Міжгалузеві і галузеві принципи адміністративного процесуального права

Розділ 2 Характеристика принципів адміністративного процесуального права

У юридичній літературі по різному оцінюють систему принципів права, їх кількість, сутність та критерії класифікації. Найбільш часто в юридичній науці принципи адміністративного процесуального права розглядаються за сферою їх дії (в одній чи кількох галузях, праві в цілому) вирізняють загальноправові, міжгалузеві. Міжгалузевими називають принципи, що діють відразу в кількох галузях права. До міжгалузевих принципів слід віднести, принцип: здійснення правосуддя тільки судом; незалежності суддів і підкорення їх тільки законам; рівності громадян перед законом і судом; гласності (прозорості) судового процесу та його повне фіксування технічними засобами; здійснення судового процесу державною мовою; забезпечення права користуватися рідною мовою кожній особі, яка бере участь у процесі; забезпечення учасникам судового процесу права на захист (правову допомогу); оскарження судових рішень; обов’язковості судових рішень.

Поряд з цим, в юридичній літературі зазначається, що природа правовідносин, які складають предмет судового розгляду, й особливості становища сторін зумовлюють також різне змістовне наповнення загальних засад судочинства. Особливого змісту набувають міжгалузеві принципи судочинства при здійсненні правосуддя у формі адміністративного судочинства.

Перш за все, в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Цей принцип є загальним принципом судочинства, на якому базується діяльність суду при розгляді справ.

Сутність його у межах адміністративного судочинства обумовлена тим, що людина її права та свободи визнаються найвищими соціальними цінностями і визначають зміст та спрямованість діяльності держави. Це означає, що адміністративний суд не повинен застосовувати положення правового акта, у тому числі закону, якщо його застосування суперечитиме загальним принципам права чи порушуватиме права і свободи людини й громадянина. А тому у межах адміністративного судочинства, цей принцип не слід зводити лише до ієрархії нормативно-правових актів. Реалізація принципу верховенства права у діяльності адміністративних судів полягає в поєднанні ієрархії нормативно-правових актів (ст. 8, 9 Конституції України) з принципом пріоритетності прав, свобод та інтересів людини і громадянина [9].

Принцип верховенства права передбачає також, що норми Конституції є нормами прямої дії, тому захист прав, свобод та законних інтересів шляхом звернення до адміністративного суду на підставі Конституції гарантується.

Фундаментальним принципом судочинства взагалі й адміністративного зокрема, є принцип законності. Законність обов’язкова для всіх елементів державного механізму, громадянського суспільства і для всіх громадян. На думку В.М. Гаращука, законність, що зовні відображена в правових актах, є тією гранню, що обмежує свободу кожного заради свободи усіх [11] Досить яскраво сутність законності у метафоричній формі відобразив В.Ф. Сіренко, визначаючи законність як “ совість демократії” [11]. Законність розглядають і як режим панування закону, і як метод державного управління, і як систему певних вимог.

Практична реалізація цього принципу, стосовно діяльності адміністративних судів полягає у тому, що, з одного боку, розглядаючи справу адміністративний суд має неухильно дотримуватись форми, процедурної чистоти юридичної техніки і його рішення не можуть суперечити чинному законодавству. А з іншого - адміністративний суд, як орган судової влади, в процесі розгляду справи здійснює судовий контроль за діяльністю адміністрації і тому такий контроль виступає способом забезпечення режиму законності.

Принцип доступності судового захисту закріплений як Конституцією України, так і положеннями міжнародно-правових актів. Зокрема, у п.1 ст. 6 ратифікованої Україною Конвенції про захист прав людини та основних свобод зазначається, що кожний, у разі спора про його цивільні права та обов’язки чи у разі звинувачення його у скоєнні злочину, має право на справедливий, публічний розгляд справи в розумний строк незалежним та неупередженим судом, утвореним на основі закону [4]. У Міжнародному пакті про громадянські та політичні права вказується, що держави, які беруть участь у Пакті зобов’язані забезпечити будь-якій особі, права та свободи якої порушені, ефективний засіб правового захисту, навіть якщо це порушення було здійснено особами, що діяли як офіційні (п. «а» ст. 2 Пакту) [5]. Також ст. 8 Загальної декларації прав людини, закріплює правило, відповідно до якого людина має право на ефективне поновлення в правах національними судами у разі порушення її основних прав, наданих конституцією або законами [6].

Забезпечуючи цей принцип в адміністративному судочинстві, необхідно законодавчо закріпити порядок надання державою безоплатної правової допомоги таким особам, які не мають на це коштів. А від чітко виписаних процедур розгляду і розв’язання адміністративно-правових спорів, реального виконання судових рішень, а також від запровадження належного фінансування судової діяльності залежить ефективність зазначеного виду судочинства.

Принцип незалежності полягає у тому, що при здійсненні правосуддя судді незалежні. Вони розглядають та розв’язують справи в умовах, які виключають сторонній вплив. Будь-яке втручання у діяльність суддів щодо здійснення правосуддя забороняється і тягне встановлену законом відповідальність. Проте організаційно-матеріальне забезпечення суддів належить органам виконавчої влади, зокрема Державній судовій адміністрації та її територіальним управлінням, що без сумніву впливає на незалежність суддівського корпусу.

Стосовно адміністративних суддів цей принцип має полягати, перш за все, у тому, що вони інституціонально і матеріально не повинні залежати від виконавчої влади та інших публічних інституцій. Незалежність суддів забезпечується системою гарантій, які повинні поширюватись і на адміністративних суддів. Принцип незалежності суддів пов’язаний з принципом підкорення їх лише закону, оскільки суддя (зокрема адміністративний суддя) вільний у виконанні своїх функцій, в межах та формах повноважень, визначених Конституцією та законами України.

Принцип рівності всіх учасників судового процесу перед законом і адміністративним судом, свідчить, що, не зважаючи на нерівність правового статусу сторін адміністративно-правового спору, у процесуальному плані вони є рівними.

Принцип гласності (прозорості) у класичному варіанті передбачає гарантування широкого і неупередженого інформування громадськості про хід та наслідки розв’язання справи. Форми його реалізації закріплені у ст. 11 Закону України «Про судоустрій та статус суддів», згідно якого ніхто не може бути обмежений у праві на отримання в суді усної або письмової інформації про результати розгляду його судової справи. Кожен, хто не є стороною у справі, має право на вільний доступ до судового рішення в порядку, встановленому законом.

Розгляд справ у судах відбувається відкрито, крім випадків, установлених процесуальним законом. Учасники судового процесу та інші особи, присутні на відкритому судовому засіданні, можуть використовувати портативні аудіотехнічні засоби. Проведення в залі судового засідання фото- і кінозйомки, відеозапису, а також транслювання судового засідання допускається за рішенням суду. Забезпечення доступу громадян до інформації є одним із головних напрямків інформаційної політики держави [7].

Принцип диспозитивності, як процесуальний принцип, передбачає самостійність сторін у розпорядженні своїми вимогами (заявляють, визнають або відмовляються від них), тобто свободу дій учасників процесу. Лише по волі зацікавлених осіб починається розгляд справи, чи перегляд судових рішень. Особа-позивач у ході провадження має право змінити підставу або предмет спору, збільшити або зменшити розмір позовних вимог, укласти мирову угоду з відповідачем. Відповідач, в свою чергу, має право визнати позов повністю або частково, укласти мирову угоду з позивачем. Згідно з цим принципом, адміністративний суд має розглядати адміністративні справи не інакше, як за волевиявленням зацікавленої сторони і не повинен виходити за межі заявлених вимог [9].

Втілюючи принцип диспозитивності в адміністративне судочинство, слід закріпити свободу кожного з учасників спору в наданні адміністративному суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. У межах адміністративного судочинства відповідачу необхідно надати право зустрічного позову, якщо така зустрічна вимога безпосередньо пов’язана з первісною вимогою та її розв’язання впливає на задоволення останньої. Разом з тим, дія цього принципу, у межах адміністративного судочинства, має певні особливості, які обумовлені публічним характером адміністративно-правового спору. Особливість принципу диспозитивності в адміністративному судочинстві, полягає у тому, що результат вирішення спору має значення не лише для сторін, і тому доцільно передбачити, щоб реалізація диспозитивних прав в адміністративному судочинстві перебувала під контролем суду.

Вагомого значення для здійснення правосуддя в адміністративних судах матиме принцип обов’язковості судових рішень. Практична значущість його полягає у тому, що рішення адміністративного суду, які набрали законної сили, є обов’язковими, і тому мають бути виконані. Реальне виконання цих рішень є кінцевою метою як правосуддя з адміністративних справ, так і заявника спору. Але таке виконання, зазначають вчені, буде ускладнене тим, що покладається на органи виконавчої влади чи місцевого самоврядування, які найчастіше будуть відповідачами у процесі, тому слід виписати такий механізм виконання рішень адміністративного суду, який гарантував би неухильне їх виконання.

Поряд з цим адміністративне судочинство, як вид судочинства взагалі, пов’язаний з адміністративним процесом (судовий адміністративний процес), якому серед інших притаманні: принцип швидкості (оперативності) процесу, принцип об’єктивної істини, принцип публічності (офіційності).

В адміністративному судочинстві, на відміну від інших форм судочинства, важливе місце займає принцип активної ролі суду в процесі (офіційності дослідження та з’ясування обставин справи. Надання адміністративному суду активної ролі пояснюється публічним характером справ, що він розглядає. Крім того, неможливо повністю покладатися на здатність сторін (особливо заявника-громадянина) довести свою правоту. Звідси повне з’ясування усіх обставин справи судом, як за клопотаннями сторін, так і за власною ініціативою, виходячи з публічного характеру адміністративної справи, стає обов’язком адміністративного суду.

Протилежною наведеній думці є міркування деяких сучасних авторів про те, що суд повинен акцентувати свою увагу не на меті доказування, а на дотриманні процесуальної форми процесу доказування. На їх думку роль суду зводиться до дотримання процедури досягнення певних результатів розгляду справи, а не до встановлення об’єктивної істини і лише так суд стає істинно незалежним та неупередженим при ухваленні рішення по справі [11]. В адміністративному судочинстві суду повинні бути надані найширші повноваження для активного впливу на хід процесу та встановлення об’єктивної істини по справі. Це пов’язано з різними можливостями у громадянина та державного органу щодо надання доказів по справі й підтриманням своєї точки зору, публічним характером рішень суду, котрі можуть вплинути на права та інтереси широкого кола осіб.

Відповідно до ст. 11 Кодексу адміністративного судочинства України суду надається право запропонувати особам, які беруть участь у справі, надати докази або з власної ініціативи витребувати докази, яких на думку суду не вистачає [1]. В той же час суд не зобов’язаний підміняти собою осіб, що беруть участь у справі. Він може надати допомогу в зборі окремих доказів, на котрі посилається сторона чи витребувати матеріали, що не були використані сторонами при обґрунтуванні своєї точки зору. Якщо суд запропонував стороні надати докази, що обґрунтовують її позицію по справі чи підтверджують обставини, на які посилається сторона, а вона ігнорує таку пропозицію суду, то суд вирішує справу на основі тих матеріалів, що були надані по справі. Активна роль суду в жодному разі не повинна звужувати змагальність сторін.

Суть принципу офіційності або об’єктивного дослідження всіх обставин адміністративної справи з боку суду полягає в тому, що адміністративний суд може за власною ініціативою залучити до провадження, дослідити та встановити правдивість всіх важливих для прийняття ним рішення фактичних обставин справи.

Принцип офіційності (об’єктивного дослідження всіх обставин справи) спрямований на порядок дослідження та оцінки фактичних обставин справи, включаючи результати отриманих судом доказів у фактичному їх розумінні.

Адміністративний суд має активно підтримувати хід провадження, досліджувати фактичні обставини справи в найбільш повному обсязі. Для цього суд повинен сприяти активній участі учасників провадження у дослідженні фактичних обставин справи та їх з’ясуванні.

Швидкість процесу не свідчить, що вивчення та дослідження обставин справи є поверхневим та неповним, а винесені рішення необґрунтованими, поспішними.

Виходячи з того, що предметом розгляду в адміністративних судах будуть позовні заяви на рішення, дії чи бездіяльність органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових чи службових осіб, особливої актуальності для адміністративного судочинства набуває принцип швидкості розгляду адміністративних справ. Відповідно до Кодексу адміністративного судочинства України адміністративна справа повинна бути розглянута в розумні строки (в найкоротший строк розгляду та вирішення адміністративної справи, достатній для надання своєчасного судового захисту порушених прав, свобод та інтересів в публічно-правових відносинах). Це зумовлено перш за все тим, що, якщо предметом оскарження буде незаконний правовий акт, то потрібно якомога швидше припинити його дію. Специфіка адміністративних справ полягає в тому, що нерідко зволікання з їх розглядом та вирішенням може призвести до заподіяння значних збитків особі, територіальній громаді, державі, зокрема, у наслідок дії незаконного акту.

Скорочення строків розгляду справи, хоча і обумовлене необхідністю запобігти заподіянню шкоди людині, суспільству, юридичній особі чи державі ні в якому разі не повинно позначитись на законності розгляду справи та обґрунтованості винесення судового рішення. Скорочення строків розгляду справи не може тягнути за собою порушення процесуальних прав осіб, які беруть участь у справі.

На законодавчому рівні не можливо передбачити всі випадки, коли буде необхідним скорочення строків. Питання про скорочення строків розгляду справи має вирішуватись судом у кожному конкретному випадку, виходячи з наявних обставин справи.

Дата добавления: 2015-05-31