Загальноросійський та польський визвольний рух в Україні в другій половині XIX ст

У другій половині XIX ст. одночасно з розвитком національного руху в Україні поширювалися й загальноросійський і польський визвольні рухи. У цих рухах, зокрема в загальноросійському, в цей час дедалі ширше розвивалися течії — демократична й ліберальна. Учасники обох течій були настроєні проти абсолютизму, кріпосництва, за політичні свободи, за демократизацію суспільства і конституційний правовий порядок.
Але ліберали, які відображали інтереси помірковано настроєних кіл тодішнього суспільства, стояли за еволюційний прогрес у суспільстві, за мирні реформи, які мали здійснюватися в рамках «закону» властями, збереження приватної власності як головного рушія економічного розвитку і прогресу. Найбільш послідовні, або, як їх називають у вітчизняній літературі, радикальні або революційні демократи відображали й захищали загальнодемократичні вимоги й інтереси широких трудящих мас і передусім селянства. Лідери революційної демократії виступали проти соціального й національного гніту, за перебудову експлуататорського суспільства в суспільство справедливе, соціалістичне. При цьому не відкидаючи мирних, реформістських методів, вони вважали, що повалити старий експлуататорський лад і забезпечити побудову нового соціалістичного суспільства можна лише революційним шляхом, шляхом народної революції.
Представниками революційно-демократичної течії в суспільно-політичному русі після реформи 1861 р. були різночинці, революційні народники, які виражали ідеологію селянства, його прагнення до революційної ліквідації всіх залишків кріпосництва, і насамперед поміщицького землеволодіння.
Революційно-демократичний рух у першій половині60-х pp.
Селянський рух, що посилився після оголошення маніфесту й положень 19 лютого 1861 p., проведення реформи в інтереcax кріпосників, пограбування селян зумовили піднесення революційно-демократичного руху. Ідейним вождем різночинців у той час був М. Чернишевський. Він рішуче засудив реформу, назвавши її «мерзотністю», а лібералів, що вихваляли цю реформу, — «базіками, хвастунами і дурнями». У прокламації «Панським селянам», написаній ще до оголошення «волі», Чернишевський викривав самодержавство як ворога народу, закликав селян з'єднатися з солдатами і підняти повстання, «заодно бути, коли пора буде». О. Герцен і М. Огарьов в «Колоколе» теж плямували реформу як обман і виступали на захист інтересів селянства. Революційні демократи написали і розповсюдили ряд прокламацій, які мали революційний характер.
У 1861 р. в Петербурзі було почато об'єднання розрізнених гуртків в єдину революційну організацію, яка дістала назву «Земля і воля» (1861—1864). Натхненником та ідеологом її був Чернишевський. Тісні зв'язки мала вона з Герценом і Огарьовим. У військах, що стояли в Польщі, офіцер, виходець з України А. Потебня створив офіцерську організацію, яка стала філією «Землі й волі»..
Як і в цілому в країні, в Україні поширювалися революційно-демократичні погляди, розповсюджувалася нелегальна література, зокрема видання Герцена, твори Чернишевського, революційні прокламації, розгорталася боротьба різночинців, яка була складовою частиною загальноросійського революційно-демократичного руху. У той час, на початку 60-х років, діяли переважно окремі різночинці, революційно-демократичний рух не набув масового характеру. Так, в Україні члени «Землі і волі» В. Козлов, А. Нечипоренко, І. Андрущенко розповсюджували революційні листівки і прокламації, закликали народ до революції. Революційну пропаганду серед селян у Чернігівській губернії якийсь час одразу після оголошення маніфесту про реформу 1861 р. вели конторщик М. Сергієнко, колишній студент Куликовський, у Каневі на Київщині — різночинець Честахівський. Виходець з поміщиків, родом з Києва, підполковник А. Красовський намагався зблизитися з селянами. Переодягшись у селянський одяг, він вів революційну пропаганду серед селян у м. Корсуні, Богуславі. Написав відозву до солдатів Житомирського полку, в якій закликав солдатів не бути катами народу: «Зрозумійте ж, друзі, що російський солдат — захисник своєї батьківщини, а не цепний барбос, якого спускають без розбору на звірів і на людину, не скажений собака, який однаково кусає як чужого, так і свого... Тепер же велять вам бути не друзями і рятівниками, а катами того народу, до якого ви самі належите, серед якого знаходяться ваші батьки, сестри і матері... Наказ сікти своїх і стріляти по них за те, що вони хочуть землі і волі, нехай і самого царя наказ, все ж він наказ окаянний. Виконувати його ні в якому разі не слід».
За революційну діяльність у 1862 р. Красовський був заарештований, засуджений до смертної кари, заміненої потім 12-річною каторгою. Загинув у Забайкаллі в 1868 р.
Польське визвольне повстання 1863 р. і його поширення на Правобережжя України.
На початку 60-х років одночасно з піднесенням революційно-демократичного руху посилився і польський визвольний рух, що мав метою визволення Польщі із-під влади царизму і відновлення незалежної Польської держави.
У ніч з 22 на 23 січня 1863 р. на заклик Центрального національного комітету польські повстанські загони напали на гарнізони царських військ. Почалася своєрідна партизанська війна, яка охопила всю Польщу. Передова громадськість Росії, і насамперед революціонери-демократи, підтримала польське визвольне повстання. «Ми, — писав у «Колоколе» Герцен, — хочемо незалежності Польщі. Ми — з поляками, тому що одні кайдани сковують нас обох». Близько 500 росіян, українців і білорусів билися в складі польських повстанців. Серед них був і А. Потебня, який очолив один з повстанських загонів і загинув у бою під Піщаною Скалою (тепер ПНР). На Полтавщині в с. Пилипчі Переяславського повіту революційно настроєні члени київської «громади» В. Синьогуб, В. Пилипенко за допомогою братів Віктора та Леоніда Потоцьких вели антиурядову агітацію і ставили метою підняти селян на повстання, відтягти на себе частину царських військ із Польщі і цим подати допомогу польським повстанцям.
Польське визвольне повстання, крім Царства Польського, охопило також Литву, Білорусь і правобережну Україну. На Правобережжі, де переважали польські поміщики, були засновані польські повстанські організації, які очолював спочатку «Центральний комітет на Русі» (голова І. Коперницький), а з серпня 1862 р. — «Провінціальний комітет на Русі» (голова Е. Ружицький). Учасники польського визвольного руху розповсюджували серед населення відозви, листівки, прокламації, зокрема «Грамоту сільському народові» («Золоту грамоту»). У цій «Грамоті» проголошувалася воля й рівність селян з іншими громадянами, а землі, якими користувалися на той час селяни, їх власністю.
На Правобережжі, за закликом «Провінціального комітету на Русі», повстання почалося в ніч проти 27 квітня 1863 р. Воно охопило частину Київської і Волинської губерній. Усього діяло близько 20 повстанських загонів. На Київщині польські повстанці, якими керував В. Рудницький, найактивніше боролися в Київському, Радомишлинському, Сквирському і Бердичівському повітах. Повстанці витримали кілька боїв з царськими військами, але врешті були розгромлені. На Волині загін кількістю 500 повстанців під командуванням Е. Ружицького від Житомира через Любар-Полоне пройшов до м. Мирополя, де й прийняв бій з царськими військами. Ослаблений, він потім відійшов до Галичини.
В окремих селах українські селяни вітали польських повстанців і інколи вступали до їх лав. Але в цілому, оскільки керівники польського повстання не змогли розв'язати ні питання про ліквідацію поміщицького землеволодіння, ні національного питання (намагалися повернути Правобережжя до складу Польщі), українські селяни, які бачили в особі польських шляхтичів своїх експлуататорів, не підтримали повстанців.
Царський уряд вів боротьбу проти натиску революційних сил і шляхом репресій, і шляхом поступок. У 1862 р. власті заарештували М. Чернишевського, М. Серно-Соловйовича та інших революціонерів. Заборонено випуск журналів «Современник» і «Русское слово». У 1864 р. припинила своє існування «Земля і воля». Стихійні й роздроблені селянські виступи жорстоко придушувалися царизмом. Польське повстання 1863 р. було розгромлено. Революційна ситуація початку 60-х років не переросла в революцію.
Отже, царському урядові вдалося справитися з натиском революційних сил. Однак повністю припинити наростання визвольного руху царизм не зміг.

Дата добавления: 2015-05-26