Методи екологічного права

Предмет екологічного права

Екологічне право – комплексна галузь права: загальна характеристика

На думку В.І. Андрейцева[2], предметом екологічного права три групи суспільних відносин:

· природоресурсні (земельні, лісові, з приводу об’єктів рослинного світу, з приводу об’єктів тваринного світу, водні, гірничі, з приводу атмосферного повітря);

· природоохоронні (з проводу охорони навколишнього природного середовища);

· антропоохоронні, або відносини із забезпечення екологічної безпеки.

На думку Ю.С. Шемшученка, під предметом українського екологічного права розуміють “ специфічні для нього відносини в галузі взаємодії суспільства з навколишнім природним середовищем ”[3].

Як вважають В.К. Попов та Г.В. Анісімова, предметом екологічного права є “ відносини, які складаються між суб’єктами з приводу приналежності, використання, забезпечення екологічної безпеки, відтворення природних об’єктів та охорони навколишнього природного середовища з метою задоволення екологічних та інших інтересів ”[4].

У російській правовій доктрині існує вузьке розуміння предмету екологічного права – як “ суспільн[их] відносин[], що виникають з приводу охорони навколишнього природного середовища від шкідливих хімічних, фізичних та біологічних впливів, забезпечення режиму особливо охоронюваних природних територій, а також охорони та використання тваринного світу ”[5].

Метод правового регулювання у правовій доктрині прийнято визначати як правові засоби, прийоми, способи впливу на суспільні відносини [6], їх певну сферу[7], соціальне середовище[8]. Підходи до проблеми методів екологічного права можна поділити на три групи:

1) Деякі вчені вважають, що кожній галузі права властивий лише один[9] або кілька[10] методів правового регулювання. Специфічний метод екологічного права у доктрині визначають як сукупність засобів і способів впливу на учасників суспільних відносин з метою забезпечення правових вимог щодо охорони навколишнього природного середовища та екомережі, раціонального використання природних ресурсів і забезпечення екологічної безпеки [11].

Існують погляди, за якими для екологічного права характерна низка специфічних методів правового регулювання: метод екологізації, екологічне нормування, ліцензування, стандартизація, тощо.

2) Більш прийнятим є виділяти два основних методи правового регулювання: (1) цивільно-правовий (диспозитивний, автономний, метод координації), у якому переважають дозволи, та (2) адміністративно-правовий (гетерономний, авторитарний, імперативний, метод координації), де перевага надається приписам та заборонам[12]. Приєднуємося до висловленої у спеціальній літературі думки, за якою немає жодної галузі права, де б не поєднувалися ці два методи[13].

Відповідно, вважається, що екологічне право як комплексна галузь права не має унікального методу правового регулювання, а “запозичує” методи інших галузей права, що правда, ці методи “ стикуються” в екологічному праві на засадах їх екологічної модуляції ”, “ екологічний імператив об’єднує методи правового регулювання ”[14].

В юридичній літературі переважають підходи, за якими для екологічного права характерне своєрідне поєднання традиційних методів правового регулювання – адміністративно-правового (імперативного) та цивільно-правового (диспозитивного) [15], виділення окремого “еколого-правового методу” є недоцільним [16].

3) Деякі дослідники вважають, що метод правового регулювання має універсальний, надгалузевий характер[17]. Для виділення галузі права (у т.ч. екологічного права) достатньо наявності відокремленого предмету правового регулювання, який регулюється правовими нормами, що складають завершену систему.

Дата добавления: 2015-05-31