Тема 12. Філософські проблеми розвитку науки і техніки

Тема 11. Вартості духовного життя сучасного суспільства

Тема 10. Проблема людини соціальній філософії.

Тема 9. Природа і суспільство.

Тема 8. Постмодернізм та соціальна філософія.

Обов’язкова література:

Фуко М., Наглядати та карати.

Гаврилишин Б. Дороговкази в майбутнє. К., 1994.

Шеллер М. Положение человека в космос//Шеллер М. Избранное М., 1994

Бубер М. Два образа веры. М., 1995.

. Кульчицький

Льюїс Мемфорд МІФ ПРО МАШИНУ. ТЕХНІКА І РОЗВИТОК ЛЮДИНИ Глава І ПРОЛОГ

В останнє століття ми були свідками радикальних змін оточуючого людину середовища значною мірою як наслідок впливу математичних та фізичних наук на техно­логію. Це зрушення від емпіричної, обмеженої традицією техніки в бік експериментального способу ставлення до світу сприяло відкриттю таких нових галузей техніки, як ядерна енергія, надзвукова авіація, кібернетичний розум, миттєві засоби зв'язку на великі відстані. Ніколи ще з часів пірамід такі значні фізичні зміни не відбувались упродовж такого короткого часу. Ці зміни у свою чергу мали ви­кликати перебудову людської особистості, у той же час попереду вимальовувалися ще радикальніші трансформації, оскільки цей процес тривав з неослабною силою та по­ступовістю.

З точки зору загальноприйнятого уявлення про ставлен­ня людини до техніки наше століття перебуває на шляху від доісторичного стану людства, що характеризувався вина­ходом знарядь та засобів досягнення панування над при-

ВІД ПЕРЕКЛАДАЧА. Льюїс Мемфорд (1895—1990 pp.) — американський філософ, соціолог, археолог та антрополог. Критично оцінював парадигму технологічного детермінізму; вбачав причину соціальних негараздів у розриві між рівнями технології та духовності. Однобічний науково-технічний прогрес розглядав як «інтелектуальний імперіалізм», який може врешті-решт призвести до поневолення людства з боку Мегамашини — вкрай раціоналізованої технократичної організації суспільства. У наведеному пере-кладі уривків з праці «Міф про машину» Мемфорд показує, що, досліджуючи первісне (як і високоцивілізоване) суспільство, необхідно відмовитись од міфу про вирішальне значення в розвитку людини екстеріоризованих органів —

родою, до радикально нових умов, за яких воно не лише переможе природу, а й саме віддалиться наскільки це можливо від органічного природного середовища.

Озброєна новою «мегатехнікою» пануюча меншість створить одноманітну, всеохоплюючу, надпланетну структу­ру, призначену для автоматичної дії. Замість того, щоб активно функціонувати як автономна особистість, людина стане пасивною, зумовленою машиною твариною, яка не має мети, і власні функції якої (відповідно до сьогоденної інтерпретації ролі людини палкими прибічниками техніки) переплітатимуться з машиною або будуть обмежені й зна­ходитимуться під контролем заради користі деперсона-лізованих колективних організацій.

Мета даної роботи — піддати сумніву як передумови, так і передбачення, на яких ґрунтується наша заанга-жованість існуючими формами технічного та наукового прогресу, який тлумачиться як ціль заради неї самої. Я звернуся до емпіричних фактів, що змушують сумніватися в поширених теоріях стосовно природи людини і пере­оцінюють роль, яку коли-небудь відігравали знаряддя праці, а тепер — машини у розвитку людства. Я вважаю, що Карл Маркс помилявся, коли стверджував, нібито матеріальні засоби виробництва є центральним моментом і спрямову­ючим чинником у розвиткові людства. Навіть плідна й поміркована інтерпретація Тейяра де Шардена* вносить в усю історію людини вузький технічний раціоналізм нашого часу й проектує у майбутнє такий кінцевий стан, в якому досягнуть межі всі можливості людського розвитку. При

* Тейяр де Шарден (1881—1955 pp.) — французький філософ, археолог, антрополог і теолог. Вінзазначав, що еволюція космосу від­бувається в напрямку від літосфери (неорганічної природи) до біосфери(взаємоузгодженої системи різноманітних форм житія) і врешті-решт до ноосфери — «феномена людини». Через людину, котра у своїх соціальних та духовних зв'язках стає ключем до вдосконалення світу, космогенез спрямовується до пункту «Омега», який символізує Христа. - — Перекл.

технології — / звернутися до аналізу мови, уяви, надзвичайно продуктивної психічної енергії, художньої творчості, природженої витонченості почуттів, гуманістичних моментів у первісній моральності тощо. Оскільки запропонова­на праця виходить за меж спеціаіьно-археологічної і мас загальнофіюсофський та загальносоціологічний характер, Льюїс Мемфорд згадує багатьох відомих у науковому середовищі археологів, антропологів, культурологів, не посилаючись на них. Основні роботи вченого: In (he name of sanity (Нью-Йорк, 1954), The transformation of man (Нью-Йорк, 1956), The city in history (Гармондзворс, 1966), The myth of the machine (V.I — 2, Нью-Йорк, 1967—1970), Interpretations and forecasts (Нью-Йорк, 1973), Scetclies from life (Нью-Йорк, 1982) та інші.

такій «завертаючій точці зору» від автономної самобутньої природи людини не лишиться нічого, крім організованого інтелекту: універсального всемогутнього носія абстрактного розуму, який не відчуває ні кохання, ані подиху життя.

Не сягнувши глибше в історичну природу людини, ми сьогодні не зможемо зрозуміти, яку роль відігравала техніка в розвиткові людства. Проте таке проникнення було забло­коване протягом останнього століття тим, що зумовлювало­ся соціальним середовищем, в якому несподівано поши­рилася маса нових механічних винаходів, змітаючи старі процеси та інститути й змінюючи традиційні уявлення про людські межі й технічні можливості.

Наші попередники помилково пов'язували певний спо­сіб людського прогресу з невиправданим почуттям мораль­ної зверхності. Наші сучасники, маючи всі підстави запере­чувати цю зухвалу вікторіанську віру в неминуче покращен­ня всіх людських інститутів за допомогою панування машини, самі з маніакальним запалом зосередили свою увагу на безперервному розширенні сфери науки й техніки, так, буцімто тільки вони можуть забезпечити людству магіч­ні засоби для спасіння. Оскільки наша власна відданість техніці частково пов'язана з вкрай помилковою інтерпре­тацією всього ходу розвитку людства, то першим нашим кроком до відновлення рівноваги буде огляд основних стадій становлення людини, починаючи від перших її про­явів.

Саме тому, що необхідність знарядь праці для людини є очевидною, ми повинні захиститися від надмірного наголо­шування ролі кам'яних знарядь за сотні й тисячі років до того, як вони стали функціонально диференційованими й ефективними. Розглядаючи виготовлення знарядь як цент­ральний момент у ранній період виживання людства, біологи та антропологи довгий час недостатньо помічали або взагалі заперечували масу типів діяльності, в яких багато інших видів були набагато краще обізнані, ніж людина. Усупереч емпіричним фактам, запропонованих Р. Сейсем, Дарелом Фордом та Андре Леруа-Гураном, все ще існує тенденція ототожнювати знаряддя праці та ма­шини з технологією, підмінювати частиною ціле.

Навіть описуючи матеріальні компоненти техніки, ця практика не помічає таку ж важливу роль різних вмістилищ: спочатку домашні вогнища, вовчі ями, пастки, знаряддя; пізніше кошики, клуні, будинки, не кажучи про вже більш пізні колективні вмістилища типу резервуарів, каналів, міст.

Ці статичні компоненти відіграють важливу роль у будь-якій техніці і не останню в наше століття з його трансфор­маторами високої напруги, гігантськими хімічними ретор­тами, атомними реакторами.

При будь-якому адекватному визначенні техніки повин­но бути зрозуміло, що чимало комах, пташки та ссавці досягай набагато радикальніших нововведень у створенні вмістилищ з їхніми складними гніздами та житлами, їхніми геометрично правильними вуликами, їхніми перетвореними в цілі міста мурашниками та термітниками, ніж пращури людини досягли у створенні знарядь праці до появи Ното sapiens. Коротше кажучи, якби достатньо було одного лише технічного вміння та досвіду, щоб ідентифікувати та поси­лити інтелект, людина лишалася б порівняно з багатьма іншими видами незграбою. Наслідки такого підходу красно­мовні, а саме: у виготовленні знарядь не було нічого унікально людського, поки воно не було модифіковане з допомогою лінгвістичних символів, естетичних задумів та соціально успадкованого знання. На цьому рівні саме люд­ський розум, а не просто рука, викликав глибокі від­мінності, і цей розум не міг бути продуктом, створеним лише рукою, оскільки він був вже достатньо розвинутим у чотириногих істот, таких, як пацюки, у котрих не було рук з вільними пальцями.

Понад століття тому Томас Карлейль* визначав людину як тварину, що користується знаряддями, нібито це єдина риса, котра піднесла її над іншими тваринами. Така пере­оцінка знарядь, засобів праці, фізичного апарату й машин приховувала справжній шлях, яким відбувався людський розвиток. Визначення людини як тварини, котра виробляє знаряддя, якщо навіть правильно прочитувати «виробляю­чий знаряддя», здавалося б дивним для Платона", котрий завдячував виникненню людини з примітивного стану як Марсію та Орфею, творцям музики, так і викрадачу вогню

* Томас Карлейль (1795—1881 pp.) — англійський філософ та істо­рик, котрий вважав природу сукупністю явищ, в яких тільки за допомогою інтуїції можна виявити божественну сутність світу. У суспільстві мають панувати геніальні люди, духовні творці історичного процесу, що підно­сяться над натовпом. — Перекл.

** Плато н (427—347 pp. до н.е.) — великий давньогрецький філософ — вважав, що спостережуваний космос, чуттєво наявний світ речей визначаються та продукуються розумом-деміургом за взірцем інтелі­гібельного, умоосяжного космосу — світу ейдосів (ідей). Ідеальна держава має будуватися за принципом справедливості, коли кожний індивід займає те місце в суспільстві, котре відповідає його природним здіб­ностям. — Перекл.

Прометею або Гефесту, богу-ковалю, єдиному фізичному робітникові в олімпійському пантеоні.

Проте описання людини як тварини, сутність якої поля­гає в тому, що вона виробляє знаряддя, закріпилося так міцно, що просте сусідство фрагментів невеликих черепів приматів поруч з обтесаним камінням, як у випадку з австралопітеками Африки, здалося їхньому першовідкрива­чеві доктору Л. Лікі достатнім, аби поставити цю істоту у ряд прямої лінії людського сходження, всупереч явним фізичним розходженням з людиноподібною мавпою, незва­жаючи на помічену фізичну відмінність їх як од мавп, так і від людини більш пізнього періоду. Оскільки субгомініди Лікі мають об'єм мозку, що дорівнює одній третині об'єму мозку Hото sapiens, менше, ніж у деяких людиноподібних мавп, сама здатність обтесувати каміння й користуватися грубими кам'яними знаряддями напевно не передбачає великих розумових здібностей і не породжує їх.

Якщо у австралопітеків відсутні риси інших людських характеристик, то володіння ними знаряддями праці тільки доводило б, що є у всякому разі ще один вид справжнього виду Homo, котрий володіє цією рисою, як папуги й сороки мають спільне з людиною таке людське досягнення, як його мовлення. Жодна єдина риса, навіть така, як виготовлення знарядь, не є достатньою для ідентифікації людини. Специфічно й унікально людською є здатність об'єднувати широку різноманітність тваринних нахилів в емерджентну культурну сутність: людську особистість.

Якби точна функціональна еквівалентність виготовлення знарядь виготовленню оснащення була оцінена ранніми дослідниками, стало б очевидним, що протягом досить довгого періоду у розвитку людини кам'яні артефакти, зроблені його рукою, не являли собою нічого примітного. Навіть така віддалена родичка людини, як горила, збирає докупи листя, аби зручно спати, й перекидає міст з великих стеблин папороті через невеликі річки, мабуть, для того, щоб не подряпати та не замочити ноги. П'ятирічні діти, які можуть розмовляти, читати й розмірковувати, виявляють невеликі здібності у використанні знарядь і ще менші у їх виготовленні: тому якби бралося до уваги лише виготовлен­ня знарядь, цих дітей не можна було б вважати людськими дітьми.

У нас є підстава підозрювати у людини раннього періоду той самий тип пристосування й те ж саме невміння. Якщо ми шукаємо доказів справжньої переваги людини над інши-

ми істотами, нам слід шукати емпіричні факти іншого типу, ніж одні лише кам'яні знаряддя. Насамперед необхідно поставити запитання: які види діяльності заполонювали його увагу протягом тих нескінченних років, проте ми краще запитали б себе, яка активність заполонила його упродовж цих нескінченних років, коли за допомогою тих самих матеріалів й тих самих м'язових рухів, котрі пізніше він застосував так майстерно, він спромігся виготовити нові інструменти.

Відповідь на це запитання я прискіпливо розбираю в перших главах. Однак я попередньо зауважу, що у при­мітивній техніці не було нічого специфічно людського, крім використання й зберігання вогню доти, доки людина не перебудувала свої фізичні органи, застосовуючи їх для функцій та цілей, цілком відмінних від тих, яким вони спочатку слугували. Напевно, першим важливим зрушен­ням було перетворення передніх кінцівок із спеціалізованих органів пересування в призначені для всіх цілей засоби здирання нагору, схоплювання, завдавання ударів, кидання, хапання, утримування. Рука людини раннього періоду й кам'яні знаряддя відігравали важливу роль у його розвитку головним чином тому, що, як зазначав Де Брюль, вони сприяли розвиткові підготовчих функцій збирання, перене­сення й подрібнення їжі й таким чином звільнили рот для мовлення.

Якщо людина й насправді була творцем знарядь, то вона із самого початку, володіючи одним знаряддям першочерго­вого значення, придатним для будь-яких цілей і важли­вішим, ніж будь-яке більш пізнє, власним, керованим розумом, тілом, володіла кожною його частиною, включа­ючи й ті, котрі створювали палиці, сокири, дерев'яні списи. Для компенсації вкрай примітивного засобу до діяльності людина раннього періоду мала набагато важливішу якість, яка розширила весь її технічний арсенал: вона мала більш багаті біологічні можливості, ніж будь-яка інша жива істота, мала тіло, не призначене специфічним чином для якого-не-будь одного виду діяльності, та розум, який охоплював ширше оточуюче його середовище, а також утримував в єдності всі різноманітні складові власного досвіду. Саме в результаті своєї надзвичайної пластичності й сприйнят­ливості людина виявилася здатною використовувати більшу частину як навколишнього середовища, так і власних внут­рішніх психосоматичних ресурсів.

Завдяки надзвичайно розвинутому й безперервно актив­ному розумові людина мала у своєму розпорядженні набага­то більше розумової енергії, ніж потрібно було для ви­живання на чисто тваринному рівні, отож у неї була необхідність спрямовувати цю енергію не лише на здобу­вання їжі й відтворення роду, а й на спосіб життя, які реалізували б цю енергію більш безпосередньо й конст­руктивно у відповідні культурні, інакше кажучи — симво­лічні форми. Тільки створюючи культурні форми, вона мала би змогу здійснювати, контролювати й до кінця використо­вувати свою власну природу.

Культурна діяльність в силу необхідності стояла вище за фізичну працю. Ці нові види діяльності при виготовленні та використанні знарядь охоплювали набагато більше, ніж дисципліна рук, м'язів та очей, проте вони значною мірою допомагали людині, більше того, вони вимагали контролю над усіма природними функціями людини, включаючи її органи виділення, її емоції, що вдосконалювалися, її не­розбірливу сексуальну активність, її бурхливі й спокусливі мрії. Поряд із постійним вивченням власних органічних здібностей, носові, очам, вухам, язику, губам і статевим органам було надано нових призначень. Навіть рука була вже не просто мозолистим спеціалізованим знаряддям у праці: вона пестила коханого, притискала до грудей дитину, робила повні значення жести або була виразником у загаль­ному ритуалі й танку деяких інших невимовних почуттів стосовно життя та смерті, про згадуване минуле або бажане майбутнє. Насправді технічне знаряддя є лише фрагмент біотехніки: загальної екіпіровки людини для життя.

Це переповнення нервовою енергією проявляє себе у мавпоподібних попередниках людини. Доктор Алісон Джалі нещодавно засвідчив, що збільшення мозку у лемурів по­ходить від їхньої атлетичної грайливості, їхніх залицянь та всеохоплюючої здатності до соціальності, а не з викори­стання ними знарядь та навичок збирання їжі. Вже у мавпоподібних предків людини можна спостерігати дослід­ницьку дотепність, імітативність, пусту маніпулятивність без думки про подальшу нагороду. В американському вжит­ку «мавп'яча поведінка», «мавп'ячність» є визнаним ото­тожненням з грайливим, неутилітарним використанням об'єктів. Я покажу, що є підстави поставити запитання: чи не є похідними часто стандартні взірці, що спостерігаються у ранньому виготовленні знарядь людиною, від строго

повторюваних рухів ритуалу, пісні й танку форм, що довгий час існували у стані вдосконалення серед примітивних народів, як правило, у набагато досконалішому вигляді, аніж їхні знаряддя.

Зовсім нещодавно Йоган Гейзінга* у «Homo Ludens» запро­понував безліч переконливих доказів на підтвердження поло­ження про те, що гра більшою мірою, ніж праця була форму­ючим елементом у людській культурі, що найбільш ґрунтовна діяльність людини проводилася в царині створення віри. За цими даними, ритуал та імітування, спорт, ігри та ігрове ставлення до життєвих ситуацій звільнили людину від її важко-переборюваних тваринних нахилів, і ніщо не змогло б проде­монструвати це краще. Я додав би, що ніщо не може проде­монструвати це краще, ніж ті примітивні церемонії, у яких людина за допомогою гри уявляла себе у вигляді інших тварин. Задовго до того, як вона досягла спроможності, аби змінити оточуюче її природне середовище, людина створила в мініатюрі своє оточення у вигляді символічної царини — сфери гри, в якій кожна функція життя могла бути перероблена у строго людському стилі, як це відбивається в грі.

Теза «Homo Ludens» так налякала, що вражений нею перекладач навмисно змінив висловлене твердження Гей-зінги про те, що вся культура була формою гри, у більш звичне загальноприйняте уявлення, згідно з яким гра є елементом культури. Однак уявлення про те, що людина не є ні Homo sapiens, ані Homo ludens, а насамперед вона Ното faber, людина-виробник, так міцно оволоділо сучасними західними мислителями, що навіть Анрі Бергсон дотриму­вався його. Археологи дев'ятнадцятого століття були на­стільки переконані в першочерговому значенні кам'яних знарядь у «боротьбі за існування», що коли в Іспанії у 1879 році були знайдені перші печерні зображення часів палео­літу, «компетентні авторитети» оголосили їх великою ома­ною на підставі положення, згідно з яким мисливці льодо­викового періоду не могли мати ані вільного часу, ані відповідного розуму, щоб створити елегантне мистецтво Альтаміри.

* Йоган Гейзінга (1872—1945 pp.) — нідерландський історик, теоре­тик культури. Він розглядав гру, що відбувається за добровільно встанов­леними правилами й приборкує стихію пристрастей, як всезагальний принцип людської культури та основу людського буття в будь-яку епоху. Спасіння людства вбачав у збереженні національної самобутності при одночасному узгодженні її із загальнолюдським благом і миром на Землі, у самовдосконаленні людини. — Перекл.

Проте саме розумом Homo sapiens володів у надзвичай­ній, виключній мірі: розумом, що спирається на най­повніше використання всіх органів власного тіла, а не лише рук. У цьому перегляді застарілих технічних стереотипів я хотів би піти ще далі. Я стверджую, що на будь-якій стадії людські винаходи й перетворення робилися не стільки задля збільшення запасів їжі й контролю над природою, а здебільшого задля використання її власних необмежених органічних ресурсів й реалізації її прихованих можливостей, щоб здійснити більш адекватно його суперорганічні по­треби та прагнення.

Коли немає ворожого тиску з боку середовища, розроб­ка людиною символічної культури відповідає більше імпе­ративній потребі, аніж потребі контролю над навколишнім середовищем. Про це можна зробити спочатку попередній, а потім і впевнений висновок. Серед соціологів Леслі Байт* заслуговує на позитивну оцінку за те, що він належним чином оцінив той факт, підкресливши «роздуми» й «симво­лізацію», хоча він лише відкрив для нашого покоління оригінальні інтуїції батька антропології Едварда Тайлора**.

При такому розумінні еволюція мови — кульмінація людських, більш елементарних форм вираження та засобів передачі смислів, була незрівнянно важливішою для людсь­кого розвитку, ніж обтесування багатьох ручних сокир. Окрім відносно простої координації рухів, якої було досить при використанні знарядь. Для створення розбірливої мови необхідна була тонка взаємодія багатьох органів, що стали значно вражаючішим досягненням. Ці зусилля мали по­глинати у ранньої людини більшу частину її часу, енергії та розумової діяльності, оскільки кінцевий колективний про­дукт, розмовна мова, була набагато складнішою й ви-тонченішою на початку цивілізації, ніж набір знарядь, віднайдених у Єгипті або Месопотамії.

* Лсслі Байт (1900—1975 pp.) — американський антрополог і культу­ролог. Розглядаючи культуру як об'єктивну категорію, налсоматичну систе­му дійсності, виділяв у ній три підсистеми: технологічну, соціальну та ідеологічну, перша з яких є головною. В екологічному аспекті культура є механізмом накопичення, зберігання, передачі й трансформації цієї енергії суспільства. — Перекл.

** Едвард Тайлор (1832—1917 pp.) — англійський етнограф, дослідник історії культури, первісного суспільства та релігії, один із засновників еволюціонізму. Еволюція відбувається як саморозвиток ідей, технічних винаходів, наукових знань. Джерело релігії полягає в психічній діяльності індивідів: розвинені релігії генетично випливають з примітивних віру­вань. — Перекл.

Тому розглядати людину насамперед як тварину, що використовує знаряддя, означає не бачити основних етапів людської історії. На противагу цьому закам'янілому уявлен­ню я розгортаю точку зору, згідно з якою людина — це насамперед тварина, котра створює розум, конструює й проектує себе; а першочерговий фокус усієї її діяльності — це власна організація, а також соціальна організація, через посередництво якої вона знаходить своє більш повне ви­раження. Поки людина не зробила чогось стосовно себе, вона змогла б зробити дуже мало стосовно оточуючого її світу.

У цьому процесі самовідкриття та самотрансформації знаряддя у вузькому сенсі добре слугували як додаткові інструменти, але не як основний діючий чинник у людсько­му розвитку, бо техніка ніколи не була відмежована од великого культурного цілого, у якому людина завжди функ­ціонувала як людина. Характерно, що грецький термін «tekhne» не робить розрізнення між промисловим вироб­ництвом і «прекрасним», або символічним мистецтвом; для більшої частини людської історії ці аспекти були невід­дільні: одна сторона належала до об'єктивних умов та функцій, інша —відповідала суб'єктивним потребам.

Від часу свого виникнення техніка була пов'язана з цілісною природою людини, і ця природа відігравала свою роль у будь-якому аспекті індустрії, таким чином техніка із самого початку зосереджувалася навколо життя життє-центричною, працецентричною або владоцентричною. Як і в будь-якому іншому екологічному комплексі різноманітні людські інтереси та цілі, різні органічні потреби стримували надмірне зростання якого-небудь одного компоненту. Хоча мова була найпотужнішим символічним виразом людини, вона виникла, як я спробую продемонструвати, із того ж самого джерела, що врешті-решт створило й машини: пер­вісного, весь час повторюваного ритуалу, який людина змушена була, захищаючи себе, розробити так, аби контро­лювати величезні запаси психологічної енергії, котру вели­кий за об'ємом мозок надавав в її розпорядження.

Однак, далекий від зневажливого ставлення до техніки, я спробую показати, що оскільки ця основна зовнішня організація була встановлена, техніка підтримувала й збіль­шувала можливості людського прояву. Дисципліна виго­товлення та застосування знарядь, згідно з цією гіпотезою, слугувала своєчасним доповненням до надзвичайної потуж­ності винаходу, даного людині мовою, потужності, яка без

такої дисципліни спокушала б людину заміняти продук­тивну працю магічними мовними формулами.

За цією інтерпретацією специфічно людським досягнен­ням, що виокремило людину навіть серед її найближчих антропоїдних родичів, було формування нового себе, знач­но відмінного у проявах, поведінці та плані життя від своїх примітивних тваринних предків. У процесі розширення цієї диференціації та збільшення кількості суто людських «ознак ідентифікації», людина прискорювала власну еволюцію, ся­гаючи за допомогою культури у відносно невеликі про­міжки часу змін, яких інші види досягли важким шляхом через посередництво органічних процесів, результати ж останніх, на відміну од людських культурних способів, не можна було легко виправити, поліпшити або викреслити.

Із цього часу основною справою людини була її власна самотрансформація, група за групою, регіон за регіоном, культура за культурою. Ця самотрансформація не просто позбавила людину її незмінного становища у її початкових тваринних умовах, але звільнила її найбільш розвинутий орган — її мозок, для завдань, відмінних од досягнення простого фізичного виживання. Панівною людською ри­сою, центральною відносно всіх інших рис, є її здатність до свідомої, цілеспрямованої ідентифікації самої себе, транс­формації себе і, врешті-решт, розуміння себе.

Будь-який прояв людської культури, від ритуалу та мови до костюма й соціальної організації, спрямований у кінце­вому підсумку на перероблення самого себе на нову модель людського організму й на прояв людської особистості. Але якщо тільки зараз, із великим запізненням, ми визнали цю відмінну рису, то це можливо тому, що існують у сучасному мистецтві, політиці й техніці широко розповсюджені ознаки того, що людина вже перебуває на межі втрати їх, стаючи не лише нижчою твариною, а й безформеною амебо-подібною сутністю.

Переглядаючи стереотипні уявлення щодо людського розвитку, я мав щасливу можливість стикнутися з величез­ною кількістю біологічних та антропологічних фактів, які донині не були до чогось віднесені або досить повно проінтерпретовані. Проте я, звичайно, усвідомлюю, що незважаючи на ґрунтовну підтримку більшості тем, які я розвинув вище, і навіть більша частина їхніх спекулятивних допоміжних гіпотез може бути зустрінута з цілком виправ­даним скептицизмом, адже й вони можуть зазнати компе­тентного критичного випробування.

Чи варто казати про те, що, далекий від бажання починати із сумніву в панівних ортодоксальних поглядах, я спочатку з повагою сприйняв ці погляди, оскільки не знав інших. Тільки не знайшовши ключа до всеохоплюючої відданості сучасної людини до власної техніки, навіть за рахунок здоров'я, фізичної небезпеки, духовної рівноваги та можливого майбутнього розвитку, я був змушений перегля­нути природу людини та весь хід розвитку технологічних змін.

Окрім відкриття первісної сфери людської винахідли­вості, що полягає не у виготовленні нею зовнішніх знарядь, а в перебудові органів власного тіла, я вирішив піти іншим нещодавно віднайденим шляхом, а саме: дослідити широку течію ірраціональності, яка перетинає всю історію людства у напрямку, зворотному людській розумовій функціонально-раціональній тваринній спадковості. Навіть у порівнянні з іншими антропоїдами можна без іронії казати про вищий вимір людської ірраціональності. І справді, розвиток лю­дини демонструє хронічну схильність до помилок, зла, неупорядкованої фантазії, галюцинації, першородного гріха і навіть соціально організованої і санкціонованої непри­стойної поведінки, такій, як практика людських жерт­воприношень та схвалюваних законом тортур. Уникнувши органічних постійних станів, людина втратила природжену покірність і розумову стабільність менш винахідливих видів. Однак деякі з його найбільш дивних відхилень відкрили цінні сфери, які ніколи не були б вивчені при чисто органічній еволюції за мільйони років.

Невдачі, що супроводжували людину, котра лишила своє чисто тваринне існування, були відчутними, але й здобутки були величезні. Схильність людини змішувати свої фантазії та проекти, бажання й плани, абстракції та ідеології з банальностями повсякденного досвіду, як ми це бачимо сьогодні, були важливим джерелом її неосягненої творчості. Відсутність чіткої межі між ірраціональним і надірраціо-нальним у користуванні цими протилежними обдаруван­нями завжди була найважливішою людською проблемою. Одною з причин поверховості поширених утилітарних інтерпретацій техніки й науки є ігнорування того факту, що цей аспект було відкрито як для трансцендентальних устремлінь і демонічних поневолень, так і для інших сторін людської екзистенції; і даний аспект людської культури ніколи настільки не дискутувався й не був таким вразливим як сьогодні.

Ірраціональні фактори, котрі іноді виявлялися конст­руктивними (хоча дуже часто виявлялися руйнівними) для подальшого людського розвитку, стали очевидними в той момент, коли творчі елементи в культурах палеоліту та неоліту трансформувалися у великий культурний вибух, який мав місце приблизно у четвертому тисячолітті до нашої ери, це те, що звичайно називають виникненням цивілізації. Примітним фактором у зв'язку з цією трансфор­мацією з технічної точки зору є те, що вона була результа­том не механічних винаходів, а результатом докорінно нового типу соціальної організації: продуктом міфу, магії, релігії та науки астрономії, що тоді зароджувалася. Цей підрив священної політичної влади й технічних засобів не може бути пояснений ніякими винаходами знарядь, простих машин, ніякими технічними процесами, що існу­вали у той час. Ані колісні вози, ні плуги, ні гончарні кола, ні бойові колісниці не могли самі собою викликати могутні трансформації, що відбувалися у великих долинах Єгипту, Месопотамії та Індії й поступово просунулися хвилями та відгуками в інші частини планети.

Дослідження епохи пірамід, яке я здійснив у період підготовки праці «Місто в історії», несподівано виявили близьку паралель між першими авторитарними цивіліза­ціями на Близькому Сході та нашою власною цивілізацією, хоча більшість сучасників усе ще продовжує розглядати сучасну техніку не лише як вищий момент у людському інтелектуальному житті, а і як абсолютно нове явище. Я, навпаки, виявив, що так званий вік машин або вік влади сягає своїм корінням не в індустріальну революцію XVIII століття, коріння цього явища слід шукати в самій органі­зації архетипу машини, складеної з людських частин.

Щодо самого нового механізму необхідно відзначити дві обставини, оскільки вони характеризують цей механізм протягом усього ходу історії, аж упритул до наших днів. По-перше, творці машин здобували свою владу й авторитет з небесних джерел. Космічний порядок був основою цього нового людського порядку. Точність у вимірах, абстрактна механічна система, примусова регулярність цієї «мегамаши-ни», як я її назву, випливають безпосередньо з астро­номічних спостережень та наукових розрахунків. Цей не­гнучкий порядок, який можна передбачити, втілений піз­ніше у календарі, був перенесений на регламентацію людських проявів у порівнянні з ранніми формами поряд­ку, заснованого на ритуалі, цей механізований порядок був

зовнішнім стосовно людини. Шляхом поєднання божест­венної влади й жорсткого військового насильства більшу частину населення змусили терпіти надзвичайне зубожіння, займатися підневільною працею, виконуючи монотонні повторювані операції задля забезпечення «життя, розквіту та здоров'я» божественного або напівбожественного волода­ря та його оточення,

По-друге, відчутні соціальні вади людської машини час­тково компенсувались великими досягненнями у контролі над повенями й у виробництві зерна, здобутками, які давали основу для широких досягнень у будь-якій сфері людської культури: у монументальному мистецтві, у кодексі законів, у систематично розроблюваній та постійно фіксо­ваній думці, у збільшенні всіх потенційних можливостей розуму різними групами населення з різними регіональ­ними й професійними основами у центрах міської культури. Такий лад, така колективна небезпека та добробут, таке стимулююче змішування культур було вперше досягнуто у Месопотамії та Єгипті, пізніше в Індії, Китаї, Персії, у культурах Майя та Андській, і вони не були перевершені до того часу, поки мегамашина не була реконструйована в новій формі в наш час. На жаль, ці культурні здобутки зводилися значною мірою нанівець настільки ж величез­ними соціальними регресіями.

Концептуально інструменти механізації п'ять тисяч ро­ків тому були вже відокремлені од людських функцій і цілей, за винятком однієї: постійне збільшення порядку, влади, передбачуваності, і більш за все — контролю. Разом із цією протонауковою ідеологією йшла відповідна регла­ментація та деградація колись автономних різновидів люд­ської діяльності: вперше з'явилися «масова культура» й «масовий» контроль. Висловлюючись саркастичною симво­лічною мовою, можна сказати, що кінцевим підсумком мегамашини в Єгипті стали величезні могили з мумі­фікованими тілами; тоді як в Ассирії, і це повторювалось у кожній іншій імперії, що розширювалася, головним свід­ченням її технічної ефективності була пустеля зруйнованих поселень та міст й отруєних земель: прототип сучасних цивілізованих жорстокостей. Що ж стосується великих єги­петських пірамід, то що вони таке, як не точні статистичні еквіваленти наших власних ракет? І піраміди, і ракети винайшли для того, аби величезною ціною забезпечити дорогу на небо небагатьом обранцям.

Ці грандіозні невдачі дегуманізованої культури, яка ста­вить у центр всього владу, скрізь заплямували сторінки історії від розграбування Шумеру до зруйнування Варшави, Роттердама, Токіо та Хіросіми. Раніше або пізніше цей аналіз передбачає, що ми повинні мати мужність, аби запитати себе: чи не є таке сполучення надзвичайної влади й продуктивності з настільки ж надзвичайним насильством і руйнуванням чисто випадковим?

Розробляючи цю паралель та прослідковуючи машинний архетип упродовж подальшої історії Заходу, я знайшов, що багато явищ у нашій власній високомеханізованій і, як вважають, раціональній культурі стають надзвичайно зрозу­мілими. Бо в обох випадках величезні виграші в корисному знанні й придатній до використання продуктивності зво­дилися нанівець таким же величезним зростанням абсолют­но непотрібної параноїдальної ворожості, безглуздої руй­нівності, жахливого нісенітного спустошення.

Цей огляд підведе читача до вихідної точки сучасного світу, до XVI століття в Західній Європі. Хоча деякі імплі­кації такого дослідження не можуть бути остаточно розроб­лені до того часу, поки не будуть переглянуті й переоцінені події останніх чотирьох століть. Багато з того, що потрібно для розуміння, і в кінцевому підсумку спрямування по новому руслу сучасної техніки стане зрозуміло для досить сприйнятливого розуму вже з перших глав.

Така розширена інтерпретація минулого є необхідною, аби уникнути жахливої недостатності поширеного знання, обмеженого одним поколінням. Якщо ми не знайдемо часу вивчати минуле, у нас не буде достатнього знання, щоб зрозуміти сьогодення й керувати майбутнім, бо минуле ніколи не полишає нас, та й майбутнє завжди з нами.

Глава II

Дата добавления: 2015-05-26