвалювати. Досить протилежні почуття можуть діяти сумісно: С.Кіркегор в книзі “Страх і трепет” називав надію та страх двома володарями людського життя, двома тиранами, що штовхають до пристрасного бажання знати те, що має бути (майбутнє), тобто в обійми чаклунів, пророків, ясновидців та інших шарлатанів.

Моральні почуття можуть бути складними ідеологізованими: почуття любові до Батьківщини, до Бога, почуття господаря країни тощо.

3.4. Принципи – хребет моралі; покладають стратегію духовно-практичної діяльності. Якщо норми при будь-якій мірі загальності стосуються певних конкретних аспектів людської поведінки, то принципи задають і характеризують певну цілісну лінію поведінки, постають складовими характеру людини. Принципам не властива категорична обов’язковість (як нормам), прищеплювати їх можна лише силою власного прикладу, а не насильно чи спонуканням, зовнішнім тиском. Принципи – символічно-репрезентативна форма конкретних актів поведінки, абстракція певного напрямку вимог, що певним чином систематизують норми.

Полюсами принциповості є позиції ригоризму (жорстких вимог) і пробабілізму (відносність вимог аж до безпринципності, повного скепсису). «Найзгубніше для моралі – це людина. озброєна принципами”. Принципи – не зброя, а частка нашого внутрішнього світу, завдяки якій реалізується моральна дієвість, можна передбачати поведінку, реакцію на різні обставини й пропозиції. Характерні риси: все-загальність, опосередкування стосунків ідеалами, сплавленість почуття-оцінки-ідеалізації-волі, символічність, смислова інтеграль-
ність. Саме по собі знання принципів не робить людину принциповою. Принципи моралі – спрямовані на захист консолідованої цілісності людського буття наскрізні ідеальні норми та нормативні ідеали в їх чуттєво-ціннісній формі, до яких прикута совість людини, її переконання. Принцип – “застигла” норма-ідея., імперативна цінність і оцінний імператив. Мистецька думка найпродуктивніша для моралі. У житті жоден предмет чи сентенція не переконують так як художні персонажі (неперехідні, вічні, типові, загальні для всіх) – вони також принципові. “Ромео і Джульєтта” – це принцип закоханого серця, що орієнтує вже багато поколінь.

Провідні принципи моралі: гуманізм та гуманність; справедливість; працелюбність; патріотизм; колективізм, толерантність.

q гуманізм та гуманність – вузловий принцип, що характеризує певне благоговіння перед цінністю людини, цінністю її життя, перед всебічно та гармонійно розвинутою активною особистістю, перед талантом, творчістю, продуктивним і цікавим самоствердженням. Простіше, гуманізм – визнання цінності людини як особистості, персональності, її права на вільний розвиток і вияв своїх здібностей у певних спільнотах, утвердження блага та прав людини як головного критерію оцінки суспільних стосунків.

Гуманність – абстракція людинолюбства в конкретиці людяності в людині. До ознак гуманного суспільства відносять: повагу до жінки, дитини, тварин, проголошення права всіх на щастя, дієве входження людяності у життя. Великодушність – форма вияву гуманності у повсякденних стосунках, коли вона перевищує загальноприйняті норми, спрямована на тих, хто цього не мав підстав сподіватися. “Любіть ворогів своїх”, – закликав Ісус Христос. Родіон Розкольников у “Злочині та покаранні” Достоєвського вбив не бабку-лихварку, а саму людяність. Штірліц убив не агента свого, а ворога, стверджуючи патріотизм. Та ж сама норма “не вбий” порушена за різними принципами (і тому різна моральна оцінка персонажів). Джон Донн: “Якщо море наповзає на сушу – землі стає менше, коли вмирає одна людина – людства стає менше. Отож не посилай питати – за ким дзвони дзвонять, бо дзвонять вони й за тобою”. “Вдень з вогнем” не могли знайти людину – чи то схоже на правду? Що рухає юнаком, який вступає місце геть старенькій незнайомій бабусі – повага саме до неї? Сумнівно. До людськості взагалі. Чи справді принципи моралі апріорні? У ідеологів-фанатиків принцип вище самої людини. Новаційний гуманізм не дотримується спадкоємності з традиційним, з вічними релігійними істинами людськості, але саме гуманізм визнає головним критерієм прогресу. І проголошується гуманітаризація освіти та виховання. Капіталізм з “людським обличчям”, хоча “крупний бізнес надто великий, щоб дозволити собі бути людяним” (Г. Форд). Про це ж казав свого часу й К. Маркс: “Ти можеш бути освіченим громадянином, навіть членом товариства покровителів тварин і до того ж користуватися репутацією святості, але у тої речі, яку ти представляєш по відношенню до мене, немає серця у грудях”. Правда, не виявилося того серця й у “реального соціалізму”: нелюдську його могутність і немічну людяність не одноразово він демонстрував, називаючи гуманність абстрактним гуманізмом, проголошуючи анафему вченню Л. Толстого, Махатми Ганді, А. Швейцера. Екзистенціалізм проголосив себе справжнім гуманізмом, але “кришталевого палацу” не обіцяє (Сартр). М. Гайдеггер вважає людяність людини її сутністю (на відміну від соціальної сутності у марксизмі). Філантропія і мізантропія (Homo homini lupus est). Homo humanus супроти homo barbarus – вперше таке протиставлення у республіканському Римі, а після його зустрічі з освіченим еллінізмом гонорово (Гонор – римський бог) протиставили всім іншим romanitas (римлянина).

У всі часи й у різних народів проголошувались добре ставлення, любов і повага до людини. “Без доброти, без співчування нещасним – Нема ні слави, ні краси” (Калідаса). Чи ж справді революції, бунти очищають морально? Чи й справді “Комуна дивно перетворила Париж” (К. Маркс. Громадянська війна у Франції, т. 17, с. 71). Дуже сумнівно.

q справедливість: навіть словесно ця категорія утримує в собі правду (вищу внутрішню цінність-ідеал правоти); право (формальний розподіл прав і дотримання рівноваги вимог до всіх, праві й винуваті); праведність (цінність праведного життя супроти гріховності); правило (норма зобов’язань). Нормальний розподіл прав і обов’язків – важливий аспект ситуації справедливості. Як і міра споживання (”розумне” й “надмірне”) – головний предмет суперечок стосовно соціальної справедливості. Чи можливо поєднати свободу і рівність взагалі та стосовно споживання зокрема? Чи справедливі номенклатурні привілеї? “До чого тим отарам дар свободи”? Але ж влада завжди втішає “овець” маніпуляціями справедливості: борг селу, межа бідності, податки на бездітних тощо.

Саме справедливість покладає принципові вимоги до якостей моральної поведінки: колективізм, добросовісну працю, солідарність, толерантність тощо. Навіть війни поділили на справедливі й неправедні.

Московіт жалівся, що у Московії віра християнська є, а правди нема. Іван Семенович Пересвєтов (молдавський господар, 1540-ві роки) відказав так: “А коли правди немає, то і всього немає”; “Бог не віру, а правду любить”. А Федір Карпов у ті ж часи казав так: “Милість, але без правди, – малодушність є; правда без милості – мучительство є”.

Намісник просить у халіфа гроші на будівництво захисних мурів. Халіф порадив: “Укріпи своє місто справедливістю – це найнадійніший захист від недругів” (“Чудесне намисто”, 1985, с. 239.)

q працелюбність: Р.З. Лівшиць (“Міра праці та міра споживання” – доповідь-семінар у 1983 році): праця – не вічний критерій і нормарозподілу, справедливості. Дуже складна справа – нормування праці: по-часова – через дисципліну, а не реальний внесок кожного враховує. Проблема: норми праці забезпечуються правом, а норми споживання залежать від норм праці. То чи ж є платня адекватнимвиразником міри праці?. Декларується так. Як пов’язані з працею премії? Дуже загалом. Ніхто не знає: кому, скільки, за що саме платити? Централізація оплати ще значніше шкодить, бо відривається від живого процесу.

Працелюбність – це не характеристика працездатності, це культурна цінність-ідеал. Принципово утримує певний світоглядний рівень. Відома притча про “будівників комунізму” на одній з будов. Три робітники, що перевозили в тачках розчин, на питання, що вони роблять, відповіли по-різному: перший сказав, що тягне тачку, другий, що заробляє гроші для утримання родини, третій – будую комунізм! Тобто, перший дав оцінку безпосередньо своїй дії, другий – життєвій результативності, третій оцінював суспільний результат праці. Дійсно. Праця може бути прокляттям, задоволенням, радістю, або й медитацією (як у буддистів-монахів). Праця-каторга – це не від фізичної напруги самої по собі. “Каторга там, де удари кіркою не мають сенсу, де праця не єднає людину з людьми” (Сент-Екзюпері). “Сізіфова праця”. Про бажання працювати в каторжних умовах і про можливості психічного перетворення праці у каторгу чудово повідав Ф.М. Достоєвський у “Записках з мертвого дому”. Примусова праця і праця вільна. Якщо дитина не стає більш управною і розумною, то не варто в школі заводити “труди”. Не задоволення працею
(і тільки) як у трудоголіків і працелюбів, а цінність праці для людського буття в цілому визначає моральне ставлення до неї. І важливий не стільки соціальний, скільки особистісний сенс консолідованої праці. Жарти “Літературної газети”: чи зобов’язаний пожежник горіти на роботі?; як сплачувати за сізіфову працю – за зроблене чи по тарифу?; у людини не розходяться слово і діло лише тому, що вона завжди мовчить.

q патріотизм: етнічна або національна орієнтація, яка має глибинну психологічну підставу (почуття свого, нашого, рідного) і складалася віками осібних спільностей. Вітчизна (Батьківщина) – особливе середовище людського буття, висока цінність, відданість якій не вимірюється кілограмами чи метрами.

“То ж повернись до богів рідних у своє місто і домівку,

По-дружньому простившись з краєм цим:

Достойний він, та все ж належить

Свій шанувати, – він годував тебе”. (Софокл “Едіп у Колоні”).

Зовсім не так звучить думка сучасної поетеси: “А Батьківщина там, де тебе люблять”. Це майже збігається з принципом ідеологів класової боротьби: “Пролетарі не мають Батьківщини” доти, доки вони “клас у собі”. Як не мають і нації, віри, власності та власного обличчя, сім’ї. Насправді націю втрачають не класи, а окремі люди, представники різних класів. І не обов’язково емігранти. Інтернаціоналізмці ідеологи ставили поруч з патріотизмом і вище його. Він вимагав відданості загальнокласовому, що повинно було прокласти шлях до історичної зустрічі моралі й політики на одному поверсі буття. Багато хто повірив цій зустрічі, навіть меблі комфорту перетяг на той поверх. А зустріч не відбулася. І не могла бути, бо навіть проста відданість будь-чому загальному (абстракції) без живого індивідуального начала деморалізує особистість, перетворює “суспільного діяча” в носія загальнолюдського без людяності. А це – жахлива річ! Як і одержавлений патріот, що лише декларативно відданий Батьківщині. Позиція патріота – бути громадянином, стверджувати громадянське суспільство, бути громадським діячем перше, ніж суспільним. Вищою формою вияву патріотизму є героїзм. Його характеризують дієвість (видатна за наслідками, вимагає стійкості, мужності, напруження у вирішальних або екстремальних ситуаціях) і готовність до жертовності. Легендарні герої та героїка буднів.

Чи ніяковіє мораль у присутності політики? Так! Бо як інакше можна витримати розуміння моралі як того, що служить справі комунізму (Ленін), а не справжній людині. Політична кон’юнктура – це не мета патріота, яким керує лише любов до всього рідного (анархіст може бути більшим патріотом, ніж президент). Не можна пов’язувати з патріотизмом матеріальний добробут (заможні люди не більші патріоти, ніж бідні, бо ж не хлібом єдино живе людина). “Не можна покладати, що людина любить Батьківщину лише за те, що у нас немає безробіття, що у нас безкоштовна медична допомога, що зростає добробут” (Слєпухін). На даний час у нас вже цього нема, але ж патріотизм лишився.

Патріотизм не є протилежністю націоналізму, він полярний до нацизму. “Любіть свій народ, проте не за рахунок ненависті до інших націй. Любіть себе, будьте егоїстом у високому розумінні цього слова (благородства “Я”)” – закликав композитор В. Костенко. Не протилежний він і космополітизму (відчуття себе громадянином Всесвіту), якщо не матиме місця втручання політики. Держава надто експлуатувала патріотизм, але почуття не до неї, самої по собі взятої, а до “місця розвитку”, свого етносу чи народу – справжні почуття патріота. Космополіт (якщо він не “безрідний”) не відривається від Батьківщини, там він і “космополітизує”. Віки “відокремлених Батьківщин”, на думку Леніна (ПЗТ, т. 37, с. 190), нашкодили людям. Насправді відокремлені від власних Батьківщин “безрідні космополіти” нашкодили своїми інтернаціоналами, одержавленим “радянським патріотизмом”. Сьогодні ці “безрідні патріоти” тікають саме туди, куди ще недавно висилали невдоволених, а ті, що лишаються, стають ще більшими патріотами, витискаючи своїми економічними авантюрами кращих працівників, зробивши їх вітчизняним непотрібом.

q толерантність: цене настанова на згоду-примирення з усім на світі (злом, насиллям, фанатизмом), а нетерпимість до нетерпимості (Вольтер) у міжособистісних стосунках на всіх рівнях спілкування. На відміну від солідарності, яка має опору у єдності інтересів, загальності мети: необхідність одностайних дій при вирішенні певних завдань єднає солідарність з толерантністю, але для останньої – це може бути виключно засобом. Один – не ознака свободи від усіх. Одиниця приречена на самотність, якщо не стане єднати й єднатися. Якщо навіть інші мені суперники, є необхідність єднатися і з ними. І терпіти те, що дуже мені не подобається. Заради конвенції для досягнення мети, а не духовної єдності.

Багато є на Землі місць, що називають райськими куточками. Але як нищила їх і проживаючих на них нетерпимість. А що ж то є – терпимість? Уміння без ворожнечі віднестися до чужої думки, поглядів чи дії, якщо вони не виходять зовсім за межі людського. Ми відчуваємо себе невимушено навіть у колі іноземців, коли люди іншої етнічної культури і віри відносяться до нас з повагою. Інша річ – нетерпимість, яка має різні ступені прояву: проста несхвальність (строгим захопленого, відважним обережного, веселим засмученого, старим молодих); вузьколоба незгода з незвичним чи дух суперечливості; упередженість або й стійка антипатія до цілої групи, верстви, раси, віри, хобі, професії тощо. Значну роль в останньому випадку грає максималізм або узагальненість суджень. Ми упереджено вирішуємо, хто що може; ми впевнені що вони такі й крапка, ми поспішаємо “відкинути” всю людину, коли нам не подобається якась рисочка у ній. Максимальна упередженість – це фанатизм (агресивно нестримна нетерпимість). Дуже багато глобальних конфліктів на Землі породжені фанатизмом.

Толерантність важлива не лише як зовнішній, але і як внутрішній регулятор моралі, що забезпечує рівновагу душі, знімає зайву напругу невдоволення, надаючи радість життю, глибину сприйняття почуттям і розуму. Істинний ворог моралі – нігілізм, байдужість. А байдужість Лев Толстой називав родом душевної підлоти. То як же сумістити терпимість і небайдужість? Мірою (єдністю кількості та якості) гуманного ставлення. Якщо по-людськи висловлювати незгоду –це вираз терпимості, а не лише простої увічливості. Погано, коли у каві забагато цукру, не краще – коли замало. Треба міра. Толерантність і є такою мірою. Принциповою нормою терпимості, мудрою стриманістю, а не ігноруванням норм, цінностей, втратою інтересів

У всіх є певна кількість запобігливості, бажання зверхності, нав’язування своїх норм, оцінок, думок. І чим вище соціальний статус тим більше зверхності, запобігливості, догматичної упередженості, нетерпимості до “іншо-мислення”. Посилюють нетерпимість кризовий стан суспільства, етнічні та релігійні забобони. Важко, наприклад, безробітним бути терпимими до робітників-іноземців. Підвищує нетерпимість надмірна занепокоєність, знервованість. Але толерантний – не той, кому нема ніякого діла до вас, вашої дії чи думки; і не той, хто завжди й цілком з вами згоден. Толерантний – це той, хто не згоден з вами, але до певної межі згоден терпіти цю незгоду, терпляче вести з вами діалог, дискусію. Просто все терпіти, з усім згоджуватися – нестерпно для людини гідної. Втрата переконань, поділу на правильне та хибне, хороше та погане – пустоголовість, а не толерантність.

q колективізм: принцип-позиція, що визначає ставлення особи до спільнот різного рівня, міру консолідованої спільності, солідарності при збереженні її самодостатності, індивідуальної неповторності. Це моральний вираз найважливішого моменту в способі буття людини у світі – спілкування, спілкування у суттєвому виразі й формах (не обов’язково лише у трудовій чи політичній сфері), у великому часі і просторі.

Принцип надає пріоритет групі, а не особі, але при забезпеченні простору її виявів і розвитку, самореалізації. Єдність інтересів групи й індивіда декларується також. Недопустимо цей принцип робити тотальним засобом приведення до одного знаменника, належності без вибору. Важливо, щоб людини вела себе толерантно, справедливо, гуманно, компетентно, але вимагати бути “колективістом” за лінією “роби як ми, як у нас прийнято” і тільки так – це не колективізм, це казарма. Це не колектив, а команда, де всі дії підкоряються виключно утилітарній меті, де ваше душевне ставлення нікого не хвилює. Колектив-команда може обійтися і без “колективізму”. Колективність – це ще не колективізм! Це може бути прості гурт або й натовп, а у справжньому колективі солідарність космічна (всезагальна). Тому її хвилює не вузько гуртовий інтерес, не лише честь нашого мундиру, стан дисципліни у нас (а у цілому хоч трава не рости). Кругозір ротного офіцера! Чи й справді всі люблять лише себе? А колектив – тільки місце, де можна прославитися, виділитися, розважитися, утвердитися (хоча б лише імідж). Мабуть сила колективу в тому, що він перетворює якісно індивідів, а самі по собі вони дійсно занадто культивують свободу приватних форм життя. Але є, на думку Вол. Соловйова, інша сила у метафізичному колі зла – бажання все і всіх підкорити одному початку. Колектив – це засіб утворення третьої сили, яка єднає дві перші.(“Три сили”). Правий був Ф. де Ларошфуко: “Той, хто думає, що може обійтися без інших, надто помиляється, але той, хто вважає, що інші не можуть обійтися без нього, помиляється ще більше”.

“Світові перекинутися, а мені щоб чай пити” (“Людина з підпілля” Достоєвського).

“Вам доводиться жерти одне одного як павукам у банці… У Парижі чесний той, хто діє з під тишка та відмовляється ділити здобич”. А у середовищі жалюгідних ілотів “панує доброчинство у всьому розквіті своєї глупоти, але ж саме там звило собі гніздечко й жебрацтво”. (Флобер).

Колектив – середовище і результат самоствердження індивідів, які його утворюють. Погані не індивіди, а їхні відсторонення, чужість, байдужість. (“Моя хата скраю”).

Інтернаціоналізм – колективізм у глобальних масштабах світового протистояння класових інтересів – це принцип політичний, а не моральний, функціональний, а не якісний для людини, бо нічого живого у “пролетарському інтернаціоналізмі” вже не лишається. Крім “жертв інтернаціональних” (їх і Ленін вимагав, і компартії). Мао Цзедун у 1940 році пропонував “інтернаціоналізм” з іншого боку: “Культура іноземних держав – це лише сировина для збагачення своєї”. Отож “загальне благо” – справжній протилежний полюс крайньому індивідуалізму-утилітаризму, а не індивідуальній моральності. М. Бубер мав підстави дорікати “колективізму” (соціальним організаторам, інформаторам і контролерам, що додумалися до управління мораллю й колективізації совісті): “Індивідуалізм бачить людину лише у відношенні до самої себе; колективізм не помічає людини взагалі”. “Без спілкування ми всі “безплідні”, але й у спілкуванні – дуже різна продуктивність” (Коган Л.Н. 1984, с. 152). І у часі ми спілкуємось: індивідуальний внесок кожного у колективі дуже не індивідуальний, бо всі ми стоїмо на плечах попередників. Чим більше дає людина, тим менше гордиться своєю персоною.

Теоретичний рівень моральної та етичної свідомості. Вчення, погляди, концепції та їхнє входження в "практику" моралі. Загальні сфери вияву блага та сумління. Специфічність моралі у безпосередньому й соціокультурному середовищі спілкування.

Дата добавления: 2015-05-26