Галузева структура агропромислового комплексу 2 страница

По-перше, своєю діяльністю ВЕЗ порушують здорову конкуренцію на внутрішньому ринку. При рівних затратах завдяки пільговому оподаткуванню продукція, вироблена на підприємствах, розташованих у ВЕЗ, має меншу собівартість, ніж виготовлена поза їх межами, а тому і вищу конкурентоспроможність.

По-друге, кожна ВЕЗ повинна мати обґрунтовані альтернативні варіанти розвитку, обов'язково пов'язані з перспективами майбутньої структурної перебудови вітчизняної економіки, можливими змінами кон'юнктури світового ринку, проблемами вирівнювання розвитку різних регіонів країни.

Для того, щоб територію можна було віднести до вільної економічної зони (ВЕЗ), вона повинна відповідати таким критеріям:

- необхідно мати умовну екстериторіальність та індиферентність торговому режиму приймаючої держави;
- встановити на території зони спеціальний, відмінний від того, що діє у країні розташування ВЕЗ, економіко-правовий режим функціонування суб'єктів підприємництва;
- спрямувати всю діяльність зони на активізацію зовнішньо - економічних зв'язків (обмін капіталами, товарами, технологіями тощо);
- забезпечити активізацію підприємницької діяльності; залучити нові технології, розвивати ринкові методи господарювання, і, в остаточному підсумку,— збільшити виробництво і постачання високоякісних товарів та послуг на ринок.
Метою створення ВЕЗ є прискорення соціально- економічного розвитку регіонів розташування, залучення зовнішніх інвестицій, створення нових робочих місць та вирішення проблем використання незайнятого працездатного населення, активізація підприємницької діяльності, стимулювання експортоорієнтованого (або імпортозамінюючого) виробництва, залучення і впровадження новітніх технологій, підвищення ефективності використання місцевих природних ресурсів.
Отже, створення і функціонування вільних економічних зон повинно пов'язуватися перш за все з активізацією економічної діяльності у певних точках, відновленням економічно депресивних територій та стимулюванням структурних зрушень в економіці.

Проектування спеціальних (вільних) економічних зон передбачає чітке визначення типу зони, галузевої спеціалізації та основних видів діяльності, мети заснування, терміну діяльності, податкового режиму, митного режиму, системи управління.
Перша в Україні спеціальна (вільна) економічна зона, створена за рішенням Верховної Ради України, розташована в Автономній Республіці Крим — Північнопромислова експериментальна зона «Сиваш». До неї входить територія Красноперекопського району, в тому числі міст Красноперекопська і Арм'янська (загальна площа 141 тис.га). Загальна чисельність населення регіону 95,3 тис.чол.

Програма розбудови спеціальних економічних зон має бути розрахована на 5-7-и річний період. Реалізація заходів, передбачених у Програмі, дозволить отримати прямий ефект у вигляді залучення додаткових іноземних інвестицій, збільшення податкових надходжень, збереження та модернізації існуючих, створення нових робочих місць, збільшення зайнятості та доходів населення, додаткових орендних платежів, зборів від страхування. Одночасно передбачається і непрямий (опосередкований) ефект внаслідок активізації підприємницької та зовнішньо економічної діяльності, підвищення ефективності господарювання, технологічного впливу, сприяння структурній перебудові народного господарства регіону

36. Охарактеризуйте регіональну економічну політику України та напрями її реалізації.

Розробка і реалізація регіонального управління суспільним життям, яке називається регіональною політикою, в період подальшого розвитку реформ в Україні має стати вираженням соціально-економічної природи взаємин між центром і регіонами. Завданням регіональної політики є забезпечення збалансованого комплексно-пропорційного розвитку окремих регіонів з метою успішного функціонування їх господарських комплексів і створення умов, за яких жителі регіонів зможуть вільно реалізувати свої можливості. Головним завданням регіональної політики є обгрунтування та розробка оптимальної територіальної структури господарського комплексу держави.

В минулому регіональна політика не враховувала особливостей і специфіки окремих територій, що призвело до виникнення значних диспропорцій у територіальній структурі суспільногос-подарського комплексу. Центральні керівні органи мало приділяли уваги раціональному використанню місцевих трудових і природних ресурсів. Так, Запорізька область за виробництвом валового суспільного продукту на душу населення випереджає Закарпатську в 1,8 рази. На сьогодні економічний потенціал держави зосереджений головним чином у Донецькій, Дніпропетровській, Луганській, Харківській і Київській областях, в яких розміщено 47% усіх створених в Україні основних фондів. Разом з Одеською областю на них припадає майже 60% обсягів промислового виробництва. Така нерівновага загальноекономічних і соціальних індикаторів по регіонах посилює політичну напругу в державі і зумовлює необхідність вжиття заходів, які змогли б забезпечити ефективне державне регулювання процесів регіонального розвитку країни. Тому головна увага у регіональній політиці України на сучасному етапі реформування економічних відносин повинна бути спрямована на створення організаційно-правових та економічних умов для забезпечення стабільної роботи підприємств в усіх регіонах.
З початком перебудовчих процесів в економіці України відчувається недостатній державний вплив на розвиток регіонів, що стало причиною виникнення соціально-політичної напруги в окремих областях і призвело до виникнення подальших відмінностей у територіальній структурі національної економіки. Протягом 1991-1997 років значно скорочувались обсяги виробництва у галузях промисловості України (на 50%). Найбільше скорочення обсягів виробництва припадало на такі області: Волинську, Закарпатську, Львівську, Луганську, Харківську, Кіровоградську, Херсонську, в структурі промисловості яких переважали підприємства легкої, машинобудівної, хімічної промисловості.
Одночасно скорочувалось виробництво сільськогосподарської продукції в усіх адміністративних областях, а найбільший спад був у Кіровоградській, Запорізькій, Луганській, Миколаївській та Автономній Республіці Крим (понад 50%).
Внаслідок того, що перехід економіки України до ринкових відносин відбувається стихійно і позбавлений необхідного державного контролю, продовжується процес подальшої диференціації рівнів соціально-економічного розвитку регіонів. Особливо помітна тенденція наростання «поляризації» між західними та східними областями за рівнями соціально-економічного розвитку та величинами економічного потенціалу. Стан розвитку продуктивних сил в більшості західних областей, а також у Житомирській, Кіровоградській, Сумській областях та в Автономній Республіці Крим такий, що тут має місце стала тенденція зниження обсягів виробництва в усіх основних галузях і зменшення реальних доходів населення. Ці регіони по суті втратили стимули саморозвитку і знаходяться у депресивному стані.

37. Визначити особливості функціонування вільних економічних зон України.

Вільні економічні зони (ВЕЗ) надійно ввійшли у світову практику господарської діяльності.

Щодо України, то доцільність створення вільних економічних зон була задекларована Верховною Радою в жовтні 1992 р. в законі “Про загальні принципи створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон”.

Функціонування вільних економічних зон в Україні дало змогу в певній мірі розв’язати проблеми зайнятості і формування нових робочих місць у депресивних старопромислових або малозаселених районах з низьким рівнем економічного розвитку, активізувати зовнішню торгівлю, обмін знаннями і технологіями, стимулювати приплив іноземних інвестицій, розширити експортну базу, збільшити обсяги зовнішніх надходжень і поліпшити платіжний баланс та ефективно використати місцеві ресурси, що підкреслює їх актуальність в розрізі становлення міжнародних економічних відносин в Україні.

Загалом в Україні діють 11 спеціальних (вільних) економічних зон і ряд різних за масштабом територій пріоритетного розвитку в 9 регіонах. Зокрема є спеціальні зони зовнішньоторговельного, торговельно-виробничого, науково-технічного, туристично-рекреаційного спрямування: “Курортополіс Трускавець”, “Яворів” (Львівська область), “Донецьк”, “Азов” (Донецька область), “Порто-франко”, “Рені” (Одеська область), “Закарпаття” (Закарпатська область), “Миколаїв”, “Інтерпорт Ковель”, “Порт Крим” (м. Керч, АР Крим), “Славутич” (м. Славутич Київської області).

Сьогодні процес створення спеціальних економічних зон в Україні заморожений. Це пов’язано з неоднозначним трактуванням переваг та недоліків таких зон органами влади та управління України, а також дуже специфічним ставленням до них з боку міжнародних фінансових організацій. Однією із базових проблем функціонування вільних економічних зон в Україні є зниження інноваційного потенціалу інвесторів, які розглядають їх лише як “податковий рай” для добре організованої місцевої бізнес-еліти.

Створення і функціонування вільних економічних зон повинно пов'язуватися перш за все з активізацією економічної діяльності у певних точках, відновленням економічно депресивних територій та стимулюванням структурних зрушень в економіці.

Проектування спеціальних (вільних) економічних зон передбачає чітке визначення типу зони, галузевої спеціалізації та основних видів діяльності, мети заснування, терміну діяльності, податкового режиму, митного режиму, системи управління.

38. Висвітлити місце регіональної економіки в системі економічних наук.

Слід зауважити, що регіональна економіка — не єдина наука, дослідження якої спрямовані на вивчення територіальних відмінностей соціально-економічного розвитку країни. Деякі аспекти проблем регіональної економіки вивчалися раніше в курсі «Економічної і соціальної географії». Пізніше на зміну їй був уведений курс «Розміщення продуктивних сил», який вже включав значні теоретико-методологічні доповнення до більш описової економічної географії: закономірності, принципи і фактори розміщення продуктивних сил, методи обгрунтування розміщення виробництва, завдання та механізми проведення регіональної політики тощо.

Сьогодні регіональна економіка визнана як самостійна і надзвичайно важлива галузь знань. Існують відповідні науково-дослідні інститути, наукові ради, дисертаційні спеціальності, наукові видання та публікації тощо. Регіональна економіка вивчає закономірності територіальної організації суспільного виробництва та механізм їх дії. В поле зору потрапляють проблеми територіальної організації виробництва, основою якої є територіальний поділ праці, а останній як відомо, визначає й розміщення продуктивних сил.

Регіональна економіка на відміну від економічної і соціальної географії, що вивчає загальні особливості економічного розвитку країн та районів, охоплює широке коло загальноекономічних категорій: суспільний продукт, національний дохід, валовий національний продукт (ВВП), валовий внутрішній продукт (ВНП), валовий регіональний продукт (ВРП), темпи розвитку і структуру господарства країни та окремих її регіонів, співвідношення виробничої та невиробничої сфер, територіальні, міжгалузеві й внутрішньогалузеві пропорції, інвестиції, їх структуру, використання капіталу, продуктивність праці й ефективність суспільного виробництва та ін. Регіональна економіка вивчає відтворювальну структуру господарського комплексу країни в територіальному аспекті, проблеми прогнозування та регулювання організації й управління господарством у просторі, тобто просторові особливості процесу розширеного відтворення.

Регіональна економіка формує свій предмет на основі вивчення регіональних та міжрегіональних соціально-економічних явищ з позицій теорії відтворення з метою аналізу, перш за все, просторових аспектів загальноекономічних пропорцій. Вона охоплює всю сукупність економічних явищ у просторовому аспекті. В економічній і соціальній географії акцент припадає на вивчення існуючих особливостей розміщення господарства, його територіальної організації. Важливою особливістю регіональної економіки є те, що вона одночасно належить і до економічних наук і до наук про регіони. Серед комплексу знань про регіони виділяють також регіонознавство, регіонологію та регіоналістику. Кожна з цих галузей знань має свій предмет, завдання й напрями досліджень. Так, регіонознавство вивчає економічні райони всіх рівнів та територіальну організацію господарства в них. Регіонологія вивчає особливості соціального, екологічного, економічного, політичного, культурного, духовного розвитку територіальних спільностей людей (соціумів) у системі, досліджуючи відтворення соціального життя на конкретній території. Регіоналістика являє собою синтез підходів різних наук до регіональних досліджень.

39. Охарактеризувати регіон як важливу ланку територіального членування України.

Основною категорією теорії регіональної еко­номіки виступає "регіон". Одне з найбільш визнаних її тлумачень запропоновано Є.Б. Алаєвим: "Регіон - це певна територія, що відрізняється певною цілісністю та взаємопов'язаністю основних складових: населення, господарства, природи".

Російські вчені вважають, що сьогодні найбільш поширені чотири парадигми регіону:

· регіон-держава;

· Регіон-квазікорпорація;

· регіон-ринок;

· регіон-соціум.

У першому випадку регіон є відносно уособленою підсисте­мою держави та національної економіки.

Регіон як квазікорпорація виступає суб'єктом регіональної муніципальної власності та економічної діяльності. Такий підхід стимулює економічну незалежність регіону. Розширення економічної самостійності регіонів виступає важливою складовою ринкових реформ.

Підхід до регіону як до ринку, який має певні межі, акцентує увагу на загальних умовах економічної діяльності, а саме: на інвестиційному та підприємницькому кліматі, маркетинговій стратегії розвитку регіонів із урахуванням інтересів регіону, особливостей регіональних ринків товарів та послуг, капіталу, цінних паперів, праці, інформації тощо.

Дещо виходить за межі суто регіональної економіки підхід до регіону як соціуму, тобто до соціально-територіальної цілісності. У цьому випадку дослідження спрямоване на відтворення соціальної сфери - населення, трудових ресурсів, освіти, охорони здоров'я та ін., а також на розвиток системи розселення.

Якщо перші три парадигми в теорії регіону включають проблему забезпечення узгодження економічних інтересів регіону і держави, забезпечення економічного зростання регіону та його економічної самостійності, виробництва та споживання суспільних благ і створення конкурентного середовища на основі збалансованого ринкового та державного регулювання, то останній підхід, ширший від економічного, підключає до нього ще й соціальний контроль за запровадженням ринкової економіки соціального спрямування та забезпечує синтез усіх аспектів життя регіонального соціуму.

У найбільш узагальненому розумінні регіон визначається на внутрішньодержавному рівні як відкрита територіально цілісна, економічно взаємопов'язана і адміністративно-визначена частина країни, що поєднує господарство, населення і природу, виступає суб'єктом певних економічних відносин та носієм різнобічних внутрішніх і зовнішніх функцій та інтересів.

40. Розкрити основні цілі регіональної економіки.

РЕ – це галузь економічної науки, об’єктом вивчення якої є господарство окремих територій країни, тобто її регіонів.

Предметом вивчення РЕ є просторовий розвиток господарства, закономірності, принципи та фактори його формування і функціонування, конкретні регіон. відмінності екон с-м, що розвив під впливом заг-нац та глоб чинників. Таке визначення предмета є найбільш узагальнюючим та об’ємним через значну кількість компонентів, що входять до предмета дослідження.
Методи. РЕ використовує широкий спектр суч. методів дослідження: систематичного аналізу, балансовий, картагрофічний, статистичний, порівняльний, економіко-матечиного моделювання, соц.-ек. прогнозування, польових досліджень, застосув. яких дозволяє отримати нові науково обґрунтовані результати.

Завдання:
- розширення та поглиблення змісту регіональних досліджень, вивчення й осмислення нових процесів і явищ,

- розвиток та вдосконалення методології регіональних досліджень, розробка наукових основ оптимальної трансформації структури соц.-ек систем регіонів, їх інфрастурктурних складових;
- вивчення процесів, що впливають на економіку регіонів,

- дослідження проблеми більш широкого і повного залучення національних і світових ресурсів для розвитку госп-ва регіону;

- вдосконалення фінансово-економчних основ місцевого самоврядування;

- вивчення соц.-ек умов і факторів відтворення в регіонах;

- дослідження рівня спеціалізації, інтеграції і проблем комплексного розвитку регіонів і їх ек зв’язків;

- аналіз ек ефективності функціонування регіональних соц.-ек систем,прогнозування їх розвитку.

41. Охарактеризувати основні показники рівня розвитку регіонів України.

Економічні показники

Головними економічними показниками є валовий внутрішній продукт (ВВП) або валовий суспільний продукт (ВСП), валовий національний продукт (ВНП) і валова додана вартість (ВДВ) або національний дохід (НД) на одну особу. Рівень економічного розвитку і особливості формування господарського комплексу характеризуються також показниками галузевої структури, фінансово-інвестиційними, розвитку НТП та ін. Значну роль відіграють показники "ввезення — вивезення" (у т. ч. експорту-імпорту) продукції, оскільки вони характеризують спеціалізацію регіону, ступінь самозабезпечення окремими видами продукції, особливості територіальної організації господарства, міжнародні інтеграційні процеси. Важливими є також показники темпів зростання виробництва, інституційних зрушень (змін форм власності, реструктуризації та ін.).

Соціальні показники

Це показники якості, рівня життя населення. До них належать показники сукупних доходів на одну особу, злиденності, харчування людей, охорони здоров'я, рівня освіти, забезпеченості різними матеріальними благами, а також деякі демографічні показники.

Зростають вимоги до показників рівня розвитку інфраструктури, яка нині є одним із найважливіших критеріїв оцінювання загального рівня розвитку країн і регіонів. Стан її розвитку визначається показниками забезпеченості регіональних і місцевих бюджетів коштами для забезпечення соціальних потреб населення, об'єктами комунально-обслуговуючого призначення, платними послугами, роздрібною торговельною інфраструктурою та ін.

Екологічні показники

Сукупністю екологічних показників характеризується рівень екологічної безпеки регіонів. Це обсяги забруднення, наявність екологічно небезпечних виробництв і ареалів "екологічного лиха", обсяг і клас небезпечності захоронення відходів на території регіонів, рівень зруйнованості природних комплексів, обсяги еколого-економічних збитків та ін.

Політичні показники

Такими показниками є наявність політичних і релігійних свобод у суспільстві, різноманіття політичних партій та громадських організацій, рівень корумпованості влади тощо. Вони використовуються зазвичай для оцінювання рівнів розвитку країн. Проте у випадках, коли в країні є значні внутрішні регіональні політичні та міжконфесійні суперечності, ці показники виступають найважливішими критеріями оцінювання регіонального соціально-економічного розвитку. В Україні досвід використання політичних показників незначний, поки що їх практично не застосовують для визначення рівнів розвитку регіонів.

Всі економічні, соціальні та екологічні показники регіонального розвитку можна поділити на "стандартизовані" й "пошукові". Перші офіційно використовуються різними міжнародними і державними організаціями. Показники "пошукового" характеру переважають у конкретних наукових дослідженнях. Науковці обирають їх суб'єктивно, тому вони часто відображають не реальний рівень розвитку регіонів і країн, а лише аспекти, які, на думку дослідників, є головними для їхніх досліджень. Отже, до пошукових показників варто ставитися дуже обережно.

42. Висвітлити динаміку регіонального розвитку України.

Механізм реалізації державної регіональної економічної політики — це система конкретних економічних важелів та ор­ганізаційно-економічних засобів, за допомогою яких здійснюєть­ся державний вплив на просторову організацію продуктивних сил, забезпечується соціально-економічний розвиток регіонів, удосконалюється структура їх господарського комплексу.

Держава впливає на регіональний розвиток за допомогою адміністративних та економічних важелів. Вибір системи фінансо­во-економічних, соціальних, організаційних важелів здійснюєть­ся залежно від соціально-економічної ситуації в державі та її регіонах. Результативність механізму державного впливу на регіональний розвиток значною мірою залежить від дієздатності самої системи управління. Використовувана система важелів має забезпечити рівновагу між економічною доцільністю та соціаль­ною ефективністю. Крім того, економічні важелі повинні врахо­вувати специфіку кожної галузі регіону. Тому формується досить складна ієрархічна система узгоджених між собою економічних регуляторів впливу на регіональний розвиток.

У державній регіональній економічній політиці широко вико­ристовуються такі методи прямого економічного регулювання, як цільове фінансування, пряма фінансова допомога, надання субсидій та субвенцій тощо. Для опосередкованого економічного регулювання використовують важелі податкової, кредитно-гро­шової, амортизаційної, зовнішньоекономічної політики. Дер­жавні органи управління можуть впливати на регіональний роз­виток через такі заходи протекціонізму: надання податкових пільг для розвитку наукомістких виробництв, створення акціонерних товариств для завершення раніше розпочатого будівництва, надання регіонам інвестиційних премій за споруд­ження об'єктів, що дозволяють покращити структуру економіки регіону, працевлаштувати вивільнених працівників, поліпшити екологічну ситуацію та ін.

43. Типізація економічних районів України за рівнем їх розвитку.

Вивчення територіально-господарських відмінностей у межах країни зумовлює потребу систематизації різних економічних районів. Науково-обґрунтованим є об'єктивне існування двох типів економічних районів:

галузевих;

багатогалузевих (інтегральних).

Галузеве (спеціальне) економічне районування потрібне для вивчення особливостей розміщення і проблем розвитку окремих галузей виробництва. Цей тил економічних районів виникає під впливом закономірності територіальної концентрації підприємств окремої галузі народного господарства і пов'язаних з ними обслуговуючих виробництв. їх територіальна локалізація залежить, в основному, від наявності на певній території необхідних передумов (грунтовокліматичних і сировинних ресурсів), великого споживача продукції, добре налагоджених транспортних зв'язків тощо.

Галузеві типи економічних районів є складовою частиною загальних економічних районів. Галузеве районування посилює наукову обґрунтованість визначення території багатогалузевих економічних районів.

Загальне (інтегральне) багатогалузеве економічне районування базується на регіональних господарських комплексах, в основі яких є територіально-виробничі комплекси різного ступеня сформованості або їх складові частини. За цим районуванням вирізняються три підтипи Інтегральних економічних районів: великі (макрорайони), середні (мезорайони) і малі (мікрорайони).

Великі (інтегральні) економічні райони - це поділ території країни на найбільші територіальні частини, які об'єднують кілька адміністративних областей або адміністративні області з автономною республікою. Головною метою визначення цих районів є виявлення і розмежування великих існуючих чи тих, які ще тільки формуються, територіально-виробничих комплексів для визначення напрямів їх національного розвитку і більш ефективного використання їхнього ресурсного потенціалу.

Середні (інтегральні) економічні райони більшою мірою є підрайонами великих економічних районів. Це територія однієї невеликої країни чи адміністративної області, краю, автономної республіки, тобто це територіальні одиниці економічного районування. Об'єктивною основою цього районування є територіальний поділ праці як у масштабах країни, так і в межах великих багатогалузевих (інтегральних) економічних районів. На території цих районів знаходяться територіальні центри вели порайонних територіальних виробничих комплексів або їх складові. Середні економічні райони об'єднуються у великий економічний район за допомогою районоутворюючого впливу великих регіональних центрів з системою спеціалізації і кооперування їхніх підприємств.

Малі райони (мікрорайони) - це найнижчий ступінь інтегральних економічних районів. Вони органічно пов'язані з базовим адміністративно-господарським районуванням. Їх територія відповідає території внутрішньообласних адміністративних районів. Визначення меж цих районів залежить від об'єктивних і суб'єктивних факторів.

44. Визначити місце і спеціалізацію економічних районів в системі територіального поділу праці.

Різні регіони нашої країни відрізняються один від одного не тільки природними, ле й економічними умовами, трудовими ресурсами. Так, на одній території виробляють металі машини, на іншій вирощують цукрові буряки чи видобувають вугілля. Спеціалізуючись на виробництві певної продукції, кожний регіон забезпечує нею інші регіони країни, а одержує те, чого в нього немає. Так відбувається обмін результатами праці. Такий поділ праці між окремими територіями чи країнами називається географічним, або територіальним. Спеціалізація окремої території складається історично. З розвитком господарства вона може змінюватимся. Внаслідок географічного поділу праці формуються економічні райони – території, що відрізняються одна від одної своєю спеціалізацією. Не є винятком і Україна, адже вона найбільша за площею держава Європи і має певні внутрішні територіальні відмінності. Природні, соціально-економічні, історичні та інші чинники спричинили до утворення в Україні дев’ятьох економічних районів: Донецького, Придніпровського, Північно-Східного, Столичного, Центрального, Подільського, Північно-Західного, Карпатського та Причорноморського.

45. Розкрити сутність основних суспільно-територіальні властивостей регіону.

Державна політика має всебічно враховувати інтереси та можливості регіонів, тобто передбачає регіоналізацію суспільного життя у його основних аспектах. І соціально-економічний розвиток країни буде ефективним тільки при забезпеченні регіонально-деференційованих механізмів реалізації загальнодержавних цілей з орієнтацією на основні суспільно-територіальні властивості регіонів: геополітичне положення, демографічну ситуацію, інтегральний потенціал, рівні економічного і соціального розвитку, структуру і зовнішню функцію виробництва, екологічну ситуацію, якість життя населення тощо.

Геополітичне положення — складна категорія, що визначається сукупністю відношень з іншими країнами та великими природними об'єктами, ринкам збуту товарів та сировини, торгівельним шляхам, що мають суттєвий політичний, соціальний і екологічний вплив. Геополітичне положення країни можна оцінювати на різних рівнях:

• макрорівень — положення відносно світових центрів політики та економіки,
• мезорівень — положення відносно великих регіонів та угруповань країн,
• мікрорівень — положення відносно сусідніх країн.

Демографічна ситуація відображає основні якісні та кількісні характеристики сучасного стану населення: його чисельність, національний склад, статево-вікову структуру (це склад і співвідношення людей різної статі і різних вікових груп), природний та механічний приріст населення, його щільність, міграції, тривалість життя і т.д.

Під екологічною ситуацією розуміють стан навколишнього середовища, або окремих його факторів, які мають емоціональну, кількісну або якісну оцінку. З позиції людини, розуміння екологічної ситуації, яка потребує покращення або запобігання, зветься екологічною проблемою.

Сучасна екологічна ситуація у світі, з якою пов'язані проблеми охорони і відтворення біологічних ресурсів, склалася як наслідок дії таких факторів: ускладнення і кількісного зростання антропосистеми; досягнутого рівня розвитку промисловості і сільського господарства; недостатньої уваги збоку багатьох урядів та парламентів до екологічних проблем; слабкого контролю за станом природних ресурсів; неповноти наукового пізнання організації і розподілу життя на Землі; екологічної необізнаності більшості населення.

Якість життя — ступінь задоволення матеріальних, культурних і духовних потреб людини. Якість життя визначається порівнянням фактичного рівня задоволення потреб із базовим. Такі процедури можна розділити на дві основні групи:

Дата добавления: 2015-05-26